Актуальні питання застосування практики Європейського суду з прав людини під час застосування тримання під вартою як запобіжного заходу

Основна частина

Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України. Відповідно до частини ч. 5 ст. 9 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. Зокрема, дана норма вказує на проєвропейський курс нашої країни та дійсне проголошення того, що права і свободи людини визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні.

Право на свободу та особисту недоторканність є одним з основоположних прав людини, яке гарантується не тільки Конституцією України, а й такими міжнародними актами, як Загальна декларація прав людини; Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання; Мінімальні стандартні правила ООН щодо заходів, не пов'язаних із тюремним ув'язненням («Токійські правила»); Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув'язненню будь-яким чином.

Особливе місце серед названих міжнародних актів, безперечно, посідає Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї (далі- ЄКПЛ, Конвенція).

У той же час у сучасному кримінальному процесі України значення має не лише нормативне закріплення положення про здійснення кримінального провадження з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (ст. 9 КПК України), а й самі правила використання рішень цього Суду (далі - ЄСПЛ) під час кримінального провадження, оскільки, звернемо увагу, законодавець жодним чином не роз'яснює, як мають застосовуватися рішення ЄСПЛ. Наголос зроблено лише на тому, що практика (рішення) Європейського суду з прав людини мають «враховуватися» під час здійснення кримінального провадження. Проте яким чином, не відзначено. У Законі України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» лише вказано, що використовується рішення цього Суду, які мають офіційний переклад, а за його відсутності - рішення оригінальною мовою (англійською, французькою).

Тоді як не потрібно забувати - рішення ЄСПЛ є джерелом права, тобто закон. Проте кожний законний та підзаконний нормативно-правовий акт, як відомо, мають свою специфіку застосування, зокрема розповсюджується не на всі без виключення правовідносини, а лише на певні життєві ситуації чи події.

Тоді як у правозастосовній діяльності існують непоодинокі факти того, коли, по-перше, між сторонами кримінального провадження (стороною обвинувачення та стороною захисту) виникає дискусія, чи підлягає застосуванню відповідне рішення ЄСПЛ у ситуації, що склалася, по-друге, за наявності спору між сторонами кримінального провадження, судді (слідчі судді) однозначної відповіді не надають. Але з цього приводу потрібно відмітити наступне.

Зміст теоретично-практичних роз'яснень свідчить, що при використанні практики ЄСПЛ потрібно звертати увагу, яка це частина рішення ЄСПЛ. Наприклад, одні вчені зазначають, що практика ЄСПЛ за своєю суттю є «прецедентом».

Відповідно до науково-практичного посібника для суддів можна прийти до висновку, що при використанні рішень ЄСПЛ потрібно керуватися вже тим, яку норму Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод тлумачить чи роз'яснює даний суд:

- або це загальне положення. Наприклад принципи судочинства: верховенства права, законності, рівності, процесуальної рівності, змагальності, гласності та відкритості, забезпечення апеляційного та касаційного оскаржень рішень, обов'язковість судових рішень тощо;

- або це право, яке гарантовано відповідною нормою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод чи Протоколом до неї. Наприклад, право: на справедливий суд, на життя, на свободу та особисту недоторканність, на повагу до приватного та сімейного життя та житла тощо [2].

Тобто у рішеннях ЄСПЛ потрібно звертати увагу на те, що роз'яснює даний Суд: або той чи інший критерій (стандарт), що має бути забезпечений у кримінальному судочинстві; або критерій (стандарт) забезпечення права, гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, протоколу до неї, у кримінальному судочинстві.

Однак не применшуючи значення наведених висновків щодо правил застосування практики ЄСПЛ у кримінальному процесі України, наголосимо про необхідність їх конкретизації в частині правил застосування тримання під вартою як запобіжного заходу.

Так, спочатку звернемо увагу: в Законі України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відмічено, що вітчизняні суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права (ст. 17 цього Закону).

Згідно з висновками дослідників теорії держава і права, кожне джерело права, кожний нормативно-правовий акт покликані регулювати конкретні правовідносини. Правовідносини складаються між людьми або колективами як суб'єктами права з приводу соціального блага або забезпечення яких-небудь інтересів, крім того, правовідносини виникають, припиняються або змінюються, як правило, на основі норм права у разі настання передбачених правовою нормою фактів [3, с. 311-312, 345-347]. Тобто кожне джерело права регулює певний вид правовідносин, що мають місце у конкретній ситуації чи стосуються певного факту.

У свою чергу, Європейський суд з прав людини також притримується позиції, що роз'яснюванні ним норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї, можуть стосуватися як кримінального судочинства в цілому, так і конкретних обставин. Зокрема, у рішенні по справі «Корнєв і Карпенко проти України» [4] ЄСПЛ погодився з висновками, що п. «с» ч. 1 ст. 5 Конвенції (про порушення чого наголошували заявники) стосується безпосередньо «... тримання під вартою до суду», тобто обставин, коли особа береться під варту до направлення справи до суду для розгляду по суті. Тоді як скарга заявників стосувалася обмеження волі під час судового розгляду (п. 33, 34, 36, 39 цього Рішення).

У рішенні по справі «Мейджі та інші проти Сполученого Королівства» [5] ЄСПЛ вже відзначив, що право, гарантоване п. «с» ч. 1 ст. 5 Конвенції структурно стосується двох питань: ранніх стадій після арешту, коли особа потрапляє під владу держави, та період до початку судового розгляду в кримінальному суді, під час якого особа може триматися під вартою або бути звільнена під умову чи без. Ці дві складові надають різні права та не є очевидно пов'язані логічно чи в часі.

Отже, як бачимо, на прикладі обмеження права на свободу та особисту недоторканність (ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), ЄСПЛ звертає увагу, яких правовідносин стосуються обставини справи, неправомірність яких доводить заявник, зокрема: чи це стосується обмеження волі під час досудового розслідування, чи це стосується обмеження волі під час судового провадження.

У зв'язку з цим, вважаємо, при використанні практики ЄСПЛ у кримінальному процесі України потрібно керуватися не лише тим, яке право Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод тлумачить даний Суд. А також тим, якої сфери правовідносин (фактів) стосуються висновки цього Суду під час роз'яснення положень ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Наприклад, чи це положення, що стосується виключно обмеження волі на стадії досудового розслідування, чи це положення, що стосується виключно обмеження волі на стадії судового розгляду.

Окрім того, результат проведеного аналізу можливих порушень ЄКПЛ, пов'язаних з правом особи на свободу та особисту недоторканність, свідчить про те, що:

- аргументи «за» чи «проти» звільнення, у тому числі ризик того, що обвинувачений може перешкодити належному проведенню судового розгляду, не повинні прийматися абстрактно, а повинні бути підкріплені фактичними доказами. Небезпека переховування обвинуваченого не може бути оцінена виключно на основі тяжкості покарання за злочин. Наявність небезпеки переховування повинно бути оцінено з посиланням на ряд інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити існування небезпеки втечі, або зробити її настільки незначною, що вона не може виправдати тримання під вартою («Строган проти України»);

- Європейський суд з прав людини стверджує, що вимога законності не може бути задоволена лише шляхом дотримання національного законодавства, яке само по собі повинно відповідати Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Плесо проти Угорщини»), тому позбавлення волі може бути цілком законним з точки зору внутрішнього права, однак, бути свавільним, виходячи зі змісту Конвенції, порушуючи тим самим її положення (рішення ЄСПЛ у справі «А. та інші проти Об'єднаного Королівства»).

Висновки

З наведеного витікає, що рішення суду про застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою/продовження строку дії такого запобіжного заходу буде обґрунтованим не лише, якщо воно відповідає внутрішньому законодавству, але й постановлене з урахуванням положень Конвенції та рішень Європейського суду.

Так, у справі «Маккей проти Об'єднаного Королівства» ЄСПЛ зазначив, що основна мета статті 5 Конвенції полягає у запобіганні свавільного або безпідставного позбавлення волі особи;

- наявність кожного ризику повинна носити не абстрактний, а конкретний характер та доводитися відповідними доказами («Клішин проти України»). Як зазначено в п. 111-112 Рішення ЄСПЛ «Белеветський проти Росії» - обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише переліком законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням- п. 4 ст. 5 Конвенції;

- національні органи влади зобов'язані проаналізувати особисті обставини особи докладніше та навести на користь тримання її під вартою конкретні підстави, підкріплені встановленими в судовому засіданні доказами («Александер Макаров проти Росії»).

Суд, у свою чергу, повинен ретельно дослідити наявні докази вказаних ризиків, проаналізувати, дати належну оцінку в кожній конкретній справі. Це додатково узгоджується з позицією Європейського суду з прав людини, який у своєму рішенні у справі «Кобець проти України» зазначив: «Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики при оцінці доказів він керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (також рішення у справі «Авшар проти Туреччини». Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою»;

- обґрунтування будь-якого періоду позбавлення свободи повинно бути переконливо доведено державними органами («Белчев проти Болгарії»).

європейський суд право кримінальний

Література