Достовірність і значущість доказів у кримінальному провадженні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Достовірність і значущість доказів у кримінальному провадженні

Вапнярчук В.В.,

доктор юридичних наук, доцент кафедри кримінального процесу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Анотації

У статті досліджуються такі властивості доказів у кримінальному провадженні, як достовірність і значущість. Автором висловлено думку про необхідність виділення поряд із такими "традиційними" властивостями, як належність, допустимість, достовірність доказів, також їхньої значущості (сили), яка є відмінною від названих. Проаналізовано особливості співвідношення достовірності та значущості з іншими властивостями, а також висловлено думку щодо механізму і моменту переходу ймовірного знання в достовірне. доказ кримінальний достовірність

Ключові слова: докази, достовірність, ймовірність, значущість (сила), допустимість, належність.

Аннотация

В статье исследуются такие свойства доказательств в уголовном производстве, как достоверность и значимость. Автором высказано мнение о необходимости выделения наряду с такими "традиционными" свойствами, как относимость, допустимость, достоверность доказательств, также их значимости (силы), которая отличается от названных. Проанализированы особенности соотношения достоверности и значимости с другими свойствами, а также высказан взгляд о механизме и моменте перехода вероятного знания в достоверное.

Ключевые слова: доказательства, достоверность, вероятность, значимость (сила), допустимость, относимость.

RELIABILITY AND SIGNIFICANCE OF EVIDENCE IN CRIMINAL PROCEEDINGS

The article examines such properties of evidence in criminal proceedings as authenticity and significance. The author expresses the idea of the need to identify along with such "traditional" properties as affiliation, admissibility, reliability of evidence as well as their significance (force), which is different from those mentioned. The peculiarities of the relationship of reliability and significance with other properties are analyzed, as well as the opinion on the mechanism and the moment of transition of probable knowledge in the reliable.

Key words: evidence, reliability, probability, significance (force), admissibility, affiliation.

Постановка проблеми. Розвиток науки вітчизняного кримінального процесу зумовлює необхідність дослідження та перегляду традиційних наукових поглядів щодо окремих проблем кримінального процесуального доказування. Однією з найбільш важливих у теорії доказування є проблема властивостей доказів у кримінальному провадженні, зокрема питання щодо виділення та розуміння таких із них, як достовірність та значущість (сила). Саме цими обставинами пояснюється необхідність написання цієї статті, її логіка та зміст.

Стан дослідження. У наукових публікаціях питанням властивостей доказів загалом приділяється значна увага. Проте щодо таких властивостей, як достовірність та значущість (сила), зокрема щодо можливості виділення, розуміння їхньої сутності та співвідношення з іншими властивостями, однозначного підходу немає. Із приводу висловлених думок щодо зазначених питань можна назвати лише окремі праці таких науковців, як Д.Б. Сергєєва, С.А. Шейфер, Ю.К. Орлов, А.А. Эйсман, Г.М. Резник.

Саме тому метою статті є висловлення авторського розуміння вирішення поставлених питань, удосконалення їх доктринального розуміння й нормативного регламентування.

Виклад основного матеріалу. Достовірність - це така властивість доказів, яка означає, що їхня істинність не викликає сумнівів (саме так цей термін тлумачиться в українській мові (див., наприклад: [1, с. 388])). Із приводу співвідношення достовірності з іншими властивостями доказів варто відзначити, що, якщо щодо належності можна говорити про відсутність між ними зв'язку (належний доказ може бути як достовірним, так і ймовірним; і, навпаки, достовірний доказ може бути як належним, так і неналежним), то щодо допустимості слід констатувати її безсумнівний зв'язок із достовірністю. Адже окремі вимоги допустимості покликані якраз гарантувати достовірність доказів. У таких випадках доказ буде недопустимим саме через сумніви в його достовірності, які не можуть бути усунуті (наприклад, коли свідок не може вказати джерело своєї поінформованості) (докладніше про це див. [2, с. 247-249]). Однак це не означає неможливості розмежування цих властивостей. Допустимість оцінюється за формальними ознаками, прямо передбаченими в законі; достовірність же підлягає змістовній оцінці. Якщо сумніви в достовірності є наслідком прямого порушення закону, доказ недопустимий. Коли ж такі сумніви виникають з інших причин (наприклад, неякісно проведене експертне дослідження), доказ буде недостовірним.

Окрім того, достовірність порівняно з іншими властивостями має ще одну суттєву особливість. Якщо неналежність чи недопустимість найчастіше є очевидною відразу і такий доказ виключається з процесу доказування, то його недостовірність може бути констатована лише на основі якоїсь зібраної сукупності доказів. Вимога достовірності не може бути пред'явлена наперед до кожного доказу в момент його отримання [3, с. 222].

Дійсно, достовірність доказів завжди визначається лише на якомусь завершальному етапі їх дослідження (таку думку підтримує більшість науковців [4, с. 13; 5, с. 108 та ін.]). Мабуть, саме така особливість достовірності спонукала окремих дослідників уважати, що такої властивості взагалі не існує [6, с. 134-135; 7, с. 72]. В противному випадку, вважають вони, виходить, що до закінчення процесу доказування жодних доказів ще немає, оскільки таку їхню властивість, як достовірність, ще не визначено.

Із приводу такої позиції заслуговують на увагу критичні зауваги Ю.К. Орлова, які ми підтримуємо. Незрозуміло, зауважує вчений, для чого тоді взагалі встановлювати достовірність доказів (а це нелегка праця), якщо такої властивості немає. Але головне в іншому. Будь-який доказ стає таким лише після закінчення провадження у справі. До того його можна називати таким лише умовно, оскільки ніколи не можна виключати того, що на якомусь наступному етапі його буде визнано неналежним або недопустимим. Така діалектика складного пізнавального процесу, яким є судове доказування, тому коли ми говоримо про збирання доказів, їх перевірку й оцінку, то завжди з певною часткою умовності, маючи на увазі потенційний доказ. Інакше ми будемо ходити по замкненому колу, досліджуючи й оцінюючи невідомо що й одержуючи відразу одномоментно всю сукупність доказів у готовому вигляді за кінцевого завершення справи (тобто коли вже й необхідності в них немає). Тому правильніше буде вважати, що кожен доказ стає таким із моменту його одержання відповідним суб'єктом і залишається ним, доки не буде з якихось причин забракований і виключений із його сукупності. Тоді самі по собі відпадуть псевдо- проблеми на кшталт: а що ж ми шукаємо, збираємо й досліджуємо [8, с. 84].

Під час характеристики достовірності доказів варто зупинитися на питанні про співвідношення понять достовірності та ймовірності. Остання як характеристика обґрунтованості знання може бути різного ступеня, збільшуватися чи зменшуватися з наближенням чи віддаленням до достовірності. Тут варто зауважити, що:

- по-перше, будь-який ступінь імовірності, як і достовірність, передбачає необхідність обґрунтування, аргументації ймовірного висновку. Тому не є ймовірними знання, нічим не підтверджені (безпідставні, голослівні), здогадки, припущення. Як вірно зазначає із цього приводу В.О. Лазарєва, ймовірний характер висновку не має нічого спільного зі свавільним суб'єктивним розсудом. Імовірність відображає певні існуючі в реальному світі закономірності явищ, причинно-наслідкові зв'язки, тому ймовірність є цілком прийнятною для процесуальних рішень, якщо вона спирається на певні факти, які мають достовірний характер. Наявність достовірних даних, що дають змогу з певним ступенем імовірності зробити висновок про підстави проведення процесуальних дій, і надає прийнятому рішенню якості обґрунтованості [9, с. 153];

- по-друге, весь процес отримання достовірного знання може розглядатися як механізм переростання в нього знання ймовірного. В юридичній науці концепція процесу досягнення достовірного знання з позицій теорії ймовірностей і ймовірної логіки, пояснення механізму переходу ймовірного знання в достовірне була розроблена О.О. Ейсманом [10; 11]. Його логічна схема ґрунтується на математичній теоремі множення ймовірностей, згідно з якою ймовірність співпадіння двох чи більше випадкових подій дорівнює сумі їхніх імовірностей. Таким чином, із накопиченням доказів якогось факту ймовірність їх випадкового співпадіння різко знижується, а правдивість висновку, навпаки, підвищується. Так, якщо ймовірність кожної події становить 0,5, то ймовірність одночасного співпадіння чотирьох таких подій дорівнює 0,5х 0,5х 0,5х 0,5=0,0625. Інакше кажучи, якщо появу окремої події можна чекати в 50 випадках зі 100, то спільної появи цих чотирьох подій варто чекати тільки в шести випадках зі 100 [11, с. 168].

Така ж закономірність має місце й у кримінальному процесуальному доказуванні. Зі збільшенням кількості доказів, яким може бути надано будь-яке умовне доказове значення, різко знижується ймовірність їх випадкового співпадіння та збільшується ймовірність обґрунтувального тезису (якщо один доказ установлює якусь обставину, то її ймовірність/неймовірність дорівнює 50%, проте, коли ця обставина підтверджується чотирма доказами, то її неймовірність становить лише 6%). Однак найбільшою проблемою даної моделі логіки доказування є визначення межі між імовірністю й достовірністю, іншими словами, коли ймовірність (точніше сума ймовірностей) переростає в достовірність, і як це визначається.

Прихильниками даної моделі висловлюється думка, яка, на нашу думку, заслуговує на увагу, що накопичення доказів повинно продовжуватися до досягнення практичної достовірності, тобто доки випадкове співпадіння зібраної сукупності стає практично нереальним [8, с. 129]. Хоча варто зауважити, що теоретично можливість такого співпадіння залишається завжди (наприклад, чисто теоретично не можна виключати можливість того, що якщо дати мавпі друкарську машинку, вона, вдаряючи по клавішах, може надрукувати дисертацію. Але ж кожному зрозуміло, що практично це неможливо).

Момент перетворення ймовірностей у практичну достовірність не може бути визначено за якимись формальними критеріями (за винятком окремих експертних досліджень, де ймовірність піддається математичному обчисленню (наприклад, почеркознавча або дактилоскопічна експертиза)), а тому він визначається передбаченим у законі шляхом вільної оцінки за внутрішнім переконанням (у даному разі внутрішнє переконання є критерієм оцінки доказування певного суб'єкта). Предметом такої оцінки під час визначення достовірності доказів, на нашу думку, зокрема, є встановлення:

1) властивостей носія доказової інформації (кваліфікація, компетентність спеціаліста чи експерта; фізіологічні і психологічні якості суб'єкта, його заінтересованість чи незаінтересованість тощо);

2) правомірності способів одержання доказової інформації суб'єктом, який здійснює кримінальне провадження (адже одні й ті ж відомості можуть бути отримані різними процесуальними способами. Так, наприклад, ідентифікувати певний об'єкт можна шляхом: а) допиту особи, коли допитуваний на підставі уявлень, які зберіг у пам'яті, вказує на нього; б) простого упізнавання; в) пред'явлення для впізнання; г) ініціювання та проведення експертизи. Очевидно, що вказані способи ідентифікації мають різний ступінь підтвердження, а отже, й різний ступінь висновків, які можуть бути зроблені в результаті їх застосування);

3) чи підтверджується (спростовується) доказова інформація іншими доказами. У кримінальному провадженні докази повинні знаходитися в системі взаємного підкріплення. Якщо декілька свідків дають однакові показання, то тим самим підтверджується достовірність кожного з них.

Щодо врахування цього пункту предмету оцінки під час визначення достовірності доказів можна навести чимало прикладів із судової практики. Так, вироком Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09.01.2018 досліджені в судовому засіданні докази суд визнав достовірними, оскільки "фактичні дані, отримані із цих доказів, не спростовані жодним іншим доказом, наданим сторонами кримінального провадження. Усі ці докази у своїй сукупності та взаємозв'язку не містять суперечностей, доповнюють один одного та є беззаперечними для визнання вини ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованого йому злочину" [12].

У вироку Апеляційного суду м. Києва від 18.05.2017 (№ в ЄРСР 759/11231/14-к, номер провадження - не вказано, номер справи - 66657884) суд порівняв достовірність двох автотехнічних експертиз. Висновок однієї визнано недостовірним доказом, оскільки він ґрунтувався лише на показаннях обвинуваченого, висновок іншої експертизи був прийнятий судом як достовірний доказ, адже він узгоджувався з показаннями свідків, потерпілих та документами, які спростовують пояснення обвинуваченого [13].

Значущість - це така властивість доказів, сутність якої полягає в їхній доказовій цінності, вагомості, логічній переконаності як аргументів. Насамперед зауважимо, що ця властивість багатьма процесуалістами взагалі не виділяється 1, а якщо й виділяється, то досить часто змішується з іншими. Найчастіше значущість доказів (інколи в юридичній літературі цю властивість ще йменують як "сила доказів") ототожнюється з їх допустимістю. Найяскравішим прикладом їх змішування є положення частин 1 і 3 ст. 88 чинного КПК України (недопустимість доказів та відомостей, які стосуються особи підозрюваного, обвинуваченого). На підставі ж аналізу ст. 86 КПК і співставлення її змісту з нормами, закріпленими в частинах 1 і 3 ст. 88 КПК, можна стверджувати, що в останніх положеннях закону не йдеться (а точніше не повинно йтися) про допустимість (недопустимість) доказів (див. про це також: [2, с. 265-266]).

Головна відмінність між допустимістю і значущістю полягає у такому: якщо перша властивість є правовою характеристикою доказів і стосується тільки їхньої форми, то друга - є логіко-гносеологіч- ною характеристикою й визначається їхнім змістом. У зв'язку із цим неважко помітити, що в частинах 1 і 3 ст. 88 КПК йдеться саме про другий зазначений аспект, а отже, про таку властивість доказів, як їх значущість (незначущість)Серед опитаних нами респондентів думки щодо доцільності виділення цієї властивості доказів розділилися. За таку можливість висловилися 45,3% респондентів (із них 42,9% суддів, 38,6% прокурорів, 71,6% слідчих, 38,3% адвокатів, 29,4% науковців). На нашу думку, необхідність виділення цієї властивості сьогодні має й нормативне підґрунтя, адже ст. 22 чинного КПК закріплює таку загальну засаду кримінального провадження, як змагальність сторін та свободу в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Вважаємо, що під переконливістю, по суті, законодавець і розуміє потребу довести більшу силу (значущість) певного доказу тією чи іншою стороною. Щодо наведених результатів анкетування варто висловити подив. Адже, як свідчить аналіз слідчої, особливо судової, практики в процесуальних рішеннях досить часто висловлюється думка щодо переконливості доказів (тобто можна зробити висновок, що в практиці кримінального провадження ця властивість, по суті, виділяється). Так, наприклад, див: [14-16]. До речі, в юридичних наукових джерелах думка про сумнівність відповідності положення частин 1 і 3 ст. 88 КПК такій властивості доказів, як їх допустимість, хоча й непрямо, але вже висловлювалася. Так, Б.П. Ратушна вважає, що у цій статті законодавець закріплює не звичайну, а так звану умовну допустимість доказів [17, с. 147]. Уважаємо, що така думка все-таки є досить сумнівною, оскільки визначальним у змісті ст. 88 КПК є значущість (сила) певної інформації щодо підозрюваного, обвинуваченого, а не порядок її отримання.. Про необхідність виокремлювати аналізовані властивості доказів свідчить такий уявний приклад: якщо доказ отримано з порушенням права підозрюваного на захист, він визнається недопустимим на підставі п. 3 ч. 2 ст. 87 КПК; однак його пізнавальна цінність - у чисто логічному аспекті - жодним чином не змінюється. І якщо припустити, що процесуальне рішення про виключення такого доказу як недопустимого буде скасоване, то він знову стане таким же значущим доказом.

Що стосується співвідношення доказової значущості з достовірністю. Ці властивості теж досить часто ототожнюються. Вважається, що спірні, сумнівні докази володіють меншою силою, а достовірні - більшою [18, с. 109; 19, с. 16]. Але це теж цілком різні властивості. Малодостовірні докази (а достовірність може бути різного ступеня) просто потребують більшого підтвердження, проте доказова сила їх від цього не змінюється. За абсолютно рівної достовірності докази можуть мати досить різне доказове значення. Простий приклад: достовірний висновок експерта про те, що кров, виявлена на місці вчинення злочину, тієї ж групи, що й кров підозрюваного, та інший достовірний висновок експерта про те, що відбиток пальця на місці злочину залишений підозрюваним. Цілком очевидно, що другий висновок експерта є більш значущим доказом.

Про співвідношення значущості й належності варто процитувати висловлювання Г.М. Рєзника: "Якщо належність - якісна, то сила (значущість) - кількісна характеристика одного й того ж доказу. Належність відповідає на питання про наявність зв'язку між змістом доказу і фактом, що підлягає встановленню, оцінка сили визначає, наскільки точно він установлює шуканий факт. Іншими словами, належний доказ має певну силу, неналежний - немає її зовсім" [20, с. 15].

Висновки

Розгляд сутності таких властивостей доказів у кримінальному провадженні, як достовірність та значущість (сила), дав можливість дійти висновку про їх самостійний характер. Увесь процес отримання достовірного знання може розглядатися як механізм переростання в нього знання ймовірного. Предметом оцінки під час визначення достовірності доказів, зокрема, є: 1) властивості носія доказової інформації; 2) правомірність способів одержання доказової інформації; 3) підтверджуваність іншими доказами. Значущість - це така властивість, сутність якої полягає в їх доказовій цінності, вагомості, логічній переконаності як аргументів.

Список використаних джерел