Конституційні права і свободи людини: український інформаційно-правовий вимір

Размещено на http://allbest.ru

Національна академія наук України

Інститут держави і права імені В.М. Корецького

Конституційні права і свободи людини: український інформаційно-правовий вимір

Чиж І.С., заслужений журналіст України, науковий співробітник

Анотація

Сучасні інформаційні технології, змінюючи світ, вимагають динамічних якісних змін і у правовому забезпеченні цих перетворень. Інформація реально стає основним багатством, стратегічним ресурсом людської цивілізації. Водночас усе загрозливішим є конфлікт між правами і свободами людини та намаганнями підпорядкувати приватність тотальному контролю і маніпулювати свідомістю людей. Аналізуючи та досліджуючи ці процеси на основі українських політико-правових реалій, автор статті доводить, що тільки вільний рух інформації, конституційно гарантована можливість вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ст. 34 Конституції України) є базовим чинником реального демократизму у суспільстві та якісним показником наявних прав і свобод людини і громадянина. Без вільного слова не буває вільної людини.

Водночас слід пам'ятати, що якими б «демократичними» і привабливими не були конституційні приписи та законодавчі декларації у закритому суспільстві вони приречені, а держава, яка сповідує таку закритість та обмеження, рано чи пізно змушена буде або демократично трансформуватися, або відійти в небуття, як це сталося з багатьма державами. Як свідчить історія, закритість та жорстка регламентація суспільного життя й обмеження основоположних прав і свобод людини рано чи пізно неодмінно викликає соціально-політичні потрясіння. Так сталося в Україні наприкінці 2013 - початку 2014 років. Автор аналізує причини вибуху народного гніву, які криються у грубому нехтуванні базовими нормами права і людської моральності, та трагічні уроки Революції Гідності.

На жаль, після тих доленосних подій в Україні виявилася і далася взнаки інша крайність. За наявності, здавалося б, демократичних законів, відкритості інформаційних потоків, активного громадянського складника, демонстративного декларування «європейських цінностей» та руху «у фарватері» визнаних демократій водночас грубо ігнорувалися реальні соціально-економічні проблеми громадян своєї країни: безробіття, вражаюча бідність, деградуючі охорона здоров'я, наука, освіта... І, як наслідок, масова міграція трудової частини населення за межі своєї країни у пошуках засобів для існування і кращої долі. Коли влада виявляється глухою або свідомо ігнорує проблеми населення, це врешті-решт зводить нанівець навіть найдемократичніші закони і зазвичай призводить до колосальних потрясінь і збурень. Україна пройшла через це не один раз. А серйозні соціальні проблеми, яких «не чула і не бачила влада», механізми сучасної комунікації та поширення інформації сформували, за визначенням автора, своєрідну «об'єднану коаліцію ХІТ (холодильника-Інтернету-телевізора)», що зумовило ганебне фіаско влади на останніх у часі президентських і парламентських виборах.

Як аргументовано стверджує автор статті, колосальні позитивні очікування від зміни політичних еліт вимагають динамічних конституційно-правових та соціально-економічних кроків з боку нової влади. У тому числі й у забезпеченні основних прав і свобод людини, включно з інформаційними правами. Саме тому важливо засвоїти політико-правові уроки, які досліджуються у цій статті.

Ключові слова: конституційні права і свободи, інформаційне право, поширення інформації, інформаційна безпека, «об'єднана коаліція ХІТ(холодильника-Інтернету-телевізора)», «слуги народу».

Abstract

The constitutional rights and freedoms of a person: the Ukrainian information and legal dimension

The modern information technologies, changing the world, require the dynamic and real changes in the legal support of these transformations. An information really becomes the main asset and strategic resource of human civilization. At the same time, the conflict between the human rights and freedoms and efforts to subordinate privacy to a total control and manipulation of a human consciousness is increasingly threatening. Analyzing and exploring these processes on the basis of the Ukrainian political and legal realities, the author of the article argues that only the free spread of information, the constitutionally guaranteed opportunity to freely collect, store, use and disseminate information (Article 34 of the Constitution of Ukraine) is a basic factor of a real democracy in any society, and a qualitative indicator of the existing rights and freedoms of a human and a citizen. It's impossible to be a free person without a free wording.

At the same time, it should be remembered that no matter how “democratic” and attractive constitutional provisions and legislative declarations are, they are doomed in a closed society, and a state that maintains such secrecy and restriction will sooner or later be forced or democratically transformed, or go into oblivion, as has already happened with many states. As history shows, the closeness and rigid regulation of public life and the restrictions of fundamental human rights and freedoms, sooner or later, inevitably cause the social and political upheaval. This happened in Ukraine at the end of 2013 - beginning of 2014. The author analyzes the causes of the outbreak of people's anger, which lies in the gross neglect of the basic norms of law and human morality, and the tragic lessons of the Dignity Revolution.

Unfortunately, after those fateful events, another opposite yet extreme approach appeared in Ukraine. In the presence of the truly democratic laws, the openness of information flows, an active civic component, the demonstrative declaration of “European values” and movement in the fairway of recognized democracies, the real socio-economic problems of the citizens of their country were totally ignored: an unemployment, a striking poverty, the degradation of a healthcare, education and science... And, consequently, a massive migration of the working population abroad in a search of a better fortune. When those in power are deaf or deliberately ignore the problems of the population, it ultimately nullifies even the most democratic laws and usually leads to a tremendous upheaval. Ukraine has gone through this more than once. And the serious social problems “not heard or seen by the authorities”, through the mechanisms of modern communication and information dissemination, have formed, by the author's definition, a kind of “united coalition of RIT” (“refrigerator-Internet-TV”), which caused the shameful fiasco of the authorities during the presidential and parliamentary elections.

As the author argues, the huge positive expectations of the changing political elites require dynamic constitutional, legal and socio-economic steps by the new government. Including the protection of the fundamental human rights and freedoms, also including the informational rights. That is why it is important to learn the political and legal lessons that are being explored in this article.

Key words: Constitutional rights and freedoms, Information Law, dissemination of information, informational security, “United Coalition of RIT” (Refrigerator-Internet-TV),“ Servants of the People”.

Постановка проблеми

Рівень розвитку правової держави прямо тотожний реальному забезпеченню прав і свобод кожного члена суспільства. Діалектична залежність тут нерозривна: тільки демократична правова держава здатна всебічно забезпечувати права і свободи людини з їх найважливішим складником - інформаційними правами, з одного боку, з іншого - тільки вільна реалізація права на свободу думки і слова, на свої погляди і переконання є головним елементом, своєрідним «становим хребтом» правової держави, умовою і гарантією становлення інформаційного громадянського суспільства. Постмайданні уроки та подальші трансформаційні явища в Україні вимагають ґрунтовного аналізу причин і наслідків пережитих потрясінь у контексті удосконалення конституційно-правового регулювання сучасних суспільно-політичних процесів.

Актуальність теми статті зумовлена проявами рецидивів наступу на права і свободи людини, явними чи латентними спробами обмежити свободу слова, зокрема, конституційне право на поширення інформації, котрі були вчинені на межі зміни політичних поколінь. За визначенням автора статті, «об'єднана коаліція ХІТ (холодильника-Інтернету-телевізора)» змістила з політичної арени «фактично віртуальних» і на їх місце завела «віртуально фактичних» «слуг народу»[1, с. 67-69; 2, с. 56].

Принципова різниця між ними на цей момент полягає у тому, що перші, маючи всю повноту влади, наділені народом як носієм суверенітету і єдиним джерелом влади (ст. 5 Конституції України) [3, с. 9], повноваженнями на здійснення своїх функцій в інтересах і на користь громадян, насправді виявили позірну, віртуальну сутність, жодним чином не забезпечуючи елементарних потреб громадян. Фактично це були фейкові, віртуальні «слуги» і такі ж їхні діяння, коли, звісно, не йшлося про власні статки, власне збагачення і власне благополуччя. Водночас телевізійні, справді віртуальні «слуги народу» перекочували з екранів у реальну політику, отримавши найвищу державну посаду - Президента та найбільше за часів незалежності парламентське представництво у 254 народні депутати. Вони здобули унікальний шанс «конвертувати» довіру населення у реальні, давно очікувані позитивні зміни, зокрема, щодо рівня та якості життя людей, забезпечення миру і стабільності в Україні та єдності українського народу. Їм, звісно ж, іще тільки належить стати реальною силою, справжніми, фактичними народними слугами не лише в назві партійної структури, а й у змістовній діяльності. Тобто виконати своє конституційне призначення на утвердження України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави (ст. 1 Конституції) [3, с. 7], у якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, права і свободи, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Це і буде означати становлення громадянського інформаційного суспільства.

Аби успішно пройти цей шлях, належить твердо засвоїти болісні уроки недавньої української історії та за жодних обставин не повторити помилки і прорахунки, що вже мали місце в українській історії.

Метою і завданнями статті є аналіз явищ конституційно-правового нігілізму, який завжди є першопричиною беззаконня і спусковим механізмом, що спричиняє глибокі суспільні потрясіння. В основі цих явищ - прагнення безмежної неконтрольованої влади, а інструментарієм є масово-комунікаційні системи як у насаджуванні вигідних псевдодемократичній владі установок, так і у справді демократичній правовій протидії таким намірам узурпації владних повноважень. Це особливо актуально на важливому рубежі зміни політичних поколінь та формування пріоритетів державного і суспільного життя.

Ступінь наукової розробки теми дослідження. Ця стаття, як і останні за часом публікації автора - «Ера інформаційного комунізму»: усвідомлення себе чи непритомність духовності? Конституційно-правові акценти відповіді на актуальні виклики часу» [1, с. 60-75] та «Глобальні виклики та загрози інформаційної доби: конституційно- правовий аспект розв'язання протиріч» [2, с. 53-57], належить з урахуванням останніх подій в Україні (вибори Президента України, нового складу Українського парламенту) до перших вітчизняних порівняльно-аналітичних та актуально-оціночних правових досліджень, де, окрім загальнотеоретичних, розглядаються прикладні аспекти, що дуже важливо, та містяться пропозиції щодо удосконалення вітчизняного законодавства.

Звісно, інформаційно-правовій тематиці надається чимало уваги як у дослідженнях, присвячених становленню нової галузі права, так і у поглибленому аналізі проблем масової комунікації, сучасних тенденцій, трансформаційних процесів у медіа, особливостей державної інформаційної політики, інформаційного простору та інформаційного протиборства аж до інформаційних воєн. І у кожній з таких наукових розвідок так чи інакше розглядаються питання суспільно-інформаційних відносин, їхнього місця і значення в сучасному світі із загостренням конкурентного протистояння.

У контексті конституційних гарантій інформаційних прав людини і громадянина ця тема досить широко представлена у шеститомному виданні «Інформаційне законодавство: Збірник законодавчих актів», де викладені матеріали щодо конституційних засад та основні інформаційні закони багатьох країн світу, передусім, України, а також міжнародно-правові акти в інформаційній сфері [4]. Особливо важливо, що і це видання, і наступні - колективна монографія «Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні» [5] та науково-практичний коментар «Інформаційне законодавство України» [6] - це спільна фундаментальна праця Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України (НАНУ) та Державного комітету телебачення і радіомовлення України (Держкомтелерадіо), у підготовці якої взяли участь науковці-правники, законотворці, у тому числі й автор цього дослідження, кому довелося особисто брати участь у написанні і прийнятті Конституції України, а також фахівці-практики інформаційної сфери.

Колективу авторів (Ю.С. Шемшученко, І.С. Чиж, В.Ф. Погорілко, Т.А. Костецька, І.О. Кресіна, В.О. Горобцов, В.М. Петренко, В.В. Юричко, А.В. Колодюк, Б.А. Кор- мич, О.В. Соснін) вдалося здійснити досить ґрунтовне дослідження, а головне продемонструвати ефективний рівень співпраці фундаментальної науки і конституційного органу державної влади в Україні.

Інформаційно-правовій проблематиці присвячені дослідження, зокрема, І.В. Арістової, В.О. Антонова, О.А. Баранова, М.М. Биченка, В.Я. Василюка, В.П. Горбуліна, В.М. Желіховського, В.Ф. Іванова, В.А. Ліпкана, О.В. Литвиненка, Ю.Є. Максименка, І.Л. Михайлина, В. Олійника, В.В. Різуна, М.Я. Швеця, інших вітчизняних та відомих зарубіжних учених (А.Б. Агапов, Л. Бачило, А.В. Бєлоусов, А.Б. Венгеров, О.А. Гаврилов, І.М. Гостєв, Т.В. Закупень, В.Б. Ісаков, Е.А. Казарян, В.А. Копилов, В.М. Лопатін, А.В. Малько, А.В. Манойло, В.А. Северин, Л.К. Терещенко, С.О. Шевердяєв та інші).

Виклад основного матеріалу

Право на інформацію за Конституцією України (ст. 34) [3] включає в себе, по суті, декілька самостійних різновидів права: право на свободу думки і слова конкретизується у праві вільно виражати свої погляди і переконання, праві вільно збирати, праві зберігати, праві використовувати і праві поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Цілком очевидно, що навіть найменше, явне чи приховане посягання на ці права у суспільстві, яке прагне демократії (а саме такою є Україна) викликає обурення і громадянський протест.

Особливо гостру суспільну реакцію та жорсткі оцінки численних міжнародних громадських організацій у сфері медіаправа, Європейського Союзу, ОБСЄ, Державного департаменту США свого часу викликало прийняття Верховною Радою України сумнівного і за контентом, і за процедурою ухвалення так званого закону Колесниченка - Олійника. Створений начебто для захисту приватності, покликаний убезпечити суспільство від розповзання екстремізму, закон по суті грубо порушував норми Конституції та повертав державу у бік, протилежний формуванню інформаційного громадянського суспільства.

На захист конституційного права на поширення інформації, у тому числі через Інтернет, піднялися мільйони громадян, не згодних з вибірковим трактуванням наклепу, під ознаки якого можна було підвести будь-яку поширену інформацію, та у зв'язку із реальною загрозою реакційного наступу на основоположні права і свободи громадян, закріплені у Конституції України. Суспільство вже тоді реально стояло перед загрозою масштабного громадянського конфлікту і тільки важкі багатотурові переговори представників влади та парламентської опозиції дали змогу внести у Верховну Раду та прийняти закони про відміну ухвалених раніше конституційно конфліктних нормативних актів.

Хоча кровопролиття, на жаль, уникнути все ж не вдалося. Мирні, захищені нормами Конституції акції, що розпочалися у листопаді 2013 року, переросли у вибух народного гніву, спричинений волюнтаризмом влади, котра розтоптала сподівання на європейську перспективу України та, щонайважливіше, неправомірно застосувала насильство щодо протестувальників. Революція Гідності названа саме так, бо громадяни України виступили на захист своєї честі і гідності, своїх проголошених і гарантованих Конституцією України прав і свобод. Адже власть імущими було грубо і цинічно знехтувано цілою низкою базових конституційних норм, зокрема:

ст. 1 Основного Закону України (в частині проголошення України демократичною, соціальною, правовою державою) [3, с. 7];

ст. 3 (щодо головного обов'язку держави гарантувати, утверджувати і забезпечувати права і свободи людини) [3, с. 8];

ст. 5 (котра проголошує: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ... Ніхто не може узурпувати державну владу») [3, с. 9];

ст. 8 (щодо визнання і дії в Україні верховенства права) [3, с. 10-11];

ст. 15 (якою гарантується свобода політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України, забороняється цензура і визнається нормою суспільного життя ідеологічний плюралізм) [3, с. 15-16];

ст. 19 (щодо правового порядку, за яким ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України) [3, с. 19-20];

ст. 21-24 (щодо невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини, рівності у своїй гідності, правах та свободах і перед законом [3 с. 25-27];

ст. 27 (якою проголошено: «Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» [3, с. 29-30];

ст. 28, ст. 29 (які фіксують права кожного на повагу до його гідності, свободи та особистої недоторканності. Конституційні норми за цими статтями не допускають піддання катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню та забороняють арешт або тримання під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом) [3, с. 30-31].

У час особливого загострення протистояння наприкінці 2013 - на початку 2014 років порушувалися також безпосередні інформаційні права і свободи людини і громадянина. Зокрема, ст. 31 Конституції України, якою гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції [3, с. 33]; ст. 32 [1, с. 34] щодо недопущення збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди та особливо ст. 34 [3, с. 36-37] Основного Закону, яка прямо гарантує право кожного «на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань» і за якою: «Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір».

І все ж саме поширена зі столичного Майдану Незалежності інформація про неадекватну реакцію силови- ків, котрі мали б захищати людей та їхні конституційні права і свободи, а вдалися до грубої сили, розганяючи мирне зібрання, - саме ця інформація стала каталізатором наступних збурень. В умовах, що склалися тоді, активна громадянська частина суспільства через широкі комунікаційні можливості нових інформаційних технологій, зорганізувавшись у соціальних мережах, повноформатно використала норми статті 39 Конституції України, яка проголошує: «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування» [3, с. 44]. Застосування ж зброї поставило поза законом кожного, хто взяв її до рук і використав проти людей. Такий злочин не мусить мати строку давності та після ретельного розслідування має отримати судовий розв'язок із законним справедливим вироком.

Цей жорстокий урок нашої близької історії свідчить про юридичну, політичну і моральну відповідальність правотворців, правоохоронців, влади загалом, з одного боку, та організаторів і учасників громадянських акцій - з іншого, за наслідки своїх ініціатив і реальних дій, у тому числі й у царині свободи слова і думки.

Водночас це свідчення й того, що люди вже навчилися цінувати особисті права і свободи, готові захищати їх, поступаючись при цьому власним комфортом та благополуччям. І це є реальним виявом громадянського суспільства - ще не зрілого, схильного до помилок, здатного піддаватися на крайні прояви, записуючи у «вороги» людей з іншою позицією, але уже такого суспільства, котре спроможне захистити Конституцію і право у його сутнісному вимірі.

Водночас уже навіть і новітня політична практика в Україні вказує на те, що засвоєння таких уроків відбувається вкрай поверхово, чи й не відбувається взагалі. Допоки політична сила перебуває в опозиції, вона і декларує, і демонструє активну діяльність на утвердження, розвиток і захист свободи слова і думки, прав і свобод людини і громадянина загалом. Ситуація змінюється, як тільки опозиція стає владою. Декларації залишаються, а ось дії, як правило, спрямовуються на латентне чи то і відкрите забезпечення політичного комфорту для себе і обмеження у правах опонентів. Задля цього використовуються навіть особливо болісні теми української незалежності.

Активне збурення громадськості, засобів масової інформації викликав, зокрема, проєкт Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії загрозам національній безпеці в інформаційній сфері» (№ 6688, 12.07.2018 р.), розроблений групою народних депутатів України восьмого скликання (І.Ю. Вінник, Д.В. Тимчук, Т.В. Чорновол). У численних коментарях та експертних оцінках інтернет-спільноти, медійників і багатьох політиків цей законопроєкт називався не інакше, як проєкт закону «про блокування» Інтернету.

Висловлювалися переважно негативні прогнози у разі впровадження запропонованих норм аж до загрози наступу на демократію, можливих грубих порушень конституційних прав і свобод людини, зокрема, права на інформацію. Особливу стурбованість викликала можливість досудового блокування інтернет-ресурсів, нечіткість умов обмеження доступу до них та сумнівність відновлення повноцінного їх функціонування у разі усунення відповідних загроз національній безпеці.

Водночас автори законопроєкту у пояснювальній записці до нього вказували, що він розроблений з метою створення дієвих механізмів, спрямованих на оперативне виявлення, реагування, попередження, запобігання, нейтралізацію кіберзагроз, кібератак та кіберзлочинів, ліквідацію їх наслідків та відновлення сталості і надійності функціонування комунікаційних, технологічних систем.

Цей Закон, на переконання авторів, мав створити, відповідно до нових реалій, дієві механізми забезпечення кібербезпеки, зокрема запровадити правовий механізм реалізації Указу Президента України від 15.05.2017 № 133 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квітня 2017 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» стосовно суб'єктів держави-агресора, які функціонують у телекомунікаційній сфері України. Це, як запевняли автори, позитивно впливатиме на стан інформаційної безпеки та кібербезпеки держави.

Одначе навіть у пояснювальній записці до законопроєкту, де сказано, що його без зауважень погоджено зі Службою безпеки України, Державною службою спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації, Національною поліцією України назва законопроєкту чомусь звучить інакше: проєкт Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо блокування (обмеження) доступу до визначеного (ідентифікованого) інформаційного ресурсу (інформаційного сервісу) в інформаційно-телекомунікаційних мережах».

Цілком очевидно, що законопроєкт саме й розроблявся з метою обмеження доступу до інформаційного ресурсу, а оприлюднену назву законопроєкту щодо протидії загрозам національній безпеці в інформаційній сфері як «м'якшу», «толерантнішу» і «патріотичнішу» дали в останній момент, аби змікшувати спротив громадськості. Щоправда, зроблено це, як бачимо, неохайно, без виправлення тексту. Пояснювальну ж записку за формальними ознаками можна трактувати як таку, що аргументує два різні законопроєкти.

Та це навіть дрібниці порівняно з посутнісною проблемою необхідності випрацювання правового балансу інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки особи, суспільства, держави на непохитній конституційній основі.

Навряд чи знайдеться в Україні той, хто заперечить необхідність захищати національну безпеку як з-поміж прихильників, так і з числа критиків законопроєкту. Однак така жорстко конфронтаційна реакція на нього свідчить:

по-перше, про тотальну недовіру до намірів і дій своїх суперників, що є у політичному середовищі;

по-друге, про серйозні побоювання щодо можливого використання інструментів, закладених у нормах закону, для обмеження у відповідний момент (приміром, під час виборів) інформаційних можливостей опонентів влади;

по-третє, про закономірні наслідки тотального «осідлання» владною парламентською «недобільшістю» всіх комітетів Верховної Ради, включно з тими, котрі за всіма європейськими і світовими демократичними канонами і навіть українською практикою часів незалежності мають очолюватися представниками опозиції. Саме відсутність парламентських важелів, механізму противаг і стримувань, у контексті інформаційно-правовому, й породжує небезпідставні тривоги у суспільстві, зокрема, і щодо цього законопроекту. правовий інформаційний український суспільство

Ця тенденція недовіри і конфронтації, цілком очевидно, як і прогнозував автор цього дослідження у попередніх наукових публікаціях з цієї тематики, наростала і досягнула апогею з наближенням виборів. І хоча частина парламентських політсил, котрі на початку каденції Верховної Ради входили до владної коаліції, що налічувала навіть конституційну більшість, згодом заявила про перехід в опозицію, одначе вважати очолювані їхніми представниками комітети такими, що дісталися опозиції у традиційний парламентський спосіб не доводиться.

Переформатування парламенту за нової його конструкції із відповідною логічною зміною представництва в основних структурах не відбулося. Інакше очевидною стала б відсутність коаліції і необхідність переговорів про створення нового її формату чи, що вірогідніше, це спричинило б парламентську кризу і нові дострокові вибори. А це нікому (ні владній «недобільшості», ні противладній «недоопозиції») не було вигідно. Звідси - війна всіх проти всіх і деструктив на всіх рівнях.

Промовистим є і те, що саме в дні дискусії навколо законопроекту N° 6688 в Україні відбулася доповідь представника ОБСЄ п. Дезіра, а також з'явилася ініціатива щодо «тимчасового виведення» поза кулуари Верховної Ради (чи то пак «упорядкування» акредитації) журналістів.

Перше, себто доповідь, викликала провладне обурення аж до звинувачень мало не у «сепаратизмі» Національної Спілки журналістів України (НСЖУ), на майданчику якої за участю очільників обласних організацій НСЖУ і оголошувалася доповідь. Владі і її парламентському лобі не сподобалися окремі «тенденційно дібрані факти». Що ж тоді є демократія, дозвольте запитати? А відносно другого, то автору цього дослідження добре відомо, що насправді є тимчасовість в українських реаліях: опозиціонеру навіть з посади голови парламентського комітету свободи слова та інформації дуже складно було проводити рішення на утвердження принципів відкритої діяльності Верховної Ради і тільки вже як голові Держкомтелерадіо вдалося (після п'яти років мовчання!) вивести у прямий ефір засідання Верховної Ради. З 2002 року сесії парламенту доступні всім телеглядачам і радіослухачам і вони мають можливість із власних спостережень скласти уявлення про те, як працюють народні депутати України.

Висновки

Прецеденти з наступом на конституційні права і свободи, спроби обмежити свободу слова, що періодично виникають, свідчать про відсутність цілісної державної інформаційної політики, точніше, національної інформаційної політики. І кожна зміна законодавства не тільки не удосконалює, а навпаки, ще більше заплутує і дрібнить, заламує хоч якусь правову систему, котра поступово формувалася від початку становлення Української незалежності. Що закон про суспільне мовлення (демонтаж регіонального і системи радіо), що нові і нові повноваження Нацради з питань телебачення і радіомовлення України (фактично поза контролем громадянського суспільства), що ось такі законопроєкти...

Корпоративні інтереси, як не дивно, свідомо чи не свідомо захищають і критики, і ініціатори того ж таки, скажімо, законопроєкту 6688. Перші, себто провайдери і просто користувачі, не хотіли б жодних змін, видаючи Інтернет за «священну корову», наче не усвідомлюють, що свобода інформації, нічим не обмежена «вольниця» перетворюється нерідко на свою протилежність, у порушення основних принципів Загальної декларації прав людини і Європейської Конвенції основних прав і свобод людини (ЄКПЛ), які захищають приватність людини і суверенітет та територіальну цілісність держав у кордонах, що склалися після Другої світової війни. Інтернет нерідко використовують і як своєрідного «троянського коня» інформаційної доби у наступі на мораль і право. Інші ж також виводять свого «троянського коня», ховаючи у самих нормах подібних законодавчих ініціатив свій інтерес для здобуття переваги над супротивником.

І все ж проблема забезпечення інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки особи, суспільства, держави (саме у такій послідовності пріоритетів, де в основі - права людини) давно вимагає свого вирішення. А нині, в часи глобальних і локальних інформаційних поборювань, аж до інформаційних воєн, вона загострилася до краю. Відставання у правовому розв'язанні цієї кризи хоча б на національному рівні набуло ознак незворотності. І це надзвичайно тривожний симптом.

Зміна політичних еліт в Україні дає унікальний шанс випрацювати правові механізми і баланси демократичного розв'язання протиріч і загроз інформаційної доби. Спроби такі робилися неодноразово, у тому числі автором цієї статті, та вони наштовхувалися на жорстку протидію монопольно-розперезаного медіаолігархату та його парламентської і нацрадівської обслуги. Створення у новому скликанні Верховної Ради України двох конкурентних комітетів, у віданні одного з яких буде інформаційна політика, а іншого - свобода слова для багатьох видається нелогічною, автор, навпаки, вбачає у цьому шанс на створення такого правового поля, яке б дало відповіді на виклики, які чекають розв'язання роками, а то і десятиліттями.

Ще 1999 року у Верховну Раду України був поданий законопроєкт «Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України» (№ 1207 від 12.08.1999 р., автор - народний депутат України І.С. Чиж, виборчий округ 190) [7]. Комплексний законопроєкт ставив за мету «забезпечення правових основ національної інформаційної політики, інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки України» (ст. 1, п. 1) і мав створити «сприятливі умови та . гарантії розвитку і захисту інтересів, прав та свобод людини. суспільства та держави щодо розбудови розвинутого і захищеного інформаційного середовища в Україні». Пройшовши повну процедуру розгляду, цей законопроєкт завдяки потужному приватно-медійному лобі в українському парламенті був відправлений на доопрацювання та більше не ставав до розгляду. Проте основні норми цього ґрунтовного законопроєкту (6 розділів, 25 статей, прикінцеві положення, 27 сторінок тексту) не тільки не втратили своєї актуальності, але й ще більше витребувані самим розвитком суспільних процесів останнього часу. Тим більше, що до правового вирішення цих проблем зобов'язує суттєве ослаблення навіть міжнародних правових механізмів.

Інформаційна глобалізація породила виклики для всього людства, пов'язані із недостатнім міжнародно-правовим захистом інтересів особи, суспільства, держави у всьому світі. Далеко не все гаразд не тільки в Україні, але й у тих державах та міждержавних утвореннях, які залюбки повчають інших.

Скандал із викриттями колишнім співробітником ЦРУ Едвардом Сноуденом тотального стеження спецслужбами США у багатьох країнах підняв на поверхню проблему безпеки держави і людини, актуалізував потребу захисту і балансу інтересів на основі осучаснення міжнародних правових механізмів.

А реальній втраті суверенітету над частиною території України (анексія Криму, сепаратистські утворення на Донбасі) під псевдоправовим маскуванням так званих референдумів передувала багаторічна зовнішня інформаційна експансія, котра переросла останнім часом у неприховану інформаційну війну. Україна ж до цього часу не тільки не спрямовує адекватних інформаційних потоків за межі своєї території, але й навіть втратила той критично необхідний ресурс, який мав би забезпечити системне поширення об'єктивної інформації про події і явища суспільно-політичного життя та тісну пряму і зворотну комунікацію зі своїми громадянами. Без цього українське суспільство, як і донині, залишатиметься об'єктом маніпулювання, а не активним громадянським суб'єктом.

Список використаних джерел

1. Чиж І.С. Ера «інформаційного комунізму»: усвідомлення себе чи «непритомність духовності»? Конституційно-правові акценти відповіді на актуальні виклики часу. Держава і право. Випуск 84. Серія «Юридичні науки». 2019. С. 60-75.

2. Чиж І.С. Глобальні виклики та загрози інформаційної доби: конституційно-правовий аспект розв'язання протиріч. Електронне наукове фахове видання «Порівняльно-аналітичне право», № 2. 2019. С. 53-57. URL: www.pap.in.ua.

3. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Офіційне видання. Видавництво Інституту законодавства Верховної Ради України. Київ, 1996. 249 с.

4. Інформаційне законодавство: Збірник законодавчих актів: У 6 т./ За заг. ред. Ю.С. Шемшученка, І.С. Чижа. Київ : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2005.

5. Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні / За заг. ред. Ю.С. Шемшученка, І.С. Чижа. Київ : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006. 384 с.

6. Інформаційне законодавство України: Науково-практичний коментар / За ред. Ю.С. Шемшученка, І.С. Чижа. Київ : ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2006. 232 с.

7. Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України : проєкт Закону. Внесено народним депутатом України Чижем І.С. 12.08.1999 р. URL: http://www.rada.kiev.ua.

Размещено на Allbest.ru