Основні міжнародні стандарти справедливого забезпечення права внутрішньо переміщених осіб на реституцію житла і майна

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відділ проблем модернізації господарського права та законодавства,

Центр перспективних досліджень і співробітництва з прав людини у сфері економіки

Інститут економіко-правових досліджень Національної академії наук України

Основні міжнародні стандарти справедливого забезпечення права внутрішньо переміщених осіб на реституцію житла і майна

Main international standards for fair securement of internally displaced persons' right to restitution of housing and property

Санченко А.Є.,

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

У статті розглянуто проблематику захисту та забезпечення права осіб, які вимушено перемістилися з незаконно анексованого Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей, на реституцію їхнього житла і майна. Зазначена проблематика досліджена з точки зору дотримання принципу справедливості як основи захисту права внутрішньо переміщених осіб (ВПО) на повернення їхнього житла та майна або адекватну компенсацію їх вартості. Автор звертає увагу на недосконалість чинного українського законодавства та державної політики щодо захисту і забезпечення права власності ВПО. Наводиться висновок, що порядок, умови та гарантії реалізації ними цього права законодавчо не врегульовані, на них поширюються лише відповідні загальні гарантії, передбачені для всіх фізичних і юридичних осіб.

Акцентовано увагу на зміцненні підстав з огляду на поточні політичні кроки керівництва держави в напрямі врегулювання конфлікту на Сході України для пошуку нових та ефективних підходів до розробки відповідної державної політики і національного законодавства стосовно забезпечення відновлення життєдіяльності окупованих та постраждалих регіонів і реалізації прав ВПО у контексті завдань Цілей сталого розвитку та на основі відповідних міжнародних стандартів і норм.

Проаналізовані основні міжнародні стандарти щодо захисту та забезпечення права вимушених переселенців на реституцію втраченого житла і майна, викладені в Керівних принципах ООН з питань внутрішнього переміщення та Принципах ООН з питань реституції житла та майна біженців і переміщених осіб. Зокрема, досліджено міжнародні стандарти щодо визначення «осіб, переміщених всередині країни», змісту права переміщених осіб на добровільне повернення та реституцію житла і майна, кола суб'єктів, на яких поширюється право на реституцію житла і майна.

Крім того, автором наведені конкретизовані міжнародні стандарти ознак захисту майна та власності ВПО, серед яких встановлено, що воно має захищатися за будь-яких обставин від розграбування, прямих або невибіркових нападів чи інших актів насильства, використання для прикриття військових операцій або цілей, каральних дій, знищення або експропріації як одного з видів колективного покарання.

Представлений огляд міжнародних стандартів щодо правових, політичних, процедурних і інституційних механізмів забезпечення реалізації права внутрішньо переміщених осіб на реституцію та/або компенсацію. В тому числі зазначається, що Принципами ООН встановлені стандарти щодо ролі та відповідальності міжнародної спільноти, в тому числі міжнародних організацій, стосовно заохочення та захисту права на реституцію житла, землі і майна, а також права на добровільне повернення ВПО в обстановці безпеки і поваги їхньої гідності.

Автором доведено, що саме міжнародні стандарти з огляду на їх нормативно та практично обґрунтовану світовим досвідом природу, повинні стати основою для розробки тривалих рішень програмно-планового та законодавчого порядку щодо відновлення прав внутрішньо переміщених осіб в Україні, в тому числі шляхом реституції.

Ключові слова: міжнародні стандарти, Цілі сталого розвитку, внутрішньо переміщені особи, справедливість, право на реституцію та компенсацію, право на повернення

The article deals with the problems of protection and securement of the right of internally displaced persons (IDPs) from the illegally annexed Crimea and the occupied territories of Donetsk and Luhansk oblasts to restitution of their housing and property. These issues are considered in terms of compliance with the principle of justice as the basis for protecting the right of IDPs to return their housing and property or to get adequate compensation for their value. The author points out the deficiency of the current Ukrainian legislation and state policy regarding the protection of property rights of IDPs. It is concluded that the procedure, conditions and guarantees for the exercise of this right are not legally regulated, IDPs are subject only to the relevant general guarantees provided for all individuals and legal entities.

Emphasis is placed on strengthening the grounds, given the current political steps taken by the leadership of our country towards resolving the conflict in the East of Ukraine, to seek new and effective approaches to the development of appropriate state policy and national legislation to ensure the restoration of life activity of occupied and affected regions and the exercise of the IDPs' rights in the context of the Sustainable Development Goals and on the basis of relevant international standards and norms.

The main international standards for protection and enforcement of the displaced persons' right to restitution of lost housing and property are outlined, as set out in the UN Guiding Principles on Internal Displacement and the UN Principles on Housing and Property Restitution for Refugees and Displaced Persons. In particular, the author examines the international standards for the definition of “displaced persons within their country's borders”, the content of the right of displaced persons to voluntary return and restitution of housing and property, the subjects attributed the right to restitution of housing and property.

In addition, the specific international standards for the protection of IDPs' property are mentioned, explicitly - it should be protected in all circumstances against the following acts: pillage, direct or indiscriminate attacks or other acts of violence, being used to shield military operations or objectives, deing made the object of reprisal and being destroyed or appropriated as a form of collective punishment. An overview of international standards on legal, political, procedural and institutional mechanisms to ensure the exercise of the IDPs' right to restitution and/ or compensation is presented. It is stated also that the UN Principles set standards for the role and responsibility of the international community, including international organizations, regarding the promotion and protection of the IDPs' right to restitution of housing, land and property, as well as the right to voluntarily return of IDPs in safety and dignity.

The author argues that international standards, given they are normatively and practically grounded by the world experience, should be the basis for the development of long-term decisions of programming and legislative nature in favour of restoration of the IDPs' rights in Ukraine, by means of restitution including.

Key words: international standards, Sustainable Development Goals, internally displaced persons, justice, the right to restitution and compensation, the right to return.

Постановка проблеми

Казуальність науково-практичного розгляду проблематики дотримання принципу справедливості як основи захисту права внутрішньо переміщених осіб (далі - ВПО) на реституцію майна обумовлює необхідність вивчення відповідних міжнародних норм і стандартів з метою пошуку рішень стосовно комплексу складних питань, пов'язаних із вітчизняним явищем внутрішнього переміщення. З огляду на надзвичайність цього явища, викликаного анексією Криму та воєнним конфліктом на Сході України, українське законодавство в сфері захисту прав ВПО розроблялося в екстреному режимі, досить хаотично і ситуативно без належного врахування нормативно-правових надбань світової спільноти. Нині контекст кроків держави у напрямі врегулювання воєнного конфлікту вимагає розробки та застосування системних заходів із забезпечення ретельного унормування питань реституції житла і майна ВПО з метою відновлення справедливості, як це передбачено міжнародними стандартами та зобов'язаннями України.

Аналіз наукових досліджень і публікацій

Проблеми нормативно-правового забезпечення різних аспектів відновлення соціальної справедливості по відношенню до ВПО останніми роками є предметом багатьох праць українських та зарубіжних дослідників: О. Антонюк, М. Асплет, О. Білаш, М. Бредлі, Я. Грабова, Г Гудвін- Гілл, Ф. Денг, Р. Джабраілов, Г Журавльова, М. Закірова, О. Зельдина, К. Киселева, С. Князева, О. Котляр, Р. Кохен, К. Крахмальова, Я. Лазур, О. Малиновської, В. Малолітнева, М. Менджул, О. Первомайського, О. Рогач, М. Сав- чин, В. Смол, Дж. Уидхема, В. Устименко, О. Фесенко, Г Христова, Н. Челідзе, Б. Штарка та інших. Водночас очевидно, що вітчизняні дослідники, віддаючи перевагу юридично обов'язковим нормам міжнародних договорів у сфері захисту прав ВПО та їх праву власності зокрема, недостатнім чином розглянули роль міжнародних стандартів, викладених у Принципах ООН з питань реституції житла, майна біженців і переміщених осіб, у формуванні та розвитку національного законодавства щодо реституції житла і майна ВПО.

Мета статті полягає в аналізі та розкритті сутності основних міжнародних стандартів щодо права ВПО на реституцію житла і майна для їх застосування в законотворчій та нормотворчій діяльності України.

реституція житло майно захист

Основні результати дослідження

Широковідоме гасло ООН «Прямуймо до справедливого, захищеного та мирного світу, що керується верховенством права» Towards a just, secure and peaceful world, governed by the rule of law” - Гас-ло ООН. URL: https://www.un.org/ruleoflaw/blog/document/a-fair-globalization- creating-opportunities-for-all/. є загально сприйнятим месседжем світовій спільноті сьогодення. Воно сповна відображено і в Цілях сталого розвитку - амбітного світового плану на найближче десятиріччя, затвердженого Резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй «Перетворення нашого світу: Порядок денний у сфері сталого розвитку до 2030 року» [1]. При цьому безсумнівність визнання мети досягнення Цілей сталого розвитку в якості національного інтересу України підтверджена нещодавнім Указом Президента України «Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року» [2], що має бути імплементовано у вітчизняне законодавство та практику життєдіяльності нашого суспільства.

В останні роки суспільство зіштовхнулося зі складними і неоднозначними викликами, одним із яких є явище внутрішнього переміщення. Втрата житла, майна та/або землі, а відтак і комфортного середовища для проживання, перед якою опинилися понад півтора мільйони мешканців України, які вимушено залишили тимчасово окуповані або небезпечні для перебування території, є для них надзвичайно болючим тягарем та накладає відбиток на можливість реалізації багатьох прав людини, на збереження життя та здоров'я включно. Тому, звертаючись до питання про справедливе забезпечення прав ВПО у міжнародному контексті Цілей сталого розвитку, слід визнати, що Ціль 16 «Мир і справедливість» і Ціль 10 «Скорочення нерівності всередині країн і між ними» становлять безумовну детермінанту прогресу України в належному забезпеченні захисту їхніх житлових, земельних і майнових прав.

Автор зазначає, що справедливість не є суто доктринальною концепцією, адже притаманна цивілізованому соціуму та проявляється у конкретних відносинах між людьми. Юридична енциклопедія визначає справедливість як один із принципів права, стверджує, що «поняття «справедливість» позначає наявність у соціальному світі правових засад і виражає їх правильність, імперативність і необхідність», а також характеризує її як один із найважливіших принципів правової держави, який реалізується в законодавчій і правозастосовчій діяльності [3, с. 604-605]. Варте уваги і твердження одного з «батьків-засновників» міжнародного права, відомого голландського науковця Гуго Гроція, викладене в трактаті «Про право війни і миру» (1625 року), про те, що «право тут означає не що інше, як те, що справедливо» [4, с. 3].

Транспонуючи суть принципу справедливості на питання забезпечення майнових прав ВПО в Україні, автор зазначає, що основою для процесу ухвалення законодавчих і практичних рішень із цих питань на державному та місцевому рівнях, а також для діяльності ВПО у справі захисту їхніх прав є ряд положень відповідних актів національного законодавства та міжнародного права. Їх стислий перелік включає Конституцію України, Цивільний кодекс України, Кодекс цивільного захисту України, закони України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», Стратегію інтеграції внутрішньо переміщених осіб та впровадження довгострокових рішень щодо внутрішнього переміщення на період до 2020 року, а також Міжнародний білль про права людини, Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод із протоколами (особливе значення має Перший Протокол щодо захисту права власності), Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенцію про права дитини, Конвенцію про статус біженців, Женевську конвенцію про захист цивільного населення під час війни; Римський статут Міжнародного кримінального суду тощо.

Водночас слід визнати, що з різних причин процес розробки і впровадження норм українського законодавства щодо захисту та забезпечення прав ВПО відбувався без належного врахування уже наявних зобов'язань України за міжнародним правом у галузі прав людини, міжнародним гуманітарним правом і тих можливостей, які надає державі та громадянам участь у ратифікованих багатосторонніх міжнародних договорах. Так само здебільшого не бралися до уваги й міжнародні стандарти, які згідно з методикою та практикою роботи міжнародних організацій сформовані на основі ретельного вивчення, узагальнення і систематизації окремих проблем міжнародних правовідносин регіонального або світового порядку. Фактично вони і становлять основу для міжнародної нормот- ворчості, на них варто опиратися у ході національного законодавчого процесу і прийняття урядових рішень.

Вагомі міжнародні стандарти стосовно ВПО містяться в Керівних принципах ООН з питань внутрішнього переміщення 1998 року, Основних принципах і керівних положеннях, що стосуються права на правовий захист і відшкодування шкоди для жертв грубих порушень міжнародних норм у галузі прав людини і серйозних порушень гуманітарного права 2005 року та, що особливо важливо в контексті теми цієї статті, в Принципах ООН з питань реституції житла та майна біженців і переміщених осіб 2005 року. Названі документи є за суттю такими, що певним чином кодифікують і стандартизують засади міжнародного права стосовно внутрішнього переміщення та пов'язаних із ним питань.

Їхня політико-правова вагомість не ставиться під сумнів, адже вони ухвалюються статутними органами ООН, у їх роботі беруть участь всі держави-члени цієї організації. Вони призначені для застосування всім міжнародним співтовариством без складних і тривалих процедур приєднання та ратифікації. Наприклад, транспозиція їх положень в європейське (регіональне міжнародне) право відбулася шляхом ухвалення документів Парламентської асамблеї (далі - ПАРЄ) та Комітету Міністрів Ради Європи (далі - КМРЄ): Рекомендація ПАРЄ 1631 (2003) «Внутрішнє переміщення в Європі», Рекомендація Rec (2006)6 КМРЄ державам-членам про внутрішнє переміщених осіб, Рекомендація ПАРЄ 1877 (2009) «Забуті люди Європи: захист прав довготерміново переміщених осіб», Резолюція ПАРЄ 1708 (2010) «Вирішення питань, що стосуються майна біженців та внутрішньо переміщених осіб», Рекомендація ПАРЄ 1901 (2010) «Вирішення питань власності біженців та внутрішньо переміщених осіб». Статутні органи Ради Європи в названих та інших документах підтверджують, що ці принципи ООН є стандартом для урядів та інших відповідальних органів влади, міжурядових і неурядових організацій та є важливим інструментом їхньої роботи на користь ВПО. Тому вони рекомендують державам-членам Ради Європи керуватися принципами при розробленні законодавства та в правозастосовній практиці, пов'язаній із внутрішнім переміщенням.

Доречно навести ґрунтовну характеристику представника Генерального секретаря ООН з питань ВПО Ф.М. Денга щодо Керівних принципів ООН з питань внутрішнього переміщення. Експерт позиціонує їх як такі, що «визначають права та гарантії відповідного захисту для ВПО на будь-якому етапі переміщення. Вони захищають від необґрунтованого переміщення, пропонують основу для захисту та надання допомоги під час переміщення і визначать гарантії безпечного повернення, переселення та реінтеграції. Хоча вони не є зобов'язуючими, Керівні принципи відображають і повністю відповідають міжнародним договорам у сфері міжнародного гуманітарного права та захисту прав людини. Іншими словами, вони є своєрідним аналогом міжнародного права з питань біженців» [5, с. 3].

Водночас, вагомим теоретико-прикладним внеском цих принципів у матерію міжнародного права є визначення «особи, переміщеної всередині країни», що створило загальний підхід до визначення правового статусу ВПО та основу для транспозиції його в українське право, законодавство та правозастосовну практику. Тож для цілей принципів «ВПО вважаються особи або групи осіб, які були змушені покинути свої будинки або місця постійного проживання, зокрема в результаті або з метою уникнення наслідків збройного конфлікту, ситуації загального насильства, порушень прав людини, стихійних або антропогенних лих (техногенних катастроф) і які не перетнули міжнародно визнаний державний кордон». Таке формулювання шляхом рецепції увійшло в ст. 1 «Поняття внутрішньо переміщеної особи» Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» 2014 року та стало основою для розробки всього комплексу нормативно-правового забезпечення захисту прав ВПО.

Серед Принципів щодо захисту під час переміщення Принцип 21вартий окремої уваги, адже ним встановлено, що ніхто не має бути безпідставно позбавлений майна та власності. Ця норма передбачена статтею 17 Загальної декларації прав людини [6], а також ч. 1 ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Остання гарантує, що «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права» [7].

За міжнародними стандартами захисту майна та власності внутрішньо переміщених осіб притаманні конкретизовані ознаки, викладені в ч. 2 Принципу 21. Воно має захищатися за будь-яких обставин, зокрема, від таких дій:

1) розграбування; 2) прямих або невибіркових нападів чи інших актів насильства; 3) використання для прикриття військових операцій або цілей; 4) каральних дій; 5) знищення або експропріації як одного з видів колективного покарання. Частина 3 Принципу 21 констатує, що майно та власність, залишені ВПО, мають бути захищені від знищення, від свавільної або протизаконної експропріації, привласнення чи використання.

Збереження приватного майна ВПО від розграбування, руйнування, знищення або експропріації є складником такого заходу захисту їхніх прав як реституція. Енциклопедичне тлумачення суті цього терміну таке: «Реституція (від лат. “restituere”, “restitutio in integrum” - відновлення в первісному стані, відновлення положення та статусу, повернення, відшкодування) - норма римського права, яка стала важливою частиною сучасних цивільно-правових відносин та законодавства загалом у більшості країн світу, а також міжнародно-правових відносин» [8]. Так, Принцип 29 Розділу 5 «Принципи, що стосуються повернення, переселення та реінтеграції» Керівних принципів з питань внутрішнього переміщення, узагальнюючи міжнародне право та світову практику, в ч. 2 встановлює, що «відповідні органи влади мають обов'язок і несуть відповідальність за надання допомоги ВПО, які повернулися та/ чи переселилися, у поверненні їхнього майна та власності, які вони залишили або які у них були вилучені після їх переміщення. Якщо повернення такого майна і власності неможливе, то відповідні органи влади мають забезпечити або полегшити цим особам отримання належної компенсації або справедливого відшкодування в іншій формі». На переконання міжнародних експертів, зазначені положення Принципів є важливою нормативною розробкою, яка часто відповідає власним побажанням внутрішньо переміщених осіб [9, с. 221] та сприятиме встановленню справедливості.

З огляду на складність практичного розв'язання саме цих питань та необхідність подальшої конкретизації міжнародних стандартів у цій сфері Комітет ООН з прав людини у 2005 році ухвалив спеціальний документ - Принципи з питань реституції житла та майна біженців і переміщених осіб [10] (далі - Принципи з питань реституції). Вони передбачають використання далекоглядного і цілісного підходу, що враховує досвід, накопичений експертами в польових умовах, і включають найбільш доцільні компоненти різних національних заходів політики і програм у сфері реституції, що були розроблені та застосовувалися в різних країнах; при цьому реституція виступала одним із ключових чинників відновлення справедливості.

Сфера охоплення та застосування Принципів з питань реституції стосується всіх відповідних національних та міжнародних суб'єктів, і вони спрямовані на сприяння вирішенню правових і технічних питань реституції житла, землі та майна у випадках, коли переміщення призводить до того, що люди свавільно або незаконно позбавлені своїх колишніх будинків, земель, майна або місць традиційного проживання.

У Розділі II ці Принципи закріплюють право всіх переміщених осіб на реституцію житла і майна та роз'яснюють його зміст. Під «реституцією» розуміється повернення переміщеним особам будь-якого житла, землі та/або майна, якого вони були свавільно або незаконно позбавлені, або компенсація за будь-яке житло, землю та/або майно, які фактично не можуть бути повернуті, що має відбуватися на підставі рішення незалежного, неуперед- женого суду. При цьому держави повинні приділяти першочергову увагу праву на реституцію як кращому засобу правового захисту в разі вимушеного переміщення. Підкреслюється, що право на реституцію існує в якості окремого права, і воно жодним чином не применшується фактом повернення або ж неповернення на місця попереднього проживання ВПО, які можуть претендувати на реституцію житла, землі і майна.

Розділ III Принципів з питань реституції об'єднує загальні принципи, які відображають права людини та мають застосовуватися при вирішенні питань реституції або компенсації на користь ВПО. Серед них такі, що повинні забезпечити право на недискримінацію, рівність між чоловіками і жінками, захист від переміщення, приватне життя і недоторканність житла, мирне володіння власністю, достатнє житло та свободу пересування.

Окрім цих прав Принципи розкривають зміст права на добровільне повернення ВПО в умовах безпеки і поваги їхньої гідності. Цим аспектам присвячений Розділ IV Принципів, де зазначається, що вирішення питання про повернення в свої колишні будинки, на місця звичайного проживання або свої землі має бути прерогативою переміщених осіб, й вони не можуть ані прямо, ані опосередковано піддаватися примусовому чи будь-якому вимушеному поверненню. Їх добровільне повернення повинне відбуватися в умовах безпеки і поваги гідності та має бути засноване на вільному індивідуальному виборі. Таке право не може піддаватися свавільним чи незаконним тимчасовим обмеженням. ВПО повинні мати право зробити вибір на користь інших шляхів ефективного вирішення проблеми переміщення, яке за їхнім бажанням може бути відмінним від повернення. Однак вибір на користь неповернення не має створювати перешкод для реалізації їхнього права на реституцію свого житла, землі і майна. Вона повинна бути належним чином гарантована і здійснена державами із застосуванням всіх необхідних правових, політичних, процедурних і інституційних механізмів.

Розділ V Принципів надає з цього приводу 11 розгорнутих настанов, які стосуються наступних питань: 1) впровадження заходів законодавчого порядку для захисту прав на реституцію, що мають базуватися на принципі верховенства права та не повинні бути дискримінаційними;

2) розробки та запровадження національних процедур, інституційних структур і механізмів для ефективного процесу реституції; 3) забезпечення найкращої доступності процедур подання та розгляду претензій у зв'язку з реституцією; 4) надання належних консультацій та забезпечення участі переміщених осіб у прийнятті рішень; 5) створення систем реєстрації прав на житло, землю та майно, а також системи оформлення документів, що підтверджують право на володіння житлом, землею і майном; 6) визнання прав орендарів та інших осіб, які не були власниками житла, землі та майна, але мали право користуватися ним; 7) захисту прав осіб, які займають житло переміщених осіб після інших тимчасових нелегітимних мешканців (явище «вторинного заселення»); 8) забезпечення виконання рішень і постанов про реституцію; 9) забезпечення компенсації в якості невід'ємної частини процесу реституції.

Стисло окреслюючи державні заходи у правовій площині, як це передбачено Принципами, автор звертає увагу на рекомендацію об'єднати в єдиному законі основні правові положення щодо захисту права ВПО на реституцію житла, землі і майна, які мають бути чіткими, зрозумілими та узгодженими, аби їх застосування було ефективним. Водночас слід чітко визначити в усіх законах коло постраждалих осіб та/або груп населення, які мають право на реституцію свого житла, землі і майна на законних підставах. Зокрема, в якості первинних заявників про право на реституцію мають бути біженці і ВПО, а також, як додаткові заявники на тій же основі, члени сімей, які були резидентами на момент переміщення, подружжя, партнери, які ведуть спільне домашнє господарство, утриманці, законні спадкоємці та інші особи.

Окрім того, законодавство повинно обумовити створення або реформування інституційних структур, державних процедур і механізмів, що забезпечуватимуть розгляд і задоволення претензій, пов'язаних із реституцією житла, землі та майна, а також виконання відповідних ухвалених рішень. Вимогами до таких інституційних структур, державних процедур і механізмів мають бути прозорість, справедливість, своєчасність, незалежність і недискримі- наційність. Їхню функціональність, якість і ефективність слід забезпечити через надання належних фінансових, кадрових та інших необхідних ресурсів. Також, як встановлюють Принципи, необхідно створити та впровадити відповідну нормативну основу - чіткі інструктивні документи, що визначатимуть порядок організації спеціальних установ; підготовки їхнього персоналу; розподілу обсягу розглянутих справ; процедури проведення розслідування фактичних обставин і розгляду скарг; перевірки права на володіння власністю або інших майнових прав; механізми прийняття рішень, їх виконання й оскарження. Для врегулювання суперечок, що можуть виникати в процесі реституції, держави можуть використовувати, крім судових, також і альтернативні або інші неформальні механізми.

Як міжнародний стандарт Принципи містять положення про поводження держав у випадках, коли з об'єктивних причин їм складно виконати вищеназвані завдання. Вказано, що вони можуть звертатися до міжнародних інституцій щодо встановлення тимчасових режимів із метою створення в інтересах біженців та переміщених осіб процедур, інституційних структур і механізмів, необхідних для забезпечення ефективних засобів правового захисту цих осіб у формі реституції.

В заключному Розділі VI Принципи з питань реституції окреслюють міжнародні стандарти щодо ролі та відповідальності міжнародної спільноти, в тому числі міжнародних організацій, стосовно заохочення та захисту права на реституцію житла, землі і майна, а також права на добровільне повернення ВПО в обстановці безпеки і поваги їхньої гідності. Зокрема, встановлюється, що міжнародні організації повинні співпрацювати з національними урядами та ділитися досвідом у сфері розробки державної політики і програм реституції житла, землі і майна; сприяти забезпеченню їх відповідності до міжнародного права в галузі прав людини, міжнародного права біженців і міжнародного гуманітарного права та пов'язаних із ними стандартів, а також сприяти моніторингу їх здійснення. Більш того, міжнародні, фінансові, торговельні організації, які займаються питаннями розвитку, та інші пов'язані з ними органи і установи, включаючи держав-членів і дер- жав-донорів, повинні у своїх діях повною мірою керуватися передбаченою міжнародним правом у галузі прав людини забороною незаконного або свавільного переміщення населення та практики примусового виселення.

Перед міжнародними миротворчими місіями при здійсненні їх загального мандата, наданого Радою безпеки ООН, залежно від умов, в яких вони діють, серед іншого повинні бути поставлені завдання сприяти: а) підтримці безпечної і стабільної обстановки, в якій можна було б успішно забезпечувати реальне впровадження належної політики і програм реституції; б) захисту права на реституцію житла, землі і майна за допомогою забезпечення виконання рішень і постанов про реституцію. Наголошується, що миротворчі місії та міжнародні організації повинні уникати заняття, оренди або купівлі житла, землі і майна, до яких правовласники в певний конкретний час не мають доступу або не можуть їх контролювати, і повинні вимагати того ж від своїх співробітників. Аналогічним чином міжнародні організації та миротворчі місії повинні забезпечити, аби їх органи або заходи, що належать до сфери їхнього контролю чи спостереження, прямо або побічно не перешкоджали реституції житла, землі і майна.

Саме такі міжнародні стандарти щодо діяльності міжнародних організацій створили підстави для роботи в Україні міжнародних інституцій - ООН, Ради Європи, ОБСЄ, ЄС, Норвезької та Данської ради у справах біженців, які системно надають різноманітну допомогу в подоланні проблем внутрішнього переміщення, в тому числі у вирішенні питань реституції та компенсації.

Висновки

Знаково, що початок грудня 2019 року відзначений Тижнем прав людини у Верховній Раді України [10]. Всі заходи Тижня прав людини присвячені виробленню політики тривалих рішень щодо захисту та забезпечення прав людини. Один із майданчиків взаємодії Парламенту із суспільством і активно діючою міжнародною спільнотою забезпечує обговорення проблемних питань, пов'язаних із захистом цивільного населення в зоні збройного конфлікту, відшкодуванням шкоди, завданої життю, здоров'ю, житлу та майну цивільних осіб, включаючи ВПО, а також їхнього доступу до гуманітарної та іншої допомоги. Цим створена можливість акцентувати увагу на тому, що порядок, умови та гарантії здійснення ВПО права власності не врегульовані нормами українського законодавства, на них поширюються загальні гарантії права власності, передбачені для всіх фізичних і юридичних осіб в рамках окремих норм Конституції та Цивільного кодексу України. Тому учасники зустрічей, обговорюючи шляхи вирішення проблемних питань у цій сфері, мають звіряти поточні парламентські та урядові ініціативи із наявними міжнародними зобов'язаннями України, а також окресленими в цій статті міжнародними стандартами, аби чітко визначити параметри вдосконалення чинного (в тому числі й Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб») чи розробки нового законодавства (наприклад, ухвалення зваженого закону про відшкодування збитків, завданих населенню пошкодженням та/ або знищенням житла внаслідок та в період проведення антитерористичної операції або операції Об'єднаних сил [11] та/або закону про реституцію житла і майна ВПО) та досягти мети розв'язання комплексу проблем повноцінного захисту прав ВПО у найбільш конструктивний, ефективний та справедливий спосіб.

Список використаних джерел

1. «Перетворення нашого світу: Порядок денний у сфері сталого розвитку до 2030 року»: Резолюція Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 25 вересня 2015 року № 70/1. URL: https://www.ua.undp.org/content/dam/ukraine/docs/SDGreports/Agenda2030 _ UA.pdf.

2. «Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року»: Указ Президента України № 722/2019 від 30 вересня 2019 року. URL: https://www.president.gov.ua/documents/7222019-29825.

3. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. К.: Укр. енцикл., 1998. Т 5: П-С. 2003. С. 604.

4. Гроцій Г Про право війни і миру. Кн. 1. 148 с. Електронна бібліотека «Громадянське суспільство». URL: http://www.civisbook.ru/ files/File/Groziy.Kn1.pdf.

5. Керівні принципи ООН з питань внутрішнього переміщення; документ E/CN.4/1998/53/Add.2, ухвалений Комітетом ООН з прав людини на п'ятдесят четвертій сесії у 1998 р. URL: https://www.ohchr.org/Documents/ Issues/IDPersons/GPUkrainian.pdf, https://undocs.org/ ru/E/CN.4/1998/53/Add.2.

6. Перший Протокол до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20.03.1952 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/994_535.

7. Енциклопедія історії України. Том (Україна - Українці) Кн. 1. URL: http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN= EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21C0M=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21C0L ORTERMS=0&S21STR=Restytutsiia.

8. Bradley Megan, Durable Solutions and the Right of Return for IDPs: Evolving Interpretations. International Journal of Refugee Law, Volume 30, Issue 2, June 2018, Pages 218-242. URL: https://academic.oup.com/ijrl/article/ 30/2/218/5106117.

9. Принципи з питань реституції житла та майна біженців і переміщених осіб; документ E/CN.4/Sub.2/2005/17, ухвалений Комітетом ООН прав людини на п'ятдесят сьомій сесії 28.06.2005 року. URL: https://www.refworld.org.ru/category,LEGAL,CEScR,„5538ff744,0.html.

10. «З 3 до 6 грудня у Верховій Раді України відбудеться низка заходів у рамках проведення Тижня прав людини»: Повідомлення Прес-служби Апарату Верховної Ради України. URL: https://www.rada.gov.ua/preview/ anonsy_podij/184829.html.

11. Проект Закону про відшкодування збитків, завданих населенню пошкодженням та/або знищенням житла внаслідок та в період проведення антитерористичної операції або операції Об'єднаних сил (номер реєстрації 2286 від 18.10.2019 р.). URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/ webproc4_1?id=&pf3511=67129.

Размещено на Allbest.ru