Проблеми реалізації права українського народу на користування об'єктами власності на природні ресурси на конституційному рівні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ НА КОРИСТУВАННЯ ОБ'ЄКТАМИ ВЛАСНОСТІ НА ПРИРОДНІ РЕСУРСИ НА КОНСТИТУЦІЙНОМУ РІВНІ

Фролов Ю.М., доктор юридичних наук, професор, професор

кафедри правознавства Бердянського державного педагогічного університету

Фролова Г.І., кандидат економічних наук, доцент, доцент

кафедри менеджменту Бердянського університету менеджменту і бізнесу

Анотація

власність природний об'єкт конституційний

У статті проаналізовано наявність ефективних механізмів реалізації права користування об'єктами власності Українського народу на природні об'єкти та їхні ресурси на конституційному рівні в Україні та надано пропозиції щодо їхнього вдосконалення. Встановлено, що громадяни України мають широке коло прав щодо користування об'єктами власності Українського народу на природні об'єкти та їхні ресурси, але, незважаючи на конституційний припис, більшість нормативних актів фактично не передбачає або абсолютно ігнорує механізми реалізації Українським народом цих суверенних прав. У регулюванні відносин власності на природні об'єкти та їхні ресурси законодавство України допускає суперечності, розбіжності, містить необґрунтовані сумнівні положення. З метою підвищення ефективності впливу окремої особистості на економічні відносини щодо цього виду власності, включення кожного громадянина у загальнонаціональні економічні процеси пропонується утворити цілісну та взаємоузгоджену систему нормативно-правових та організаційно-правових механізмів і гарантій реалізації права людини і громадянина на участь у користуванні та управлінні об'єктами права власності Українського народу на природні об'єкти та їхні ресурси. Більш детально врегулювати економічні відносини між економічними агентами з приводу формування, розподілу, перерозподілу та використання доходів, які продукуються в результаті залучення природних ресурсів до господарчої діяльності в національній економіці, розглянути можливості та механізми входження іноземних інвесторів. Розробити спеціальні механізми, які б дали змогу впровадити можливість отримання дивідендів громадянами України від видобування природних ресурсів на рівні держави. Стверджується, що рентна політика в сфері природокористування має стати всеохоплюючою політикою уряду держави. Найбільш важливі питання щодо конституційних прав людини і громадянина, які пов'язані із суверенітетом України, природними правами Українського народу повинні вирішуватися на референдумі.

Ключові слова: природні права Українського народу, механізми реалізації права користування об'єктами власності, природні об'єкти та їхні ресурси.

Annotation

PROBLEMS OF REALIZATION OF RIGHT FOR UKRAINIAN PEOPLE ON USING OBJECTS OF PROPERTY ON NATURAL RESOURCES AT CONSTITUTIONAL LEVEL

In the article the presence of effective mechanisms of realization of right for using the objects of property of the Ukrainian people is analyzed on natural objects and their resources at constitutional level in Ukraine, and the given suggestions in relation to their perfection. It is set that the citizens of Ukraine have a wide circle of rights in relation to using the objects of property of the Ukrainian people on natural objects and their resources, but not having regard to a constitutional binding over, most normative acts, actually does not provide for or absolutely ignore the mechanisms of realization of these sovereign rights the Ukrainian people. In adjusting of relations of property on natural objects and their resources the legislation of Ukraine assumes contradictions, divergences, contains groundless doubtful positions. With the aim of increase of efficiency of influence of individual on economic relations in relation to this type of property, including of every citizen in national economic processes, it is suggested to form the integral and mutually agreed system mechanisms and guarantees of realization of human and citizen right on participating in use and management of right of ownership of the Ukrainian people objects on natural objects and their resources. More in detail to settle economic relations between economic agents concerning forming, distribution, to the redistribution and the uses of acuestss, that is produced as a result of bringing in of natural resources to economic activity in a national economy, to consider possibilities and mechanisms of including of foreign investors. To carry out development of the special mechanisms that would allow to inculcate possibility of drawing dividends the citizens of Ukraine from the booty of natural resources at the level of the state. It becomes firmly established that the rent politics in the sphere of use of nature must become all-embracing politics of government of the state. Most essential questions in relation to constitutional human and citizen rights that is related to sovereignty of Ukraine, absolute laws of the Ukrainian people must decide on a referendum.

Key words: absolute laws of the Ukrainian people, mechanisms of realization of right for using the objects of property, natural objects and their resources.

Актуальність теми дослідження

Питання визнання та юридичного визначення Українського народу суб'єктом права власності на природні ресурси нині вимушено стало об'єктом наукових досліджень в силу підвищення уваги до проблем реалізації чинної Конституції України, спробами ревізії її положень та пошуками нових ідей щодо змісту і здійснення народовладдя, особливо після того коли, 13.11.2019 р. Верховна Рада проголосувала в першому читанні за законопроєкт 2178-10 [1], який скасовує заборону на продаж земель сільськогосподарського призначення.

Насамперед, йдеться про конституційну формулу, закріплену у ч. 1 ст. 13 Основного Закону України, за якою земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які є в межах території України, природні ресурси її територіального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Сьогодні ми є свідками численних порушень конституційного права власності Українського народу на природні ресурси, об'єкти культурної спадщини. Завдяки неналежному виконанню своїх обов'язків посадовими особами органів місцевого самоврядування та державної влади відбувається незаконне відчуження об'єктів права власності Українського народу, зокрема земельних ділянок, які не можуть бути передані у приватну власність у зв'язку з їх особливим статусом та природним чи історико-культурним призначенням [2, с. 9]. Але не всі з цим згодні.

Таке поширення уваги зумовлене складністю та неоднозначністю наукової інтерпретації передусім ряду конституційних положень, що втілюють доктринальні (наукові) підходи та концепції щодо визнання правосуб'єктності Українського народу у частині належності йому права власності на природні ресурси.

Мета статті - проаналізувати наявність ефективних механізмів реалізації права користування об'єктами власності Українського народу на природні об'єкти та їх ресурси на конституційному рівні в Україні, та надати пропозиції щодо їх вдосконалення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Серед наукових досліджень варто виділити ґрунтовні праці та наукові розвідки В.І. Андрейцева, О.А. Вівчаренка, О.І. Заєць, І.І. Каракаша, В.В. Костицького; П.Ф. Кулинича, В.Л. Мунтяна, Ю.С. Петлюка, В.Ф. Погорілко, О.О. Погрібного, С.В. Разметаєва, В.І. Семчик, В.Д. Сидор, Ю.С. Шемшученка, М.В. Шульги, В.З. Янчука та ін. Цими вченими було запропоновано дуже різні, іноді полярні варіанти розв'язання проблеми.

Виклад основного матеріалу

Питання визнання та юридичного визначення Українського народу суб'єктом права власності на природні ресурси неможливо розглянути без розгляду питання правового регулювання відносин власності взагалі.

Як відомо, питання правового регулювання відносин власності найкраще опрацьовані на сьогодні в цивілістичній (цивільно-правовій) літературі. Разом з тим, їм надано і певного теоретико-правового звучання та значення. Це зумовлюється, зокрема, тим, що одним із найголовніших призначень права загалом є «необхідність охорони відносин власності. Така охорона в сутності складає основний зміст правового регулювання економічних відносин, а право власності з даної точки зору стає ядром, центром усієї правової системи» [3, с. 13]. Саме тому невипадковим та закономірним є висновок науковців щодо того, що категорії власності та права власності посідають особливе місце в суспільному житті та в правовій системі суспільства [4, с. 4; 5, с. 10-40].

В.П. Мозолін зазначив, що «право власності є основоположним різновидом прав, що генерує всі інші категорії речових прав» [6, с. 34]. Ще точніше з цього приводу зауважив М.М. Брінчук: «Відносини власності посідають домінуюче становище в системі суспільних відносин, урегульованих правом» [7]. Є.Л. Стрельцов зазначив, що власність є «фундаментом усієї економічної системи», багато в чому детермінує соціально-економічну модель суспільства та суспільно-політичний устрій держави [8]. Слушною видається також позиція, відповідно до якої відносини власності є настільки масштабними за своїм змістом, настільки значущі в сучасних умовах, що практично будь-яка внутрішня функція держави так чи інакше торкається питань відносин власності [9, с. 12].

Водночас сучасні перспективи розвитку відносин власності вбачаються Я.М. Шевченко в «олюдненні» права взагалі, права власності зокрема, його розвитку на базових завданнях демократичного перетворення» [10].

Утім, фундаментальні зміни у сферах економічних, соціальних та екологічних відносин, що відбулися в українському суспільстві наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років, не могли не заторкнути і таку «межову», економіко-екологічну та еколого-правову, по суті, проблему, як проблема трансформації власності на природні ресурси. Вона ж стала комплексною проблемою на перетині наук екологічного, конституційного, цивільного та інших галузей права.

Водночас у наукових працях питання права власності Українського народу на природні ресурси досліджувалися без розгляду взаємодії приватноправових та публічно-правових засад.

Утім, комплексна оцінка рівня та своєрідності конституційної інституціалізації права власності Українського народу на природні ресурси не була дана, а систематизація відповідних правових норм не була послідовно та чітко проведена. Це, по суті, порушувало питання щодо цілісності, комплексності конституційного регулювання відповідних суспільних відносин, їх безпрогальності, несуперечливості тощо. Відтак це дає і нині підстави для висновків щодо незавершеності, несформованості та внутрішньої суперечливості конституційної концепції інституту права власності Українського народу на природні ресурси [11].

Усе це накладається на те, що «в регулюванні відносин власності на природні об'єкти та їх ресурси законодавство України допускає суперечності, розбіжності, містить необґрунтовані сумнівні положення. Зокрема, досі не існує визначеності щодо єдиного «конституційного виміру ідеї власності» [12, с. 154] та місця в цьому вимірі права власності Українського народу на природні ресурси.

Право власності Українського народу на природні ресурси знайшло свій розвиток у чинному законодавстві. Це положення, зокрема, вперше було закріплене у ст. 1 Закону «Про власність» (втратив чинність), ст. 4 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища», а також стосовно кожного природного ресурсу відповідними кодексами чи законами, а саме: ст. 6 Водного кодексу України, ст. 6 Лісового кодексу, ст. 4 Кодексу України про надра тощо. На відміну від інших природноресурсових кодексів (законів) Закон «Про тваринний світ» не містить категоричного твердження про виключну власність Українського народу на об'єкти тваринного світу. І хоча у преамбулі до цього закону тваринний світ проголошується національним багатством України, в певних межах дозволяється право колективної та приватної власності на окремі об'єкти тваринного світу.

Слід зазначити, що не зважаючи на конституційний припис про те, що кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону, більшість нормативних актів, на жаль, фактично не передбачають або абсолютно ігнорують механізми реалізації Українським народом та безпосередньо «громадянами України всіх національностей» цих суверенних прав. Типовим прикладом такого ставлення держави до цих прав є відповідні правоположення Земельного кодексу України. Так, зважаючи на аналіз суперечливого характеру норм ст. 13 та ст. 14 Конституції України, В.Ф. Погорілко зазначає, що право власності Українського народу на землю та інші природні ресурси, відповідно до ст. 13 Конституції України, є природним правом Українського народу так само як і право на владу; своєю чергою природне право має перевагу над іншими правами. Тому засадничою підвалиною Земельного кодексу мала стати насамперед ст. 13 Конституції України. Прийнявши за основу ст. 14 Конституції, законодавець, по суті, зігнорував волю народу (Конституцію) та його природне право на власність, що методологічно й теоретично є помилковою, наслідки якої далекосяжні: адже невизнання Земельним кодексом природного права Українського народу на землю - це водночас ігнорування його прав на інші природні ресурси [13, с. 93-94].

По іншому на зазначену проблему дивиться В.І. Семчик, на думку якого, конституційні правоположення ст. 13 та ст. 14 означають, що земля у суспільних відносинах розглядається як об'єкт природи, територія держави та регіонів, як місце для розташування населених пунктів та промислових об'єктів та як основний засіб виробництва у сільському господарстві. Слід, якщо на землі складаються різнопланові суспільні відносини, то є і різні суб'єкти цих відносин. згідно ст. 13 Конституції Український народ виступає суб'єктом права власності на землю, яка складає територію України, обмежену кордонами з іншими державами, а у внутрішніх відносинах відмежовує одну територіальну громаду від іншої. Це конституційна норма та норма про місцеве самоврядування. У господарських та інших економічних відносинах земля набувається у власність громадянами, юридичними особами та державою виключно у порядку, який встановлено законами України. У першому випадку земельні відносини, зокрема відносини власності на землю Українського народу, регулюються конституційними нормами та нормами органів місцевого самоврядування, у другому випадку - нормами земельного права.

Звідси, на думку цього вченого, між статтями 13 та 14 колізії немає. Норму ст. 13 слід розглядати як право Українського народу на всю земельну територію України, обмежену кордонами від інших держав. Земля як об'єкт конституційного права пов'язана з суверенітетом України, який розповсюджується на всю її територію, тобто на землю, води, ліси та інші природні ресурси у межах кордонів України. Конституція України (ст. 13) відображає відношення Українського народу, відношення держави до землі як всієї території країни, а не права власності окремих громадян та юридичних осіб на окремі земельні ділянки. Вона визначає просторові кордони держави, яка у межах існуючих кордонів є цілісною та недоторканою. Вона відображає право народу на всю цілісну земельну територію як вираження політичного панування держави України над певною частиною Земної кулі, як право держави та її уповноважених органів здійснювати у відношенні землі передбачені законами правомочності власника. Це означає, за словами В.І. Семчика, що Український народ як суб'єкт права власності на землю у межах держави та адміністративно-територіальних утворень має право у повній мірі розпоряджатися належними народу землями: надавати їх у постійне та тимчасове користування (в оренду), або передавати окремі ділянки у приватну власність громадян та юридичних осіб, або продати їх. Це виключне право власності Українського народу, яке здійснюється від його імені органами державної влади та місцевого самоврядування. Слід, констатує В.І. Семчик, вирішити питання про передачу земельних ділянок у приватну власність або про продаж їх можна лише за законом, який прийнятий від імені власника Верховною Радою України [14].

Думається, що більш привабливою у цьому випадку є позиція В.Ф. Погорілка. Незважаючи на ґрунтовне пояснення концептуальних питань права власності на землю, В.І. Семчик, по суті, не дає відповідей на низку принципових питань. Зокрема, не можна не звернути увагу на те, що ні конституційне закріплення загальнонародної власності на природні ресурси СРСР у минулому, ні сучасне законодавче закріплення належності природних ресурсів Українському народу абсолютно не передбачають механізму здійснення правомочностей власника народом як суб'єктом-носієм цього права.

По-друге, природною є постановка питання - коли та у якому порядку Український народ делегував свої повноваження власника на природні ресурси органам державної влади та місцевого самоврядування? Інакше кажучи, немає тут підміни права народної власності державною, чиновницькою власністю на головні природні багатства країни? Крім того, межі здійснення правомочностей власника на природні ресурси органами державної влади та місцевого самоврядування визначені не конституційними нормами, а поточним законодавством, яке приймається тим ж саме органами державної влади [15, с. 105].

У зв'язку з цим зазначимо, що незважаючи на законодавче закріплення права «кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону» (ч. 3 ст. 324 Цивільного кодексу України), ефективних механізмів реалізації права користування об'єктами власності Українського народу на конституційному рівні не передбачається. Від імені громадянського суспільства права власника на об'єкти власності Українського народу здійснюють Верховна Рада України та місцеві ради. Водночас кожен громадянин України особисто та через громадські організації, трудові колективи, територіальні громади має право брати участь у розгляді місцевими радами і Верховною Радою України питань, пов'язаних з використанням та охороною природних ресурсів, і вимагати від інших громадян та організацій додержання правил природокористування та екологічної безпеки, а також вимагати накладення заборони на діяльність підприємств, установ, організацій, громадян, що завдають шкоди навколишньому середовищу.

Звичайно, малоймовірно, що на практиці будь-який бажаючий громадянин зможе прийняти участь у розгляді цих чи інших питань місцевою, а тим більше Верховною Радою України: цьому заважатимуть такі буденні речі, як пропускний режим та невідповідність певних інструкцій букві і духу Закону. Але кожному, мабуть, приємно вважати, що він все ж таки має таке право.

Верховна Рада України та місцеві ради, виступаючи від імені громадянського суспільства, права власника на об'єкти власності Українського народу, за їхнім бажанням або за бажанням іноземних суб'єктів, які через підконтрольних депутатів і керівництво країни мають можливість узурпувати волю народу та конституційні норми.

До речі, в парламенти США, Швеції, Франції, Болгарії, Угорщини, Польщі вхід для всіх громадян і навіть іноземців вільний, і це нікого не дивує: громадяни використовують надані їм права. Більше того: в США і Швеції дозволяється присутність громадян на пленарних засіданнях парламентів, а в США, Франції, Болгарії Польщі - на засіданнях парламентських комітетів навіть при тому, що законодавство цих країн такої можливості не передбачає. Заради справедливості зазначимо, що у Франції та Угорщині публіка допускається на місця для відвідувачів лише на короткий час, при цьому законодавство Угорщини передбачає складну процедуру отримання перепустки, а за французькою конституцією кожна з обох палат парламенту (Національні збори і Сенат) може оголосити про закрите засідання на вимогу прем'єр-міністра або десятої частини депутатів.

За загальним правилом, закріпленим Конституцією України, такі об'єкти права власності Українського народу, як природні ресурси, можуть надаватися громадянам лише на умовах користування. Певні винятки з цього правила стосуються земельних ресурсів, а також окремих об'єктів тваринного світу.

Чинне законодавство про охорону навколишнього природного середовища розрізняє загальне і спеціальне природокористування громадян. Загальне користування природними ресурсами здійснюється з метою задоволення життєво необхідних потреб громадян (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних та ін.). його суб'єктами є всі без винятку громадяни. За загальне природокористування не стягується плата і для його здійснення не потрібно отримувати спеціальні дозволи (ліцензії). Реалізація права загального користування природними ресурсами не пов'язана із їх закріпленням за окремими особами. Прикладами загального природокористування є купання у водоймах, плавання на човнах, аматорське та спортивне рибальство у водоймах загального користування, водопій тварин, збирання у лісах грибів тощо. Треба мати на увазі, що загальне використання об'єктів тваринного світу може відбуватися лише за умови їх невилучення з природного середовища.

Спеціальне природокористування в більшості випадків здійснюється не всіма громадянами, а лише тими, котрі спеціально визначені в законодавстві. Це, як правило, господарюючі суб'єкти, що здійснюють природокористування у процесі свої підприємницької чи іншої господарської діяльності. Спеціальне природокористування здійснюється за плату і на підставі дозволів (ліцензій), порядок видачі яких регулюється Кабінетом Міністрів України. Спеціальне природокористування у більшості випадків пов'язане із закріпленням відповідних природних ресурсів за конкретними користувачами і з використанням технічних пристроїв чи споруд.

Наприклад, згідно ст. 32 Кодексу України про надра [16] громадяни України - користувачі надр мають право здійснювати на наданій їм ділянці геологічне вивчення, розробку родовищ корисних копалин та інші роботи згідно з умовами ліцензії; розпоряджатися видобутими корисними копалинами на власний розсуд; здійснювати в разі потреби консервацію наданого у користування родовища корисних копалин або його частини зі збереженням права на подальшу розробку тощо.

Згідно з Лісовим кодексом України [17] постійні лісокористувачі мають право на ведення у встановленому порядку лісового господарства; на першочергове спеціальне використання у встановленому порядку лісових ресурсів, користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурнооздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт; право власності на заготовлену продукцію і доходи від її реалізації (крім доходів з реалізації продукції, одержаної від догляду за лісом та інших лісогосподарських заходів) тощо.

Право користувачів об'єктами тваринного світу визначено у ст. 25 Закону України «Про тваринний світ» [18], згідно з якою користувачі мають право у встановленому порядку здійснювати спеціальне використання об'єктів тваринного світу; власності на добуті в законному порядку об'єкти тваринного світу і доходи від їх реалізації тощо.

Що стосується статусу людини і громадянина в галузі природно-заповідної діяльності, то згідно зі ст. 10 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» [19] громадяни України щодо охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду мають право брати участь в обговоренні проектів законодавчих актів із питань розвитку заповідної справи, формування природно-заповідного фонду; брати участь у розробці та реалізації заходів щодо їх охорони та ефективного використання, запобігання негативного впливу на них господарської діяльності; вносити пропозиції щодо включення до складу об'єктів природно-заповідного фонду найцінніших природних територій та об'єктів тощо.

Отже, можна зробити висновок, що громадяни України мають широке коло прав щодо користування об'єктами власності Українського народу на природні об'єкти та їх ресурси, але не зважаючи на конституційний припис про те, що кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону, більшість нормативних актів, на жаль, фактично не передбачають або абсолютно ігнорують механізми реалізації Українським народом та безпосередньо «громадянами України всіх національностей» цих суверенних прав, тобто, ефективних механізмів реалізації права користування на ці об'єкти власності на конституційному рівні не передбачається. В регулюванні відносин власності на природні об'єкти та їх ресурси законодавство України допускає суперечності, розбіжності, містить необґрунтовані сумнівні положення.

З метою підвищення ефективності впливу окремої особистості на економічні відносини цього виду власності, включення кожного громадянина у загальнонаціональні економічні процеси, доцільно утворити цілісну та взаємоузгоджену систему нормативно-правових та організаційно-правових механізмів та гарантій реалізації права людини і громадянина на участь в управлінні об'єктами права власності Українського народу на природні об'єкти та їх ресурси. Потрібно більш детально врегулювати економічні відносини між економічними агентами з приводу формування, розподілу, перерозподілу та використанню доходів, які продукуються в результаті залучення природних ресурсів до господарчої діяльності в національній економіці, розглянути можливості та механізми входження іноземних інвесторів на вигідних для країни умовах, упорядкування функцій і специфіки державного та недержавного (громадського) контролю у сфері надрокористування. Здійснити розробку спеціальних механізмів, які б дозволили впровадити можливість отримання дивідендів громадянами України від видобування природних ресурсів на рівні держави. Рентна політика в сфері природокористування має стати всеохоплюючою політикою уряду держави.

Найбільш важливі питання щодо конституційних прав людини і громадянина, які пов'язані із суверенітетом України, природними правами Українського народу, повинні вирішуватися на референдумі. Це треба закріпити на законодавчому рівні з передбаченням детальних механізмів реалізації.

Держава, а відповідно органи державної влади та органи місцевого самоврядування, відповідають перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування!!! Взагалі, в країні виникає проблема «олюднення» органів державної влади та органів місцевого самоврядування з метою забезпечення реалізації ст. 3 та ст. 13 Конституції України, тому що проблема кадрового питання в державних органах безпосередньо пов'язана з гарантією реалізації прав і свобод людини і громадянина в Україні.

Список використаних джерел

1. Проєкт Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=67059 (дата звернення 10.11.19 )

2. Присяжнюк І.І. Вітальне слово. Захист права власності Українського народу: вітчизняні реалії та зарубіжний досвід для України: мат-ли І Щорічної міжнар. наук.-практ. конф., 22 вересня 2016 р. Київ: Національна академія прокуратури України, 2016. 226 с.

3. Суханов Е.А. Лекции о праве собственности. Москва: Юридическая литература, 1991.240 с.

4. Кузнєцова Н.С. Власність як основа громадянського суспільства і демократичної держави. Право України. 2011. № 5. С. 4-12.

5. Мазаев В.Д. Публичная собственность в России. Конституционные основы: Москва: Городец, 2004. 384 с.

6. Мозолин В.П. Право государственной (общенародной) собственности в условиях совершенствования социализма. Советское государство и право. 1987. № 5. С. 39-45.

7. Бринчук М.М. Экологическое право: учебник. 2-е изд., перераб. и доп. Москва: Юристъ, 2005. 670 с.

8. Стрельцов Є.В. Кримінально-правова охорона власності. Право України. 2011. № 5. С. 87-95.

9. Караваева Г.А. Государственно-правовая охрана собственности в Российской Федерации: Общетеоретический аспект: автореф. дисс.... канд. юрид. наук: 2.00.01 - «Теория и история права и государства; История правовых учений». Саратов, 2002. 28 с.

10. Ониськів М.М. Організаційно-правові питання адміністративної реформи в Україні: монографія. / відп. ред. В.В. Костицький. Київ: Юридична думка, 2010. 196 с.

11. Кулинич П.Ф. Охорона землі як основного національного багатства: конституційний аспект. Часопис Київського університету права. 2011. № 1. С. 236-240.

12. Крусс В.И. Право на предпринимательскую деятельность - конституционное правомочие личности / отв. ред. С.А. Авакьян. Москва: Юристъ, 2003. 672 с.

13. Бусуйок Д.В. Методологічний семінар з проблем реалізації Земельного кодексу України. Часопис Київського університету права. 2002. № 2. С. 93-94.

14. Семчик В.И. Ещё раз о праве собственности на землю. Голос Украины. 2002. 19 июля.

15. Каракаш И.И. Права человека на пользование природной средой в международных документах и национальном законодательстве. Юридический вестник. 1998. № 4. С. 103-107.

16. Кодекс України про надра від 27 липня 1994 р. Відомості Верховної Ради України. 1994. № 36. Ст. 340.

17. Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 р. Відомості Верховної Ради України. 1994. № 17. Ст. 99.

18. Про тваринний світ: Закон України від 3 березня 1993 р. Відомості Верховної Ради України. 1993. № 18. Ст. 191.

19. Про природно-заповідний фонд України: Закон України від 16 червня 1992 р. Відомості Верховної Ради України. 1992. № 34. Ст. 502.

Размещено на Allbest.ru