Проблеми притягнення до відповідальності за ненадання допомоги хворому медичним працівником

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОБЛЕМИ ПРИТЯГНЕННЯ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НЕНАДАННЯ ДОПОМОГИ ХВОРОМУ МЕДИЧНИМ ПРАЦІВНИКОМ

Берило О.Г.,

кандидат юридичних наук, викладач кафедри професійних та спеціальних дисциплін Херсонського факультету Одеського держаного університету внутрішніх справ

У статті розглянуто гостроту проблеми якості надання медичних послуг співробітниками відповідних установ України під час здійснення ними своїх професійних обов'язків. Загалом, аналіз наукової літератури засвідчує, що дискусійні питання щодо застосування положень закону про кримінальну відповідальність за ненадання допомоги хворому медичним працівником донині не мають однозначного вирішення. Це негативно позначається на стані правозастосовної практики, тому потребує всебічного вивчення та розроблення пропозицій щодо вдосконалення кримінального законодавства в цій сфері. На основі аналізу санкцій за злочин, передбачений статтею 139 Кримінального кодексу України, обґрунтовано доцільність зменшення коливання між нижніми та верхніми межами покарання у виді позбавлення волі, запропоновано встановити нові строки покарання.

Конкретну міру покарання за злочинне протиправне діяння призначають за загальним правилом у межах відповідної санкції (вони покликані захищати суспільство, відображаючи ступінь морального осуду щодо осіб, які вчинили злочини). Призначення покарання об'єктивного та достатнього залежить від побудови санкції кримінально-правової норми Особливої частини Кримінального кодексу України.

Законодавець під час конструювання кримінально-правових норм має чітко визначати кримінально-правові санкції, що, з одного боку, дасть змогу створити базу для законодавчого закріплення покарання, а з іншого - гарантуватиме дотримання принципів індивідуалізації та справедливості призначення покарання.

Ключові слова: ненадання допомоги, небезпечний для життя стан, бездіяльність - невтручання, суспільно небезпечні наслідки, хворий, смерть, тяжкі наслідки, медичний працівник.

PROBLEMS OF BRINGING TO RESPONSIBILITY FOR FAILURE IN DUTIES BY MEDICAL PROFESSIONAL

Thesis presents complex research of issues related to criminal responsibility for refusal to provide medical treatment to patients by medical staff. Timeliness of topic is defined with current problems of medical treatment provision by the staff of relevant entities in Ukraine arising in the course of their professional duties performance and considerable social and legal impact of cases when medical staff refuses to provide medical treatment to patients, as this is a general social problem that needs to be solved at the state level.

The analysis of scientific literature certifies on the whole, that debatable questions in relation to application of law provisions about criminal responsibility for the ungrant of help to the patient to this day does not have any nambigiuous decision a medical worker. It negatively affects the state of legal practice,and that is why needs an all-round study and development of suggestions in relation to perfection of criminal legislation in this sphere. On the basis of analysis of approvals for a crime ponder able to the in article 139 of the Criminal Code of Ukraine, expediency of reduction of oscillation is reasonable between the lower and overhead limits of punishment in the type of imprisonment and it is suggested to set new terms.

A specific measure of punishment for criminal misconduct is prescribed by a general rule within the appropriate sanction (they are the call of a protective society, reflecting the degree of moral condemnation of the perpetrators). The imposition of punishment of objective and sufficient dependence on the construction of a sanction of criminal law of the Special part of the Criminal Code of Ukraine.

When drafting criminal law, the legislator clearly defines criminal sanctions, which, on the one hand, will allow the creation of a basis for the legislative fixation of punishment, and on the other - will guarantee the observance of the principles of individualization and fairness of purpose.

Key words: refusal to provide medical treatment to patients, dangerous condition, inactivity and noninvolvement, socially dangerous consequences, patient, death, medical staff.

Постановка проблеми. Дослідження визначається гостротою проблеми якості надання медичних послуг співробітниками відповідних установ України під час здійснення ними своїх професійних обов'язків, а також великим соціальним і правовим значенням проблеми ненадання допомоги хворому медичним працівником.

Мета статті полягає у проведенні аналізу проблематики недотримання закону, який регулює процедуру притягнення до відповідальності медичного працівника за ненадання допомоги хворому. Здебільшого закон ефективний лише тоді, коли в ньому закладено оптимальний механізм його реалізації.

Один із найголовніших елементів механізму реалізації закону - інститут юридичної відповідальності, зокрема призначення покарання.

Виклад основного матеріалу. Покарання - це передусім форма і міра відповідальності, у застосуванні якої втілено й задоволено інтереси законності та правосуддя, осіб, що постраждали від злочину, держави й суспільства, а також засудженого [1, с. 39]. Покарання за вчинений злочин має відповідати загальним принципам призначення покарання.

Дану проблематику розглянуто багатьма вітчизняними та закордонними вченими, серед яких такі: В.І. Акопов, Н.П. Аржанов, В.В. Бабаніна, Ф.Ю. Бердичевський, О.Г Блінов, В.О. Глушков, І.В. Івшин, М.І. Ковальов, А.І. Коробєєв, А.Н. Красіков, І.Ф. Крилов, В.К. Кудрявцев, Є.В. Лащук, С.М. Левенсон, О.О. Мавед, В.Г. Макашвілі, Н.С. Малеїн, М.Н. Малеїна, Н.В. Мірошниченко, Я.О. Миц, С.П. Мокринський, А.А. Мохов, І.О. Нікітіна, В.П. Новосьолов, О.П. Огарков та ін.

Закон здебільшого ефективний лише тоді, коли в ньому закладено оптимальний механізм його реалізації. Одним із найголовніших елементів механізму реалізації закону є інститут юридичної відповідальності, зокрема призначення покарання.

Щоби з'ясувати зміст покарання, потрібно визначити його мету. Відповідно до ч. 1 ст. 50 Кримінального кодексу (далі - КК) України, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною в учиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не лише кару, виправлення засуджених, а й запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Метою покарання є гарантування безпеки особи, її прав і свобод, а також убезпечення суспільства й держави від загрози з боку осіб, які вчиняють злочини.

Конкретну міру покарання за злочинне протиправне діяння призначають, за загальним правилом, у межах відповідної санкції (вони покликані захищати суспільство, відображаючи ступінь морального осуду осіб, які вчинили злочини. Призначення об'єктивного та достатнього покарання залежить від побудови санкції кримінально-правової норми Особливої частини КК України.

Санкція - це частина статті Особливої частини Кодексу, яка встановлює вид і розмір покарання за злочин, вказаний у диспозиції статті [2].

Відповідно до чинного кримінального законодавства, існують два види кримінально-правових санкцій: 1) відносно визначена санкція, яка передбачає покарання лише одного виду і в конкретних межах, вказуючи або не вказуючи його нижню межу, але із зазначенням його верхньої межі; 2) альтернативна санкція, що передбачає два та більше видів основного покарання, з яких суд може призначити лише одне.

Санкції мають ураховувати принципи гуманізму, пріоритету прав людини та громадянина, справедливості, рівності, індивідуалізації покарання, співмірності покарання з тяжкістю вчиненого злочину, економії кримінально-правової репресії, більшої караності групового і повторного злочину, повної відповідальності тощо [3, с. 106]. З огляду на це, формальним критерієм тяжкості (м'якості) покарання має бути дійсний ступінь небезпеки вчиненого діяння. Крім того, варто зазначити, що ефективність покарання залежить від якості побудови кримінально-правової санкції, визначення якої має як теоретичне, так і практичне значення [4].

Санкції статей Особливої частини КК України є також формальним критерієм класифікації злочинів за ступенем тяжкості, що безпосередньо визначено законодавцем у ст. 12 КК України. Зазначена класифікація має надзвичайно велике значення для практики в частині визначення строків погашення судимості, кваліфікації під час рецидиву, звільнення від кримінальної відповідальності тощо.

Вид і розмір покарання найбільш повно відображають ступінь суспільної небезпеки (тяжкість) злочину, належність його до певної категорії (за ієрархією класифікації, наведеної у ст. 12 КК України). Тому санкції мають бути об'єктивно науково обґрунтованими. У разі невідповідності санкції ступеню суспільної небезпеки конкретного злочину в одному випадку суд призначає особі покарання більш м'яке, ніж передбачено в санкції статті, а в іншому - у межах санкції відповідної статті.

З огляду на зазначене зауважимо, що законодавець під час конструювання кримінально-правових норм має чітко визначати кримінально-правові санкції, що, з одного боку, дасть змогу створити базу для законодавчого закріплення покарання, а з іншого - гарантуватиме дотримання принципів індивідуалізації та справедливості призначення покарання [5].

Тенденція до активізації вчинення злочинів, передбачених у ст. 139 КК України, засвідчує, що чинні санкції за ненадання допомоги хворому медичним працівником вирізняються надмірною м'якістю. Тому вони потребують змін, спрямованих на посилення покарань, що призначаються за цей вид злочину, що виражаються як у збільшенні граничних розмірів покарань, так і у включенні нових видів покарань. Це обґрунтовано тим, що законодавець має визначати санкції з урахуванням ступеня та характеру суспільної небезпеки вчинюваного злочину. Однак під час аналізу слідчої та судової практики щодо кримінальних проваджень (справ), порушених за ст. 139 КК України, доходимо висновку, що здебільшого призначене покарання не відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину.

Ненадання допомоги хворому медичним працівником у закордонних країнах належить до злочинів, що становлять значну суспільну небезпеку. Так, у КК Киргизької Республіки, крім відповідальності за ненадання допомоги хворому медичним працівником, яка передбачена у ст. 119, законодавчо закріплена у ст. 120 відповідальність за незаконне переривання лікування хворого. Відповідно до цієї статті, кримінальна відповідальність настає за незаконне переривання медичним працівником лікування хворого, що перебуває в тяжкому стані, унаслідок якого з необережності настали тяжкі наслідки [8]. Тобто соціально-правова оцінка досліджуваного діяння, обсяги його криміналізації, види та розміри покарання в різних країнах суттєво відрізняються.

Справді, ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину ненадання допомоги хворому медичним працівником є конкретним. Це показник суспільної небезпеки окремого злочину, на який передусім впливають його індивідуальні особливості, що не враховані в межах кваліфікації, проте мають значення під час призначення покарання судом. Причому перелік обставин, на основі яких визначають ступінь тяжкості вчиненого злочину, не є вичерпним. Зокрема, до них можна віднести наявність шкідливих наслідків від учинення злочину, вид умислу, необережності тощо.

Під час урахування ступеня тяжкості злочину велике значення має спосіб його скоєння, форма вини, його мотиви й ін. Ступінь тяжкості як індивідуальний показник учиненого особою злочинного діяння перебуває в межах параметрів, що характеризують типовий ступінь тяжкості всіх злочинів цього виду чи окремого різновиду таких злочинів. Тому і конкретна міра покарання за окремий злочин призначається особі, за загальним правилом, у межах відповідної санкції.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України (далі - ППВСУ) «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, існує нерозривний зв'язок суворості покарання та ступеня тяжкості скоєного злочину. Тобто під час визначення ступеня тяжкості вчиненого злочину суди мають ґрунтуватися на класифікації злочинів, а також особливостях конкретного злочину й обставин його скоєння (форми вини, мотив, мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо злочин скоєно групою, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали тощо). Крім цього, у п. 7 ППВСУ «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» від 30 травня 1997 р. № 7 зазначено, що, з огляду на те, що кримінальне покарання найбільш істотно обмежує конституційні права та свободи людини і громадянина, його варто призначати в суворій відповідності з вимогами КК України з урахуванням обставин конкретної справи і даних щодо особи підсудного [9, с. 285]. Також варто зазначити, що рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України (далі - ВСУ) щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 КК України від 2 листопада 2004 р. визнано «таким, що не відповідає Конституції України, положення ч. 1 ст. 69 КК України в частині, яка унеможливлює призначення особам, які вчинили злочини невеликої тяжкості, більш м'якого покарання, ніж передбачено законом» [10, с. 34-38]. Загальні правила призначення покарання, передбачені у кримінальному законодавстві, поширюються на всі злочини незалежно від ступеня їхньої тяжкості, не передбачають винятків щодо неврахування ступеня тяжкості стосовно класифікації злочинів до злочинів невеликої тяжкості.

Закон установлює типову характеристику тяжкості окремих видів злочинів, а суд під час призначення покарання визначає індивідуальний ступінь тяжкості конкретного злочину, уточнює водночас його законодавчу оцінку. Індивідуалізація покарання може бути двох видів - законодавча й судова. В окресленому контексті доцільно визначити передусім законодавчу індивідуалізацію. закон кримінальний медичний право

Індивідуалізація покарання в законі (законодавча) - це вираження в нормах Загальної й Особливої частин кримінального права загальних положень, які в абстрактній формі зобов'язують суд ураховувати ці положення під час призначення покарання особі, яка вчинила злочин, у межах санкції статті закону [11, с. 12]. У кримінальному законодавстві чітко визначено порядок призначення та застосування покарань, у загальній формі сформульовано вихідні положення, які б індивідуалізували призначення покарання, адже в системі покарань уже наявні елементи законодавчої індивідуалізації. На ступінь тяжкості вчиненого злочину як одну із загальних засад призначення покарання можуть впливати різноманітні обставини, які характеризують ті чи інші ознаки складу злочину.

Невиправданим і дещо абсурдним є визначення у ст. 139 КК України однакових меж покарання у вигляді позбавлення волі в разі ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником, який зобов'язаний, згідно з установленими правилами, надати таку допомогу, якщо йому завідомо відомо, що це може мати тяжкі наслідки для хворого, і якщо те саме діяння спричинило смерть хворого або інші тяжкі наслідки. Це, на нашу думку, порушує принципи диференціації кримінальної відповідальності, а також засади законності й об'єктивності [12, с. 136-140].

Уважаємо, що доцільно змінити межі санкції ст. 139 КК України, передбачивши збільшення її верхньої межі. Адже верхні та нижні межі санкцій та їх співвідношення в досліджуваних злочинах не врегульовано належним чином, що видно із прикладу передбачення покарання у вигляді позбавлення волі. У науковій літературі неодноразово лунали пропозиції щодо необхідності запровадження в законодавстві України так званих типових санкцій, де мають бути передбачені не лише типові покарання, а і їх поєднання з іншими основними видами покарання [14, с. 15]. Так, Н.А. Орловська пропонує для позбавлення волі на визначений термін установити шість ступенів: від 1-го до 3-х років, від 3-х до 5-ти років, від 5-ти до 8-ми років, від 8-ми до 10-ти років, від 10-ти до 13-ти років, від 13-ти до 15-ти років [14, с. 16].

Зазначена пропозиція варта уваги, оскільки впровадження її у практику сприяло б зміцненню правосуддя та законності в державі, зменшило б кількісні показники суддівського свавілля завдяки чітким законодавчо встановленим межам певного виду покарання. Також серед недоліків визначення розмірів покарання у вигляді позбавлення волі зазначимо недостатнє використання покарань, які не пов'язані з позбавленням волі, або так званих майнових покарань (штраф, громадські роботи).

Про необхідність зміни санкції злочину, передбаченого в ч. 2 ст. 139 КК України, до трьох років свідчить також судова практика, коли за необхідності призначити більш жорстке покарання така можливість обмежується санкцією, що не відповідає ступеню суспільної небезпеки вказаного діяння, і в результаті призначається максимальне покарання, яке передбачено санкцією за вчинення діяння, передбаченого ч. 2 ст. 139 КК України, - п'ять років позбавлення волі.

Висновки

На основі аналізу доктринальних положень, а також вітчизняного кримінального законодавства в частині видів і меж покарання за злочин, передбачений ст. 139 КК України, доцільно в межах визначення покарання за ненадання допомоги хворому медичним працівником ураховувати характер і ступінь суспільної небезпеки. Зважаючи на результати аналізу санкцій ч. 1 та ч. 2 ст. 139 КК України, на нашу думку, необхідно зменшити амплітуди між нижніми та верхніми межами покарання у виді позбавлення волі. У зв'язку із цим варто внести відповідні зміни до ст. 139 КК України, передбачивши такі пропозиції щодо покарання: у ч. 2 - на строк до трьох років позбавлення волі; у ч. 3 - на строк від двох до п'яти років позбавлення волі.

Список використаних джерел

1. Коржанський М.Й. Словник кримінально-правових термінів. Київ, 2000. 200 с.

2. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / Ю.В. Александров та ін.; за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. 5-те вид., переробл. та доповн. Київ: Атіка, 2009. 408 с.

3. Берило О.Г. Конструкція санкцій кримінально-правової норми, що передбачає відповідальність за ненадання допомоги хворому медичним працівником. Право. 2017. № 2. С. 198-204.

4. Берило О.Г Передумови дослідження механізму створення та реалізації кримінального законодавства України щодо відповідальності за ненадання допомоги хворому медичним працівником. Правоохоронна діяльність: історія, сучасний стан та перспективи розвитку: матеріали Науково-теоретичної конференції, присвяченої пам'яті видатного науковця О.Ф. Граніна, м. Київ, 23 березня 2017 р. Київ, 2017. С. 20-22.

5. Дані Міністерства внутрішніх справ України. Міністерство внутрішніх справ України: вебсайт.

6. Дані Генеральної прокуратури України. Генеральна прокуратура України: вебсайт.

7. Уголовный кодекс Киргизской Республики. Санкт-Петербург: Юрид. центр «Пресс», 2002. 384 с.

8. Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина: постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 7.

9. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 КК України від 2 листопада 2004 р.

10. Карпец И.И. Индивидуализация наказания в советском уголовном праве. Москва: Госюриздат, 1961. 152 с.

11. Берило О.Г Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 139 Кримінального кодексу України. Верховенство права. 2017. № 5. С. 136-140.

12. Орловська Н.А. Санкції кримінально-правових норм: засади та принципи формування: автореф. дис.... докт. юрид. наук: 12.00.08. Одеса, 2012. 32 с.

13. Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / О.Ю. Александров та ін.; за ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. 2-ге вид., переробл. і доповн. Київ: Атіка, 2008. 712 с.

Размещено на Allbest.ru