Адміністративно-правові засади права особи на охорону здоров'я: термінологічний дискурс

Размещено на http://www.allbest.ru/

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ПРАВА ОСОБИ НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ'Я: ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС

Швець Ю.Ю., кандидат економічних наук, доцент,

Докторант Львівського університету бізнесу та права

Анотація

У статті висвітлено проблеми уточнення змісту категорії «право на охорону здоров'я». На підставі проведеного аналізу зроблено висновок, що «право на здоров'я» є семантично ширшим, порівняно з поняттям «право на охорону здоров'я»; вони співвіднесені як загальне та окреме; «право на охорону здоров'я» стосується специфічних проблем охорони здоров'я. Крім того, право людини на здоров'я не означає й права використовувати всі досягнення медицини - натомість це право гарантує доступ до деякого, ширшого чи вужчого, кола служб, пов'язаних із медициною та здоров'ям, змогу використовувати відповідні можливості. Поняття «право людини на здоров'я» також латентно співвідносить потреби громадянина та можливості держави їх задовольняти.

Розглянуто проблему змісту категорії «право на охорону здоров'я». Проаналізовано зміст та суть права на охорону здоров'я стосовно інших конституційних прав. На основі проведеного аналізу було зроблено висновок, що «право на здоров'я» семантично ширше, порівняно з поняттям «право на охорону здоров'я»; вони співвідносяться як загальні та окремі; «право на охорону здоров'я» відноситься до конкретних проблем зі здоров'ям. Наведено порівняльний аналіз національних конституційних норм із аналогічними конституційними нормами деяких країн Східної та Центральної Європи, а також Японії. Виходячи з цього, з'ясувалося, що в більшості конституцій стверджується, що розмір гарантій цього права як невідчужуваного права людини та права громадянина визначається виключно законодавцем з метою усунення декларації правові норми.

На основі аналізу широкого спектру наукових джерел визначено наступні концептуальні підходи до ідеї «здоров'я», в межах яких це явище трактується з різними акцентами: медичний, державно-управлінський, психологічний, ціннісно-соціальний та комплексні підходи. Концептуальні підходи, які ми визначили, є найбільш підходящими для вивчення конституційно-правових аспектів здоров'я. Дослідивши проблеми охорони здоров'я в галузі конституційного права, необхідно врахувати не лише об'єктивні біологічні та психологічні параметри здоров'я, а й соціальні - виняткове значення здоров'я для повноцінного життя людини в суспільстві.

У статті доведено, що поняття «право людини на здоров'я» та «право людини на охорону здоров'я»є семантично близькими, вони мають суттєві істотні нюанси та відмінності. Право людини на здоров'я охоплює широкий спектр явищ та практик, пов'язаних зі здоров'ям. Це право також включає право на охорону здоров'я. Тому право людини на охорону здоров'я слід розглядати як частину права людини на здоров'я.

Ключові слова: здоров'я, охорона здоров'я, право на охорону здоров'я, адміністративно-правові засади.

Аннотация

право охорона здоров'я конституційний

В статье освещены проблемы уточнения содержания категории «право на охрану здоровья». На основании проведенного анализа сделан вывод, что «право на здоровье» является семантически шире по сравнению с понятием «право на охрану здоровья»; они соотнесены как общее и отдельное; «Право на охрану здоровья» касается специфических проблем здравоохранения. Кроме того, право человека на здоровье не означает и право использовать все достижения медицины - вместо это право гарантирует доступ к некоторому, более широкого или узкого, круга служб, связанных с медициной и здоровьем, возможность использовать соответствующие возможности. Понятие «право человека на здоровье» также латентно соотносит потребности гражданина и возможности государства их удовлетворять.

Рассмотрена проблема содержания категории «право на охрану здоровья». Проанализировано содержание и суть права на охрану здоровья в отношении других конституционных прав. На основе проведенного анализа был сделан вывод, что «право на здоровье» семантически шире по сравнению с понятием «право на охрану здоровья»; они соотносятся как общие и отдельные; «Право на охрану здоровья» относится к конкретным проблемам со здоровьем. Приведен сравнительный анализ национальных конституционных норм с аналогичными конституционными нормами некоторых стран Восточной и Центральной Европы, а также Японии. Исходя из этого, выяснилось, что в большинстве конституций утверждается, что размер гарантий этого права как неотчуждаемые права человека и права гражданина определяется исключительно законодателем с целью устранения декларации правовые нормы.

На основе анализа широкого спектра научных источников определены следующие концептуальные подходы к идее «здоровье», в пределах которых это явление трактуется с разными акцентами: медицинский, государственно-управленческий, психологический, ценностно-социальный и комплексные подходы. Концептуальные подходы, которые мы определили, являются наиболее подходящими для изучения конституционно-правовых аспектов здоровья. Исследовав проблемы здравоохранения в области конституционного права, необходимо учесть не только объективные биологические и психологические параметры здоровья, но и социальные - исключительное значение здоровья для полноценной жизни человека в обществе.

В статье доказано, что понятие «право человека на здоровье» и «право человека на охрану здоровья» является семантически близкими, они имеют существенные существенные нюансы и различия. Право человека на здоровье охватывает широкий спектр явлений и практик, связанных со здоровьем. Это право также включает право на охрану здоровья. Поэтому право человека на охрану здоровья следует рассматривать как часть права человека на здоровье.

кЛючевые слова: здоровье, здравоохранение, право на охрану здоровья, административно-правовые основы.

Annotation

ADMINISTRATIVE AND LEGAL FUNDAMENTALS OF THE RIGHT OF A MAN TO HEALTH PROTECTION: TERMINOLOGICAL DISCOURSE

The article considers the problem of the content of the category right to health care. There are analyzed the content and the essence of the right to health protection in relation to other constitutional rights. On the basis of the analysis, it was concluded that the "right to health" is semantically broader, compared with the concept of "right to health care"; they are correlated as general and separate; "right to health care" refers to specific health problems. There is provided the comparative analysis of national constitutional norms with similar constitutional norms of certain countries of Eastern and Central Europe, as well as Japan. On this basis, it was found out that in the majority of constitutions it is claimed that the amount of guarantees of this right, as an inalienable human right and right of citizen, is determined exclusively by the legislator, in order to eliminate the declarative of legal norms.

Based on the analysis of a wide range of scientific sources, there are defined the following conceptual approaches to the idea of "health", in which limits this phenomenon is interpreted with different accents: medical, state-management, psychological, value-social and integrated approaches. The conceptual approaches we have identified are the most appropriate for the purpose of studying the constitutional and legal aspects of health. After examining the problems of health in the field of constitutional law, it is necessary to consider not only the objective biological and psychological parameters of health, but also social - the exceptional importance of health for a full-fledged human life in society.

It is proved in the article that the concepts of "human right to health" and "human right to health care" are semantically close, they have significant essential nuances and differences. The human right to health covers a wide range of health-re-lated phenomena and practices. This right also includes the should be considered as part of the human right to health.

Key words: health, health care, the right to health care,

Постановка проблеми

Поняття «здоров'я» є дотичним до різних галузей пізнання, тож має численні дефініції. На сьогодні немає загальновизнаного його тлумачення, яке би задовольняло представників різних галузей науки і практики, а поготів однозначних його оціночних критеріїв. Віднайти їх достатньо складно: надто складний і широко витребуваний цей феномен. Тому, розроблюючи проблематику реалізації адміністративно- правових засад права особи на охорону здоров'я, потрібно на основі різних фахових поглядів термінологічно та порівняльного аналізу розмежувати нормальний і патологічний стани організму, визначити чіткі об'єктивні критерії здоров'я - як на рівні індивідуума, так і суспільства та держави в цілому.

Конституція України проголошує право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Зміст даного права розкривається у ст. 49 Конституції України, Основах законодавства України про охорону здоров'я та інших законодавчих актах. Однак, у науковій літературі не склалося єдиної точки зору з приводу визначення змісту та обсягу даного права, що пов'язано з відсутністю одноманітності у розумінні значення деяких ключових понять у цій сфері, а також багатогранністю даного права.

Стан дослідження

Питання правової природи та змісту права людини на охорону здоров'я привертали увагу багатьох дослідників. У нашій статті ми звернули увагу на праці вітчизняних дослідників В. Гергелійник, О. Радишевська, Н. Амосов, З. Гладун, О. Фежько, Л. Царенко, І. Гундаров, А. Кемпбел, В. Лері та ін. Проте, слід зауважити, що комплексних наукових робіт, присвячених проблемі термінологічного уточнення права людини на охорону здоров'я у вітчизняній науці не достатньо, що обумовлює актуальність представленої теми.

Метою статті є проведення системного науково- правового аналізу як наукових підходів так і законодавства щодо визначення та тлумачення права особи на охорону здоров'я.

Виклад основного матеріалу

Індивідуальне здоров'я окремої особистості (фізичної особи) - природне благо особистості. Воно відзначається добрим фізичним і психічним станом особи, нормальним right to health care. Therefore, the human right to health care administrative and legal principles. самопочуттям, гарним настроєм. На охорону і зміцнення здоров'я особи скерована робота всієї системи охорони здоров'я та медиків, і такі діяння регулюються правовими засадами як публічного (конституційного, адміністративного, фінансового, кримінального та інших сфер права), так і приватного права.

Генезис сучасної концепції правової держави зумовлений головним чином становленням інституту прав та свобод людини і громадянина. Боротьба за свободи в ретроспективному вимірі яскраво вказує нам на пріоритетні цінності конкретної історичної епохи [1]. Право на життя і право на здоров'я належать до категорії природних і невід'ємних прав людини. Однак важливим для людини є не стільки сам факт наявності прав і свобод, скільки визнання її життя базовою аксіологічною величиною. Із численних прав людини першого, другого та третього поколінь право на життя і здоров'я є правами, що гарантують її фізичне існування і є умовами забезпечення здійснення всіх інших прав, зокрема права на охорону здоров'я [2].

Нині існує декілька концептуальних підходів поняття «здоров'я», в межах яких цей феномен тлумачиться з різними акцентами:

Медичний підхід обсервує ознаки нормальної життєдіяльності. Здоров'я визнається як стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад [3]. Відомий медик М. Амосов розглядав здоров'я на основі кількісного та об'єктивного підходу до розв'язання оздоровчих проблем [4, с. 16].

Державно-управлінський підхід хоча й не визначає безпосередньо категорію «здоров'я», проте дає тлумачення державного управління охороною здоров'я як ефективну діяльність держави щодо управління всіма складовими системи охорони здоров'я з метою задоволення потреб громадян України у збереженні та зміцненні здоров'я шляхом реалізації державної політики у здорово охоронній галузі [5-6].

Психологічний підхід розглядає здоров'я як спосіб осмислення та інтерпретації суб'єктивних фізичних і психічних відчуттів, емоцій, станів, потреб, уявлень та об'єктивних даних (дані лабораторних досліджень, зовнішній вигляд, твердження інших, певних фактів) шляхом порівняння з еталонними моделями, що існують у соціумі. В результаті інтерпретації індивід визначає свій стан як неблагопо- луччя/хворобу чи благополуччя/здоров'я [7].

Ціннісно-соціальний підхід. В його основі лежить концепція, згідно з якою здоров'я є цінністю для людини, необхідною передумовою для повноцінного життя, задоволення його потреб та участі в соціальному житті. Наприклад, І. Гундаров визначає здоров'я як здатність: а) дожити до необхідного віку; б) бути досить задоволеним собою у фізичному, духовному та соціальному аспектах; в) адекватно відповідати потребам родини і суспільства» [8, с. 158].

На нашу думку можна ще виокремити інтегрований підхід, який збалансовував би біологічні, психологічні та соціальні ознаки. Визначені нами концептуальні підходи є найбільш відповідними до цілей дослідження адміністративно-правових аспектів здоров'я. Адже обсервуючи проблематику здоров'я в галузі права, необхідно зважати не тільки на об'єктивні біологічні й психологічні параметри здоров'я, а й на соціальні - виняткову важливість здоров'я для повноцінного життя людини в суспільстві.

Численні дослідження в галузі медицини доходять висновку, що основним змістом поняття «здоров'я» є підтримка певного рівня реагування та адаптації людського організму до умов навколишнього середовища, при якому забезпечується нейтралізація негативних (деструктивних) впливів зовнішнього середовища на організм. Таке тлумачення здоров'я звернене до відомого доктринального визначення англійського вченого О. Кемпбелла: здоров'я - це «автономність, достатня для адаптації людини до мінливих умов людського життя, і навчання тому, як впоратися з реальністю страждання і смертю...» [9, с. 257].

У нашому дослідженні ми підтримуємо тлумачення права людини на здоров'я як, передовсім, природного права індивіда володіти, зберігати і підтримувати властивий йому від народження стан здоров'я - «повного фізичного, душевного і соціального благополуччя».

У науковій літературі і в законодавстві термін «охорона громадського здоров'я» («здоров'я населення») як юридична категорія характеризується такими ознаками [10]:

- це одна із внутрішніх функцій сучасної держави, частина її гуманітарної і соціальної політики;

- це певний вид професійної діяльності спеціально підготовлених медичних працівників, для яких вона є основним видом діяльності;

- її метою є профілактика і лікування захворювань, зміцнення здоров'я людей;

- суб'єктами цього виду діяльності є окремі фізичні особи, яких медична діяльність супроводжує впродовж усього життя від народження і аж до смерті, медичні та фармацевтичні працівники, медичні заклади, а також органи публічної влади, які здійснюють керівництво цим процесом;

- в основі цих відносин є публічний інтерес (охорона саме громадського, а не індивідуального здоров'я), і вони регулюються нормами переважно публічного, зокрема адміністративного, права.

Правовідносинам у кожній сфері або галузі життєдіяльності людей притаманні свої властивості, що проявляються, переважно, завдяки їх специфічному суб'єктному складу. Суб'єкти правовідносин - їх учасники, носії суб'єктивних прав і обов'язків. Головний суб'єкт правовідносин у галузі охорони здоров'я - фізична особа, котра звертається по медичну допомогу чи, внаслідок певної ситуації, котра отримує її без такого звертання (приміром, постраждалий від стихії), а також особа, до котрої застосовують заходи примусового лікування, чи вона являється учасником експерименту в медицині. В даних відносинах вона отримує статус пацієнта. Водночас окремим суб'єктом зазначених правовідносин може бути не тільки певна фізична особа, а й деяка група цих осіб (персонал підприємства, установи, організації або мешканці села, селища, міста), в котрих стосовно охорони їх здоров'я утворюється деяке публічне зацікавлення.

Здоров'я і право - категорії, вже давно пов'язані як у суспільній свідомості, так і науковому дискурсі. Однак дослідники ніяк не дійдуть згоди, який термін найточніше описує цей зв'язок.

Охорона здоров'я людей як сукупність загальнодержавних і громадських заходів, ціллю здійснення котрих є зміцнення здоров'я населення і які проводяться органами публічної (державної і муніципальної) влади, є об'єктом діяльності засад як приватного, так і публічного права. Проте якраз засади публічного права в даній галузі правового регулювання - визначальні та домінуючі як за кількістю, так і за якістю.

Саме засади публічного права нормативно визначають ціль та завдання даних заходів, фіксують зобов'язання відповідних органів публічної, в тому числі медичної, адміністрації, завдяки встановленню ієрархічних зв'язків, поєднують систему органів, установ та закладів охорони здоров'я в єдину національну систему охорони здоров'я. При цьому надання меддопомоги певній особі (пацієнту), регулювання стосунків між пацієнтом та його родичами та близькими людьми, з однієї сторони, та медуста- новою чи працівниками охорони здоров'я - з іншої, регулюються правилами цивільного (приватного) права. З-поміж правових правил, що регулюють стосунки в галузі охорони здоров'я, чільну позицію займають норми адміністративного права, зважаючи на що можна говорити про адміністративно-правову охорону здоров'я. Відповідно до адміністра- тивно-правоваої охорони здоров'я, передбачається виконання деякого формату різних заходів, щоб забезпечити та зміцнити здоров'я засобами адміністративного права. Для прикладу, наказом Міністерства охорони здоров'я від 30 липня 2012 року № 578 «Про порядок проведення медичного огляду та спеціальної перевірки особи, яка претендує на зайняття посади, пов'язаної з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування» визначено процедури збору та передавання медичних даних, які відповідно до свого правого статусу - конфіденційні та на які розповсюджуються деякі обмеження стосовно їх поширення.

Внаслідок впровадження правил адміністративного права утворюються адміністративно-правові стосунки, які є суспільними стосунками, що врегульовані принципами адміністративного права, в котрих сторони беруть участь як носії прав та обов'язків, визначених і гарантованих адміністративно-правовими нормами. Ціль встановлення адміністративно- правових стосунків - налагодження через відповідні правові норми суспільних стосунків, що утворюються між їх суб'єктами, та систематизація певного адміністративного правопорядку в даній галузі. Суть адміністративних правовідносин визначається суб'єктивними правами та юридичними обов'язками їх учасників, у тому числі їх нерівністю, підлеглістю одних суб'єктів іншим, приміром, органам влади, котрі мають певні владні повноваження. Вони розкривають юридичний зв'язок між суб'єктами, котрі стають носіями взаємообумовлених суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. До прикладу, згідно зі статтею 6 Основ, кожна особистість має право на кваліфіковану медичну допомогу, зокрема й вільно вибирати лікаря та заклад охорони здоров'я; достовірні та своєчасні дані щодо стану власного здоров'я та здоров'я мешканців, включно з існуючими та можливими факторами ризику та їхнім рівнем; змогу об'єднатися в громадські організації, щоб сприяти охороні здоров'я; правовий захист від будь- якого незаконного виду дискримінації, пов'язаного зі станом здоров'я, тощо. Суб'єктивне право хворої людини - право дати згоду (або не дати) на використання методики лікування, запропонованої лікуючим лікарем або лікарем-консультантом. Відповідно до статті 10 Основ визначаються обов'язки людей у галузі охорони здоров'я. При цьому в медика головним є обов'язок надавати медичну допомогу пацієнтам, а також здійснювати решту професійних обов'язків, установлених статтею 78 Основ, а стаття 77 Основ фіксує професійні права та пільги медичних і фармацевтичних працівників.

Як зазначає З. Гладун, адміністративно-правові відносини належать до немайнових відносин, які включають і організаційно-управлінські, і регулятивні відносини. Вони виявляють себе переважно у вигляді праворегулятивних (пасивних) та правоохоронних (активних) відносин. Свідченням адміністративно-правової природи цих правовідносин є те, що, по-перше, за своїм змістом вони є публічно-правовими, тобто регулюють питання охорони як індивідуального, так і громадського здоров'я, що мають публічний (а не приватний) інтерес, по-друге, вони виникають на основі дії норм адміністративного права, по-третє, вони регламентуються численними адміністративно-правовими нормами, які містяться в актах (положеннях, правилах, інструкціях, порядках та ін.) органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, зокрема Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров'я України та інших центральних органів виконавчої влади, нарешті місцевих рад. І найважливіше - у цих відносинах завжди однією із сторін є орган публічної влади, медичної адміністрації чи їх посадова особа, а другою - людина/фізична особа, медичний працівник, заклад охорони здоров'я, і ці відносини формуються на засадах нерівності сторін, службової субординації, підлеглості другої сторони першій [10].

У літературі, присвяченій правам людини і законам про здоров'я, уживають такі вирази:

1. право на здоров'я;

2. право на догляд за здоров'ям;

3. право на охорону здоров'я;

4. право на захист здоров'я.

Причому перші три поняття використовуються частіше, а четверте - рідше.

Нам імпонує поняття «право людини на здоров'я» так як така конструкція не передбачає апріорі та обов'язково наявність хорошого здоров'я в кожної людини. Крім того, право людини на здоров'я не означає й права використовувати всі досягнення медицини - натомість це право гарантує доступ до деякого, ширшого чи вужчого, кола служб, пов'язаних із медициною та здоров'ям, змогу використовувати відповідні можливості. Поняття «право людини на здоров'я» також латентно співвідносить потреби громадянина та можливості держави їх задовольняти.

При цьому, адміністративне право людини на здоров'я передбачає як свободи, так і права. Наприклад, свобода контролю за своїм здоров'ям і тілом, включно із статевою та репродуктивною свободами. До прав належить право бути вільним від будь-якого втручання, в тому числі право не піддаватися тортурам; не піддаватися без вільної згоди медичним або науковим дослідам; право на користування послугами системи охорони здоров'я, яка покликана забезпечувати людям рівні можливості й досягати найвищого рівня здоров'я. Очевидно, що право людини на здоров'я має широкий зміст і розгалужену структуру.

Слід зважати: окрема норма, взята поза системою функціонуючих норм у цілому, не може виконувати роль регулятора суспільних відносин. Поняття «право на здоров'я» - часто вживають також для відсилання на більш повні та детальні тексти договорів. Уживання подібних відсилань є досить поширеною практикою в дискусіях про права людини на міжнародному рівні, де поняття «право на здоров'я» стає в один ряд із поняттями «право на життя», «право на приватне життя», «право на житло» та ін. [11]. На доказ доцільності активної термінологізації поняття «право людини на здоров'я» в українській юридичній науці можна навести два основні аргументи. По-перше, це поняття найчастіше вживається у міжнародних документах і найбільшою мірою відповідає їхньому духу (англ. «the right to health» наведено в Статуті ВООЗ та інших міжнародних документах). По-друге, поняття «право людини на здоров'я» іманентно вказує, що йдеться не тільки про охорону здоров'я, а й про право на умови, без яких здоров'я є неможливим (наприклад, доступ до чистої питної води, підтримання здорової екологічної ситуації тощо).

Висновки та перспективи подальших наукових розробок

Окремої уваги заслуговує співвіднесеність поняття «право на здоров'я» із семантично близькими, але не тотожними поняттями «право на догляд за здоров'ям», «право на охорону здоров'я», «право на захист здоров'я». На нашу думку, поняття «право на здоров'я» є семантично ширшим, порівняно з поняттям «право на догляд за здоров'ям»; вони співвіднесені як загальне та окреме; «право на догляд за здоров'ям» стосується специфічних проблем охорони здоров'я. Хоча поняття «право людини на здоров'я» і «право людини на охорону здоров'я» семантично близькі, вони мають суттєві значеннєві відтінки та відмінності. Право людини на здоров'я охоплює широкий спектр явищ і практик, пов'язаних зі здоров'ям. До цього спектру безпосередньо належить й право на охорону здоров'я. Тож право людини на охорону здоров'я доцільно розглядати як частину права людини на здоров'я.

Отже, перспективними напрямами подальших наукових пошуків в даній царині теоретичних розробок є питання і проблеми семантичних меж досліджуваних нами явищ і категорій.

Список використаних джерел

1. Гергелійник В. О. Взаємозв'язок конституційного права на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування з іншими соціальними правами людини. Публічне право. 2019. № 2. С. 15-23.

2. Радишевська О. Р. Аксіологічні детермінанти вітчизняного і європейського адміністративного права (на прикладі права на здоров'я і його охорону). Публічне право. 2019. № 4. С. 37-46.

3. Основи законодавства України про охорону здоров'я: Закон України від 19.11.1992 № 2801 URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2801-12.

4. Амосов Н.М. Раздумья о здоровье. М.: Мол. гвардия, 1978. 190 с.

5. Гладун З. С. Державне управління в галузі охорони здоров'я. Тернопіль: Укрмедкнига, 1999. 312 с.

6. Федько О. А. Перспективи управлінського впливу на формування та збереження здоров'я населення з урахуванням ціннісно-світоглядної трансформації українського суспільства в умовах соціальної нестабільності: монографія; наук. ред. Я. Ф. Радиш; НАДУ. при ПУ. К.: НАДУ, 2010. 384 с.

7. Царенко Л.Г. Українські традиційні моделі здоров'я. Психологічний часопис № 2 (2). 2015. С. 100-113.

8. Гундаров И. А. Закон духовной детерминации здоровья. Философия здоровья. М.: ИФ РАН, 2001. С. 158-174.

9. Campbell А. V. Defining Core Health Services. The New Zealand Experience I Bioethics, 1995, Jul. Vol. 9, N 3/4. P. 252-258.

10. Гладун З. Адміністративно-правове регулювання відносин у сфері охорони здоров'я за законодавством України. Вісник Національної академії правових наук України. 2014. № 1. С. 103-111.

11. Leary V.A. Implications of a Right to Health, in: K.E. Mahoney and P. Mahoney (eds.), Human rights in the Twenty-first Century, Deventer: Kluwer, 1993, pp. 481-493.

Размещено на Allbest.ru