Проблемні аспекти оцінки доказів слідчим суддею у кримінальному провадженні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ОЦІНКИ ДОКАЗІВ СЛІДЧИМ СУДДЕЮ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Михайленко В.В.,

кандидат юридичних наук, суддя

Вищого антикорупційного суду

Стаття присвячена повноваженню слідчого судді оцінювати докази на предмет їхньої допустимості під час досудового розслідування у кримінальному провадженні. Досліджено співвідношення положень Кримінального процесуального кодексу України, які регулюють оцінку доказів слідчим суддею, з'ясовано недоліки нормативного врегулювання. Системний аналіз норм Кримінального процесуального кодексу України свідчить про те, що слідчий суддя має повноваження щодо оцінки доказів на предмет їхньої допустимості, однак визнати докази недопустимими має право лише суд під час винесення вироку.

Проаналізовано вітчизняні наукові підходи щодо можливості визнавати докази недопустимими - у науці відсутня єдина думка щодо того, чи може слідчий суддя визнавати докази недопустимими під час досудового розслідування. Досліджено практику слідчих судів під час розгляду різних видів клопотань і скарг; виокремлено три основні підходи в питанні оцінки допустимості доказів. Здебільшого слідчі судді не розглядають питання допустимості доказів під час досудового розслідування як передчасне. Також непоодинокі випадки відмови розглядати клопотання про недопустимість доказів або відмови в їх задоволенні з огляду на неможливість перевірки допустимості доказів. Третій підхід полягає в тому, що слідчий суддя не визнає доказ недопустимим за окремою процедурою, однак мотивує його недопустимість в ухвалі та не приймає його під час вирішення питання.

Запропоновано підхід, за якого узгоджуються норми КПК України в питанні оцінки доказів слідчим суддею, у повному обсязі здійснюється функція судового контролю під час розгляду клопотань і скарг.

Ключові слова: слідчий суддя, оцінка доказів, недопустимість доказів, визнання доказів недопустимими, досудове розслідування, ухвала слідчого судді.

THE PROBLEM ASPECTS OF THE ASSESSMENT OF EVIDENCE BY AN INVESTIGATING JUDGE IN A CRIMINAL PROCEEDING

The article is devoted to the function of an investigating judge to assess evidence of admissibility during a preliminary investigation in criminal proceedings. The correlation of the norms of the Code of Criminal Procedure of Ukraine, governing the assessment of evidence, is examined, and the shortcomings of regulatory regulation are clarified. A systematic analysis of the norms of the Code of Criminal Procedure indicates that the investigating judge has the authority to assess the admissibility of evidence, but only the court has the right to declare evidence inadmissible.

The national approaches to the recognition of evidence as unacceptable by an investigating judge are analyzed - in science there is no single point of view on this issue. Investigated the practice of investigating judges when considering various types of applications and complaints; the main approaches to the issue of admissibility of evidence are identified. In most cases, investigating judges do not consider the admissibility of evidence. There are also cases of refusals to consider a petition on the inadmissibility of evidence or a refusal to declare it inadmissible due to the impossibility of verification. The third approach is that the investigating judge does not recognize the evidence as inadmissible, but does not accept it when resolving the issue, justifying the inadmissibility.

An approach is proposed in which the norms of the Code of Criminal Procedure of Ukraine are agreed upon in the matter of assessing evidence by an investigating judge, and the judicial control function is carried out in full.

Key words: investigating judge, evaluation of evidence, inadmissibility of evidence, admission of evidence inadmissible, pre-trial investigation, decision of investigating judge.

Постановка проблеми

Сьогодні існує проблема визначення меж діяльності слідчого судді під час оцінювання доказів у кримінальному провадженні. З одного боку, слідчий суддя є повноправним суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності, він посідає важливе місце і виконує надважливу функцію під час досудового розслідування, зокрема в питанні оцінювання фактів і обставин, які доносяться йому сторонами кримінального провадження. З іншого боку, функція оцінювання ним доказів є «усіченою», що в деяких випадках призводить до сумнівних з погляду обґрунтованості рішень і безпосередньо впливає на весь подальший перебіг судового розгляду.

Мета статті - проаналізувати норми чинного законодавства і практики його застосування щодо оцінювання доказів слідчим суддею у кримінальному провадженні, визначити підходи втілення результатів такого оцінювання в ухваленні процесуальні рішення.

Стан опрацювання

Оцінювання доказів на предмет їхньої допустимості досліджували такі вчені, як: І.В. Гловюк, О.П. Кучинська, С.М. Міщенко, А.В. Панова, В.В. Рожнова, М.М. Стоянов, В.В. Тютюнник та інші. На сучасному етапі в доктрині і практиці кримінального процесу існують протилежні думки щодо можливості слідчого судді визнавати докази недопустимими.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до ст. 91 Кримінального процесуального кодексу (далі - КПК) України, одним з елементів доказування у кримінальному провадженні є оцінка доказів із метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. Її можна визначити як складну розумову діяльність, яка здійснюється слідчим суддею і має на меті з'ясування, чи містять джерела доказів достовірну та повну інформацію про досліджувану подію (окремі її сторони), чи зібрано цю інформацію з додержанням вимог процесуального закону, чи стосується вона предмета доказування; чи достатньо встановлених у провадженні фактів для ймовірних (версії) або достовірних висновків про обставини, що становлять предмет доказування; чи можуть слугувати зібрані докази підставою для ухвалення процесуальних рішень і проведення різних слідчих (розшукових) дій [1, с. 67]. Оцінювання кожного доказу на досудовій стадії є попередім і слугує логічною підставою для формування стверджувального або спростовного тезису. «На цьому етапі допускається існування недостовірних або неякісних фактичних даних, оскільки через виконання своїх функцій кожний суб'єкт «доказування - пізнання» виходить зі свого інтересу. Об'єкт оцінки на цьому етапі менший, ніж за розумово-логічної діяльності, властивої суду» [2, с. 223].

У розвиток конституційного принципу презумпції невинуватості кримінально-процесуальна засада презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини встановлює, що не лише обвинувачення, а й підозра не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом (ч. 3 ст. 17 КПК України). На підставі ч. 1 ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією і законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій унаслідок істотного порушення прав і свобод людини. Відповідно до ч. 2 ст. 86 КПК України, недопустимий доказ не може бути використаний під час ухвалення процесуальних рішень, якими, з огляду на приписи ч. 1 ст. 110 КПК України, є всі рішення слідчого судді.

Конструкція ч. 1 ст. 94 КПК України окремо виділяє повноваження слідчого судді щодо оцінки доказів на предмет їхньої допустимості: слідчий суддя оцінює кожний доказ з погляду належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з погляду достатності та взаємозв'язку для ухвалення відповідного процесуального рішення. Водночас така оцінка здійснюється за внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом. Варто зазначити, що оцінка доказів - це процес, який повинен мати відповідний результат. Логічно, що за результатами оцінки доказу на предмет допустимості слідчий суддя має дійти висновку про його допустимість або недопустимість для доведення певних фактів, що мають значення під час розгляду певних питань у кримінальному провадженні.

Варто погодитися, що попри легальне визначення поняття допустимості доказу й переліку випадків визнання доказів, отриманих унаслідок істотного порушення прав і свобод людини, недопустимими, правила допустимості (недопустимості) доказів не систематизовано у КПК України [3, с. 247]. Тому функція оцінюваня доказів на предмет їхньої допустимості не має подальшої процесуальної реалізації, оскільки до суб'єктів, які вирішують питання допустимості доказів, слідчий суддя законодавцем не віднесений. Так, ч. 1 ст. 89 КПК України закріплює, що воно вирішується судом у процесі їх оцінювання в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення. Це саме стосується і встановлення очевидної недопустимості доказу, що, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 89 КПК України, може мати місце лише під час судового розгляду по суті. Виходячи з термінологічного інструментарію, наведеного у ст. 3 КПК України, поняття «суд» не є узагальнюючим щодо терміна «слідчий суддя». Тому буквальне тлумачення норм чинного КПК України призводить до розуміння, що слідчий суддя, будучи суб'єктом оцінювання доказів, не має права ухвалювати жодних рішень щодо їхньої допустимості. Це здається нелогічним і зменшує рівень судового контролю.

Згідно з п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК України, слідчий суддя - суддя, до повноважень якого належить здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні. Слідчий суддя є суб'єктом доказування, який уповноважений для встановлення наявності чи відсутність фактів і обставин, що мають значення для кримінального провадження, здійснювати оцінку доказів за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом [4]. Він «здійснює доказування в межах функції судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні щодо: застосування заходів забезпечення кримінального провадження; розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора; надання дозволу на проведення окремих слідчих (розшукових) дій та ін.» [5, с. 167]. Крім того, він уважається і гарантом забезпечення рівноправності сторін на стадії досудового розслідування, сприяючи збалансованому співвідношенню інтересів сторін обвинувачення та захисту. На виконання поставлених перед слідчим суддею завдань його діяльність повинна ґрунтуватись як на основних засадах судочинства, так і на специфічних, властивих саме цьому суб'єкту (інституційна автономність; незалежність від сторін; незаінтересованість у результатах провадження; особиста відповідальність; усебічне та неупереджене дослідження й оцінка наданих сторонами доказів) [6, с. 16]. Під час застосування, наприклад, заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти відповідно до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод і законних інтересів осіб, а також умов, за яких жодна особа не була б піддана необгрунтованому процесуальному обмеженню [7].

У зв'язку із зазначеним постають такі питання:

- як слідчий суддя має реагувати, якщо під час розгляду відповідного клопотання з'ясовується, що докази, якими обгрунтовується клопотання, отримані, наприклад, з порушенням закону або з істотним порушенням прав людини?

- які мотиви слідчий суддя має навести для відхилення таких доказів в ухвалі, винесеній за результатами розгляду клопотання?

- чи може судовий контроль бути належним і повним, якщо слідчий суддя, вбачаючи недопустимість доказу, яким сторона кримінального провадження обгрунтовує свою позицію, фактично не реагує на це з посиланням на відсутність функції або процедури визнавати докази недопустимими?

Варто зазначити, що допустимість доказу є однією з характеристик фактичних обставин, яка визначає саму можливість їх використання для доказування у кримінальному провадженні. Поняття допустимості доказів є одним із ключових у кримінальному процесі, адже безпосередньо впливає на його перебіг і ухвалені за наслідками рішення. Конституційний Суд України зазначив, що перевірка доказів на їхню допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина у кримінальному процесі й ухвалення законного і справедливого рішення у справі [8]. Водночас правила перевірки допустимості доказів нерозривно пов'язані з конституційними та моральними засадами судочинства, які або відображені у правовій нормі, або припускають урахування їхніх вимог під час застосування правових норм, що не містять безпосередньо зазначених засад. В останньому випадку саме моральні засади є критерієм допустимості доказів [9, с. 89].

Тому питання допустимості доказів під час здійснення судового контролю під час досудового розслідування має велике значення і потребує процесуальної об'єктивізації. Без практичного результату оцінювання доказів на допустимість функція судового контролю за дотриманням прав і свобод людини виконується неповно, усічено, особливо тоді, коли йдеться, наприклад, про істотні порушення прав і свобод людини під час отримання відомостей та підтвердження ними обставин, що мають значення для вирішення питань, винесених на розгляд слідчому судді.

Сучасні наукові доробки свідчать про відсутність єдності в питанні можливості слідчого судді визнавати докази недопустимими. Так, на думку Н.М. Басай, докази можуть визнаватися недопустимими на стадії досудового розслідування. Водночас порядок оцінювання доказів щодо їхньої допустимості залежить від різноманітних чинників (вид доказу, що підлягає оцінці; суб'єкт кримінального процесу, який ініціював розгляд питання про визнання доказу недопустимим; зміст і характер допущених під час його одержання та фіксації порушень вимог закону тощо), сукупність яких визначається суб'єктом оцінки в кожному конкретному випадку [10, с. 14]. В.К. Волошина зазначає, що перед слідчим, прокурором, слідчим суддею і судом, які здійснюють кримінальне провадження, у нерозривному зв'язку із завданням забезпечити збирання всіх необхідних фактичних даних про істотні обставини справи стоїть також завдання з'ясувати, чи зібрана ця інформація з дотриманням вимог процесуального закону; чи стосується вона предмета доказування; чи можуть служити зібрані у справі докази підставою для ухвалення процесуальних рішень (повідомлення про підозру, затримання, обшук тощо) [11, с. 333]. С.М. Міщенко зазначає, що слідчий суддя має визнати докази недопустимими, а також надати сторонам можливість під час судового розгляду подати клопотання про визнання їх такими чи навести заперечення проти цього [12, с. 92].

О.С. Осетрова, А.С. Сизоненко, О.М. Брисковська виділяють окремі порушення, які на стадії досудового розслідування можуть бути підставами для визнання доказів недопустимими. Це визнання затримання особи незаконним згідно зі ст. 206 КПК України; затримання особи, яке здійснено з порушенням вимог ст. 208-209 КПК України; вручення повідомлення про підозру з порушення вимог, передбачених ст. ст. 276-287 КПК України [13, с. 333]. Звідси вчені виділяють наслідки визнання доказів недопустимими під час досудового розслідування, якими можуть бути закриття кримінального провадження; зміна обсягу повідомлення про підозру або зміну кваліфікації діяння [13, с. 333]. Ця концепція не є досконалою, однак заслуговує на увагу.

На підтримку повноваження слідчого судді висловлюється І.В. Гловюк, яка вбачає обгрунтованими наукові думки, у яких доводиться можливість слідчого судді визнавати недопустимість доказів, бо вони цілком відповідають ст. 94 КПК [14].

Л.Д. Удалова, Д.О. Савицький, В.В. Рожнова, Т.Г. Ільєва, розглядаючи надання особі, яка примусово була піддана освідуванню, права оскаржувати слідчому судді рішення прокурора про його проведення, зазначають: якщо слідчий суддя встановить, що під час проведення примусового освідування допущені порушення закону, він має визнати зібрані докази недопустимими [15, с. 30].

Інші вчені висловлюють протилежну думку. І.І. Коту- бей зазначає, що в досудовому кримінальному провадженні питання активності слідчого судді вирішене однозначно: суд в особі слідчого судді не вживає будь-яких дій щодо встановлення обставин, які лежать в основі клопотань слідчого, прокурора про застосування запобіжного заходу, проведення слідчої (розшукової) дії тощо. Слідчий суддя оцінює лише обгрунтованість такого клопотання і або задовольняє його, або відмовляє в його задоволенні [16, с. 148]. З такою позицією не можна цілком погодитися, адже тут виникають питання: за якими критеріями слідчий суддя доходить висновку про обгрунтованість / необгрунтованість клопотання; чи повинні бути підтверджені обставини, зазначені у клопотанні, і якщо так, то чим саме? Адже КПК України не передбачає іншого способу підтвердження обставин, що мають значення в кожному конкретному випадку, ніж доказування.

А.В. Панова також критикує можливості слідчого судді щодо визнання фактичних даних недопустимими як докази. На її погляд, виходячи з того, що на стадії досудового розслідування сторони збирають відомості, якими обґрунтовують свої рішення, слідчий суддя як суб'єкт процесуальної діяльності не може розглядати питання визнання фактичних даних недопустимими як докази, оскільки доказами такі дані стають лише після їх оцінювання судом під час судового розгляду в сукупності з іншими доказами [17, с. 191]. Така позиція є спірною з огляду на ст. 84 КПК України, відповідно до якої доказами у кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані в передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Водночас у ч. 5 ст. 132 КПК України, яка встановлює загальні правила застосування заходів забезпечення кримінального провадження, зазначено, що під час розгляду питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження сторони кримінального провадження повинні подати слідчому судді або суду докази обставин, на які вони посилаються.

А.Ф. Бондюк також робить висновок про те, що суд - єдиний суб'єкт визнання фактичних даних недопустимими як доказів із винесенням відповідного процесуального рішення. Він зумовлений буквальним тлумаченням ч. 2 ст. 87 КПК, у якій зазначено, що суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини й основоположних свобод такі діяння. На основі аналізу нормативної конструкції ч. 3 ст. 223 КПК та ч. 3 ст. 250 КПК України констатовано певне обмеження компетенції слідчого судді вирішенням питань, що стосуються безпосередньо предмета судового контролю [6, с. 18].

Досліджуючи практику слідчих суддів першої інстанції, можна виокремити декілька основних підходів до оцінювання доказів на їхню допустимість. Переважно це питання виникає у зв'язку із заявленими стороною захисту клопотаннями або запереченнями, де захист обґрунтовує свою позицію тим, що докази є недопустимими. Найбільш поширений підхід, за якого слідчим суддею викладаються висновки про передчасність цього питання з посиланням на те, що докази визнаються недопустимими під час судового розгляду судом у нарадчій кімнаті. Наприклад, розглядаючи клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, слідчий суддя зазначила, що на теперішній час відбувається розгляд клопотання про обрання запобіжного заходу слідчим суддею, тому висновки про допустимість доказів слідчим суддею не приймаються [18]. Також поширене залишення без розгляду клопотання про визнання доказів недопустимими з таким же обґрунтуванням. Наприклад, в ухвалі слідчого судді Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 6 січня 2018 р. у справі № 208/6932/17 зазначено, що клопотання захисника про визнання доказів недопустимими підлягає залишенню без розгляду як таке, що не може бути розглянуте слідчим суддею. Ураховуючи вимоги ч. ч. 1 та 2 ст. 177 КПК України, на стадії досудового розслідування кримінального провадження слідчий суддя вважає, що він не має права вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду кримінального провадження по суті, зокрема не має права оцінювати докази щодо їхньої достатності і допустимості для визнання особи винною чи невинною у вчиненні злочину, а лише зобов'язаний на підставі розумної оцінки сукупності отриманих доказів визначити, що причетність особи до вчинення кримінального правопорушення є вірогідною та достатньою для застосування до неї запобіжного заходу [19].

Непоодинокі випадки, коли висновки щодо аргументів про недопустимість тих чи інших доказів під час вирішення питання про обрання запобіжного заходу взагалі не зазначаються в ухвалі. Слідчий суддя просто ухвалює рішення про обрання запобіжного заходу, не звертаючи увагу на зауваження сторони захисту стосовно того, що докази, якими, наприклад, обґрунтовується підозра в даному кримінальному провадженні, отримані з порушенням процедури [20; 21].

Часто слідчі судді посилаються на неможливість дослідження доказів, які підтверджують винуватість / невинуватість особи, хоча питання допустимості порушується стороною не стосовно винуватості, а щодо доказів, якими обвинувачення підтверджує обставини, що виносяться на розгляд у відповідному клопотанні. Наприклад, в ухвалі Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 р. у справі № 11-сс/79б/2389/2016 зазначено, що слідчий суддя на даній (досудовій - В. М.) стадії провадження не має права вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду кримінального провадження по суті, тобто не має права оцінювати докази з погляду їхньої достатності і допустимості для встановлення вини чи її відсутності у фізичної або юридичної особи за вчинення кримінального правопорушення, а лише зобов'язаний на підставі розумної оцінки сукупності отриманих даних визначити, що причетність тієї чи іншої особи до вчинення кримінального правопорушення є вірогідною, а надані матеріали містять достатньо правових підстав для застосування заходів забезпечення кримінального провадження, одним із яких і є накладення арешту на майно [22].

Другий підхід полягає в тому, що безпосередня допустимість доказів під час розгляду справи слідчим суддею не оцінюється з огляду на відсутність можливості перевірити. Наприклад, під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу захисник стверджував, що доказів, які б вказували на причетність підозрюваного до цього злочину, сторона обвинувачення не навела, а лікарській висновок про перебування останнього у стані наркотичного сп'яніння є недопустимим доказом, оскільки, згідно із протоколом затримання, у цей час він був у приміщенні іншої особи. Також захист стверджував, що не можуть бути прийнятними і показання свідка, яка була допитана працівниками поліції під час досудового слідства, оскільки є сумніви, що за своїм станом здоров'я остання взагалі могла давати будь-які свідчення. Слідчий суддя зазначив, що доводи захисника про недопустимість показань свідка не ґрунтуються на процесуальному законі, оскільки, розглядаючи клопотання слідчого, слідчий суддя не зміг допитати в судовому засіданні вказаного свідка за станом здоров'я останньої, а тому свої висновки, зроблені за результатами його розгляду, не обґрунтовує показаннями цього свідка, що відповідає положенням ч. 4 ст. 95 КПК України [23].

В іншій ухвалі відмовлено в задоволенні клопотання про відсторонення від посади. У судовому засіданні сторона захисту посилалася на те, що висновок експертизи є недопустимим доказом, оскільки експертизу проведено за рішенням органу досудового розслідування, хоча на час призначення експертизи така компетенція належала виключно слідчому судді; висновок експертизи є тенденційним, оскільки здійснений в одному кримінальному провадженні, у якому підозрюваний не бере участі, а використовується в іншому кримінальному провадженні щодо підозрюваного; усі свідки вже допитані, бажані досудовим слідством матеріали вилучені і перебувають у 18-ти томах провадження. Проаналізувавши доводи захисту, дослідивши документи, додані до клопотання, слідчий суддя з посиланням на ст. 242, п. 3 ст. 156 КПК України зазначив, що позбавлений можливості надати правову оцінку обґрунтованості клопотанню про відсторонення та підозри із вказаної підстави [24].

В іншому провадженні слідчий суддя за власною ініціативою з метою оцінювання допустимості доказів вирішив дослідити і витребував матеріали, що мають значення для вирішення клопотання, - відеозапис обшуку та постанову про визнання речовими доказами вилучених під час обшуку боєприпасів. Вимога слідчого судді про надання цих матеріалів залишилася невиконаною, отже, слідчий суддя дійшов висновку про необґрунтованість клопотання, тому відмовив слідчому у проведенні експертизи [25].

Ухвалою слідчого судді Цюрупинського районного суду Херсонської області від 21 червня 2017 р. у справі № 664/1308/17 клопотання про накладення арешту на автомобіль та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу повернуто слідчому з наданням 72-х годин для усунення недоліків. Зазначено, що клопотання слідчого не відповідає вимогам ст. 171 Кримінального кодексу України, оскільки в ньому не зазначені підстави та відповідне обґрунтування необхідності арешту майна речових доказів, які є недопустимими доказами, а саме у клопотанні не зазначено та до нього не додано доказів, що ці докази були отриманні на підставі ухвали слідчого судді про надання дозволу на обшук (огляд) транспортного засобу іншого володіння особи [26].

Третій підхід полягає в тому, що слідчий суддя відмовляє в задоволенні клопотання з огляду на недопустимість доказів, доданих на його обґрунтування. Тобто без застосовування безпосередньо процедури визнання доказів недопустимими слідчий суддя встановлює їхню недопустимість, відхиляє під час вирішення питання і мотивує це в ухваленому процесуальному рішенні. Як приклад можна навести, зокрема, ухвалу про відмову в накладенні арешту. Слідчий суддя зазначив, що відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом самовільного захоплення земельних ділянок, оглянутих під час проведення огляду місця події, не внесені, отже, проведені слідчі і процесуальні дії за даним фактом є недопустимими [27]. В іншому випадку, розглянувши клопотання про застосування тимчасового арешту до громадянина Молдови, слідчий суддя зазначив, що, відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 583 КПК України, до клопотання додаються документи, що містять дані про вчинення особою злочину на території іноземної держави й обрання щодо неї запобіжного заходу компетентним органом іноземної держави. Зазначені дані суду надані та містяться в індивідуальному звіті. Водночас надані суду судові рішення, що не мають офіційного перекладу українською мовою, суд уважає недопустимими доказами та не бере їх до уваги під час ухвалення рішення [28].

Для ілюстрації такого підходу показовою є також ухвала слідчого судді Сосницького районного суду Чернігівської області від 15 травня 2018 р. у справі № 745/278/18. Розглядаючи клопотання про проведення експертизи, слідчий суддя, дослідивши матеріали, встановив порушення процедури проведення обшуку, під час якого вилучені предмети, щодо яких ставиться питання експертизи. Слідчим суддею встановлено, що під час обшуку особі, у господарстві якої проводився обшук, не було роз'яснено її право запросити адвоката до обшуку, що є порушенням права на захист; у протоколі обшуку міститься виправлення у прізвищі учасника слідчої дії; також учасниками зазначені прокурор, спеціаліст, ст. інспектор, криміналіст; обшук виконували, окрім слідчого, невідомі особи, які не зазначені у протоколі обшуку; під час обшуку поняті тривалий час були у дворі господарства, тоді як слідчий і оперуповноважений були в будинку з невідомих причин. Ці обставини, на думку слідчого судді, вказують на суттєві порушення вимог і правил проведення обшуку, передбачених у ст. ст. 234, 235 КПК України. Отже, він дійшов висновку про недопустимість доказів - протоколу обшуку від 7 травня 2018 р., боєприпасів, вилучених у результаті обшуку, і патронів [29].

Висловлені в ухвалі слідчого судді за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, обвинувачення, не мають преюдиціального значення для суду під час судового розгляду (ст. 198 КПК України). Однак слідчий суддя може відігравати превентивну роль у питанні допуску до провадження неякісних з погляду допустимості доказів. Це ілюструє, зокрема, постанова Верховного Суду від 5 лютого 2019 р. у справі № 754/12820/15-к, якою скасована ухвала апеляційного суду в частині, що стосується виправдання особи за ч. 1 ст. 263 Кримінального кодексу України, і призначено новий розгляд в суді апеляційної інстанції. У цій справі перед Верховним Судом постало питання, чи можуть бути визнані допустимими доказами результати обшуку, проведеного на підставі ухвали слідчого судді, яка, у свою чергу, ґрунтується на доказах, визнаних недопустимими. Інакше кажучи, чи можна вважати результати таких обшуків іншими доказами, здобутими завдяки інформації, отриманій унаслідок істотного порушення прав і свобод людини у значенні ч. 1 ст. 87 КПК. У цій справі обшук у приміщенні клубу, обшук в автомобілі й обшук за місцем проживання особи проводилися на підставі відповідних ухвал слідчого судді. Ці ухвали слідчого судді, як вбачається з їхнього змісту, ґрунтувалися виключно на наданій судді стороною обвинувачення інформації, яку остання отримала під час проведення оперативних закупок, тобто на доказах, визнаних судом недопустимими. З огляду на це Суд дійшов висновку, що ухвали слідчого судді, отже, і обшуки, які проведено на їхній підставі, стали можливими виключно через використання слідчими органами інформації, отриманої в результаті негласних слідчих дій, здійснених, як визнано судом першої інстанції, з істотним порушенням прав і свобод людини. Отже, Суд уважає, що за таких умов результати обшуку є недопустимими доказами з огляду на вимоги ч. 1 ст. 87 КПК. Таким чином, докази та / або інформація, що стали підставами для надання слідчим суддею дозволу на проведення слідчих дій, не виключаються законодавцем із числа тих обставин, які має дослідити суд під час оцінювання доказів, оскільки ці обставини можуть мати велике, іноді вирішальне значення для допустимості доказів. Якщо визнати, що суд не має права досліджувати ці обставини, це призвело б до ситуації, що докази, отримані на підставі ухвали слідчого судді, наперед уважалися б допустимими, що суперечить засаді, втіленій у ч. 2 ст. 94 КПК. Суд дійшов висновку, що з метою оцінки доказів суд, який встановлює факти, наділений повноваженнями досліджувати всі обставини, які можуть вплинути на його висновок про допустимість доказів, зокрема й обґрунтованість ухвал слідчого судді, постановлених під час досудового розслідування [30].

Висновки

Отже, практика свідчить про різні підходи слідчих суддів до питання оцінювання доказів на предмет їхньої недопустимості і відповідного процесуального закріплення такої оцінки. Це пов'язано з відсутністю в чинному КПК України єдиного системного підходу до нормативного закріплення результатів оцінки доказів слідчим суддею під час розгляду та вирішення клопотань і скарг у процесі досудового розслідування. Водночас відсутність спеціальної процедури для визнання доказів недопустимим слідчим суддею не знімає з нього повноваження власної оцінки наданих матеріалів на предмет допустимості. Навіть більше, саме на стадії досудового розслідування шляхом реалізації функції судового контролю закладається міцний доказовий фундамент судового розгляду кримінального провадження. Тому слідчий суддя не повинен допускати у процес відомості, отримані, наприклад, з порушенням прав людини або встановленої законом процедури. Можливість «виключення» певних доказів на стадії досудового розслідування стимулює сторони надавати якісний доказовий матеріал не лише суду, а й слідчому судді. Це, у свою чергу, зумовлює усунення із процесу неспроможних у доказовому сенсі відомостей на ранніх етапах кримінального провадження, а також перешкоджає подальшому отриманню і використанню сумнівних з погляду допустимості доказів (концепція плодів отруєного дерева). Можна стверджувати, що в питанні допустимості доказів роль слідчого судді є превентивною, адже використання інформації, здобутої внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, призводить до застосування процедури визнання доказів недопустимими під час ухвалення вироку. Отже, допуск неякісної інформації до провадження на досудовому етапі може нівелювати всі зусилля органу досудового розслідування і призвести до того, що часовий, людський і процесуальний ресурс буде затрачений неефективно і безрезультатно.

З метою належного виконання слідчим суддею функції судового контролю та доказової оптимізації всього кримінального провадження, на підставі системного тлумачення норм КПК України та дослідження судової практики правильним убачається такий підхід: слідчий суддя не застосовує окрему процедуру визнання доказів недопустимими (ст. 89 КПК України), однак зазначає недопустимість доказу з відповідним мотивуванням в ухвалі слідчого судді і не враховує його під час ухвалення рішення щодо винесеного на його розгляд питання.

кримінальний кодекс суддя слідчий

Список використаних джерел

1. Дєєв М.В. Визначення достатності доказів як складова частина процесу оцінки доказів. Держава та регіони. Серія «Право».

2015. № 4 (50).

2. Агутин А.В., Горшенков Г.Г К вопросу о понятии доказательств и их оценке в уголовном судопроизводстве. Вестник Нижегородского государственного университета им. Н.И. Лобачевского. Серия «Право». 2000. Вып. 1 (2): Правовая система России на рубеже веков. С. 225-231.

3. Стоянов М.М. Система правил допустимості доказів у кримінальному провадженні України. Актуальні проблеми держави і права. 2013. Вип. 70. С. 245-250.

4. Сиза Н.П. Повноваження слідчого судді щодо здійснення судового контролю у кримінальному процесі України. Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». 2012. № 2 (6).

5. Волошина В.К. Щодо питань реалізації принципу змагальності у доказуванні на стадії досудового розслідування за новим Кримінальним процесуальним кодексом України. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 2. С. 166-171.

6. Бондюк А.Ф. Процесуальні основи статусу слідчого судді у кримінальному провадженні: автореф. дис.... канд. юрид. наук:

12.0. 09. Київ, 2017. 19 с.

7. Рішення Вищої ради правосуддя від 25 березня 2019 р. у справі № 917/2дп/15-19. и

8. Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 62 Конституції України від 20 жовтня 2011 р. № 12-рп/2011.

9. Ткачук О.С. Визнання доказів допустимими за кримінальним процесуальним кодексом України. Часопис цивільного і кримінального судочинства. 2014. № 1 (10). С. 86-91.

10. Басай Н.М. Визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі України: підстави, процесуальний порядок і правові наслідки: автореф. дис.... канд. юрид. наук: 12.00.09. Одеса, 2012. 20 с.

11. Волошина В.К. Принцип вільної оцінки доказів та його роль у доказуванні. Актуальні проблеми держави та права: збірник наукових праць. Вип. 69. Одеса: Юрид. літ., 2013. С. 331-336.

12. Міщенко С.М. Слідчий суддя як суб'єкт реалізації судового контролю під час здійснення досудового розслідування: окремі аспекти. Часопис цивільного і кримінального судочинства. 2012. № 6 (9). С. 88-96.

13. Осетрова О.С., Сизоненко А.С., Брисковська О.М. Система підстав визнання доказів недопустимими в кримінальному провадженні. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2017. № 2 (14). С. 340-349.

14. Гловюк І.В. Слідчий суддя у кримінально-процесуальному доказуванні. Часопис Академії адвокатури України. 2013. № 3 (20).

15. Функція судового контролю у кримінальному процесі: монографія / Л.Д. Удалова та ін. Київ: Центр учбової літератури,

2015. 176 с.

16. Котубей І.І. Про активність суду під час дослідження доказів у кримінальному провадженні. Молодий вчений. 2014. № 7 (10). С. 146-149.

17. Панова А.В. Визнання доказів недопустимими у кримінальному провадженні: монографія. Харків: Право, 2017. 256 с.

18. Ухвала слідчого судді Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 31 березня 2018 р. у справі № 182/2205/18. Єдиний державний реєстр судових рішень: вебсайт, ики

19. Ухвала слідчого судді Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 6 січня 2018 р. у справі № 208/6932/17. Єдиний державний реєстр судових рішень: вебсайт.

20. Ухвала слідчого судді Соснівського районного суду м. Черкаси від 28 жовтня 2018 р. у справі № 712/13045/18. Єдиний державний реєстр судових рішень: вебсайт.

21. Ухвала слідчого судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 26 квітня 2019 р. у справі № 607/9992/19. Єдиний державний реєстр судових рішень: вебсайт.

22. Ухвала Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 р. у справі № 11-сс/796/2389/2016. Єдиний державний реєстр судових рішень: вебсайт. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/59625780.

23. Ухвала слідчого судді Буринського районного суду Сумської області від 3 лютого 2018 р. у справі № 574/103/18. Єдиний державний реєстр судових рішень: вебсайт. URL: http://www.reestr.court.gov.ua/Review/71975462.

24. Ухвала слідчого судді Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 26 грудня 2018 р. у справі № 344/21276/18. Єдиний державний реєстр судових рішень.

25. Ухвала слідчого судді Сосницького районного суду Чернігівської області від 11 травня 2018 р. у справі № 745/278/18. Єдиний державний реєстр судових рішень: вебсайт. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/73910271.

26. Ухвала слідчого судді Цюрупинського районного суду Херсонської області від 21 червня 2017 р. у справі № 664/1308/17. Єдиний державний реєстр судових рішень: вебсайт. URL: http://www.reestr.court.gov.ua/Review/67266315.

27. Ухвала слідчого судді Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 4 жовтня 2018 р. у справі № 233/5041/18. Єдиний державний реєстр судових рішень: вебсайт. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/76936424.

28. Ухвала слідчого судді Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 28 серпня 2018 р. у справі № 576/1999/18. Єдиний державний реєстр судових рішень: вебсайт. URL: http://www.reestr.court.gov.ua/Review/76098581.

29. Ухвала слідчого судді Сосницького районного суду Чернігівської області від 15 травня 2018 р. у справі № 745/278/18. Єдиний державний реєстр судових рішень: вебсайт. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74021165.

Ухвала Верховного Суду від 5 лютого 2019 р. у справі № 754/12820/15-к. Єдиний державний реєстр судових рішень: вебсайт.

Размещено на Allbest.ru