Історична генеза нормотворчої діяльності держави (Новий час)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

ІСТОРИЧНА ГЕНЕЗА НОРМОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ (НОВИЙ ЧАС)

Погорєлова З.О., кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри теорії та історії держави і права

Анотація

нормотворчий держава кодифікація право

У статті досліджуються особливості нормотворчої діяльності європейських держав та України в Новий час (період з 1492 року до початку XX століття), історія кодифікації європейського права, а також процедурні правила здійснення нормотворчої діяльності держави та її органів. Вивчаються державно-правові вчення тогочасного періоду, які слугували теоретичним підґрунтям для розуміння ролі держави у здійсненні нормотворчої діяльності та найбільше вплинули на зовнішні форми права. Зокрема, розглядаються абстрактна модель ідеального державного устрою на основі теорії суверенітету, яку обґрунтував Томас Гоббс, вчення про державу, її функції та поділ влади на парламентську, виконавчу і федеральну Джона Лока, договірна теорія держави, її функцій, роль закону в державі і суспільстві ЖанаЖака Руссо, засади функціонування і роль держави в упорядкуванні суспільного життя через формування позитивних законів Ш.Л. де Монтеск'є, погляди французького знавця римського права Роберта-Джозефа Потьє. Досліджується також вчення про правову державу (Rechtstaat), у рамках якого обґрунтовано належність повноважень із правового регулювання суспільних відносин до суверенного права держави, і на основі принципу поділу влади - до компетенції представницьких органів влади. Обґрунтовується висновок про те, що в період Нового часу продовжувалось створення теоретичного підґрунтя для розуміння ролі держави у здійсненні ефективної нормотворчої діяльності, удосконалювалось вчення про зовнішні форми права, що дозволило більшості країн Європи сформувати досконалі нормативні системи з високим рівнем кодифікації. Утвердився парламент як представницький орган, у багатьох країнах реалізована ідея поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову зі взаємними стримуваннями і противагами, обґрунтована природа нормотворчих функцій держави, досліджені природа і межі урядової нормотворчості, сформувалися законодавча і нормотворча процедура. Хоча у практичній діяльності держав переважали патерналістське чи, у кращому разі, ліберальне розуміння держави, а також позитивістське розуміння права, що найбільше викривлення знайшло в марксистсько-ленінському вченні про державу і право і призвело до масових порушень прав людини в період сталінського режиму та злочинів проти людства у фашистській Німеччині.

Ключові слова: Новий час, джерела права, нормотворчість держави, Західна Європа, джерела права на українських землях у XII-XIX ст.

Annotation

HISTORICAL GENESIS OF STATE-MAKING ACTIVITY OF THE STATE (NEW TIME)

The article examines the features of rule-making activities of European states and Ukraine in modern times (period from 1492 to the beginning of XX century), the history of codification of European law, as well as procedural rules for rule-making activities of the state and its bodies. The state and legal doctrines of that period are studied, which served as a theoretical basis for understanding the role of the state in the implementation of rule-making activities and had the greatest impact on external forms of law. In particular, the abstract model of the ideal state system based on the theory of sovereignty, substantiated by Thomas Hobbes, the doctrine of the state, its functions and division of power into parliamentary, executive and federal John Locke, the contractual theory of the state, its functions, the role of law in the state and society Jacques Rousseau, the principles of functioning and the role of the state in organizing public life through the formation of positive laws of Montesquieu, the views of the French expert on Roman law, Robert-Joseph Pottier. The doctrine of the rule of law (Rechtstaat) is also studied. The conclusion is substantiated that in the New Age the theoretical basis for understanding the role of the state in carrying out effective rule-making activity continued, the doctrine of external forms of law was improved, which allowed most European countries to form perfect normative systems with a high level of codification. The parliament was established as a representative body, in many countries the idea of separation of powers into legislative, executive and judicial with mutual checks and balances was realized, the nature of normative functions of the state was substantiated, the nature and limits of government rule-making were studied, legislative and normative procedure was formed. Although the practice of states was dominated by a paternalistic or, at best, liberal understanding of the state, as well as a positivist understanding of law, which found the greatest distortion in the Marxist-Leninist doctrine of state and law and led to mass human rights violations during the Stalinist regime and crimes against humanity in Nazi Germany.

Key words: New time, sources of law, rulemaking of state, Western Europe, sources of law in Ukrainian lands in XII-XIX centuries.

Постановка проблеми

Природа і сутність нормотворчої діяльності сучасної держави може бути краще зрозумілою з урахуванням історичних періодів і відповідних соціальних, політичних, культурних та правових умов розвитку державності, особливостей формування органів державної влади, інтенсивності зовнішніх впливів на правову систему. Усе це відбивалося на нормотворчих повноваженнях держави, впливало на формування зовнішніх форм реалізації цих повноважень, надавало своєрідного характеру процедурі, за якою здійснювались підготовка й ухвалення актів органів державної влади. Це історичне тло надає більшої осмисленості, глибшої адекватності і кращої відповідності в сучасних умовах здійснення нормотворчої діяльності під час вибору правових процедур, правового інструментарію нормотворення і формальних джерел закріплення правових приписів органів державної влади, а також під час визначення способів реалізації правових приписів органів державної влади.

Стан дослідження теми

Дослідженню питань генези нормотворчої діяльності держав у період Нового часу присвячено чимало наукових праць філософів і правників, зокрема, Томаса Гоббса, Жан-Жака Руссо, Джона Лока, Ш.Л. де Монтеск'є, Гарольда Дж. Бермана; окремі аспекти цього питання відображені у працях українських істориків права Ф. Леонтовича, О. Кістяківського, М. Василенка, Б. Кістяківського, М. Владимирського-Буданова, Ігнатія Даниловича, Г Демченка, М. Максимейка, Я. Падоха, Ф. Тарановського, В. Старосольського, М. Ясинського та багатьох інших.

Виклад основного матеріалу

Історичну генезу нормотворчих повноважень держави дуже важливо розглядати принаймні у трьох найголовніших аспектах: вивчення історичного погляду і зміни уявлень на природу нормотворчих повноважень держави й ухвалення нормативних актів, з погляду дослідження зовнішніх джерел права, у яких здійснювалося це регулювання, а також з'ясування характеру процедурних правил, що супроводжували нормотворчу діяльність держави та її органів.

Варто насамперед відзначити, що Новий час (14921789 рр.) у Європі характеризується переважно монархічними формами правління. Тому, хоча правові акти були множинними і різнобарвними, однак переважно вони виходили від монархів. Тому багато в чому нормотворча практика країн Європи була досить близькою.

Зокрема, у Франції серед джерел права переважали акти королів (одноособові едикти й ордонанси - з участю парламенту), а також судові рішення Паризького парламенту. На півночі Франції все ще продовжували діяти кутюми, однак через зростання необхідності реформування звичаєвого права і прилаштування його до економічного розвитку загалом видавались збірники, які ставали формою систематизації звичаєвих норм на основі вдосконалення їхнього змісту.

Важливою віхою в реформуванні законодавства стала підтримка Наполеоном правової реформи у Франції і континентальній Європі, кодифікація правової системи на основі римського права, у результаті якої, зрештою, не тільки була забезпечена юридична простота чинного права, але й подолано секуляризацію, ізоляціонізм і роздробленість правових систем. Із цього часу право стає все більш універсальним, долає кордони.

Істотно вплинув на розробників Цивільного кодексу Наполеона французький знавець римського права Роберт-Джозеф Потьє (1699-1772 рр.), який спробував об'єднати римське право і звичаєве право Франції. Саме його роботи були в подальшому розвинуті кодифікатором Цивільного кодексу Наполеона Жан-Жак Камбасересом (1753-1824 рр.). Згодом за участі французьких адвокатів з'явилися Кримінальний кодекс, Кодекс цивільних процедур і Кодекс кримінальних процедур. Ця кодифікація поступалася за досконалістю кодифікації Юстиніана, однак, незважаючи на це, суттєво вплинула на кодифікацію, яка здійснювалась не лише в Західній Європі. Кодекси Наполеона були перекладені більшістю мов Заходу і Сходу, були відтворені в Австралійській кодифікації 1811 р., Германській кодифікації 1896 р., Японській, у кодифікаціях інших країн [1, с. 227-228].

У Німеччині на початку Нового часу продовжувалось реформування звичаєвого права. Так, численні зерцала, зокрема Саксонське зерцало (складене в 1220 р. шеффеном Ейке фон Репгау), яке містило частково біблійне право, а більшою мірою елементи римського права в частині судоустрою, сімейного, спадкового, земельного та сусідського права, а також імператорські статути (серед них найбільш відомий Мейнцький статут 1235 р.) стали основою для оновлення законодавства окремих німецьких князівств. Однак із часом римське пандектне право стало однією з головних домінант у процесі підготовки нових кодифікаційних актів. Так, Дигести Юстиніана, опрацьовані та видозмінені відповідно до тодішніх вимог, визнані Вищим імперським судом у 1495 р. керівним джерелом для Вищого імперського суду, а по суті загальним правом усієї Німеччини. Такій єдності сприяла кодифікація законодавства у формі загальноімперського закону - Кодексу кримінально-процесуального і кримінального права за часів правління Карла V (Кароліна, 1582 р.).

Важливими віхами в розвитку німецького права стали також Прусське земське уложення (1784 р.), Цивільний звід законів Саксонії (1865 р.) та Цивільний звід законів для Німецької імперії Тюрінгії (1900 р.) [2]. Поряд із зазначеними актами світської влади діяли норми канонічного права у формі енциклік - папських звернень до мирян, булл - особливих папських указів чи грамот, що регулювали не тільки внутрішньоцерковні відносини, але й значну частину майнових, сімейних та кримінальних відносин.

Особлива роль в історії кодифікації загального німецького права належить найбільш масштабному кодифікаційному акту XIX ст., побудованому за пандектною системою, Німецькому цивільному уложенню 1896 р., над яким із 1847 р. працювали ціла низка видатних юристів, серед яких германісти Пауль Рудольф фон Рот і Рудольф Зом, а також Бернгард Віншайд - німецький філософ римського права, представник школи пандектистів. Ухвалення уложення спричинило оновлення процесуального, торгового законодавства, судоустрою і судочинства і навіть міжнародного приватного права [3]. Німецьке цивільне уложення істотно вплинуло на цивільне законодавство Австрії, Чехословаччини, Греції, Югославії, Португалії, Нідерландів, Росії і навіть окремих країн Азії.

Якщо континентальна Європа пішла шляхом кодифікації законодавства, то в Англії і Сполучених Штатах Америки, через провідну роль у формуванні права судів, була сформована система прецедентного права. Законодавство отримало менший розвиток і, на відміну від Західної Європи, не спостерігалось широкого процесу кодифікації, хоча наукове опрацювання окремих правових інститутів було дуже глибоким (інститут власності тощо).

В Англії також діяли ордонанси королів як акти, ухвалені за погодження Королівської ради чи палати лордів Парламенту, і статути (постанови) Парламенту. Ордонанси королів були значною мірою пов'язані з вимогами хартій як королівських грамот, що дарували вільності простим людям і англійським баронам, водночас обмежували королівське свавілля, традиції укладання яких беруть початок у 1101 р. від хартії Генріха I. Найбільш знаменитою і значущою серед хартій стала Велика Хартія вольностей 1215 р. (Magna Karta). Як джерела права поступово складаються судові прецеденти.

У більш пізній період, під час формування буржуазного права, усе більшу роль відіграють закони, які активно ухвалює Парламент Англії, у XVIII і XIX ст. ухвалено значну кількість статутів із різних галузей права, хоча водночас спостерігається розширення урядової нормотворчості, а також початок формування доктрини делегованого законодавства як реакції на ускладнення суспільних відносин, на потребу більш гнучкого реагування на суспільні суперечності. Це привело до деякого зниження ролі судових прецедентів у правовій системі Англії.

Великим розмаїттям і досить високим фаховим рівнем характеризується нормотворча практика і кодифікаційна діяльність на українських землях в період XVXX ст. «Руська правда» - збірник стародавнього руського права, який укладений у XI-XII ст. на основі звичаєвого права, справила важливий вплив на подальший розвиток українського законодавства литовсько-руської доби. Її впливи простежуються у Литовських статутах 1529, 1566 і 1588 рр. [4], а також у «Правах, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. [5, с. 407-757] - проєкті зводу законів Гетьманщини XVIII, що, хоча й не отримав офіційного схвалення російськими монархами, але де-факто застосовувався на Лівобережній Україні. Над «Правами <...>» у складу спеціальної комісії працювала майже 15 років велика плеяда українських правознавців, суддів і юристів-практиків, зокрема: Василь Стафанович, генеральний осавул Петро Велькевич, Яків Величківський, генеральний суддя Яків Бороздна, генеральний обозний Яків Лизогуб. Галицький цивільний кодекс 1797 р. [5, с. 407] діяв на території так званого коронного краю - у Королівстві Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцима і Затору, утворених на землях Королівства Русі (Галицько-Волинське князівство) у період 1772-1918 рр. Він опрацьовувався австрійськими юристами під головуванням професора Віденського університету Карла Мартіні та був позначений значною рецепцією римського права. У 1811 р. на його заміну ухвалено Загальне Австрійське Цивільне уложення [5, с. 1025], в основу якого був покладений Галицький цивільний кодекс 1797 р.

У другій половині XVIII ст. на Україну було поширене російське законодавство і, на думку Ф. Леонтовича, подальше московське законодавство в період Судебників такий зв'язок із старовинним руським правом губить [6]. Однак варто згадати «Зібрання малоросійських прав» 1807 р. [5, с. 885-1024], що було підготовлене шостим відділенням другої експедиції Комісії для складання законів під керівництвом українського правознавця Ф. Давидовича і діяло на Лівобережній Україні, хоча й не було офіційно затвердженим; «Зібрання <...>» містило норми звичаєвого права та було позначене впливами Литовських статутів і германського права.

Підбиваючи підсумок короткому викладу практики нормотворчої діяльності європейських держав, варто підкреслити, що все ж, попри зростання її професійності, вона здійснювалась часто хаотично, а подекуди й ситуативно. Тому потреби зміцнення тогочасної держави й удосконалення її функцій, зокрема й нормотворчої функції, не могли не привернути уваги тогочасних мислителів, які намагались знайти теоретичні обґрунтування для вдосконалення цієї діяльності та придати їй наукового характеру. Видатна роль у розвитку відповідних учень належить Томасу Гоббсу, Жан-Жаку Руссо, Ш.Л. де Монтеск'є, Джону Локу, фундаторам учення про правову державу К. Велькеру, Р. Молю, І. Канту, Й. Фіхте.

Абстрактну модель ідеального державного устрою на основі суверенітету обґрунтував Томас Гоббс (15881679 рр.) у роботі «Левіатан» [7, с. 235-325], де спробував одним із перших мислителів здійснити системний виклад детермінованості держави і права умовами життя суспільства. Згідно із Т. Гоббсом, держави утворюються людьми в результаті потреби самозбереження: оскільки «природний стан людини є станом війни кожного проти кожного» [7, с.240], то для миру та захисту себе людина змушена «відмовитись від власного права та задовольнитись такою мірою свободи щодо інших людей, яку дозволила б іншим людям мати щодо себе» [7, с. 241]. Оскільки люди - для підтримання миру та збереження самих себе - створили умовну людину (величезну потвору Левіафана), яку ми називаємо державою, вони також створилий умовні ланцюги під назвою цивільних законів, що їх вони, за взаємною домовленістю, прикріпили одним кінцем до губ цієї людини, чи то пак зборів, яким вони надали верховну владу, а іншим кінцем до власних вух» [7, с. 286]. Закони, як стверджував Томас Гоббс, «не може творити ніхто, крім держави», а в «усіх державах законодавцем є лише суверенний правитель - хоч би це була одна людина, як за монархії, хоч би збори, як за демократичного чи аристократичного правління. Адже законодавець - це той, хто творить закон. Лише держава приписує і диктує виконання тих правил, що ми їх називаємо законами; тому саме держава є законодавцем. Проте держава не є особою і не здатна робити нічого інакше, ніж через свого представника (тобто суверена); тож єдиним законодавцем є суверен. Із цієї причини ніхто не має права скасувати ухвалений закон, крім суверена, оскільки скасувати закон можна не інакше, ніж іншим законом, яким забороняється його подальше виконання». Слідуючи тодішнім уявленням, Томас Гоббс стверджував, що верховний правитель не підлягає цивільним законам. Він формулює цілу низку правил щодо його дії і правил застосування: закон не є наказом для дітей, божевільних чи тварин, він має обнародуватись, щоб мати зобов'язуючу силу, не суперечити здоровому глузду, містити автора його повноважень, тлумачитись відповідно до задуму законодавця, а саме тлумачення має йти від верховної влади або ж, в обмеженому обсязі, належати суду. На додаток до класифікації законів, викладених в «Інституціях» Юстиніана (едикти, конституції й епістоли принцепса; декрети всього римського народу; декрети простого народу; постанови сенату; едикти преторів та едилів; висновки та думки юристів; неписані звичаї), Т. Гоббс поділяє закони на природні (закони, що ґрунтуються на моральних чеснотах - справедливості, рівності, мирі й милосерді) та позитивні. Останні також можуть бути людськими (дистрибутивні та каральні) та божественними [7, с. 294-314].

Торкаючись співвідношення церковної і світської влади, Томас Гоббс зайняв досить радикальну позицію для того часу, стверджуючи, що цивільна влада більш очевидна і «перебуває в ясному світлі природного розуму», тоді як духовна «не може не породити силу, здатну збурити, а іноді й зруйнувати державу». Томас Гоббс різко виступив проти права на повстання, а також не визнав можливості поділу верховної влади, оскільки «поділ влади у державі означає не що інше, як її розпад, адже поділені повноваження взаємно руйнують одне одного» [7, с. 319].

Визначна роль у розвитку вчення про державу, її функції та поділ влади на парламентську, виконавчу і федеральну належить Джону Локу (1632-1704 рр.), вчення викладене у творі «Два трактати про врядування» [7, с. 363-376]. Подібно Т. Гоббсу, Дж. Лок також визнавав властивий всім людям від природи стан абсолютної свободи під час скеровування своїх дій, рівність людей від природи, а також природну спонуку людей до об'єднання та створення держави, де «державна влада є належним засобом від незручностей стану природи» [7, с. 334]. У самій державі в умовах демократії більшості належить право творити закони, а для їх виконання призначати чиновників. Дж. Лок законодавчу владу визначив «не лише верховною владою держави, але й священною та незмінною владою в руках тих, кому спільнота одного разу її надала» [7, с. 339]. Він визначив основні вимоги до законодавчої влади: вона не може бути свавільною (діяти на основі оприлюднених постійних законів, «а не імпровізованих свавільних указів»), самі закони повинні тлумачитись судовою владою, захищати право власності людей, «не передавати право творення законів до будь-яких інших рук», не підвищувати податки без згоди народу, діяти заради суспільного блага [7, с. 340-347].

Розроблення договірної теорії держави, її функцій, ролі закону в державі та суспільстві з позицій здолання державного абсолютизму Томаса Гоббса продовжив французький мислитель, яскравий представник епохи Просвітництва Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.). Ж.-Ж. Руссо стверджував у роботі «Суспільний договір» [7, с. 363-385], що найкращою формою політичного устрою для народу є республіка, заснована на суспільному договорі. Суверенітет і законодавча влада належить виключно народу. Єдиною умовою є зрілість народу, його здатність через спільне походження, інтереси або домовленості сприйняти законодавство [7, с. 370-371]. Для нього «немає необхідності ставити питання про те, кому належить творити закони, бо вони є актами загальної волі; і про те, чи стоїть володар над законами, бо він є членом держави; і про те, чи може закон бути несправедливим, бо ніхто не може бути несправедливим стосовно самого себе; і про те, як можна бути вільним і водночас коритися законам, бо вони є лише виразом нашої волі», оскільки «[Н]арод, який кориться законам, має бути їхнім творцем: лише ті, хто об'єднуються, можуть визначати умови співіснування» [7, с. 364-365]. Через цю обставину законодавча влада належить виключно народу. Законодавець, як стверджував Ж.-Ж. Руссо, - це той, «хто дає республіці її устрій», але не є його частиною, бо «той, хто керує людьми, не може керувати законами» [7, с. 367], «той, хто готує закони, не має і не повинен мати законодавчих прав», володіти силою, що «перевершує людські сили», «мусить вдатися до влади <..> яка може згуртовувати без насильства і вселяти переконливість без переконування» [7, с. 368-369].

Жю-Ж. Руссо також окреслив початкові засади поділу влади на законодавчу і виконавчу та природу виконавчої влади, де законодавча влада «як вираз загальної волі» належить народу, а виконавча влада «виражається лише в окремих актах», є посередницьким органом, щоб забезпечити узгодженість між підданими і сувереном, «для виконання законів і підтримки свободи, як громадянської, так і політичної» [7, с. 377-378]. Суверен, який володіє законодавчою владою, не може водночас володіти й виконавчою владою, оскільки «право і дії змішалися б настільки, що неможливо було б відрізнити, що є законом, а що - ні, і політичний організм, перекручений таким чином, швидко став би жертвою свавілля, для протистояння якому він був би утворений» [7, с. 382-383]. Отже, народ як суверен має призначати правителів (по суті - наймати на роботу), яким буде довірено формування правління, яке через цю обставину, має бути жорстко обмежено з тим, щоб не могло змінити «загальну конституцію» на «свою власну». У цьому Ж.-Ж. Руссо вбачає одну «з дивних властивостей політичного організму, за допомогою якої він примирює явно суперечливі дії. Це «примирення досягається шляхом раптового перетворення суверенної влади на демократію таким чином, що без будь-якої помітної зміни, а тільки завдяки новому відношенню всіх до всіх, громадяни, ставши магістратами, переходять від загальних актів до актів окремих і від закону до його виконання» [7, с. 384-385].

Продовжив розвиток політичної теорії влади та вироблення засад функціонування держави, з'ясування її ролі в упорядкуванні суспільного життя через формування позитивних законів Ш.Л. де Монтеск'є. У своїй основній роботі «Про дух законів» (1748 р.) [7, с. 387-443]. Ш.Л. де Монтеск'є розглядав закон як необхідне відношення, що випливає із природи речей, поділяв їх на закони божества, закони матеріального світу, закони у звірів та людські закони [7, с. 363].

Закони природи передують усім іншим законам і є, на думку Ш.Л. де Монтеск'є, наслідком будови нашого єства. До об'єднання в суспільство і виникнення позитивних законів такими природними законами є уявлення про творця, спонукання людини шукати собі їжу, природний страх і бажання жити в суспільстві [7, с. 387-391]. Самі ж позитивні закони (закони між людьми) Ш.Л. де Монтеск'є поділяв на міжнародні (необхідні для існування на планеті багатьох народів), політичні (для визначення відносин між тими, хто править, і тими, хто управляє), цивільні (для регулювання відносин громадян один з одним) [7, с. 392-394]. Досить детально Ш.Л. де Монтеск'є розкрив природу трьох форм правління й описав види влади, її організацію, співвідношення в республіці, монархії та деспотії. Так само, як і Ж.-Ж. Руссо, Ш.Л. де Монтеск'є вважав, що в умовах демократії народ повинен мати владу ухвалювати закони, а в окремих випадках ці функції має виконувати представницький орган [7, с. 401]. Він формулював вимоги до законів, стиль яких має бути зрозумілим і простим, їхній зміст не повинен викликати розбіжностей, у них застосовувались якомога більш точні поняття, не допускалось необгрунтованих винятків та застережень, вони були стабільними, містили наслідки та не суперечили природі речей, були чесними і неупередженими [7, с. 338-443].

Вчення Дж. Лока, видатних учених епохи Просвітництва було покладене в основу Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки (далі - США) 1776 р. і Французької декларації прав людини і громадянина 1789 р. У Декларації незалежності США знайшли відображення договірна теорія держави, принципи народовладдя, право народу на зміну та скасування форми державної влади. У Французької декларації прав людини і громадянина підкреслено принцип суверенітету, джерелом якого є нація, і неможливість здійснювати владу, яка безпосередньо не випливає з нього, принцип поділу влади, розуміння закону як вираження загальної волі і рівне право всіх громадян брати участь - особисто або через своїх представників - у її формуванні, рівне право всіх громадян на допуск до всіх державних посад, вимога звіту кожного громадського діяча про свою управлінську діяльність.

Теорія суспільного договору в XIX ст. починає піддаватись серйозній критиці. Під впливом утилітаризму і марксизму, з розвитком системи знання, вірою в те, що за його допомогою можна побудувати досконалу державу, починає домінувати ідея позитивізму, поняття суспільного договору втрачає свою вагомість. Для буржуазного суспільства стає важливою інтерпретація держави як служниці суспільства, істинною метою якої є розвиток людини, а засобом - гарантування такою державою насамперед безпеки громадян (В. Гумбольдт [8, с. 68-78]).

У дореволюційній Росії активно тематику функцій держави, пов'язаних із розвитком права, розробляв Г Чичерін, який убачав основну функцію держави в підтриманні правопорядку. Він зазначав: «Держава встановлюється насамперед для запобігання внутрішній анархії, яка з необхідністю виникає там, де немає єдиної, пануючої над всіма влади, адже анархія полягає в тому, що один безкарно посягає на права інших. Встановити в суспільстві правомірний порядок та охороняти права громадян від порушень - ось найперше завдання публічної влади» [9, с. 18]. Виразом цієї діяльності, на його думку, є законодавча і судова діяльність.

У XIX ст. на основі позитивізму виникає і вчення про правову державу (ДесЙ^ааҐ) як форму примирення лібералізму і консерватизму, свободи і авторитарного державного управління. Усебічно обгрунтоване вчення про правову державу (К. Велькер, Р. Моль, І. Кант, Й. Фіхте) [10, с. 6-10] основними постулатами визнає виключним джерелом права державу, яка є об'єднанням багатьох людей, що підпорядковуються правовому закону, який є також основою державного устрою і стану миру в ній. У рамках правової держави повноваження із правового регулювання суспільних відносин належать до суверенного права держави, і на основі принципу поділу влади - до компетенції представницьких органів влади. Найбільш важлива сфера цієї компетенції - законодавча компетенція, яка охоплює компетенцію з ухвалення законів у формальному сенсі щодо цілої низки сфер законодавчого регулювання.

Висновки

Отже, у період Нового часу продовжувалось створення теоретичного підгрунтя для розуміння ролі держави у здійсненні ефективної нормотворчої діяльності, для вчення про зовнішні форми права, що дозволило більшості країн Європи сформувати досконалі нормативні системи з високим рівнем кодифікації. Утвердився парламент як представницький орган, у багатьох країнах реалізована ідея поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, зі взаємними стримуваннями і противагами, обгрунтована природа нормотворчих функцій держави, досліджені природа і межі урядової нормотворчості, сформувалися законодавча і нормотворча процедури. Звичайно, попри прогресивні ідеї природного права і прав людини, теорію народного суверенітету і договірного характеру держави, у практичній діяльності держав переважали патерналістське чи, у кращому разі, ліберальне розуміння держави, а також позитивістське розуміння права, що найбільше викривлення знайшло в марксистсько-ленінському вченні про державу і право і призвело до масових порушень прав людини в Радянському Союзі, злочинів фашистського режиму. Мало пройти ще чимало часу, щоб утвердився сучасний погляд на природу нормотворчої діяльності держави в рамках теорії правової держави та верховенства права. Адже сучасне розуміння правової держави розширює її історичні рамки, покладаючи в основу цього розуміння легітимність влади, народний суверенітет, зв'язаність державної влади законом і правом, необхідність організації державної влади як потребу забезпечити свободу і рівність громадян, а також розподіл державних повноважень і вирішення державних завдань на основі принципу поділу влади, принцип пріоритету законів і підпорядкованості виконавчої влади закону. Сучасна Конституція Федеративної Республіки Німеччина передбачає, зокрема, сферу виключної законодавчої компетенції (на рівні федерації), сферу конкуруючої компетенції (на рівні федерації і земель), право федерації на ухвалення основоположних законів та визначення загальних принципів законодавства, компетенцію земель [11, с. 6-10]. Важливим для розуміння правової державності є те, що право слугує чинником особливого порядку, формує гарантії відповідальності держави за дії посадових осіб, «підкреслює підпорядкованість державного і суспільного життя типовим елементам, характерним для права (законодавчі основи для ухвалення рішень, розподіл компетенції між органами влади, процесуальні норми» [11, с. 54, 35-36]. Домінантою такого підходу слугує одна з базових засад сучасного, зокрема й українського конституціоналізму, а саме визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності та безпеки найвищою цінністю, а також те, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави та її відповідальність перед людиною за свою діяльність.

Список використаних джерел

1. The Law. The Story of Lawmakers, and the Law We Have Lived By, from the Earliest times to the Present Day by Renй A. Wormser. New York: Simon and Schuster, 1949. ULR: https://archive.org/details/lawstoryoflawmak00worm/page/374/mode/2up (дата звернення: 11.06.2020).

2. Гуменюк Г. До питання про розробку та прийняття «Саксонського зерцала» (ХІІІ ст.). Актуальн проблеми держави i права. С. 287 - 293.

3. Бергманн В. Введение к пониманию германского Гражданского уложения. Гражданское уложение Германии. 3-е изд Москва: Волтерс-Клувер, 2008. 896 с.

4. Статути Великого князівства Литовського: у 3-х т. Т 1: Статут Великого князівства Литовського 1529 р. Одес а: Юридична література, 2002. 464 с.

5. Кодифікація цивільного законодавства на українських землях. Т.1 / уклад. Ю. Білоусов та ін. ; за ред. Р Стафанчука, М. Стефанчука. Київ: Правова єдність, 2009. 1168 с.

6. Леонтович Ф. Очерки истории литовско-русского права. Образование территории Литовского государства. Санкт-Петербург: Тип. В.С. Балашева и Ко, 1894. 400 с.

7. Антологія лібералізму: політико-правничі вчення та верховенство права / упор.: С. Головатий, М. Козюбра, О. Сироїд ; відп. ред. С. Головатий ; наук. ред.: С. Головатий, О. Сироїд, О. Волкова, Н. Черенко. Київ: Книги для бізнесу, 2008. 992 с.

8. Гумбольдт В. фон. О пределах государственной деятельности. Пер. с нем. Челябинск: Социум, 2009. 287 с.

9. Чичерин Б. Курс государственной науки. Ч. 3: Политика. Москва: Типо-литограф. Т-ва Кушнеров и Ко, 1898. 556 с. ULR: http://elib.shpl.ru/ru/nodes/55420-ch-3-politika-1898#mode/flipbook/page/30/zoom/4 (дата звернення: 11.06.2020).

10. Собота Катаріна. Принцип правної держави: конституційно-правні та адміністративно-правні аспекти. Пер. з нім. Г. Рижков, О. Блащук, К.Татарчук / відп. ред. О. Сироїд. Київ: Ваіте, 2013. 608 с.

11. Государственное право Германии: в 2-х т. Москва: Институт государства и права РАН, 1994. Т 2. 320 с.

Размещено на Allbest.ru