Національна модель апеляції та право на справедливий судовий розгляд: деякі зауваги в контексті принципу верховенства права

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА МОДЕЛЬ АПЕЛЯЦІЇ ТА ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД: ДЕЯКІ ЗАУВАГИ В КОНТЕКСТІ ПРИНЦИПУ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА

Цувіна Т.А., кандидат юридичних наук, доцент

кафедри цивільного процесу Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Анотація

верховенство право апеляція судовий

Стаття присвячена дослідженню національної моделі апеляції в аспекті дотримання вимог права на справедливий судовий розгляд, закріпленого в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, що є одним із елементів принципу верховенства права в цивільному судочинстві. Зокрема, аналізується підхід, вироблений ЄСПЛ у справах про порушення права на справедливий судовий розгляд у судах вищих інстанцій, відповідно до якого держави-учасниці ЄКПЛ не зобов'язані створювати апеляційні чи касаційні суди на рівні національних правопорядків, проте там, де такі суди створені, держави мають гарантувати дотримання вимог п. 1 ст. 6 ЄКПЛ на рівні цих інстанцій. На основі аналізу норм зарубіжного законодавства автор аналізує дві моделі апеляції, які склалися в світі - повну та неповну, а також їхні переваги та недоліки. Автором оцінюються окремі ознаки повної та неповної моделі апеляції, відтворені на рівні національного цивільного процесуального законодавства, на підставі чого робиться висновок про змішану модель апеляції в цивільному судочинстві України, що тяжіє до повної. Робиться висновок про більшу ефективність неповної моделі апеляції та необхідність її відтворення на рівні національного правопорядку. З погляду принципу пропорційності досліджується питання необхідності збереження балансу публічних і приватних інтересів під час здійснення правосуддя в цивільних справах. Відповідно до цього автором обґрунтовується доцільність можливості застосування судом апеляційної інстанції повноваження щодо скасування рішень суду першої інстанції через наявність підстав, передбачених у ч. 3 ст. 376 ЦПК, ex officio із подальшим направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції задля надання особі повного спектра гарантій, передбаченого п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. У цьому аспекті аналізується застосовне в зарубіжних законодавствах поняття «недійсності процесу», що охоплює випадки істотних порушень норм цивільного процесуального законодавства, що є обов'язковими підставами для скасування рішень суду першої інстанції із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ключові слова: модель апеляції, повна апеляція, неповна апеляція, верховенство права, право на справедливий судовий розгляд.

Annotation

NATIONAL MODEL OF APPEAL AND THE RIGHT TO A FAIR TRIAL: SOME THOUGHTS FROM THE PERSPECTIVE OF THE RULE OF LAW PRINCIPLE

The article is devoted to the study of the national model of appeal in terms of the requirements of the right to a fair trial, enshrined in paragraph 1 Art. 6 of the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, which is one of the elements of the principle of the rule of law in civil proceedings. The author analyzes an approach of the ECtHR in cases of breaches of the right to a fair trial in higher courts, according to which states are not obliged to establish courts of appeal or cassation at national level, but where such courts are established, states must ensure compliance with the requirements of paragraph 1 Art. 6 of the ECHR at the level of these instances. On the basis of the analysis of foreign law, the author analyzes two models of appeal that have developed in the world - comprehensive and uncomprehensive, as well as their advantages and disadvantages. The author assesses some features of the comprehensive and uncomprehensive model of appeal, which exist at the level of national civil procedural legislations. At the basis of analysis, the author concludes that there is a mixed model of appeal in civil proceedings of Ukraine. It is concluded that the uncomprehensive model of appeal is more effective and that it is necessary to reproduce it at the level of the national civil procedure. From the perspective of the principle of proportionality, the question of the need to maintain a balance of public and private interests in the administration of justice in civil cases is being explored. Accordingly, the author substantiates the possibility of the court of appeal to use the power to revoke the decisions of the court of first instance because of the grounds provided for in part 3 Art. 376 of the Civil procedure code of Ukraine, ex officio, with the further referral of the case to a new trial before the court of first instance in order to provide the person with the full range of guarantees provided for in paragraph 1 of Art. 6 ECHR. In this aspect, the concept of “invalidity of the process” applicable in foreign law is analyzed, which covers cases of significant violations of the rules of civil procedural law, which are obligatory grounds for the annulment of decisions of the court of first instance with the referral of the case to a new trial before a court of first instance.

Key words: model of appeal, comprehensive appeal, uncomprehensive appeal, rule of law, right to a fair trial.

Постановка проблеми

Нова редакція Цивільного процесуального кодексу України 2017 року заклала нові підвалини здійснення правосуддя в цивільних справах, що суттєво вплинуло на національну модель апеляційного провадження. Серед новел, що знайшли своє відбиття в процесуальному законодавстві, варто згадати, зокрема, закріплення обов'язкових підстав для скасування судових рішень судів першої інстанції у випадку порушення норм процесуального права судом першої інстанції (ч. 3 ст. 376 ЦПК) та правила про розгляд справи в суді апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження (ч. 1 ст. 368 ЦПК). Вищеокреслені зміни справляють суттєвий вплив на національну модель апеляції та її ефективність, що має бути оцінене на відповідність міжнародним стандартам права на справедливий судовий розгляд, що є транспозицією принципу верховенства права в цивільному судочинстві.

Аналіз останніх досліджень і публікацій із цієї проблематики свідчить, що дослідженню різних аспектів апеляційного провадження в цивільному судочинстві присвячені праці таких учених, як О.О. Борисова, В.В. Комаров, Д.Д. Луспеник, К.В. Гусаров, С.К. Загайнова, І.М. Іліопол, Є.А. Чернушенко та інші. Водночас аналіз сучасної національної моделі апеляції крізь призму п. 1 ст. 6 ЄКПЛ та принципу верховенства права в літературі з цивільного процесуального права не проводився.

Метою статті є оцінка національної моделі апеляції на відповідність міжнародним стандартам права на справедливий судовий розгляд у цивільних справах у контексті загальновизнаного принципу верховенства права.

Виклад основного матеріалу

П. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - ЄКПЛ) гарантує кожному право на справедливий та публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Перше питання, яке постає перед Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) під час розгляду скарг щодо порушення п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, є питання про сферу застосування відповідної статті, тобто питання про те, чи застосовна вона до окремих видів проваджень. Не є винятком у цьому контексті й провадження у судах вищих інстанцій. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ п. 1 ст. 6 ЄКПЛ не зобов'язує держави-члени утворювати апеляційні або касаційні суди, проте у країнах, де відповідні суди існують, держава повинна забезпечити учасникам справи фундаментальні гарантії, передбачені п. 1 ст. 6 ЄКПЛ [1; 2]. Водночас ЄСПЛ зауважує, що особливості застосування п. 1 ст. 6 ЄКПЛ до проваджень в апеляційних та касаційних судах, залежать від характеру таких проваджень [3], зокрема, слід брати до уваги провадження у справі загалом відповідно до встановленого національним законодавством порядку, а також зважати на роль, яку відіграють у такому провадженні апеляційні суди [4].

Як правило, апеляційне провадження оцінюється ЄСПЛ на відповідність п. 1 ст. 6 ЄКПЛ у контексті таких елементів права на справедливий судовий розгляд, як доступ до суду, зокрема, з погляду проблеми процесуальних фільтрів, гарантій належного повідомлення та сповіщення сторін, усності судового розгляду, розумності строків судового провадження. Водночас, на нашу думку, центральною в цьому контексті має стати проблема ефективності національної моделі апеляції загалом, що відбивається не лише в дотриманні окремих гарантій права на справедливий судовий розгляд, однак і в конструкції апеляційного провадження та його співвідношенні з провадженнями в інших інстанціях в аспекті функцій останніх.

Моделі апеляції та їхні ознаки. Класичним у літературі є поділ моделей апеляції на повну та неповну, в основі якого лежить різне сприйняття природи апеляційного провадження та його співвідношення із провадженням в суді першої інстанції. Наприклад, в основі повної моделі апеляції лежить розуміння апеляційного перегляду як нового розгляду справи судом вищої інстанції. Натомість за неповної моделі апеляції провадження в суді апеляційної інстанції сприймається як перевірка рішення суду першої інстанції на його законність та обґрунтованість, що здійснюється, за загальним правилом, в межах доводів апеляційної скарги. Критеріями, які лежать в основі розподілу моделей апеляції, є можливість подачі нових доказів до суду апеляційної інстанції; межі перегляду справи судом апеляційної інстанції, а також можливість передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення суду судом апеляційної інстанції.

Відповідно до вищезазначеного ознаками повної апеляції є: а) розгляд справи в суді апеляційної інстанції розцінюється як повторний розгляд справи судом вищої інстанції, або як передача спору в суд вищої інстанції, де буде здійснений новий розгляд справи по суті; б) до суду апеляційної інстанції можуть подаватися нові докази, які не подавалися до суду першої інстанції; в) суд апеляційної інстанції може виходити за межі доводів апеляційної скарги; г) через те, що розгляд справи судом апеляційної інстанції сприймається як повторний розгляд справи, суд апеляційної інстанції не передає справу на новий розгляд до суду першої інстанції у випадку скасування рішення суду першої інстанції, а самостійно ухвалює рішення у справі за результатами апеляційного перегляду.

Натомість ознаками неповної апеляції є: а) сприйняття апеляційного перегляду не як повторного або нового розгляду справи вищестоящим судом, а як перевірки рішення суду першої інстанції на законність та обґрунтованість;

б) неможливість для апеляційного суду за загальним правилом виходити за межі доводів апеляційної скарги;

в) перегляд справи відбувається на основі доказів, поданих до суду першої інстанції, подача нових доказів до суду апеляційної інстанції є неможливою, за винятком деяких випадків, зокрема, якщо були наявні об'єктивні підстави неможливості подачі доказів до суду першої інстанції;

г) через те, що розгляд справи судом апеляційної інстанції сприймається саме як перевірка рішень суду першої інстанції на законність та обґрунтованість, апеляційний суд за результатами апеляційного перегляду, як правило, має повноваження передавати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

У зарубіжній літературі вже досить тривалий час ведеться дискусія з приводу переваг різних моделей апеляції. Наприклад, у Німеччині спір у найбільш яскравому вигляді проявився у питанні про те, чи є оскарження ні чим іншим, як «поновленням», «повторенням» або «продовженням» провадження в суді першої інстанції виключно з метою ухвалення нового рішення (novum judicium) з розглянутої у попередній інстанції справи, тобто з «предмета спору» або, точніше, щодо «правового спору» в попередній інстанції, для «підвищення гарантій правильності первісно лише попереднього, тимчасового рішення нижче- стоящого суду», або про самостійний «засіб оспорювання та контролю» як попереджувального заходу для перевірки та виправлення невигідних судових рішень у випадку встановлення ex nunc вищестоящим судом неправильності результату [5, с. 139].

Варто зазначити, що більшість європейських держав визнали ефективність неповної моделі апеляції, запровадивши її на національному рівні (Австрія, Німеччина, Литва, Латвія, Естонія та ін.). Навіть Франція, де історично склалася система повної моделі апеляції, певним чином реформувала порядок апеляційного провадження у 2017 році з метою пришвидшення апеляційного провадження та розвантаження апеляційних судів. Отже, останні дослідження національних моделей апеляції в європейських державах свідчать, що основною тенденцією у цій сфері є відхід від повної моделі апеляції до неповної, що наразі визнається більш ефективною. На нашу думку, зазначені тенденції обґрунтовуються в аспекті філософії системи перегляду в цивільному судочинстві, відповідно до якої перегляд має розглядатися як перевірка судового рішення суду нижчої інстанції на законність та обґрунтованість, а не як повторний розгляд справи по суті. Зазначений підхід з очевидністю виховує повагу до судових рішень суду першої інстанції та акцентує увагу на розподілі функцій суду першої та вищестоящих інстанцій, як основного та додаткових проваджень цивільного судочинства. У цьому контексті варто погодитися з О.О. Борисо- вою в тому, що для перевірки судових рішень характерним є те, що вона здійснюється судом лише вищестоящої інстанції з метою виявлення та виправлення судових помилок. Діяльність із перевірки не пов'язана з поновленням провадження у справі. Мета перевірки - юридичний контроль законності та обґрунтованості ухваленого судового рішення. При цьому особливе значення має те, що під час апеляційного провадження мають виправлятися помилки суду першої інстанції, а не помилки сторін провадження, тому сторона не може, як правило, виправляти те, що вона упустила в першій інстанції, тому подача нових доказів та посилання на нові обставини справи є недопустимими [5, с. 10, 25].

Істотне порушення норм процесуального законодавства як підстава передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції за моделі неповної апеляції: зарубіжний досвід. Однією із характерних рис неповної апеляції є наявність у апеляційного суду повноваження передавати справу на новий розгляд до суду першої інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції. Підставами для застосування зазначеного повноваження суду можуть бути різні, однак, як правило, вони зводяться або до випадків встановлення апеляційним судом необґрунтованості рішення суду першої інстанції, або до наявності істотних порушень норм процесуального законодавства під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Очевидно, що вказані підстави мають різну природу: якщо необґрунтованість рішення суду першої інстанції має бути вмотивована особою, яка подає апеляційну скаргу в апеляційній сказі, і суд апеляційної інстанції має перевіряти справу саме в межах доводів апеляційної скарги, то наявність істотних порушень норм процесуального права є обов'язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції, навіть якщо особа, яка подала апеляційну скаргу, не зазначала про це. Отже, бачимо, що якщо необґрунтованість рішення суду першої інстанції як підстава для передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції відбиває приватноправовий початок цивільного судочинства, то при наявності істотних процесуальних порушень під час провадження в суді першої інстанції, що свідчить фактично про відмову у правосудді в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції діє ex officio, що відбиває публічноправовий початок у цивільному процесі. І саме наявність істотних порушень норм процесуального права, що інколи у зарубіжних законодавствах мають назву підстав недійсності провадження, є класичним винятком із правила про необхідність перегляду справи судом апеляційної інстанції в межах доводів апеляційної скарги, що закріплений у цивільному процесуальному законодавстві більшості європейських держав. При цьому якщо такий недолік рішення суду першої інстанції, як необґрунтованість, ще може бути виправлений судом апеляційної інстанції самостійно, то істотні підстави так званої недійсності провадження, вимагають нового розгляду саме в суді першої інстанції.

Наприклад, в Австрії підставами для апеляційного перегляду, поряд із неправильною правовою кваліфікацією та помилками у встановленні питань факту, є недійсність провадження (ст. 477 ЦПК). Під підставами для недійсності провадження маються на увазі особливо значимі процесуальні порушення, які, на відміну від інших підстав для апеляційного перегляду, мають братися до уваги судом за власним бажанням (ex officio) на будь-якій стадії процесу [5, с. 34]. Зокрема, відповідно до ст. 477 ЦПК Австрії скасуванню як недійсне підлягає оскаржуване рішення, а також провадження, що передувало ухваленню рішення, наскільки підстава недійсності стосується цього провадження, якщо: 1) в ухваленні рішення брав участь суддя, який на підставі закону не міг брати участь у вирішенні цієї справи або відвід якому був задоволений; 2) рішення суду ухвалене судом у незаконному складі; 3) рішення суду було ухвалене судом за відсутності компетенції національного суду або за відсутності компетенції суду, незважаючи на однозначну угоду сторін про розгляд справи саме цим судом (абз. 3-5 пар. 104 Закону про підсудність); 4) сторона була позбавлена можливості брати участь у розгляді справи внаслідок порушення законного порядку, зокрема внаслідок невиконання обов'язку щодо вручення документів; 5) сторона зовсім не брала участь у розгляді справи або якщо вона повинна була брати участь через законного представника, однак не була ним представлена, окрім випадків наступного належного схвалення ведення справи; 6) ухвалене рішення у справі, що не підлягала розгляду в суді; 7) незаконно була обмежена гласність судового розгляду; 8) в порушення абз. 2 пар. 210 ЦПК сторони або їхні представники пропонували проекти судових протоколів; 9) рішення викладене настільки незадовільно, що його перевірка вбачається неможливою, якщо положення рішення суперечать один одному або у рішенні відсутнє обґрунтування, і ці недоліки не можуть бути виправлені під час призначеної апеляційним судом процедури виправлення помилок в судовому рішенні.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ЦПК Австрії якщо рішення суду першої інстанції скасоване як недійсне, то за відсутності необхідності призначати новий розгляд справи по суті (п.п. 5, 6 пар. 477 ЦПК Австрії) апеляційний суд відмовляє у позові у частині, що визнана недійсною, якщо наявна необхідність у подальшому розгляді справи - апеляційний суд направляє справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Варто зауважити, що апеляційний суд має право направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції і у випадку необґрунтованості судового рішення, коли виникає необхідність встановити обставини, що мають значення для справи, проте, як зауважується в літературі, у таких випадках апеляційний суд, як правило, приймає рішення самостійно, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, лише якщо провадження в суді першої інстанції буде швидшим та дешевшим [5, с. 38].

Аналогічні підстави недійсності судового провадження в суді першої інстанції, що є підставами для скасування судового рішення із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, закріплені і в законодавстві інших держав, зокрема, Литви (ч.ч. 2-3 ст. 329 ЦПК Литви), Латвії (ст. 427 ЦПК Латвії), Естонії (ч. 1 ст. 656 ЦПК), Польщі (ст. 379 ЦПК) тощо.

Отже, можна говорити про те, що поняття недійсності судового провадження, застосовне у зарубіжних законодавствах, охоплює декілька груп обставин. По-перше, це обставини, пов'язані із неналежним складом суду у справі або відсутністю юрисдикції суду щодо розгляду справи, тобто йдеться про випадки розгляду справи неналежним судом. По-друге, обставини, через які особа не мала можливості представити свої доводи у суді, зокрема, коли суд вирішив питання про права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі, а також випадки, коли особа була неналежним чином повідомлена про час та місце розгляду справи. По-третє, інші обставини, що свідчать про недійсність провадження, що встановлені в законодавствах окремих держав, наприклад, порушення правил щодо мови, якою здійснюється судочинство (п. 2 ч. 3 ст. 329 ЦПК Литви), порушення вимог гласності судового розгляду (ч. 7 ст. 477 ЦПК Австрії) тощо. Водночас варто зауважити, що спільним для всіх цих випадків є те, що внаслідок процесуальних порушень, що мали місце під час провадження в суді першої інстанції, особа фактично була позбавлена права на представлення своєї позиції перед компетентним судом, що фактично унеможливлює урахування апеляційним судом будь-яких результатів діяльності суду першої інстанції при перегляді судових рішень за наявності зазначених порушень. Отже, у всіх зазначених випадках особи були позбавлені розгляду справи по суті в суді першої інстанції, а тому у них має залишатися право на розгляд справи по суті із дотриманням всіх процесуальних гарантій, закріплених у п. 1 ст. 6 ЄКПЛ у повному обсязі.

Національна модель апеляції та її ефективність. Аналіз вітчизняного цивільного процесуального законодавства свідчить про змішану природу вітчизняної моделі апеляції, що тяжіє до повної. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Проте суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 367 ЦПК). Крім того, відповідно до ч.ч. 2-3 ст. 367 ЦПК суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Звертає на себе увагу і той факт, що суд апеляційної інстанції не має повноважень передавати справу на новий розгляд до суду першої інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення суду, окрім випадку, передбаченого в п. 5 ч. 1 ст. 374 ЦПК, коли суд скасовує судове рішення і направляє справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю.

Отже, можна зробити висновок, що національна модель апеляції поєднує в собі, з одного боку, ознаки неповної апеляції, зокрема, має місце акцентування уваги на функції суду апеляційної інстанції, якою є здійснення перегляду судових рішень першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги; неможливість за загальним правилом подачі нових доказів до суду апеляційної інстанції. Водночас, з іншого боку, відсутність повноважень передавати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, окрім випадку, передбаченого у п. 5 ч. 1 ст. 374 ЦПК, розширений перелік випадків, коли суд може вийти за межі апеляційної скарги, а також відсутність заборони повороту на гірше, є ознаками повної апеляції.

Вибір національної моделі апеляції є дуже важливим, як із погляду забезпечення ефективності цивільного судочинства, так і з погляду дотримання міжнародних стандартів справедливого правосуддя. Аналіз норм національного законодавства та практики судів вищих інстанцій дозволяє говорити про відсутність у певних випадках балансу публічних інтересів ефективності правосуддя та приватних гарантій права на справедливий судовий розгляд під час перегляду справ в апеляційному порядку, що суперечить принципу пропорційності як складовій верховенства права в цивільному судочинстві. Як відомо, рішення законодавця щодо неможливості для суду апеляційної інстанції за загальним правилом передавати справу суду першої інстанції багато у чому пояснюється тим, що, по-перше, апеляційні суди є судами права та факту, адже перевіряють судові рішення судів першої інстанції на законність та обґрунтованість, і тому самі здатні під час перевірки ухвалити нове рішення у справі за результатами апеляційного перегляду без повернення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, по-друге, наявність такого повноваження у минулому призводила до зловживань таким повноваженням із боку апеляційних судів, які шукали штучні приводи для передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції, щоб не ухвалювати нове рішення самостійно, по-третє, така практика призводила до судової тяганини та порушення права осіб на розумний строк судового розгляду справи. Отже, відсутність у національному законодавстві повноваження суду апеляційної інстанції передавати справу на новий розгляд до суду першої інстанції зумовлена, передусім, бажанням законодавця скоротити строки судового розгляду справи та уникнути судової тяганини й необґрунтованих передач справ на новий розгляд до суду першої інстанції. Водночас необхідно подивитися на те, наскільки відповідна модель національної апеляції узгоджується з міжнародними стандартами справедливого судочинства в аспекті дотримання права на судовий захист для конкретної особи.

Передусім варто зазначити, що ч. 3 ст. 376 ЦПК закріплює випадки порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції, зокрема, йдеться про випадки, коли: 1) справу розглянуто неповноважним складом суду; 2) в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і підстави його відводу визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованими; 3) справу (питання) розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов'язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою; 4) суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі; 5) судове рішення не підписано будь-ким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені у рішенні; 6) судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу; 7) суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження. Як бачимо, зазначені випадки відтворюють ті підстави, які в зарубіжних законодавствах є підставами для «недійсності провадження» в суді першої інстанції. Проте, на відміну від зарубіжних законодавств, у національному правопорядку зазначені підстави призводять не до передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції, а до ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції. У зв'язку із цим виникає декілька питань, пов'язаних із особливостями гарантій права на справедливий судовий розгляд в апеляційному провадженні.

Зокрема, виникає питання про забезпечення гарантій права на справедливий судовий розгляд, наприклад, у випадках, коли розгляд справи по суті в суді першої інстанції відбувся без участі особи, адже остання не була належним чином повідомлена про час та місце розгляду справи відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК, а тому не мала змоги скористатися всіма гарантіями права на справедливий судовий розгляд у суді першої інстанції. У такій ситуації відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Вищезазначене свідчить про те, що у тому випадку, коли справа була розглянута без належного повідомлення учасника справи в суді першої інстанції, у такому випадку розгляд справи по суті для такої особи відбувається фактично в суді апеляційної інстанції, адже справа не може бути передана на новий розгляд до суду першої інстанції. Водночас ЦПК містить перелік справ, які в принципі не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження. Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 274 ЦПК в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають із сімейних правовідносин, крім спорів про стягнення аліментів і поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об'єднані з вимогами у спорах, вказаних у пп. 1-5 цієї частини. Проте у зазначеній ситуації справи, які відповідно до норм ЦПК у суді першої інстанції не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження, у випадку апеляційного перегляду з підстав, передбачених у п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК, розглядаються для такої особи по суті вперше судом апеляційної інстанції за правилами спрощеного позовного провадження. У зв'язку із зазначеним виникає питання про дотримання принципу пропорційності такого законодавчого регулювання, що має бути розглянуте з погляду трьох основних аргументів.

По-перше, особливе значення у цьому контексті має закріплення на конституційному рівні як засади судочинства забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення, що свідчить про зміну акцентів у структурі інстанційного перегляду судових рішень у цивільних справах, відповідно до чого апеляційний перегляд є мінімальним стандартом справедливого судочинства. Водночас у разі, коли розгляд справи по суті проводиться фактично судом апеляційної інстанції, а справа належить до малозначних, що виключає можливість її касаційного перегляду за загальним правилом, особа фактично позбавляється права на перегляд, тому що розгляд справи для неї по суті має місце в суді апеляційної інстанції.

По-друге, у цьому разі виникає питання про співмір- ність повноважень судів апеляційної та касаційної інстанції при виявленні відповідного порушення. Зокрема, якщо суд апеляційної інстанції виявить таке порушення, то він має сам розглянути справу за правилами спрощеного позовного провадження та ухвалити нове рішення суду по суті спору. Водночас якщо суд касаційної інстанції виявить відповідне порушення, то він направляє справу на новий розгляд до суду першої інстанції, який, своєю чергою, розгляне справу з дотриманням загальних правил цивільного судочинства та із наданням усіх гарантій права на справедливий судовий розгляд. Зазначене, на нашу думку, привносить певний дисбаланс у законодавче регулювання відповідних процедур.

По-третє, однією із обов'язкових підстав скасування рішення суду першої інстанції є розгляд у порядку спрощеного позовного провадження справи, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження. У цій ситуації логічним наслідком скасування рішення суду першої інстанції було б повернення справи до суду першої інстанції для її розгляду за правилами загального позовного провадження, однак аж ніяк не розгляд справи судом апеляційної інстанції за правилами того ж самого спрощеного позовного провадження, особливо у випадках, коли суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, незважаючи на порушення положень законодавства щодо виду провадження.

По-четверте, на зазначену проблему слід подивитись і з погляду співмірності наслідків недотримання окремих гарантій права на справедливий судовий розгляд. Як зазначалося вище, чинне цивільне процесуальне законодавство передбачає лише один випадок, коли суд апеляційної інстанції може скасувати судове рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Зазначений випадок передбачений п. 5 ч. 1 ст. 374 ЦПК, відповідно до якого суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю. Так, відповідно до ст. 378 ЦПК судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності). При цьому справа не підлягає направленню на новий розгляд у зв'язку із порушеннями правил територіальної юрисдикції (підсудності), якщо учасник справи, який подав апеляційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи.

Зазначений випадок є єдиним випадком, коли фактично законне та обґрунтоване судове рішення суду першої інстанції може бути скасоване виключно з підстав недотримання норм процесуального права та направлене на новий розгляд до суду першої інстанції. Водночас виникає питання про те, чим зазначена ситуація відрізняється від порушень норм процесуального права, передбачених у ч. 3 ст. 376 ЦПК, що не тягнуть за собою передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції. З погляду гарантій п. 1 ст. 6 ЄКПЛ і питання підсудності, і питання належного складу суду в аспекті кількісного складу суду та наявності законодавчих підстав участі кожного судді у розгляді конкретної справи (пп. 1, 2, 5, 6 ч. 3 ст. 376 ЦПК) охоплюються поняттям «суд, встановлений законом» (докладніше див.: [6]). Зважаючи на зазначене, на нашу думку, йдеться про однопорядкові порушення норм процесуального права, а тому їх порушення має призводити до однакових наслідків, що виявляються у передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції, що розгляне відповідну справу із дотриманням гарантій права на справедливий судовий розгляд.

Висновки

Отже, на нашу думку, зараз більш збалансованим слід вважати повернення на рівні національного процесуального законодавства до неповної моделі апеляції, яка виховує повагу до рішення суду першої інстанції та в межах якої суди апеляційної інстанції мають право передавати справи на новий розгляд до суду першої інстанції у встановлених законом випадках. Такими випадками, на нашу думку, мають стати випадки, які свідчать про так звану «недійсність процесу» у суді першої інстанції, які передбачені у ч. 3 ст. 376 ЦПК, що має своїм наслідком неможливість суду апеляційної інстанції перевірити рішення суду першої інстанції на законність та обґрунтованість через наявність порушення норм процесуального права, які призводять до недійсності та нівелювання усієї процесуальної діяльності суду першої інстанції. Зазначений підхід призведе до відновлення балансу публічних та приватних інтересів під час здійснення правосуддя у цивільних справах та забезпечення особам права на справедливий судовий розгляд відповідно до п. 1 ст. 6 ЄКПЛ.

Список використаних джерел

1. Zubac v. Croatia [GC], no. 40160/12, § 80, 05 April 2018. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-181821.

2. Andrejeva v Latvia [Gc], no. 55707/00, 18 February 2009, § 97. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-91388.

3. Levages Prestations Services v France, no. 21920/93, § 45, 23 October 1996. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58065.

4. Helmers v Sweden, no. 11826/85, § 31,29 October 1991. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57701.

5. Проверка судбных постановлений в гражданском процессе стран ЕС и СНГ / под ред. Е.А. Борисовой. Москва: Норма, 2007. 624 с.

6. Цувіна Т.А. «Суд, встановлений законом» як елемент права на справедливий судовий розгляд у цивільному судочинстві. Часопис Київського університету права. 2019. № 2. С. 137-141.

Размещено на Allbest.ru