Поняття, ознаки, види законів

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ «Україна»

Чернігівська філія

Реферат

Дисципліна: «Історія держави і права зарубіжних країн»

«Поняття, ознаки, види законів»

Підготував Студент Леоненко Дмитро Валерійович

Гр.ЗПЗ-20.2-1мс-ch, 2 курс

спеціальності 081 «Право»

Перевірив: Заворотна Катерина Вячеславівна

Чернігів - 2020

План

Вступ

1. Поняття джерела (форми) права. Види джерел права

2. Поняття, структура та види законів

Висновки

Список використаної літератури

Додаток

Вступ

Сьогоднішній день більшості країн світу - це держава соціально-демократичної орієнтації, яка запровадила стати правовими. Україна також відноситься до їх числа. Проте бути правом державі - означає отримання та гарантування основних прав та свободи людини та громадян. Найвищою соціальною цінністю такої держави є особа. Для повної та всебічної охорони та захисту прав людини необхідні документи, які чітко закріплюють взаємозв'язок держави та особи, сприяють зміцненню законності та правопорядку в суспільстві. Серед інших документів провідну роль відіграє закон, як нормативно-правовий акт вищого органу державної влади в країні. Діяльність усіх державних органів, установ та організацій повинні бути підпорядкованими його волями та приписами. Базуючись на положеннях даної науки держави та права, вітчизняна юридична практика регламентує свою діяльність щодо створення закону та реалізації його норми.

Закон - нормативний акт, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом законодавчої влади або безпосереднім волевиявленням населення шляхом референдуму і регулюючий найбільш важливі і стійкі суспільні відносини. Закони складають основу правової системи держави, її центральну частину.

Закон - вища форма вираження державної волі народу, безпосереднє втілення його суверенітету. Він встановлює відправні початки правового регулювання, додає йому єдність. Норми, що містяться в актах інших органів, засновуються на нормах закону, розвивають і конкретизують його положення, є похідними від них.

Вища юридична сила закону означає, що ніякий інший орган, крім вищого органу законодавчої влади, не може відмінити або змінити закон. Прийняття нового закону неминуче спричиняє необхідність скасування або внесення змін у всі інші акти, які суперечать його змісту. Вища юридична сила закону означає також, що акти всіх інакших державних органів носять похідний характер і не можуть йому суперечити.

Закон завжди нормативний, т. е. містить норми права, для нього характерний особливий порядок прийняття, спеціальна законотворча процедура, що розпадається на ряд стадій: підготовку законопроекту, законодавчу ініціативу, обговорення законопроекту, прийняття закону і його обнародування.

1. Поняття джерела (форми) права. Види джерел права

При визначенні поняття «джерело права» ми повинні звернути увагу на те, що як і держава, право має своє зовнішнє вираження. У вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі не склалася єдина думка щодо розуміння поняття «зовнішня форма права». Одні науковці визначають зовнішню форму права формою чи формами права, інші - джерелами права. У більшості підручниках, монографіях «форма» і «джерело» вважаються синонімами. По сьогоднішній день в юридичній літературі звертається увага на багатозначність і нечіткість поняття «джерело права», а також численність джерел права.

Радянська правова система, а також сучасна українська визнавала та визнає нормативно - правовий акт, як основне джерело права. Проводячи паралелі, відмежовуючи правові системи України (яка входить до романо-германської правової системи або, як її ще називають - континентальна) та, наприклад, правової системи Великої Британії (так звана англо-американська правова система) можемо дійти висновку, що внаслідок різних шляхів формування держави та становлення права наведені країни пройшли різні шляхи. Основним напрямом правової системи СРСР було «дозволено все, що прямо передбачено в законі», тоді як більшість країн Європи був дещо інший вектор розвитку - «дозволено все, що не суперечить закону». Отже, цілком очевидно, що пострадянські країни : Україна, Російська Федерація, Білорусія та інші перейняли так звану «тягу» до нормативно-правового акту, визначаючи його основним джерелом права.

Джерелами права можна вважати ті матеріальні, соціальні та інші умови життя суспільства, які об'єктивно викликають необхідність видання чи зміни та доповнення тих чи інших нормативно-правових актів, а також правовий системи в цілому.

Слід зазначити такі умови життя суспільства, як:

Матеріальні - це такі умови життя, що ґрунтуються на певних об'єктивних потребах суспільства, відносин у самому суспільстві тощо. Проте важливо пам'ятати, що в даному випадку ми говоримо про основні потреби суспільства, а не певних груп та індивідів. Законодавець повинен чітко відмежовувати дані поняття, беручи до уваги рівень правосвідомості та політичної орієнтації, міжнародні та внутрішні чинники тощо, закріплюючи них на законодавчому рівні.

Соціальні - це такі умови життя, які випливають з сукупності певних рис та особливостей суспільних відносин, що формуються в процесі певної діяльності, в конкретних умовах розвитку суспільства.

Осмислення законодавця щодо суспільних потреб виражається у законодавчому процесі та створення нових юридичних актах, які в свою чергу є юридичним джерелом права. Хоча ми можемо побачити, що на практиці певний законодавчий орган не визначає суспільну необхідність прийнятих нормативно - правових актів, використовуючи запозичення юридичних актів з різних правових систем світу. Ще Арістотель зазначав, що право повинно виражати діючі в державі відносини справедливості, підкреслюючи важливість існування відносин від суспільства до влади, а не навпаки.

В деяких випадках ми не можемо ототожнювати поняття «форма права» і «джерело права». Під «формою права» ми можемо мати на увазі зміст права, який виражений в законі, а під «джерелом права» - витоки формування права.

Існує різні класифікації щодо видів та джерел права:

Нормативно - правовий акт - це офіційний письмовий, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормо творення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

У нашій правовій системі нормативно-правовий акт є основним джерелом права. Дивитись додаток.

У разі припинення суб'єкта нормотворчих повноважень (ліквідації, реорганізації тощо) питання про внесення змін, скасування чи визнання таким, що втратив чинність, нормативно-правового акту, який прийнятий (виданий) таким суб'єктом, вирішується його правонаступником або в іншому порядку, встановленому законодавством.

Головним критерієм поділу нормативно-правових актів є їх юридична сила.

Основні позиції щодо розуміння поняття юридичної сили вказують на те, що юридична сила нормативно-правових актів виражає:

· співвідношення актів один з одним, це співвідношення залежить від місця органу, який видав акт, серед органів державної влади, від місця акту в системі актів. Це вибудовує певну ієрархію нормативно-правових актів. Створює певний порядок, є підставою для узгодження нормативно-правових актів;

· як певну обов'язковість акту взагалі, так і пріоритетність його один щодо іншого. Найвищий ступінь такої пріоритетності виявляється у верховенстві таких видів нормативно-правових актів, як Конституція, закони;

· здатність акт діяти, впливати, безпосередньо регулювати суспільні відносини;

· класифікацію нормативно-правових актів, яка має велике теоретичне та практичне значення, оскільки дозволяє з'ясувати правову природу того чи іншого акту, його ознаки, призначення. З допомогою класифікації фіксують закономірні, об'єктивні зв'язки між об'єктами, предметами реальної дійсності шляхом розподілу їх за відповідними рубриками (класами, видами, родами тощо), таким чином між ними краще пізнаються зв'язки та відносини.

Таким чином, юридична сила - це специфічна властивість нормативно-правових актів, яка відображає їх співвідношення і взаємозалежність за формальною обов'язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апарату держави.

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти.

Слід зазначити, що в ієрархічній структурі законодавства основну роль відіграє Конституція України і закони, що встановлюють відправні засади правового регулювання. Вони мають найвищу юридичну силу, є першоосновою всього законодавства.

Закон - це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку органом законодавчої влади або на референдумі, володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Правовий звичай - це одне з джерел права, звичаєве право -- це окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права -- закону, або писаного права. Наприклад, у Давньому Римі Закони XII таблиць сформувались саме завдяки об'єднанням більшості правових звичаїв в єдиний звіт законів, що буди написані на дванадцяти глиняних дощечках у центрі Риму. В сучасному етапі розвитку суспільства правовий звичай не відіграє такої важливої ролі як раніше. Архаїчність та незмінність, неможливість регулювати нові суспільні та економічні відносини перемістили правовий звичай на задні лави серед інших джерел сучасного права . Проте, незважаючи на це, країни Середньої Азії, ОАЕ, Дальнього Сходу все ж використовують правові звичаї у своїй правовій системі. Саме тут можливо провести паралелі між власне звичаєвим правом та канонічним правом, хоча, наприклад в ОАЕ, якщо порівнювати їх, то суттєвих відмінностей можна і не побачити.

Проте слід зазначити, що незважаючи на застарілий характер норм звичаєвого права, воно все ж таки використовується і сьогодні. Наприклад у статті 7 Цивільного кодексу України визначається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаями. У міжнародному праві зокрема також діють норми звичаєвого права, наприклад, у морській торгівлі.

Отже, на сьогоднішній день в Україні правовий звичай не відіграє такої важливої ролі як раніше, проте він має можливість регулювати суспільні відносини в тих випадках, коли чинне законодавство не в певній мірі або зовсім не регулює деякі питання.

Правовий прецедент - це джерело права, що являє собою письмове або усне рішення судового або адміністративного органу, якому надається державою формальна обов'язковість, і воно стає нормою, еталоном, зразком при розгляді всіх подібних справ у майбутньому.

Правовим прецедентом вважається рішення суду чи адміністративного органу, винесене в аналогічній справі в межах аналогічного судочинства. Визнання правового прецеденту рівнозначним джерелом права є одним з основних пунктів, за яким відрізняються англосаксонська та романо-германська системи права.

Слід зазначити, що в даному випадку ми можемо із впевненістю сказати, що судовий прецедент не є актом законодавчого органу, тобто він не має такої властивості закону чи підзаконного нормативного акту як загальнообов'язковість для всіх членів суспільства. Наприклад, судове рішення у справі обов'язкове тільки для сторін процесу. Як я вже і зазначав раніше - головним джерелом права в романо- германській правовій системі є нормативно - правовий акт, тоді як для англо-американської - прецедент. Це також має історично обґрунтовану відповідь: суддями у Великій Британії до недавнього часу (а саме до 2000-х років) ставали особи , які досягли щонайменше 50-60 років (!) та мають досвід у сфері права щонайменше 20-25 років, а сама особа судді буда дуже шановною. Саме тому до судових вироків прислуховувались більш детальніше, а в деяких випадках вирок одного суду ставав зразком для суддів по схожим справам.

Ознаки правового прецеденту:

1) є актом волевиявлення правозастосовного органу (судового чи адміністративного);

2) має нормативний характер - містить у своїх приписах нові, казуальні, норми права;

3) виникає за наявності прогалин у нормативно-правовому регулюванні в процесі вирішення конкретної юридичної справи;

4) набуває обов'язкового значення через поширення своєї дії на аналогічні справи в майбутньому, спираючись на справедливість однакового розгляду однакових випадків;

5) є письмовим актом, тобто таким, що має зовнішню форму вираження;

6) має юридичну силу, похідну від суб'єкта його творення;

7) забезпечується державою.

Адміністративний прецедент - правотворчий акт, що за умов відсутності нормативно-правової регламентації приймається адміністративним органом (органом управління або посадовою особою) в результаті вирішення конкретної адміністративної справи і містить у своїх приписах казуальну норму права, якій надається загальнообов'язкове значення при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.

Адміністративний прецедент відіграє чималу роль у правовому регулюванні управлінської діяльності держави, але сфера його застосування є вужчою, ніж у судового прецеденту. В Україні адміністративний прецедент офіційно не визнаний.

Судовий прецедент - правотворчий акт, що за умов відсутності нормативно-правової регламентації приймається судом в результаті вирішення конкретної судової справи і містить у своїх приписах казуальну норму права, якій надається загальнообов'язкове значення при вирішенні аналогічних справ у майбутньому. Підставою застосування судового прецеденту є обґрунтування, що жодна зі всіх чинних правових норм не відповідає певному випадку.

Для держав континентальної Європи (романо-германського права) прецедентна судова правотворчість не властива, але вона поступово запроваджується. Так, правотворчі повноваження Федерального конституційного суду Німеччини закріплені у чинному німецькому законодавстві. В Україні прецедентна судова правотворчість офіційно не визнана, але є достатнє підґрунтя для її визнання.

Структура правового прецеденту:

· правова позиція - висновки, в яких викладена суть позиції судді; на них ґрунтується рішення або вирок; в них визначається, наскільки факти з даної справи відповідають фактам попереднього прецеденту. На цю частину судового рішення орієнтуються судді тих правових систем, які утворилися на основі англійської системи;

· попутно сказане - докази й висновки, які не є обов'язковими для правової позиції суду й мають чинність прецеденту переконання, що не зв'язує суддю безумовно. Однак згодом судді можуть використати аргументи цієї частини судового рішення.

Виходячи з вищесказаного необхідно відмітити, що правовим прецедентом вважається рішення суду чи адміністративного органу, винесене в аналогічній справі в межах аналогічного судочинства. Загальнообов'язковим для вирішення питань судами тієї ж або нижчої інстанції є сформульоване судом правило, відповідно до якого за конкретних обставин, керуючись конкретними принципами права суд визнає за можливе винести саме таке рішення.

Нормативно-правовий договір. Нормативно - правовий договір має дуже багату історію. Щодо процесу виникнення нормативно-правового договору у вчених - науковців виникали різні теорії, зокрема одні вчені вважають часом виникнення нормативно - правового договору з переходу до рабовласницького ладу та розвитком нових економічних відносин, інші вважають моментом виникнення - розвиток приватного права у Стародавньому Римі. На мою думку, в даному випадку ми можемо говорити про нормативно - правовий договір у контексті встановлення перших держав, кордонів між ними та виникнення перших міжнародних відносин. Із розвитком держав, їх правових систем роль нормативно - правових договорів стала більш значущою. У даний час у правовій науці можна констатувати три основні підходи до нормативності договору (а, отже, віднесення договору до числа джерел права): договір - це завжди індивідуально-правовий акт, який джерелом права бути не може, оскільки не містить у собі правових норм; лише деякі договори із загальної маси договорів і угод мають нормативний характер, а тому і є джерелом права; будь-який договір містить норми права особливого виду - локальні або «мікронорми», а тому всі договори є джерелами права. Нормативні договори разом із правовими звичаями з'явилися як історично перші цивілізовані способи юридичного оформлення і закріплення спільної діяльності людей на принципах права. Договір (consensus) широко застосовувався в такій розвиненій правовій системі як Стародавній Рим.

Класифікація нормативних договорів в науці не встоялася, але їхня специфіка є помітною в різних галузях права. Тому прийнято виділяти договори конституційні, адміністративні, цивільно-правові, міжнародні тощо. Велике практичне значення має поділ усіх нормативних договорів на договори прокомпетенцію і договори про взаємодію. Договори про компетенцію відіграють важливу роль у сфері конституційного та адміністративного права, визначаючи компетенцію органів державної влади і розмежовуючи предмети їх ведення.

Крім того, розрізняють координаційні та субординації - ні нормативні договори. При укладенні координаційних договорів встановлюється рівне правове положення договірних сторін (наприклад, між державами або суб'єктами федерації). Субординаційні нормативні договори укладаються між нерівними за статусом суб'єктами, наприклад, між федерацією/конфедерацією та її окремими суб'єктами(наприклад, договори про приєднання до Європейського Союзу нових держав-членів).

За сферою дії розрізняють міжнародні та внутрішньодержавні договори.

Міжнародний договір - це угода між суб'єктами міжнародного права і, в першу чергу, між державами, покликана регулювати виникаючі між ними відносини шляхом встановлення, припинення або зміни їхніх взаємних прав і обов'язків. Існують різні види міжнародних договорів: двосторонні і багатосторонні; політичні, економічні договори і договори, що укладаються зі спеціальних питань. У ряді держав міжнародні договори, в яких беруть участь ці держави, розглядаються як складова частина національної правової системи.

Яскраво вираженим прикладом внутрішньодержавного нормативного договору може служити колективним договором, що укладається на підприємствах і установах між працедавцями (адміністрацією) і працівниками в цілях регулювання їхніх трудових, соціально-економічних та інших відносин. Зміст колективного договору складають взаємні зобов'язання сторін із питань праці, заробітної платні, відпусток, медичного обслуговування та соціального забезпечення у разі втрати працездатності, скорочення робочих місць, із питань навчання новим спеціальностям і підвищення кваліфікації. Усі умови і зобов'язання сторін, мають неодмінний характер для підприємств і установ, на які вони поширюються. У них містяться загальнообов'язкові правила поведінки, що мають, проте, строго обмежений, локальний характер.

2. Поняття, структура та види законів

Однією з головних ознак правової системи України є те, що згідно зі статтею 8 конституції України - «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.». Закон - нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил (норм); прийнятий в особливому порядку законодавчим органом (наприклад, парламентом), або безпосередньо народом.

Основні ознаки закону:

1. Акт точно визначених, вищих за статусом суб'єктів влади в державі, як правило, вищого представницького органу країни (в Україні -- Верховна Рада) або громадянського суспільства (безпосередньо народу) (референдум);

2. Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акту застосування норм права і акту тлумачення норм права);

3. Завжди письмовий акт-документ, який закріплює норми права, що вводяться, або їх зміни, містить первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій системі не було, до того ж -- норми з ключових, основних питань життя, встановлює права і обов'язки громадян;

4. Акт, що ухвалений у суворій відповідності з конституцією і раніше ухваленими законами і не потребує додаткового затвердження;

5. Акт, що може бути замінений, як правило, лише законом і перевірений на відповідність конституції лише Конституційним Судом;

6. Акт, що має вищу юридичну чинність, тобто акт найвищого юридичного «рангу»; всі інші акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити;

7. Акт, ухвалений із дотриманням особливої законодавчої процедури, яка зветься законодавчим процесом.

Структура закону складається з наступних основних елементів (частин).

1. Найменування органу, що прийняв закон.

Вказівкою на орган, що прийняв закон, визначається його дії і юридична сила. Будь-який правовий акт, так само і закон, повинен мати найменування органу, що його прийняв. Слід мати на увазі, що всі правові акти обов'язкові, але юридична сила їх різна (більш детально юридична сила нормативно-правового акту визначена в п.1 моєї роботи). Тобто, якщо ми кажемо про закони України, то вони приймаються лише законодавчим органом - Верховною Радою України. В інших випадках, коли говоримо про інші нормативно - правові акти - Постанови, Укази, Декрети,- звертаємо увагу на той орган чи особу, що приймають їх: Кабінет міністрів України, окремі міністерства, Президент тощо.

2. Назва закону.

Кожний закон (як і будь-який правовий акт) повинен мати назву, що дозволяє відразу ж визначити його предмет, коло регульованих ним суспільних відносин. При цьому назва закону повинна формулюватися максимально стисло, лаконічно відображати його основний зміст. Наприклад, коли ми кажемо про Закон України (надалі ЗУ) «Про судоустрій і статус суддів», то маємо на увазі, що в даному Законі визначаються права та обов'язки суддів, а також основні засади функціонування судової системи; ЗУ «Про захист прав споживачів» у своєю назвою натякає на те, що в ньому закріплюються основні права покупців (споживачів) тощо.

3. Преамбула закону.

Преамбула є вступною частиною закону, в якій викладаються мотиви його прийняття, завдання або цілі. Тобто визначає для чого був прийнятий закон та які відносини регулює. Наприклад у відомому для багатьох ЗУ «Про захист прав споживачів» поточна редакція від 03 січня 2015 року преамбула така: «Цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.»

За значенням і місцем у системі законодавства закони можна поділити наступним чином: юридичний закон правовий

- Конституція України - основний закон держави, що закріплює суспільний і державний устрій країни, функції органів державної влади, основні права та обов'язки громадян та має найвищу юридичну силу. (ст. 8 Конституції України). Конституція має свій особливий статус, а інші нормативно - правові акти повинні відповідати її нормам. У разі, коли ЗУ, постанови Кабінету Міністрів України, укази Президента України суперечать нормам Конституції, Конституційний суд визнає дані нормативно - правові акти нечинними та скасовує їх.

- Конституційні закони - це такі закони, що вносять зміни і доповнення до Конституції та приймаються з питань, що передбачені та органічно пов'язані з нею (ЗУ «Про громадянство», ЗУ «Про загальний військовий обов'язок»). Тобто це ті ЗУ, що розширюють норми права, які закріплені в Конституції України. Зокрема ЗУ «Про громадянство» визначає порядок набуття громадянства, тим самим в жодному разі не суперечачи Конституції, а лише розширюючи норму права.

- Звичайні (поточні) закони - регламентують певні сфери суспільного життя відповідно до Конституції. Вони можуть бути загальними та спеціальними.

- Спеціальні закони - закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин і поширюються на частину населення (ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», ЗУ «Про міліцію» тощо). В даному випадку ми говоримо про те, що одна з таких ознак закону - загальнообов'язковість полягає більшому тлумаченню. Наприклад, ЗУ «Про міліцію» визначає основні права та обов'язки працівника органу МВС, визначає засади професійної діяльності, субординації тощо.

- Забезпечуючі закони - нормативно-правові акти, якими вводяться вдію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори тощо. Їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному підтвердженні, підтриманні системи норм, що містяться в інших окремих законах і міжнародних договорах, які регулюють найважливіші відносини і потребують негайного ухвалення. До них ми можемо віднести ті закони, що ратифікують міжнародні конвенції ООН, ЄС та інші. Наприклад, ЗУ «Про ратифікацію Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму» від 12 вересня 2002 року.

Закони - нормативні акти, що приймаються найвищими представницькими органами державної влади країни за певною процедурою, що мають вищу юридичну силу та містять первинні норми для регулювання різних груп суспільних відносин. Від інших нормативних актів (указів, ухвал, наказів, рішень) закони відрізняються рядом істотних ознак.

По-перше, закони приймаються тільки найвищими представницькими органами держави (парламентами), утворюючими законодавчу гілку влади. Закони не можуть в сучасних державах прийматися главою держави, а також органами, що входять в систему виконавчої або судової влади.

По-друге, конституцією країни, регламентами законодавчих органів чітко визначається порядок ухвалення законів. Він включає вказівку на коло осіб, що мають право виступати із законодавчою ініціативою; стадії обговорення проекту закону, процедуру голосування і визначення його підсумків. Чітко визначений також порядок підписання, публікації і набуття чинності прийнятих законів.

По-третє, закон містить початкові юридичні норми, які закріплюють найбільш важливі, основні елементи регульованих правом відносин. Норми закону складають початкову базу для підзаконних нормативних актів, які детально регулюють конкретні групи суспільних відносин. Нарешті, закон в системі нормативних актів володіє найбільшою (вищою) юридичною силою. Закону за змістом повинні відповідати все інші нормативні акти.

Виходячи з вищесказаного необхідно відмітити, що залежно від ролі в системі нормативних актів, закони підрозділяються на конституцію (основний закон), що закріплює основи суспільного і державного ладу країни, конституційні закони, що безпосередньо доповнюють норми конституції, і решту поточних (звичайних) законів. Не всі закони та інші нормативно-правові акти є правовими за своїм змістом. Найважливішим предметним критерієм правового закону є невід'ємні, невідчужувані права людини. Вони є безпосередньо діючим правом і можуть застосовуватися всупереч закону, якщо він ігнорує, безпідставно обмежує права людини. Реальне життя правового закону можливе лише в умовах правової держави.

Висновки

Вказані ознаки, які одночасно можна назвати вимогами та пред'являються до закону, необхідні для того, щоб даний нормативно-правовий документ виконувався і був гарантом стабільності держави. Невідповідність закону хоча б одній з цих ознак призводить в кінцевому результаті до його недієвості та неефективності. Тому необхідно вживати необхідних заходів для їх усунення. Лише в цьому випадку можна буде говорити про стабільність та дієвість закону, чого інколи не вистачає українським законам.

Основним законом держави є Конституція. Конституція України закріплює основи її суспільного і державного устрою, визначає напрями розвитку суспільства і держави, основи організації та діяльності державних органів, а також органів місцевого самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав та свобод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя.

Список використаної літератури

1. Конституція України / Відомості Верховної Ради України,.

2. Бандурка О. М. Теорія держави і права у схемах і визначеннях: підручник, 2018.

3. Ведєрніков Ю. А. Теорія держави і права: Навч. посіб. / Ю.А. Ведєрніков, В. С. Грегул. -- 4те вид., доп. і переробл. -- К.: Центр навчальної літератури, 2016.

Додаток

Відповідно до Конституції та законів України суб'єктами утворення норм є:

· Громадяни України;

· Верховна Рада України;

· Президент України;

· Кабінет Міністрів України;

· міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, їх територіальні органи;

· інші органи державної влади, яким відповідно до законодавства надано повноваження суб'єктів утворення норм;

· Верховна Рада Автономної Республіки Крим;

· Рада міністрів Автономної Республіки Крим;

· міністерства та інші республіканські органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим;

· голови місцевих державних адміністрацій;

· територіальні громади;

· органи місцевого самоврядування.

Размещено на Allbest.ru