Визнання та реалізація права на медичну допомогу засудженими в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Університет митної справи та фінансів

Навчально-науковий інститут права та міжнародно-правових відносин

Університет митної справи та фінансів

Визнання та реалізація права на медичну допомогу засудженими в Україні

Саулевич А.О., студент

Перепьолкін С.М., кандидат юридичних наук,

доцент, завідувач кафедри міжнародного права

У статті досліджено стан вітчизняної пенітенціарної медицини. Проаналізовано нормативно-правові акти, які регулюють питання забезпечення прав засуджених на охорону здоров'я. Досліджено систему закладів охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України. Проаналізовано рівень захворюваності та смертності в установах виконання покарань. Визначено розміри окладів працівників лікарень та будинків дитини Державної кримінально-виконавчої служби України та проведено порівняльний аналіз із заробітними платами лікарів у європейських країнах.

Висвітлено проблеми у сфері охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України. Особливу увагу приділено таким проблемам, як недостатня кількість медичного персоналу, мінімальне фінансування для закупівлі лікарських засобів, відсутність достатньої кількості медичних препаратів для лікування наявних у засуджених захворювань, невідповідність якості надання медичної допомоги міжнародним стандартам.

У роботі досліджено практику Європейського Суду з прав людини у справах щодо порушення права засуджених на медичну допомогу. Окремо приділено увагу засудженим особам, які мають такі захворювання як туберкульоз, гепатит та СНІД. Як одна з найбільш уразливих груп населення, вони потребують особливого лікування, яке законодавчо закріплено у низці нормативно-правових актів. Проаналізовано рішення ЄСПЛ у справах щодо неналежної медичної допомоги ВІЛ-інфікованим особам, особам, хворим на туберкульоз та гепатит, які перебувають в установах виконання покарань України. Визначено підстави для висновку ЄСПЛ про ненадання заявникам належної медичної допомоги. Особливу увагу приділено проблемі відсутності у національному законодавстві ефективного та доступного засобу правового захисту щодо скарги заявника на відсутність належної медичної допомоги.

Запропоновано шляхи вдосконалення процесу реалізації права на медичну допомогу засудженими в Україні. Визначено необхідність створення належних умов для проведення лікувально-діагностичного процесу в медичних частинах та установах Державної кримінально-виконавчої служби України.

Ключові слова: охорона здоров'я, установа виконання покарань, медичні препарати, лікар, медична частина, міжнародні стандарти.

RECOGNITION AND REALIZATION OF THE RIGHT TO MEDICAL ASSISTANCE BY CONVICTS IN UKRAINE

The article investigates the state of domestic penitentiary medicine. The existing legal acts regulating the issues of ensuring the rights of convicts to health care are analyzed. The system of health care institutions of the State Criminal Executive Service of Ukraine has been studied. The morbidity and mortality rates in penal institutions were analysed. The salaries of the employees of hospitals and children's homes of the State Penal Enforcement Service of Ukraine were determined and a comparative analysis was carried out with the salaries of doctors in European countries.

The problems in the field of health care of the State Penitentiary Service of Ukraine are covered. Particular attention is paid to such problems as the insufficient number of medical personnel, the minimum funding for the purchase of medicines and, as a consequence, the lack of a sufficient number of medicines for the treatment of convicts' illnesses, and the compliance of the quality of medical care with international standards.

The practice of the European Court of Human Rights in cases involving violations of the rights of convicted persons to medical care has also been studied. Special attention was paid to convicted persons with diseases such as tuberculosis, hepatitis and AIDS. As one of the most vulnerable population groups, they need special treatment, which is enshrined in a number of regulations. The European Court of Human Rights decisions on cases of inadequate medical care for HIV-infected persons, persons with tuberculosis and hepatitis who are in the penitentiary institutions of Ukraine are analyzed.The main grounds for the European Court of Human Rights conclusion on the failure to provide the applicants with adequate medical care were determined. Particular attention is paid to the problem of the lack of an effective and accessible remedy in national legislation for the complainant's complaint about the lack of adequate medical care.

Ways of improving the exercise of the right to medical care by convicts in Ukraine have been proposed. The necessity of creating appropriate conditions for the medical and diagnostic process in medical units and institutions of the State Penal Enforcement Service of Ukraine has been determined.

Key words: health care, penal institution, medical preparations, doctor, medical part, international standards.

1. Постановка проблеми

Ненадання якісної медичної допомоги засудженим є однією з найважливіших проблем у сфері забезпечення прав людини в Україні. Не отримуючи нормального лікування, люди піддаються стражданням, а в подальшому, виходячи з пенітенціарних установ, розповсюджують небезпечні інфекційні захворювання. Ще одним наслідком неефективної діяльності держави у цій сфері є зростання кількості справ, поданих до Європейського Суду з прав людини щодо порушення права засуджених на медичну допомогу. Зокрема, тільки за 2019 рік не на користь України було винесено 12 таких рішень.

Стан опрацювання цієї проблематики свідчить про те, що, незважаючи на підвищений інтерес до сфери, пов'язаної з наданням якісної медичної допомоги засудженим, суттєвих зрушень у забезпеченні державою та реалізації засудженими цього права не відбувається. Окремі аспекти реалізації права на медичну допомогу засудженими досліджували К.А. Автухов, І.В. Боднар, А.П. Гель, Ю.О. Дем'яненко, І.В. Іваньков, О.Г Колб, Н.О. Корнієнко, Л.І. Олефір, О.О. Стулов, Р.Б. Хобор та інші.

Метою статті є висвітлення положень законодавства України щодо права засуджених в Україні на медичну допомогу та практики його реалізації, визначеної в рішеннях Європейського Суду з прав людини, а також винесенні на обговорення власних пропозицій стосовно усунення перешкод, що заважають належній реалізації цього права в Україні.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до статті 49 Конституції України держава гарантує право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування [1]. Зокрема, це стосується й осіб, що перебувають в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах. В Законі України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992 р. термін «медична допомога» пояснюється як «діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв'язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв'язку з вагітністю та пологами» [4].

Станом на грудень 2019 р. реалізація права на медичну допомогу вказаних груп осіб здійснюється в Україні відповідно до Наказу Міністерства юстиції України та Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі» від 15.08.2014 р. № 1348/5/572, який визначає основні засади організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі та взаємодію закладів охорони здоров'я Державної кримінально- виконавчої служби України із закладами охорони здоров'я з питань надання медичної допомоги засудженим [6].

Зі свого боку медико-санітарне забезпечення засуджених до позбавлення волі регламентується статтею 116 Кримінально-виконавчого кодексу України. З цією метою у місцях позбавлення волі організовуються необхідні лікувально-профілактичні заклади, а для лікування засуджених, які хворіють на активну форму туберкульозу, - заклади на правах лікувальних. Для спостереження та лікування хворих на інфекційні захворювання в медичних частинах колоній створюються інфекційні ізолятори. Лікувально- профілактична й санітарно-протиепідемічна робота в місцях позбавлення волі організовується і проводиться відповідно до законодавства про охорону здоров'я [3].

Система закладів охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України складається з лікарняних закладів (спеціалізованих - туберкульозна лікарня, дермато-венерологічна лікарня, психіатрична лікарня; багатопрофільних - лікарня, лікарня для інвалідів І та ІІ груп, які потребують постійного медичного нагляду та реабілітації), амбулаторно-поліклінічних закладів (амбулаторія, амбулаторно-профілактичні відділення, медична частина установи виконання покарань, медична частина слідчого ізолятора, пункт охорони здоров'я, фельдшерський пункт), фармацевтичних закладів (аптека, аптечна база) та закладів охорони материнства та дитинства (будинок дитини при установі виконання покарань) [7]. На сьогодні до цієї системи входять 18 відомчих лікарень, з яких 1 лікувальний заклад психіатричного профілю, 8 - туберкульозних закладів, 9 - багатопрофільних; 114 медичних частин в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах [14].

Незважаючи на наявність нормативно-правових актів, які регулюють питання забезпечення прав засуджених на охорону здоров'я, на практиці існує значна кількість проблем у цій сфері. Найбільш актуальними з них є недостатня кількість необхідного медичного персоналу, мінімальне фінансування на закупівлю лікарських засобів, відсутність достатньої кількості медичних препаратів для лікування наявних у засуджених захворювань, невідповідність якості надання медичної допомоги міжнародним стандартам.

Одним із головних показників наявності проблем у медичній сфері та в наданні медичних послуг є рівень захворюваності та смертності в установах виконання покарань. Зокрема, загальна кількість засуджених у 2018 р. склала 55 078. З них, протягом 2018 р. в установах виконання покарань померло 484 особи, серед яких у слідчих ізоляторах (далі - СІЗО) - 138 осіб.

Кількість засуджених, хворих на туберкульоз, на кінець 2018 р. склала 1 141 особу, в тому числі 223 особи - у СІЗО. Порівняно з 2017 р. кількість хворих у розрахунку на 1 тис. засуджених за 2018 р. зменшилась із 23,75 до 20,72. Водночас кількість ВІЛ-інфікованих у 2018 р. зросла з 3 830 осіб до 3 859 осіб, в тому числі 1 017 осіб з них перебували в СІЗО, а показник на 1 тис. ув'язнених зріс із 67,08 до 70,06 [14].

У 2017 р. Кабінетом Міністрів України було схвалено Концепцію реформування (розвитку) пенітенціарної системи України (далі - Концепція). У її тексті Уряд відніс до проблемних питань надання засудженим якісної медичної допомоги наступні положення: організація лікування осіб, хворих на туберкульоз чи інші небезпечні інфекційні хвороби, недостатня укомплектованість медичних закладів кваліфікованими кадрами, низький рівень забезпечення медичним обладнанням, більшість якого застаріле, технічно зношене або не функціонує. Отже, засуджені не мають можливості отримати кваліфіковану медичну допомогу, що призводить до зростання рівня захворюваності та смертності серед них. Також у Концепції констатується той факт, що місця позбавлення волі давно перетворилися у небезпечний осередок інфекційних захворювань, можливість заразитися в яких набагато вища, ніж на волі [5].

Серед указаних вище проблем, що заважають наданню якісного та своєчасного лікування засудженим, слід окремо звернути увагу на проблему застарілої матеріально-технічної бази закладів охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України. Наприклад, на сьогодні медичні частини установ виконання покарань тільки на 30% забезпечені медичним обладнанням, а майже 70% медичного устаткування, яке використовується в пенітенціарних закладах охорони здоров'я, було вироблено у 60-80 роках ХХ століття. Близько 70% медичних частин знаходяться у занедбаному стані та потребують негайного ремонту. Ще однією не менш важливою проблемою є постійне недофінансування системи виконання покарань. Одним із її аспектів є мінімальне фінансування на закупівлю лікарських засобів для засуджених. Відповідно до офіційних даних протягом останніх чотирьох років на забезпечення лікування хворих засуджених виділялося вкрай обмежене фінансування, яке покривало тільки 30% від потреби. Як наслідок це не давало можливості належно проводити діагностику та лікування хворих. В рамках вирішення наведеної вище проблеми у Концепції зазначалося про необхідність належного додаткового фінансування на період з 2018 по 2020 р., де на 2019 р. передбачалося 7 921,5 млн грн. [5]. Однак згідно зі Зведеним кошторисом за 2019 р. на виконання покарань установами і органами Державної кримінально- виконавчої служби України виділялося 6 162,2 млн грн, з них на медикаменти - 56,5 млн грн [9].

Особи, які мають такі захворювання, як туберкульоз, потребують особливого лікування, лікарських засобів та виробів медичного призначення, які необхідні для лікування активної форми туберкульозу за міжнародними схемами. Тільки це підвищить ефективність лікування, зменшить смертність та кількість випадків рецидиву захворювання. У 2018 році Глобальний Фонд по боротьбі з ВІЛ-інфекцією, туберкульозом та малярією забезпечив медичні частини установ виконання покарань України високовартісними протитуберкульозними препаратами, медичним обладнанням нової генерації для швидкої та точної діагностики туберкульозу, матеріалами до цього обладнання.

Наступною проблемою є те, що засуджена особа у питаннях отримання належної медичної допомоги повністю залежна від начальника установи виконання покарання та від лікарів, які працюють у медичній частині. До реформування лікар пенітенціарного закладу охорони здоров'я залежав від начальника установи виконання покарань. Виконуючи свої обов'язки, лікар нерідко піддавався тиску з боку начальства. Це призводило до спотворення дійсної картини подій, що відбувається в українських установах виконання покарань. Для вирішення цієї проблеми відповідно до Концепції у 2017 р. розпорядженням Кабінету Міністрів України було утворено державну установу «Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України» з метою забезпечення незалежності лікаря від керівника установи виконання покарань, що насамперед забезпечить неупереджене встановлення діагнозу та якісне надання медичної допомоги.

Ще однією проблемою є недостатня кількість необхідного медичного персоналу в установах виконання покарань. На сьогодні у медичних закладах установ виконання покарань числиться 2 500 осіб, з них працюючих тільки 1 800. Не вистачає близько третини лікарів, причинами чого є мінімальні заробітні плати та відсутність фінансової мотивації цих працівників.

Розмір окладу працівників лікарень та будинків дитини Державної кримінально-виконавчої служби України визначається відповідно до Наказу Мін'юсту України «Про затвердження схем тарифних розрядів за посадами осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України» [8]. Для наочності автори наводять таблицю окладів медичних працівників пенітенціарних закладів охорони здоров'я. Для розрахунків використовувався мінімальний прожитковий мінімум станом на 1 грудня 2019 р. - 2027 грн.

Окремо необхідно зазначити про доплату та надбавки до заробітної плати. Робітникам закладів охорони здоров'я та установ соціального захисту населення, зайнятим на роботах зі шкідливими і важкими умовами праці, за результатами атестації робочих місць встановлюється доплата в розмірі до 12 відсотків посадового окладу (тарифної ставки).

На відміну від України, у більшості європейських країн лікарі отримують високі заробітні плати. Наприклад, середня заробітна плата лікаря у Нідерландах становить 6 500 євро, Швейцарії - 8 000 євро, Великобританії - 7 500 євро, Німеччині - 6 000 євро, Італії - 5 500 євро, Іспанії - 5 000 євро, Данії - 4 700 євро. Тобто, у країнах ЄС лікарі отримують 120 000 - 200 000 грн щомісяця.

Ненадання якісної медичної допомоги засудженим стає причиною значної кількості позовів щодо порушення права на медичну допомогу, що подаються громадянами України до Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) [15]. Наприклад, у 2019 р. ЄСПЛ прийняв рішення відносно України щодо ненадання медичної допомоги у таких справах: «Дейнеко проти України» (заява № 20317/09), «Малий проти України» (заява № 14486/07), «Бургазли проти України» (заява № 41920/09), «Король та інші проти України» (заява № 54503/08, заява № 25725/09, заява № 51967/09, заява № 65987/09, заява № 29273/10, заява № 38721/10, заява № 54570/16, заява № 157/18), «Медяніков проти України» (заява № 31694/06), «Бекетов проти України» (заява № 44436/09), «Чуприна проти України» (заява № 876/16), «Іванов і Кашуба проти України» (заяви № 12258/09 та № 54754/10), «Осипенков проти України» (заява № 31283/17), «Сержантов проти України» (заява № 57240/14), «Солопова проти України» (заява № 17278/18), «Долгих проти України» (заява № 34697/04).

Лише на їх основі загальна сума грошового зобов'язання України за рішеннями ЄСПЛ щодо ненадання медичної допомоги за 2019 р. склала 135 550 євро, тобто близько 3 624 100 грн. Окрім додаткових витрат держави на виплату компенсацій, така кількість справ стає причиною формування негативного іміджу України у світовому співтоваристві.

Автори пропонують детальніше розглянути декілька рішень ЄСПЛ щодо ненадання медичної допомоги засудженим. Так, у справі «Іванов і Кашуба проти України» перший заявник скаржився на ненадання йому жодного лікування ВІЛ, гепатиту С та інших захворювань, другий - на те, що захворів на туберкульоз під час перебування у слідчому ізоляторі та на ненадання йому належної медичної допомоги. За результати розгляду справи суд вирішив, що надана заявникам медична допомога була неналежною, у результаті чого вони зазнали душевного страждання та труднощів, які перевищували невідворотний рівень страждання, притаманного триманню під вартою, а їхня гідність була принижена. Отже, було визнано порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі - Конвенція) щодо обох заявників [12].

У справі «Мельник проти України» заявник скаржився, що він став об'єктом нелюдського та такого, що принижує людську гідність, поводження (порушення статті 3 Конвенції). Зокрема, він стверджував, що не отримував необхідного медичного лікування та допомоги при захворюванні на туберкульоз під час відбування покарання. Суд зазначив, що держава має забезпечити особу умовами утримання, які б не порушували її людську гідність, щоб спосіб та метод виконання міри покарання не зумовлювали страждання або труднощі такої міри, які б перевищували неминучий рівень страждань в'язня та щоб з огляду на практичні вимоги ув'язнення його здоров'я та добробут були забезпечені. Наявні три складники, які необхідно розглядати стосовно сумісності стану здоров'я заявника та умов його утримання: 1) медичний стан в'язня; 2) адекватність медичної допомоги, яка надається в умовах утримання; 3) доцільність утримання з огляду на стан здоров'я заявника. Після розгляду справи суд дійшов висновку, що заявник не отримав необхідної та своєчасної допомоги з огляду на серйозність захворювання та наслідки для його здоров'я [13].

Україна - не єдина держава, проти якої ЄСПЛ розглядає справи щодо ненадання медичної допомоги засудженим. Так, ЄСПЛ в рішенні у справі «Попов проти Російської Федерації» від 13 липня 2006 р. визначив, що згідно зі ст. 3 Конвенції держава зобов'язана забезпечувати, щоб особа перебувала в умовах, сумісних із повагою до людської гідності, способи реалізації таких заходів не повинні піддавати людину стресам, приниженням, занепокоєнням, які перевищують допустимий рівень страждань, що викликається позбавленням волі і, враховуючи практичне значення застосовуваних заходів, його здоров'я, душевний стан повинен адекватно гарантуватися, в тому числі, наданням необхідної медичної допомоги [10].

У справі «Хумматов проти Азербайджану» ЄСПЛ наголосив, що відсутність належної медичної допомоги під час тримання під вартою може становити поводження, що суперечить статті 3 Конвенції (рішення у справі «Ухань проти України» пункти 77-83) та рішення у справі «Петухов проти України» (заява № 43374/02 пункти 91-98 від 21 жовтня 2010 р.) [11].

Таблиця 1 Посадові оклади медичних працівників пенітенціарних закладів охорони здоров'я

Окремо необхідно зазначити, що серед засуджених особи, які мають такі захворювання, як туберкульоз, гепатит та СЩД, є однією з найбільш уразливих груп. Вони потребують особливого лікування, яке законодавчо закріплено у низці нормативно-правових актів. ЄСПЛ розглядав питання неналежної медичної допомоги ВІЛ-інфікованим особам, які перебувають в установах виконання покарань України у низці справ (рішення у справах «Кац та інші проти України» заява № 29971/04; «Похлєбін проти України» заява № 35581/06; і «Салахов та Іслямова проти України» заява № 28005/08). Зокрема, у справі «Кац та інші проти України», незважаючи на те, що органам влади було відомо про ВІЛ-інфекцію у заявників, відповідного лікування їм не надавалося взагалі, і це призвело до смерті особи. У справі «Салахов та Іслямова проти України» лікування заявника від пов'язаної з ВІЛ-інфекції було спорадичним і нерегулярним.

Питання неналежної медичної допомоги та захисту від туберкульозу і гепатиту в установах виконання покарань України ЕСПЛ розглядав у таких справах: «Мельник проти України» заява № 72286/01 пункти 104-106 від 28 березня 2006 р., «Яковенко проти України» заява № 15825/06 пункти 97-102 від 25 жовтня 2007 р., «Кондратьєв проти України» заява № 5203/09 пункт 72 від 15 грудня 2011 р., «Кушнір проти України» заява № 42184/09 пункти 142-149 від 11 грудня 2014 р. та «Пивоварник проти України» заява № 29070/15 пункти 37-46 від 06 жовтня 2016 р. Головними підставами для висновку ЄСПЛ у цих справах про ненадання заявникам належної медичної допомоги були відсутність оперативності та необґрунтовані затримки у проведенні медичних обстежень, діагностуванні або початку лікування.

У більшості з вище розглянутих справ скаржники зазначали, що національне законодавство не передбачає ефективних засобів правового захисту щодо відсутності належної медичної допомоги. ЕСПЛ у своїх рішеннях вказує на те, що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу правового захисту, здатного забезпечити втілення у життя змісту конвенційних прав і свобод незалежно від того, у якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. У всіх наведених справах ЕСПЛ зазначає, що було порушення статті 13 Конвенції у зв'язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу правового захисту щодо скарги заявника на відсутність належної медичної допомоги.

Висновки

Можна дійти висновку, що задля підвищення ефективності системи надання медичної допомоги в установах виконання покарань необхідним є створення належних умов для проведення лікувально- діагностичного процесу в медичних частинах та установах Державної кримінально-виконавчої служби України. Необхідним є проведення реформування організації охорони здоров'я в установах виконання покарань, орієнтуючись на Європейські в'язничні правила та доповіді Комітету Ради Європи з питань запобігання катуванням.

На думку авторів, з метою забезпечення належної реалізації права засуджених на медичну допомогу потрібно зробити наступні першочергові дії:

1) забезпечити незалежність діяльності системи охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України та оснащення її сучасними засобами діагностики та лікування;

2) збільшити фінансування закладів охорони здоров'я системи виконання покарань відповідно до потреб;

3) оновити матеріально-технічну базу та укомплектувати штат медичних працівників установ виконання покарань;

4) забезпечити прозорість процесів закупівлі лікарських препаратів, виробів медичного призначення, медичної техніки за державні кошти; надати можливість засудженим отримувати високоякісну медичну допомогу відповідно до міжнародних стандартів та стандартів у сфері охорони здоров'я, визначених національним законодавством;

5) забезпечити профілактику, раннє виявлення хвороб, належну послідовність обстеження та лікування засуджених;

6) запровадити механізми фінансової мотивації медичних працівників.

Автори сподіваються, що запропоновані пропозиції щодо вдосконалення процесу реалізації права на медичну допомогу засудженими в Україні активізують обговорення цієї проблематики в доктрині національного та міжнародного права, що у підсумку дозволить виробити більш конкретні кроки для подолання всіх перешкод на шляху реалізації права на медичну допомогу засудженими в Україні. Подальше наукове обговорення означеного питання є актуальним і повинне тривати й надалі.

право засуджений пенітенціарний медицина

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. 1996 г., № 30.

2. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/card/995_004.

3. Кримінально-виконавчий кодекс від 11.07.2003 р. № 1129-М URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1129-15.

4. Основи законодавства України про охорону здоров'я : Закон України від 19.11.1992 р. № 2801-ХІІ. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/2801.

5. Про схвалення Концепції реформування (розвитку) пенітенціарної системи України : Розпорядження Кабінету Міністрів України від 13 вересня 2017 р. № 654-р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/654-2017-р.

6. Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі : Наказ Міністерства юстиції України, Міністерства охорони здоров'я України від 15.08.2014 р. № 1348/5/572 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0990-14.

7. Про затвердження Переліку закладів охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби України : Наказ Міністерства юстиції України від 21.03.2013 р. № 499/5. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/main/z0472-13.

8. Про затвердження схем тарифних розрядів за посадами осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України : Наказ Міністерства юстиції України від 13.03.2018 № 685/5. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0289-18.

9. Зведений кошторис на 2019 рік, зведений план асигнувань (за винятком надання кредитів з бюджету) загального фонду бюджету на 2019 рік за бюджетною програмою КПКВК 3601020 «Виконання покарань установами і органами Державної кримінально-виконавчої служби України». URL: https://minjust.gov.ua/files/general/2019/02/14/20190214180352-43.xls.

10. Справа «Попов проти Російської Федерації» (заява № 26853/04) від 13.07.2006. URL: http://hrlibrary.umn.edu/russian/euro/ Rborispopovcase.html.

11. Справа «Хумматов проти Азербайджану» (заяви №№ 9852/03 і 13413/04) від 29.11.2007. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng# {“tabview”: [“document”],”itemid”:[“001-83588”]}.

12. Справа «Іванов і Кашуба проти України» (заяви № 12258/09 та № 54754/10) від 29.01.2019. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/974_d09.

13. Справа «Мельник проти України» (заява N 72286/01) від 28.03.2006. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_049.

14. Дотримання прав ув'язнених в Україні у 2018 році : доповідь правозахисною організацією «Донецький Меморіал». URL: http://ukrprison.org. ua/articles/1551280200.

15. Перепьолкін С.М., Сироїд Т.Л., Філяніна Л.А. Міжнародне право : словник-довідник; за заг. ред. Т.Л. Сироїд. Харкіт : Юрайт, 2014. 408 с.

Размещено на Allbest.ru