Гарантії здійснення права особи на приватність у сфері недоторканості інформації про особисте життя людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гарантії здійснення права особи на приватність у сфері недоторканості інформації про особисте життя людини

Гуйван П.Д.,

кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, професор Полтавського інституту бізнесу

Дана стаття присвячена дослідженню актуального питання про юридичне регулювання здійснення і захисту права на приватність фізичної особи як одного зі складників комплексу фундаментальних прав і свобод. Встановлено, що важливим елементом особистого життя людини є її інформаційні права на недоторканість приватної сфери. Обстоюється теза, за якою забезпечення конфіденційності є одним з якісних показників захищеності права на приватність. Це дозволяє гарантувати дієвість та ефективність основоположного права людини на охорону її приватної сфери та інформації про неї, що відповідає прагненням та інтересам кожної особистості. Під час конструювання охоронного механізму щодо прав людини приватності надається перевага, за винятком тих випадків, коли суспільні інтереси істотно та відчутно превалюють над особистими інтересами. Разом із тим у роботі визначено, що в сучасному соціумі нерідко трапляються випадки, коли конфіденційність приватної сфери не забезпечується, обмежується недоторканість особистого простору особи. Отже, дуже актуальними постають питання правового забезпечення реалізації права особи на недоторканість приватного життя, особисту й сімейну таємницю. У цьому сенсі проаналізовано досвід провідних міжнародних правозастосовних інституцій, зокрема ЄСПЛ. Вивчені усталені та стабільні правові позиції даного органу. На конкретних прикладах рішень Суду показано підходи, згідно з якими за наявності колізії між приватним інформаційним правом людини та публічними інтересами щодо отримання відомостей має кожного разу знаходитися таке застосування закону, яке б забезпечувало необхідний баланс, захищаючи кожне з основоположних прав. Відмічена невизначеність українських правових норм, які дозволяють по-різному тлумачити поняття особистого права на інформаційну незалежність. Внесені пропозиції щодо конкретизації чинного законодавства, приведення його у відповідність із сучасними суспільними потребами і міжнародними стандартами. Рекомендовано вирішення питання про встановлення можливості доступу до особистої інформації, яка має суспільне значення, на підставі проведення трискладового тесту в порядку, визначеному законодавством. право свобода приватність

GUARANTEES FOR THE EXERCISE OF THE INDIVIDUAL'S RIGHT TO PRIVACY IN THE SPHERE OF PRIVACY OF THE INDIVIDUAL

This article is devoted to the research of the current issue of the legal regulation of the exercise and protection of the right to privacy of an individual as one of the components of the complex of fundamental rights and freedoms. It is established that an important element of a person's personal life is informational rights to his/her privacy. There is a thesis that confidentiality is one of the qualitative indicators of the protection of the right to privacy. This allows us to guarantee the effectiveness and efficiency of the fundamental human right to the protection of its private sphere and information about it, which is in accordance with the aspirations and interests of every individual. When designing a security mechanism for human rights, privacy is given priority, except in cases where the public interest significantly and significantly outweighs the personal interest. At the same time, it is noted in the modern society that there are often cases when the privacy of the private sphere is not ensured, the inviolability of the personal space of a person is restricted. Therefore, the issues of legal support for the realization of a person's right to privacy, privacy and family secrecy are very relevant. In this sense, the experience of leading international law enforcement institutions, in particular the ECtHR, is analyzed. The established and stable legal positions of this body have been studied. Specific examples of the Court's rulings show approaches whereby, in the event of a conflict between private information human rights and the public interest in obtaining information, a law must be found at all times to ensure the necessary balance, while protecting each of the fundamental rights. The ambiguity of Ukrainian legal norms, which allow different interpretations of the concept of personal right to information independence, is noted. Proposals have been made to specify the current legislation, to bring it into line with current social needs and international standards. It is recommended to address the issue of establishing the possibility of access to personal information of public importance on the basis of conducting a three-component test in the manner prescribed by law.

Key words: right to privacy, three-part test, public interest.

Юридичне закріплення регуляторів особистих інтересів фізичної особи дає можливість досягти визначеності в разі регулювання фактично нових відносин, що виникають в її персональному середовищі. Людина не може існувати в суспільстві без сфери приватних нематеріальних інтересів, які оточують її та визначають як особистість [1, c. 175]. Право на приватність (right to privacy) є одним зі складників комплексу фундаментальних прав і свобод. Із розвитком суспільних відносин протягом тривалого періоду людство та політичні еліти поступово все більше усвідомлювали необхідність формування правового інституту приватності як засобу здійснення людиною своїх можливостей щодо недоторканості її власного простору. Дійсно, забезпечення конфіденційності є одним з якісних показників захищеності права на приватність. Це дозволяє гарантувати дієвість та ефективність основоположного права людини на охорону її приватної сфери та інформації про неї, що відповідає прагненням та інтересам кожної особистості. Адже постійно зростаюча інтенсивність та складність життя зробили необхідним набуття певного притулку від цього світу, а людина під впливом культури стала більш чутливою до гласності. Через це усамітнення і приватність життя стали ще більш необхідними для індивіда [2, с. 1].

Міжнародне співтовариство вже давно переймається питаннями захисту права на приватність, надання йому реального дієвого змісту. Вперше воно було позначене в Загальній декларації прав людини, що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. У ній, зокрема, вказується, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання в його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань (ст. 12). У подальшому питання недоторканості приватного життя також були закріплені у Європейській Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 1950 року. У першій частині статті 8 даного міжнародного акту, який також ратифікований і Україною, гарантується право на захист приватної сфери життя людини. Дана декларація була забезпечена правовим механізмом її реалізації.

Отже, можемо сказати, що недоторканість приватного життя як правова категорія становить матеріально обґрунтовану та соціально гарантовану міру можливої поведінки особи, яка зумовлена бажанням утримати сферу своїх особистих інтересів, прагнень і поглядів від стороннього втручання. Інакше кажучи, це визначена нормами національного та міжнародного права поведінка особистості, що дозволяє їй реалізувати суб'єктивні нематеріальні можливості щодо утримання під контролем приватного життя. У доктрині розуміння особистого життя людини, як правило, воно ототожнюється з поняттям приватності. При цьому прийнято вважати, що воно як об'єкт правової охорони містить два блоки: по-перше, це самі реальні факти і відносини, по-друге, - інформація про ці факти і відносини. У подібний спосіб проявляється специфіка приватного життя фізичних осіб як багатобічне і багато- аспектне явище. У матеріальному плані особистість реалізується через майнові, моральні, культурні й інші зв'язки, які створюються на основі сімейних, дружніх, інших відносин між людьми у сфері особистих взаємин, продовження роду, влаштування житла, ведення домашнього господарства, використання вільного часу, участі в культурному просторі тощо. Що ж стосується інформаційного боку особистого життя, то це відносини, що складаються між громадянами, суспільством і державою у зв'язку з неприпустимістю розголошення без згоди громадянина інформації про його особу й особисте життя, а також збирання, збереження і використання інформації про особисте життя громадянина [3, с. 45].

Отже, приватне життя - це духовна і фізична сфери життя людини, які дозволяють їй задовольнити свої специфічні інтереси, які зумовлені індивідуальністю людини та автономністю її існування. Приватне життя може бути визначене як сукупність специфічних сфер життєдіяльності, які людина не бажає розголошувати. То можуть бути відношення сімейні та побутові, спілкування з оточуючими, релігійні вподобання, позаслужбові заняття, особисті взаємини, відпочинок тощо [4, с. 42]. За ідеєю, громадянське суспільство покликане забезпечити такий стан правовідносин у державі, коли виключається пряме втручання у сферу особистого життя, за винятком тих випадків, коли суспільні інтереси істотно та відчутно превалюють над особистими інтересами окремої людини. Разом із тим маємо визначити, що в сучасному соціумі нерідко трапляються випадки, коли конфіденційність приватної сфери не забезпечується, обмежується недоторканість особистого простору особи. Таким чином, дуже актуальними постають питання правового забезпечення реалізації права особи на недоторканість приватного життя, особисту і сімейну таємницю.

Питанням дослідження належного та дієвого правового механізму гарантування невід'ємного права людини на приватність присвятили свої праці такі науковці, як П. Андрушко, О. Кутафін, М. Бем, Н. Бєляєва, Г. Романовський, В. Тертишник, І. Бачило, А. Марущак, В. Колісник, Б. Кормич, Є. Курінний, І. Городиський, Н. Малеїн та інші. Предметом уваги вказаних учених були позиції національного та міжнародного законодавства у цій сфері. Було запропоновано низку заходів, аби адаптувати національні нормативні акти до європейських і світових вимог щодо належного регулювання та захисту особистого життєвого простору громадян. Однак, як відомо, визначальне значення щодо встановлення законності чи незаконності певних дій органів держави, публічних та приватних осіб стосовно дотримання права людини на приватність оцінюють у практичній площині саме на рівні судового правозастосування. Тож, у науковій та практичній площинах залишається недостатнім аналіз питання про реальне дотримання правила ст. 32 Основного Закону про те, що ніхто не може зазнавати втручання у своє особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Проблематика належного правозастосування в даній царині не набула необхідного вивчення у сучасній цивілістичній доктрині. Отже, метою статті є комплексне дослідження європейських підходів у цій площині й порівняння їх з існуючою практикою на теренах національного правового поля.

Українська національна правова система поки що перебуває на початковому етапі формування власної позиції в питаннях реалізації та захисту права особи на приватність. Зокрема, в інформаційній сфері даного права зрушення відбулися лише з 2011 року, коли почав поступово застосовуватися механізм, передбачений Законом України "Про захист персональних даних". В інших же галузях розглядуваної проблематики, враховуючи багатогранність та неоднозначне сприйняття поняття приватності, його часте зіставлення з публічними інтересами та відсутність спеціальних нормативних актів і напрацьованої практики, питання є вкрай актуальним та потребує обґрунтування та спрямування свого подальшого розвитку. Для встановлення правових механізмів опосередкування коментованих відносин у суспільстві та відмежування важливої охоронно-правової функції захисту публічних і приватних прав у цій царині необхідно звернутися до досвіду провідних міжнародних правозастосовних інституцій, які приділяють даному питанню серйозну увагу, починаючи від 70-х років минулого століття. Отже, ними напрацьовані усталені та стабільні правові позиції.

Скажімо, одним з елементів права особи на приватність є її можливість визнання свого батьківства. Як правило, подібне питання з огляду на сучасний стан технічного забезпечення не викликає труднощів. Але практика буває неоднозначною. Зокрема, у справі "Мікулич проти Хорватії", що розглядалася Європейським судом з прав людини [5], виникла невизначеність, пов'язана з категоричною відмовою фізичної особи пройти тест на батьківство. З огляду на це національні суди відмовили заявниці в її заяві. У своєму зверненні до ЄСПЛ заявниця стверджувала, що неспроможність національних судів ухвалити рішення в її справі спричинила невизначеність щодо її походження. Вирішуючи спір, Суд установив, що національне законодавство Хорватії не передбачало заходів, за допомогою котрих було б можливим примусити особу пройти тест ДНК. Водночас інтерес заявниці щодо отримання важливої інформації стосовно її походження захищається положенням Конвенції. Відсутність правових засобів примусу щодо особи пройти тест ДНК для з'ясування батьківства стосовно заявниці відповідає принципу пропорційності тільки тоді, коли водночас забезпечено альтернативні засоби встановлення неупередженим органом факту батьківства протягом розумного строку. У даній справі такі альтернативні засоби були відсутні. Більше того, вирішуючи питання про батьківство, національні суди повинні були керуватися насамперед пріоритетним принципом забезпечення інтересів дитини. Суд дійшов висновку, що існуючі в системі права Хорватії процесуальні правила не забезпечують справедливого балансу між правом заявниці отримати інформацію щодо свого походження в розумний строк та правом особи не проходити тест ДНК. Таким чином, неефективність судового провадження спричинила тривале перебування заявниці у стані невизначеності щодо її походження. Тому мало місце порушення ст. 8 Конвенції (п. 64, 66).

Серед інших, знайшло у практиці ЄСПЛ належне юридичне забезпечення застосування охоронного механізму стосовно захисту права особи на гідну репутацію як елемента немайнового повноваження щодо її приватності. У справі "Марченко проти України" [6] проти заявника, який працював учителем у спецшколі-інтернаті для дітей з вадами мовлення і був головою шкільного профспілкового осередку, було порушено кримінальне провадження за наклеп на директора школи, який містився в його листах до КРУ та прокуратури, де заявник неправдиво звинуватив її у зловживанні службовим становищем та привласненні державних коштів. За даною кримінальною справою заявника було засуджено за ст. 125 ККУ (наклеп). Це покарання було зумовлене як численними повідомленнями до правоохоронних органів про зловживання, які не підтвердилися, так і участю заявника в пікеті проти керівника. Розглянувши обставини справи, ЄСПЛ зауважив, що засудження заявника за наклеп становило втручання в його права на вільне вираження своїх поглядів, гарантовані Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод. Тож, Суд основну увагу зосередив на з'ясуванні, чи було таке втручання "необхідним у демократичному суспільстві" і чи було за обставин цієї справи забезпечено баланс між потребою захисту права заявника на свободу вираження поглядів та потребою захисту репутації пані П. - права, яке як аспект приватного життя захищається статтею 8 Конвенції (п. 44). У цьому зв'язку Суд передусім зазначає, що заявник прямо звинувачував пані П. у привласненні державних коштів і майна, а також у зловживанні нею своїм службовим становищем директора державної школи-інтернату. Незважаючи на особливе становище заявника як представника профспілки та те, що його заяви щодо дій державного службовця становили суспільний інтерес, Суд вважає, що заявник був зобов'язаний діяти, не виходячи за встановлені межі, іпїєтаїіа, в інтересах "захисту репутації і прав інших осіб", включаючи презумпцію невинуватості. Заявник був зобов'язаний виявляти лояльність, обережність та обачливість по відношенню до свого роботодавця, чого він не дотримався. Більш того, деякі плакати, які демонструвалися під час пікету перед приміщенням районної адміністрації, містили особливо різкі висловлювання, які прямо звинувачували пані П. у привласненні нею шкільного майна. Суд вважає, що за таких обставин ці звинувачення можна було розглядати як твердження про факти, які, за відсутністю доказів їх обґрунтованості, цілком могли вважатися наклепницькими і такими, що порушували право пані П. на презумпцію невинуватості у вчиненні серйозних правопорушень (п. 45, 50).

Водночас, вирішуючи питання про прийнятність втручання в демократичному суспільстві, ЄСПЛ вказав, оцінюючи кримінальне покарання заявника, що хоча Держави-учасниці можуть і навіть зобов'язані, з огляду на їхні позитивні обов'язки за статтею 8 Конвенції, регулювати реалізацію свободи вираження поглядів таким чином, щоб забезпечувати за допомогою закону захист репутації осіб, вони не можуть робити це у спосіб, який неправомірно перешкоджає публічній полеміці стосовно загальнозначущих питань, таких як привласнення державних коштів. Суд також вважає, що обставини справи, яка розглядається і яка є класичним прикладом справи про наклеп стосовно особи в контексті полеміки навколо загально- значущого питання, не містять виправдання застосуванню покарання у вигляді позбавлення волі. Таке покарання, з огляду на сам характер цієї санкції, неминуче справляло на учасників публічної полеміки "охолоджуючий ефект". У підсумку Суд визнав, що, засудивши заявника за листи, які він надіслав до КРУ та прокуратури, і призначивши йому за результатами розгляду справи тривалий строк позбавлення волі, національні суди вийшли за межі того, що визначається як "необхідне" втручання у право заявника на свободу вираження поглядів (п. 52, 53). Як бачимо, в даній справі за наявності відвертої колізії між правом особи на приватність та повноваженням на публічне вирішення спірних питань Європейський суд вирішив проблему знаходження балансу між цими інтересами, захистивши кожне з основоположних прав.

Дійсно, подібні колізії між приватним та публічним повноваженнями насправді виникають досить часто у повсякденних взаєминах. Найбільшого розголосу вони набули у нашому суспільстві в інформаційному середовищі, коли вирішується питання про доступ до даних про особу. Подібна проблема передусім стосується можливості отримати інформацію про певні сторони життєдіяльності людини, які мають особистий характер. Як правило, означені відомості мають кваліфікуватися як конфіденційні, тож доступ до них рішуче обмежується законом: він можливий лише за згодою суб'єкта вказаних персональних даних та у випадках, установлених законом. Але з огляду на невизначеність останньої фрази та традиційно "гумове" її розуміння про встановленість законом, у реальних відносинах часто спостерігаються порушення приватності людини шляхом незаконного поширення даних про неї. Пояснюється це просто: порушник, посилаючись на спеціальну сферу своєї діяльності, вважає, що саме в силу такої специфіки загальні правила щодо персональних даних на нього не поширюються.

Подібні випадки особливо часто мають місце в царині трудових відносин, наданні адміністративних чи медичних послуг тощо. Між тим вказаний підхід є хибним. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 5-зп від 30.10.97 року до персональних даних відноситься, наприклад, і медична інформація (відомості про стан здоров'я людини, історія його хвороби, мета запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, включаючи наявність ризику для життя і здоров'я) [7]. Тож, абсолютно невиправданими слід вважати заперечення клінічної лікарні, якими вона неправомірно переконує суд і опонента в судовому процесі у тому, що відносини щодо поширення персональної інформації про хворого регулюються законодавством про публічну інформацію [8]. Насправді, як вказувалося, даний закон не має відношення до обороту персональної інформації про особу, то віднесено до закону "Про захист персональних даних" як основного акта у сфері охорони інформаційної приватності. Але головне в цій ситуації полягає в тому, що відповідач просто в силу недостатньої юридичної кваліфікації та нечіткості нормативного припису не вбачає в передачі третій особі даних, без будь-якої згоди і навіть повідомлення суб'єкта, жодних порушень національного закону. Це означає, що він і надалі у відносинах із широким, невизначеним колом осіб притримуватиметься подібної практики. Це, зрештою, може призвести як до порушення приватних прав конкретних людей, так і до приниження престижу держави на міжнародному рівні. Адже Україна є членом Конвенції про захист прав людини, на неї поширюється практика Європейського суду з прав людини, яка за українським законом є джерелом національного права. А ЄСПЛ уже давно та усталено напрацював відповідну практику справедливого правозастосування в цій царині. Отже, відверто назріла потреба конкретизації чинного законодавства, приведення його у відповідність із сучасними суспільними потребами і міжнародними стандартами. Адже потрібно зважати на те, що формування українського інформаційного законодавства, на жаль, відбувалось хаотично, непослідовно, без чіткої концепції його розвитку [9].

Власне, українське законодавство надає можливість, ураховуючи нагальний обґрунтований суспільний інтерес до конкретних відомостей про особу, надати їм статусу публічно доступної інформації. Наразі йдеться про відомості щодо суб'єктів, які займають посади, пов'язані зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, мають значний вплив у політиці, бізнесі чи культурі. Стосовно їхніх даних закон дозволяє більшу відкритість, ніж зазвичай. Але при цьому обов'язково має застосовуватися певна унормована процедура, так званий "трискладовий тест", щодо можливості суспільного доступу до даної інформації. За позицією Пленуму ВАСУ застосування "трискладового тесту" в такому разі повинно здійснюватися таким чином: 1) встановлення відповідності обмеження доступу до запитуваної конфіденційної інформації одному із захищених інтересів (у справах щодо надання конфіденційної інформації, як правило, такими інтересами є захист репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно); 2) встановлення можливості завдання істотної шкоди цим інтересам; 3) порівняння потенційної шкоди з правом громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини. Якщо ця шкода не переважає суспільний інтерес в доступі до інформації, то інформація може бути розголошена, і доступ до неї не може обмежуватися [10, п. 5.5].

Підсумовуючи викладене, можемо зробити певні висновки. Право на приватність кожної особи має гарантуватися насамперед наявністю відповідного ефективного національного законодавства. Це буде правовою підставою забезпечення здійснення конституційного права людини на свободу особистого простору, в тому числі стосовно недоторканості персональної інформації, недопущення стороннього доступу до неї, її поширення та обміну. Також важливим є напрацювання та запровадження в життя реальних механізмів здійснення цього права. Разом із тим має враховуватися і суспільний інтерес до відомостей про суб'єктів, які займають значне положення у сфері державного управління. Відомості про їхнє життя, в тому числі окремі аспекти приватної діяльності, можуть бути елементами публічної інформації. Але в будь-якому разі оприлюдненню подібних даних має передувати встановлена законом спеціальна процедура, пов'язана з тестуванням інформації на предмет нанесення шкоди суб'єктові даних у разі її відкритості та перевищення цієї шкоди над суспільно корисним ефектом. Також у сфері захисту приватного інформаційного права людини існує проблема, яка полягає у невизначеності механізмів забезпечення відповідальності за відповідне правопорушення. Вважаємо за необхідне на законодавчому рівні передбачити, яка відповідальність наступає за протиправні дії, а також закріпити механізми її забезпечення та перелік органів, їхню компетенцію у сфері забезпечення відповідальності за порушення законодавства про недоторканість приватного життя, зокрема в інформаційному відношенні.

Список використаних джерел