Особливості застосування практики Європейського суду з прав людини як джерела правової інформації для правової системи України

Незважаючи на значну кількість досліджень, присвячених діяльності Європейського суду з прав людини [1, с. 141], а також впливу на правову систему безпосередньо міжнародних конвенцій, на наш погляд, залишається багато питань, які не охоплювалися в дослідженнях або були проаналізовані не повно, або аналізувалися без врахування досвіду діяльності цього Суду для української правової системи.

Зокрема, Н.М. Раданович визначає напрямки впровадження рішень Європейського суду з прав людини в правову систему України, а саме: «У підсумку можна зробити висновок, що імплементаційні можливості рішень Суду знаходять свій прояв у тому, що вони є:

- прикладом «зважування» інтересів особи та демократичного суспільства;

- одним з критеріїв відповідності норм національного законодавства нормам Конвенції;

- можливим зразком тлумачення і застосування норм Конвенції (який може використовуватися і при тлумаченні норм національного законодавства);

- одним з чинників впливу на правосвідомість громадян, посадових осіб» [2, с. 37].

Якщо ж більш докладно аналізувати позицію Н.М. Раданович, то на перше місце має ставитися акт судового органу, який державі необхідно виконати, з чим важко не погодитися в силу взятих на себе Україною міжнародних зобов'язань.

У той же час, своєрідне тлумачення (трактування) через застосування відповідними національними суб'єктами права положень і духу Конвенції може бути не завжди однозначним. Таке тлумачення здійснюється з урахуванням вимог ст. 53 зазначеного акту, за яким: «Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як таке, що обмежує або порушує права й основні свободи людини, які можуть гарантуватися законами будь-якої Високої Договірної Сторони, або будь-якою іншою угодою, в якій вона бере участь». Отже, діяльність Конституційного Суду України як найвищої судової установи в Україні може мати потенційно орієнтири не на Конституцію України, а на положення міжнародних конвенцій чи на практику Європейського суду з прав людини.

«Встановлюючи співвідношення норм Конвенції з нормами Конституції України [3], Конституційному Суду України потрібно звертатися до рішень Європейського Суду, якщо питання про відповідність не є очевидним. Крім того, здійснюючи офіційне тлумачення законів України, Конституційний Суд не може не враховувати вимоги чинних міжнародних договорів, які стали частиною національного законодавства України: адже тлумачення національних законів не може йти врозріз із положеннями Конвенції. Тому знову виникає необхідність у залученні положень з рішень Суду, але вже для обґрунтованого тлумачення саме національних законів», вважає Н.М. Раданович [2, с. 37].

Наскільки це питання є реальним, сказати сьогодні однозначно важко. Зокрема, М. Саливон не вважає Європейський суд з прав людини вищою судовою інстанцією щодо України. Він не погоджується і з С. Головатим, який розглядає судову систему України другорядною щодо Страсбурзького суду. М. Саливон наполягає на тому, що відносини між Конституційним Судом України і європейськими судовими інстанціями повинні будуватися на принципах взаємодії, а не підпорядкування. Конституційний Суд України повинен бути зв'язаний тільки Конституцією України [4]. Така думка дає підставу стверджувати, що спрямування діяльності Конституційного Суду України цілком відповідає духу і змісту Конституції України.

Однак, автор розцінює наведені позиції вчених занадто категоричними, оскільки при вирішенні тих чи інших правових питань не слід нехтувати будь-якими джерелами, щоб встановлювати об'єктивний і обґрунтований спосіб вирішення спору та ухвалити рішення, яке не тільки відповідатиме законодавству, а й духу права, правам та інтересам громадян України.

Тому можна і потрібно говорити про вплив рішень Європейського суду з прав людини на правосвідомість службових і посадових осіб органів держави та громадян, а саме існування такого суду надає надію багатьом громадянам на потенційну можливість захисту власних прав та інтересів саме в тих випадках, коли вони не знаходять такого захисту у своїй країні.

У той же час з багатьма вченими важко погодитися в тому, що ними абсолютизуються деякі положення в діяльності Європейського суду з прав людини. Зокрема, С.П. Матвєєва буквально зазначає про таке: «Надано авторське визначення автономних значень ЄСПЛ, які є складовою частиною цивільного права України, застосовуються з метою імплементації європейських стандартів у національне законодавство і мають пріоритет по відношенню до норм внутрішнього права України» [5, с. 12]. У такому аспекті важко погодитися з автором, оскільки при вирішенні конкретної скарги Європейський суд керується двома суб'єктивними позиціями сторін:скаржника і представника держави, тому його визначення не можна абсолютизувати і поширювати на всі правовідносини через те, що вони вироблені в прив'язці до конкретної справи і не повинні мати всеохоплюючого характеру. Інакше, самі рішення та мотивацію Європейського суду з прав людини можна і потрібно було б вносити до відповідних норм законодавства України як доповнення або відповідні зміни.

Дійсно, мотиви Європейського суду при вирішенні конкретної скарги цікаві для фахівців у сфері права і можуть бути використані адвокатами, суддями при вирішенні подібних справ. Вони так само мають бути враховані при удосконаленні законодавства, але не слід переорієнтовувати умови законодавства України на ті визначення, які були застосовані Європейським судом з прав людини, оскільки вони можуть розцінюватися лише як критерій для порівняння і удосконалення змісту конкретних дефініцій. Інакше, виникне істотна проблема щодо неузгодженості понятійного апарату в певному законі тощо.

У той же час будувати на цьому наукову концепцію, що «автономність тлумачення є принципом, а не методом тлумачення ЄКПЛ» [5, с. 13] представляється не зовсім доцільним. Дійсно, Європейський суд з прав людини самостійно тлумачить Конвенцію і до цього можна додати, що доволі вільно, оскільки, як правило, він, на відміну від українських судів, «не зв'язаний» іншими рівнозначними стримуючими обов'язковими для нього нормативними актами. В цьому й полягає феномен цього суду у порівнянні з іншими судовими установами.

Виходячи з назви цього суду «Європейський суд з прав людини», вже можна зробити акцент на тому, що в його діяльності при вирішенні справ мають домінувати права людини над іншими категоріями, що має породжувати деяку абсолютизацію права конкретного суб'єкта над правами та інтересами конкретної держави і відповідного суспільства. Цей фактор доволі часто відчувається при аналізі конкретних рішень Європейського суду з прав людини, коли суд виходить з доволі вільним тлумаченням права конкретного суб'єкта в тих чи інших правовідносинах, базуючись на широкому сприйнятті положень Конвенції.

Але на заваді такого упередженого сприйняття діяльності Європейського суду з прав людини є доволі чітка і навіть вимоглива процедура прийняття заяв (а по суті ,скарг), розгляду справ і ухвалення рішень, де простежуються жорсткі вимоги до форми заяв, надання додатків(доказів, документів), безпосередньої участі скаржників та їх представників у розгляді справи тощо. Тобто цей міжнародний «інструмент» був створений для підняття стандартів у регламентації, охороні і захисті прав людини на всій території європейських країн, що входять до Ради Європи, але в силу значного навантаження на Європейський суд та значні матеріальні витрати на його утримання вже створюються формальні перешкоди до потрапляння скарг на розгляд цього суду.

Тому ми можемо говорити про те, що Регламент цього Суду не повинен слугувати орієнтиром для удосконалення правової системи України. Зокрема, в практиці діяльності Європейського суду з прав людини мало випадків, коли скаржники з їх представниками запрошуються до безпосередньої участі в процесі розгляду справи тощо.

Під практикою діяльності Європейського суду з прав людини можна розуміти й двовимірний характер його рішень, коли одна його частина присвячується констатації виявлених порушень вимог Конвенції і, з іншого боку, визначається розмір компенсації за завдану моральну або матеріальну шкоду. При цьому, підлягає кваліфікації діяльність уповноважених державних органів на предмет достатності, вчасності, об'єктивності тощо наданого конкретному громадянину захисту його прав, але при цьому враховуються аргументи уповноважених державою її представників у порівнянні з позицією скаржника та його представника. Дане положення доводить змагальність у процесі розгляду справи і робить оцінку діяльності державних установ та посадових осіб доволі об'єктивною.

Незважаючи на це, дворівнева структура Європейського суду з прав людини дозволяє перевірити правомірність ухваленого рішення, що є доцільним у порівнянні зі складною і багаторівневою структурою судової системи України. Однак, така система вирішення справ про права людини не залишає можливості на помилку для осіб, які звертаються до Європейського суду з прав людини. Отже, така система судочинства має передбачати участь у справах як висококваліфікованих представників осіб та держав, так і високопрофесійних суддів, рівень компетенції яких, апріорі, має бути рівним для об'єктивного вирішення представлених у суді проблемних питань.

Але реально ніколи неможливо досягти паритету в рівні підготовки всіх учасників судового розгляду в Європейському суді з прав людини, і необхідно визнати, що відповідно до принципу змагальності вірогідність ухилення від абсолютної об'єктивності в бік найбільш кваліфікованого представника або суду можливий за рахунок більш обґрунтованої позиції, зокрема, висловлення доводів, які інша сторона не здатна була спростувати внаслідок не помічених хибних або слабких аргументів у зовні логічному ланцюгу предмета доведення.

Більше того, система вирішення справ в Європейському суді з прав людини, коли суд може тлумачити права людини широко і не спиратися на надані сторонами докази та висловлені доводи, а лише підтверджувати правильність свого рішення базовими принципами, прецедентними власними рішеннями та зв'язком з матеріалами справи, істотно відрізняє цю юрисдикцію від усіх інших.

Якщо порівнювати діяльність Конституційного Суду України та інших судів України з діяльністю Європейського суду з прав людини, то очевидною стає відмінність, оскільки українські суди мають вигляд «прикутих» до норм законодавства України, частиною яких є й міжнародні акти, але рішення наших судів, як правило, повинні знаходитися в межах заявлених сторонами вимог. Таку систему вирішення справ в українських судах можна розцінювати як «приземлену» у порівнянні з Європейським судом з прав людини, але, у той же час, від українських суддів і не вимагається розв'язувати спори оригінально і так, щоб надати всій Європі зразок нового визначення понять «майно», «житло» тощо.- У цьому випадку, на нашу думку, дослідники досвіду Європейського суду з прав людини намагаються звеличити ті поняття, які були розкриті Європейським судом, і надати їм абсолютного правового значення, хоча для цього немає правових підстав.

Зокрема, С.П. Матвєєва стверджує, що «принцип автономності тлумачення у сфері майнових та особистих немайнових відносин є частиною механізму цивільно- правового регулювання, завдяки якому ЄСПЛ виробляє автономні значення, що є загальнообов'язковими у використанні в цивільному праві України та при здійсненні цивільного судочинства в Україні» [5, с. 4]. Звідки така аксіома бере витоки, якщо в Основному Законі України - Конституції України - неодноразово підкреслюється, що права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина визначаються виключно законами України (п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції), судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону (ст. 129 Конституції України) тощо.

Але ж рішення Європейського суду з прав людини не є законом, тому і не може поширювати свою дію на всіх суб'єктів. Більше того, таке рішення може розцінюватися, за звичай, таким, що було ухвалене на користь однієї із сторін спору і тому буде використовуватися всіма іншими сторонами, яким буде вигідним його застосувати для підтвердження власних прав та інтересів тощо. Але всі інші особи вправі заперечувати його застосування до нових правовідносин з їх участю, оскільки таке рішення: по-перше, не є законом; по-друге, характер і зміст їх відносин суттєво або в тій чи іншій мірі відрізняється від зафіксованих у рішенні відносин; по-третє, не завжди можна погодитися з усіма рішеннями Європейського суду з прав людини як абсолютно правильними; по-четверте, рішення Суду було ухвалене на підставі доводів і аргументів конкретних осіб, які представляли в справі або заявника, або державу, але ж інші фахівці в галузі права доволі часто здатні підсилити ту чи іншу позицію іншими доводами, які могли вплинути на остаточне рішення суду.

Не можна нехтувати й можливістю використання Європейського суду з прав людини даними обставинами для зловживання правом, оскільки схема відносин: скаржник - представник держави може бути використана провладними силами для досягнення бажаного для влади результату за рахунок впливу на представника держави в Європейському суді з прав людини і представлення слабкої позиції. Формально, до Європейського суду з прав людини звертатиметься виборець або декілька виборців, право якого на висловлення своєї волі щодо певного кандидата було порушено в період голосування і надає відповідні докази, а представник держави не заперечує чи пасивно або недосконало заперечує проти скарги, у Європейського суду з прав людини залишатиметься один варіант вирішення спору - задоволення скарги. Такі брудні політичні технології з використанням судової гілки влади вже використовувалися в судах України при позбавленні депутатів їх мандатів та в інших спорах, коли явна перевага буде на боці влади, оскільки вона формально може й заперечувати проти пред'явленого позову, але по фактичних діях представника влади підтримуватиме пред'явлений позов.

Тому можна погодитися з тими вченими, які досліджують проблеми легітимації влади на пострадянському просторі [6], але не враховують потенційних загроз використання практики Європейського суду з прав людини з метою зловживання правами. Однак, такі технології можуть поставити під сумнів дієвість та об'єктивність не тільки рішень Європейського суду з прав людини, а й навіть правове значення цього інституту для захисту прав і свобод громадян. Такі спроби робляться не тільки у сфері зловживань правами, а й щодо самого предмета діяльності цього суду. Так, в основі діяльності Європейського суду з прав людини закладено відповідно право людини, що повинно мати визначений зміст, і в цьому випадку слід сформувати той взірець прав людини, який потребує захисту. Але науковці і фахівці роблять дещо інший вимір і визначають критерій - універсальність прав людини [7], хоча це поняття й викликає цілий ряд розбіжностей серед провідних фахівців у галузі прав людини, які доводять лише деяку розбіжність у підходах до цього поняття [181].

У такому випадку можна визнати, що на рішення Європейського суду з прав людини можуть впливати не тільки громадські думки, а й навіть політичні сфери, і можна констатувати, що Європейський суд не можна розцінюватися як абсолютно об'єктивний і незалежний, а його рішення сприймати всім країнам на рівні власних законів.

Висновки