Періодизація становлення субсидіарності як соціально-правового феномену

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Періодизація становлення субсидіарності як соціально-правового феномену

Тарасенко Я.В.,

аспірант кафедри адміністративного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

У статті розглянуті та систематизовані наявні у доктрині знання про розвиток субсидіарності як ідеї, концепції та принципу права у різні часові епохи та періоди, наслідком чого стала пропозиція авторського підходу до періодизації розвитку цього соціально-правового феномену. Аналізуючи поточний стан наукової розробки тематики, яка досліджується, автор зробив висновок про те, що у вітчизняній доктрині знання про феномен субсидіарності за рідкісними винятками мають фрагментарний характер, а тому потребують систематизації та зведення. Враховуючи поставлені завдання, йому вдалося проаналізувати особливості зародження субсидіарності в часи Античності, виокремити основні ознаки першого етапу становлення ідеї субсидіарності та її часові рамки. Дістала подальшого розвитку думка про те, що основи ідеї субсидіарності закладені у працях мислителів Античності, а не в католицькій енцикліці.

Також у статті приділена увага питанню місця субсидіарності у католицькій доктрині, визначені предметні риси другого періоду розвитку цієї ідеї. Наголошується на тих трансформаціях, яких зазнала субсидіарність, яка почала зароджуватися як концепція будівництва суспільних відносин, однак ще не інтегрувалася до галузей права.

Наостанок автор аналізує місце субсидіарності у сучасному політично-правовому бутті Європейського Союзу, діяльності Європейського Суду з прав людини та публічному адмініструванні сучасних європейських держав. Здійснений опис процесу інтеграції принципу субсидіарності до системи принципів права Європейського Союзу. Охарактеризована роль цієї засади для співвідношення сфери компетенції Європейського суду з прав людини та національних судів, що видається подібним до балансу повноважень поміж центральним та локальним рівнем публічного урядування.

Автор робить висновок, що субсидіарність на сьогодні є інтегрованим у провідні сфери суспільно-політичного життя принципом права, який ліг в основу не тільки публічної адміністрації, а й процедури захисту прав людини (у розумінні права Європейського Союзу). У підсумку автору вдалося сформулювати власний підхід до періодизації розвитку субсидіарності та надати характеристику її етапам.

Ключові слова: субсидіарність, католицька енцикліка, свобода об'єднань, розмежування повноважень, захист прав людини.

THE GENESIS PERIODIZATION OF SUBSIDIARITYAS SOCIAL-LAW PHENOMENA

In this article some doctrinal knowledge about the genesis of subsidiarity as idea, concept and the principle of law at the different time epochs and periods is considered and systematized. As a result, the author proposes his own approach for periodization of this social-law phenomena genesis. After an analysis of current status of investigated sphere's scientific researches the author makes a conclusion that Ukrainian doctrinal papers about subsidiarity are rather fragmentary, with some exceptions. It means that this subject needs to be more systematized. According to tasks of this research, the author managed to analyze some features of subsidiarity idea origin first stage and define its time frames. The thesis that the background of subsidiarity idea is based on Ancient thinkers papers - not on the catholic encyclical - is further developed.

Key words: subsidiarity, catholic encyclical, freedom of communities, separation of powers, human rights protection.

ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

субсидіарність право доктрина

Субсидіарність як концепція та принцип права на сьогодні в українській науковій доктрині лишається прогалиною, яка може похвалитися досить фрагментарними дослідженнями. Тим не менш, ця засада задекларована як принцип проваджуваної протягом останніх років в Україні децентралізації, а також визначена як принцип бюджетної системи України у положеннях Бюджетного кодексу України. Єдиним тлумаченням категорії, яка досліджується, у вітчизняному законодавстві є те, що й наведене в цьому кодексі. У світовій практиці суб- сидіарність є принципом розмежування повноважень між рівнями влади - локальним і центральним, самої децентралізації, тобто ця засада є вихідним принципом публічного адміністрування. Окрім того, представники європейської правничої доктрини розглядають цей принцип як один зі складників «мегапринципу» верховенства права.

З огляду на таку важливість принципу субсидіарності для ефективного втілення реформи публічної адміністрації України постає об'єктивна необхідність комплексного правничого дослідження цієї категорії з точки зору адміністративного права. Однак, таке дослідження також не матиме цілісного характеру без філософсько-правового, теоретико-правового, історико-правового бекграунду. Таким чином, існує потреба у дослідженні не лише субсидіарності як концепції, а й її зародження, розвитку та становлення.

Стан опрацювання цієї проблематики. Вітчизняні вчені вже створили низку теоретичних розробок щодо таких питань, як елементи історичного становлення ідейного бекграунду принципу субсидіарності (О. Скакун, Т Панченко, М. Савіовський), функціонування принципу упросторі Європейського Союзу та / або порівняння з українським досвідом (О. Стогова, А. Бучинська) тощо. Автор звертає увагу на одне з небагатьох справді комплексних досліджень проблематики - монографію І. Софін- ської, у якій розкриваються філософські, політичні, правові аспекти принципу субсидіарності, вирішується низка теоретичних та практичних завдань. Тим не менш, аналіз доктринальних джерел із тематики дослідження дозволив виявити, що досі не була зроблена спроба систематизувати наявні знання у частині логічної періодизації розвитку та становлення цього принципу.

Метою статті є дослідження становлення та розвитку феномену субсидіарності як ідеї, концепції та принципу права, систематизація наявних позицій науковців і пропозиція авторського підходу до періодизації цього процесу.

ВИКЛАД ОСНОВНОГО МАТЕРІАЛУ

Аналізуючи публікації на досліджувану тему, почасти можна зустріти думку, що Платон і Аристотель, Тома Аквінський, Августин Авре- лій та Альтузій є батьками концепції субсидіарності. Втім, доцільніше вести мову про те, що зазначені мислителі заклали філософсько-правовий фундамент, міркуючи над людиною та її онтологічною сутністю, її кооперацією із суспільством та його інститутами, співвідношенням інтересів людини та утворень, до яких вона залучена, механізми дотримання такого балансу. На підтвердження цієї думки автор звертається до дисертаційного дослідження С. Большакова, який переконаний, що необачно говорити про праці Томи Аквінського як про ідейно-теоретичні основи принципу субсидіарності. Разом із тим, вважає дослідник, його тлумачення постулатів Аристотеля й адаптація до християнських догм багато в чому стали підґрунтям для розвитку соціального вчення католицької церкви та європейської інтелектуальної традиції [1].

Більш того, її засади також можна знайти і у представників доктрини розподілу влади - Дж. Локка і Ш.Л. Монтеск'є. Отже, можна сказати, що починаючи з часів давньогрецьких мислителів, продовжуючи середньовічними схоластами,теологами і закінчуючи справжніми титанами світової політико-правової думки, концепція субсидіарності розвивалася навколо питання співвідношення інтересів індивідуального та колективного, людини й суспільства, а також держави та її публічних органів. Пропонується означити цей період як зародковий у становленні концепції субсидіарності й виокремити такі його ознаки:

- відсутність термінологічної означеності поняття субсидіарності як засади суспільної та державної життєдіяльності;

- виокремлення ключових понять, навколо яких розвивалася надалі концепція субсидіарності: людина - громада - у перспективі поліс (як прообраз держави);

- визнання природної необхідності задоволення потреб частини завдяки ресурсам цілого;

- постановка питання важливості взаємного узгодження інтересів сторін соціотворчого та державотворчого процесу;

- набуття ідеями Платона та Аристотеля стосовно людини та її природного прагнення до кооперації та об'єднання релігійного забарвлення.

Наступний етап еволюції концепції субсидіарності відзначився, на переконання Р. Соколова, побудовою парадигми органічної реконструкції системи господарювання, під якою розумілася така побудова суспільства, під час якої господарюючі суб'єкти автономно співпрацюють, вирішуючи свої проблеми самостійно на кожному рівні суспільної ієрархії, у рамках чинного законодавства. Таким чином, вважає дослідник, у Ватикані зачатки неоліберального напряму політико-правової та економічної думки зародилися значно раніше, аніж сама концепція неолібералізму [2; с. 76]. Неоліберальна концепція регулювання економіки на сьогодні є досить дискусійним питанням, і автор не вважає неоліберальні засади єдино можливими та ефективними в умовах сучасної України, проте важливо зазначити, що публічне адміністрування у сфері публічних фінансів та управління економічними процесами не є тотожними поняттями. Отже, не варто «таврувати» субсидіарність як синонім неолібералізму чи федералізації, повноцінне втілення яких у політико-право- вій дійсності України є ризикованим для державності.

Порівняно з античним періодом, коли питання про співвідношення індивідуального та колективного тільки поставали, як і філософсько-правові основи субсиді- арності, період ХІХ - початку ХХ ст. став часом, коли концепція остаточно сформувалася та інтегрувалася до кількох галузей права. Автор пропонує характеризувати ознаки цього періоду становлення субсидіарності таким чином:

- поява терміна «субсидіарність» та поняття, яке позначило його смислові характеристики;

- вирішення дилеми правового публічного та приватного інтересу (колективного та індивідуального) на користь індивідуального;

- переважаюче церковне розуміння субсидіарності, спрямованість концепції на захист свободи суспільних об'єднань, асоціацій (на цьому етапі еволюції парадигми субсидіарності ще майже не ведеться мова про суб'єктну ланку «людина - суспільство - держава»);

- формулювання усталеного базового розуміння суб- сидіарності, не залежного від релігійного забарвлення, яке полягає у можливості надання належних повноважень суб'єктам, які відносяться до нижчих рівнів суспільної ієрархії, для вирішення ними власних проблем. У такому разі суб'єкт, що займає вище становище, втручається лише у тих випадках, коли суб'єкт нижчого рівня не спроможний виконати поставлене завдання;

- поступове розширення тлумачення субсидіарності, що виявилось у появі низки ознак цього поняття, таких як «опозиційність» до колективізму, противага централізації та бюрократії у системі державного апарату, надання індивідам свободи об'єднуватися у стійкі соціальні групи для захисту власних прав та задоволення потреб тощо.

Католицьке вчення поширило концепцію субсидіар- ності переважно на свободу суспільних об'єднань, тобто стимулювання створення субсидіарних (допоміжних) інституцій для людини. Однак сьогодні субсидіарність стала однією з основ міжнародного права та політики ЄС, а також активно інтегрувалася до систем національного права держав євроспільноти. Отже, доцільно виокремити третій етап еволюції цієї концепції - сучасний.

О.Юхим'юк згадує, що процес визнання субсидіарності як засади функціювання ЄС був складним і непростим. Дослідник пояснює це тим, що євроінтеграція характеризується конкуренцією двох суперечливих парадигм європейської політичної думки - лібералізмом і солідарністю. На екваторі ХХ ст. переважаючою була доктрина ринкової економіки та конкуренції. Отже, субсидіарність на рівні актів європейського та міжнародного права існувала фрагментарно (наприклад, у ст. 5 Договору про європейське об'єднання вугілля і сталі 1951 року) [3, с. 65].

Зрештою засада субсидіарності знайшла своє відображення у головному установчому акті, з якого почалася історія діяльності ЄС, у Договорі про заснування Європейської Спільноти від 25.03.1957 року. Стаття 5 зазначеного акта закріплює: «У сферах, що не належать до її виключної компетенції, спільнота діє згідно з принципом субсидіарності лише тоді й у такому обсязі, коли держави- члени не можуть належним чином досягти мети запланованого заходу, натомість це краще здійснити на рівні спільноти з огляду на масштаби чи результати запропонованих заходів» [4]. Таке ж формулювання було закріплене й у п. 3 ст. 5 Договору про Європейський Союз від 07.02.1992 року (Маастрихтському договорі) [5].

Н. Анісімова, міркуючи над роллю субсидіарності в європейському праві, визначила два аспекти функціонального призначення цього принципу. По-перше, це ефективний механізм розмежування повноважень поміж ЄС та державами-членами; по-друге, принцип може використовуватися як засіб виправдання дій ЄС: якщо застосування заходу з боку спільноти виявиться ефективнішим, ніж заходи держав-членів, то право ЄС на реалізацію подібного заходу за подібних обставин у майбутньому ще раз може бути обґрунтоване з точки зору принципу субсиді- арності. Низка дослідників вважає, що ця ідея суперечить сутності інтеграції, яка передбачає відмову учасників від чималого переліку своїх повноважень на користь центру. Загалом же, резюмувала Н. Анісімова, принцип субсиді- арності може бути використаний не тільки для захисту інтересів суб'єктів нижчих за ієрархією рівнів, а і найвищого, тобто європейської спільноти [6].

Кажучи про таке перетворення субсидіарності, не можна не вказати і на той факт, що ця думка не є одностайною серед науковців. Зокрема, заслуговує на увагу зауваження О. Стогової, що субсидіарність є скоріше політичним принципом, оскільки реалізувати його в ідеальному вимірі на теренах абсолютно всіх європейських держав, застосовуючи ідентичну методологію, видається мало можливим.

Отже, сучасному періоду розвитку субсидіарності як правового принципу (принципу публічного права) автор пропонує вести відлік від часу утворення Європейського Союзу та формування його перших основоположних документів. Більш того, принцип субсидіарності ввійшов у політико-правове життя ЄС не тільки як принцип урядування, а і як засада захисту прав людини. Суддя Федерального Конституційного Суду Німеччини Г. Люббе-Вольф зазначає, що у контексті захисту прав людини принцип субсидіарності визнається процедурним, тобто таким, який передбачає необхідність вичерпання всіх національних способів та інстанцій захисту прав людини перед тим, як справа надійде до компетентного міжнародного суду [7, с. 67]. Накладаючи цей контекст на традиційне уявлення про субсидіарність як збалансовувач інтересів частини й цілого, можна сказати, що цей принцип у частині міжнародно-правового захисту прав людини означає, що система наднаціонального контролю виступає субсидіар- ною (додатковою, допоміжною) стосовного національних засобів захисту прав людини.

Суддя Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) А. Ковлер абсолютно аргументовано проводить у зв'язку з цим паралелі із ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, що закріпила: «Високі договірні сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї конвенції» [9, с. 69]. Так, саме національні держави, перш за все, несуть відповідальність за виконання функції захисту прав людини, а наднаціональна система судового нагляду й контролю за їх дотриманням виконує допоміжну роль. Такої ж думки дотримується і колишній голова Конституційного Суду України С. Шевчук. Коментуючи зміст принципу субсидіарності саме у цьому контексті, він зазначає, що його сутність полягає не тільки у тому, що ЄСПЛ не оцінює правильність застосування норм внутрішнього права державучасниць при вирішенні конкретної справи і не виконує функції «найвищої або четвертої інстанції» щодо національних судових систем, а також й у тому, що в сучасних умовах значного перевантаження ЄСПЛ індивідуальними заявами завдання захисту та гарантії конвенційних прав і свобод, у першу чергу, виконують держави, а не ЄСПЛ. Він втручається лише у виключних випадках, коли держави «недопрацьовують» на національному рівні й не припиняють порушення цих прав та свобод, які, як правило, мають системний характер [9, с. 87]. Таким чином, основні ознаки сучасного періоду пропонується звести до таких:

- парадигма субсидіарності «переросла» із засади соціальної етики до принципу права, принципу адміністрування;

- доктринально напрацьовані основи субсидіарності знайшли нормативне закріплення на рівні актів міжнародного права;

- суб'єктний склад, який охоплює концепція субсидіар- ності, остаточно сформувався у вигляді ланки «людина - громада (соціальні інститути) - держава», а також набув і міжнародно-правового аспекту - «ЄС - держава-учасник ЄС»;

- окрім сфери публічного адміністрування, принцип субсидіарності розвивається і як принцип міжнародного захисту прав людини та продовжує свою ґенезу у практиці ЄСПЛ.

ВИСНОВКИ

Систематизувавши наявні у науковій доктрині знання про становлення субсидіарності як ідеї, концепції та принципу права, вдалося дійти висновку, що можна виокремити 3-етапну періодизацію ґенези, яка включає в себе зародковий період, період формування субсидіарності як концепції управління та початку її інтеграції до правовідносин і сучасний період, який відрізняється максимальною універсальністю уже принципу права - субсидіарності. На думку автора, розуміння витоків субсидіарності як соціально-правового феномену повинне дозволити глибше осягнути його теоретико-правову сутність, функціональне призначення та особливості реалізації як принципу адміністрування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Большаков С.Н. Принцип субсидиарности в современном демократическом управлении: концептуальные подходы и проблемы практической реализации : дис. ... д-ра полит, наук: 23.00.02. СПб., 2006. 372 с. URL: http://www.dslib.net/poNt-instituty/princip-subsidiamosti- v-sovremennom-demokraticheskom-upravlenii-konceptualnye.html(дата звернення: 19.11.2019).

2. Соколов РЕ. Современная каноническая философия хозяйства католицизма: о принципах субсидиарности и солидарности на уровне государства. Философия хозяйства : альманах Центра общественных наук и экономического ф-та МГУ. Московский государственный университет им. М.В. Ломоносова. Москва, 2012. № 4 (82). С. 74-79.

3. Юхим'юк О.М. Еволюція принципу субсидіарності вправі Європейського Союзу. Актуальні питання реформування правової системи України: зб. матеріалів XII Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Луцьк, 26-27 черв. 2015 р.) / Східноєвроп. нац. ун-т ім. Лесі Українки, Юрид. ф-т; [уклад. Л.М. Джурак; редкол.: Коцан І.Я. (голова) та ін.]. Луцьк : Вежа-Друк, 2015. С. 65-66.

4. Договір про заснування Європейської Спільноти від 25.03.1957. Редакція від 01.01.2005. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_017 (дата звернення: 20.08.2019).

5. Договір про Європейський Союз від 07.02.1992. Редакція від 13.12.2007. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_029/page(дата звернення: 20.11.2019).

6. Анисимова Н.В. Принцип субсидарности в европейском праве : автореферат дис. ... кандидата юридических наук: 12.00.10 / Москва, 2005. 27 с. URL: http://www.dissercat.com/content/printsip-subsidiamosti-v-evropeiskom-prave(дата звернення: 20.11.2019).

7. Люббе-Вольф Г. Международная защита прав человека и принцип субсидиарности: аргументы в пользу решения «коридора» в случае конфликта прав. Сравнительапное конституционное обозрение. Ин-т права и публичной политики. Москва, 2011. № 2 (81). С. 67-72.

8. Ковлер А. Виконання рішень Європейського суду з прав людини: субсидіарність та / або «суверенна воля»? // Право України: юридичний журнал: науково-практичне фахове видання, спецвипуск / Мін-во юстиції України; Конституційний Суд України. Київ, 2011. № 7: «Європейський Суд з прав людини: проблеми застосування його практики у правовій системі України». С. 69-73.

9.Шевчук С.В. Принцип субсидіарності у діяльності Європейського Суду з прав людини та необхідність узгодження судової практики / С.В. Шевчук // Правове забезпечення ефективного виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини : зб. наук. ст. Міжнар. наук.практ. конф. (Одеса, 15 вересня 2012 р.) / за ред. С.В. Ківалова; НУ «ОЮА». Одеса : Фенікс, 2012. С. 82-89.

Размещено на Allbest.ru