Особливості застосування норм інституту набувальної давності за чинним законодавством України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості застосування норм інституту набувальної давності за чинним законодавством України

Peculiarities of application of the institute's norms to the acquisition range according to the current legislation of ukraine

Петренко К.Р.,

здобувач кафедри цивільно-правових дисциплін Одеського національного університету імені І.І. Мечникова

Стаття присвячена дослідженню правової природи набувальної давності, проаналізовано підстави та умови виникнення давнісного володіння, механізм захисту набувальної давності. Проведено ґрунтовний аналіз матеріалів судової практики та спеціальних теоретичних напрацювань щодо особливостей застосування ст. 344 Цивільного кодексу України. Проаналізовано проблеми, з якими стикаються правники як у процесі подання позову, так і в процесі розгляду цієї категорії справ. На реальних прикладах із судової практики показано, в якому випадку суди відмовляють у задоволенні позовів про визнання права власності за набувальною давністю, а в яких - задовольняють їх. Також показано, що немає єдиного наукового підходу до визначення понять «добросовісність володіння майном», «відкритість володіння», та «безперервність володіння», однак умовами для набуття права власності на рухомі речі за набувальною давністю є добросовісність володіння, відкритість володіння, давність та безперервність володіння. Завдяки набувальній давності особа, яка володіє чужим майном протягом тривалого терміну, може набути право власності на нього, посилаючись на давність користування ним. Справи щодо набуття права власності за набувальною давністю на вказане майно мають розглядатися в окремому провадженні або позовному провадженні залежно від наявності спору про право. В статті наведено кілька прикладів із судової практики, з яких випливає, що відсутність єдиного уніфікованого підходу до визначення понять «добросовісне володіння майном» зумовлює його різне тлумачення під час вирішення справи судом, тому потребує чіткого розуміння, що саме підлягає захисту в разі визнання права власності за набувальною давністю.

Ключові слова: набувальна давність, добросовісність володіння майном, відкритість володіння, безперервність володіння.

набувальний давність судовий

The article is devoted to the study of the legal nature of the acquisition of prescription, the reasons and conditions of the origin of the ancient possession, the mechanism of protection of the acquisition of prescription. A thorough analysis of court practice materials and special theoretical advances has been carried out on the peculiarities of the application of Article 344 of the Civil Code of Ukraine. The problems faced by lawyers both during the filing of the claim and in the consideration of this category of cases are analyzed. On real examples from the case law, it is shown that in which case the courts refuse to accept claims for the recognition of property rights for an expiration date, and in which they satisfy them. It is also shown that there is no single scientific approach to the definition of the concepts of “fairness of ownership of property”, “openness of ownership”, and “impartiality of ownership”, but the conditions for acquiring ownership of movable things by prescription is fairness of ownership, openness of ownership, prescription and continuity possession. Due to the prescription, a person who owns someone else's property for a long term may acquire ownership of it, referring to the limitation of its use. Cases regarding the acquisition of title to the specified property should be considered in a separate proceeding or in a proceeding, depending on the existence of a dispute about the right. The article provides some examples from the jurisprudence, from which it follows that the absence of a unified, unified approach to the definition of the concepts of “fair ownership of the property” results in its different interpretation in the course of a court decision, since it requires a clear understanding of what is exactly to be protected in the event of recognition of property rights by prescription

Key words: acquisitive prescription, fair ownership, open continuous possession.

З набранням чинності новим Цивільним кодексом України стало можливим набувати право власності на чуже майно за правилом набувальної давності. Ст. 344 ЦК України є новелою порівняно з ЦК УРСР в редакції 1963 р., саме вона вводить до цивільного законодавства новий інститут - набуття права власності за давністю володіння (набувальна давність). Завдяки набувальній давності особа, яка володіє чужим майном протягом тривалого терміну, може набути право власності на нього, посилаючись на давність користування ним.

Так, згідно зі ст. 137 ЦК УРСР, майно, яке не мало власника або власник якого був невідомий, надходило до державної власності (безхазяйне майно, що належало колгоспному двору, ставало власністю колгоспу). Чинний ЦК України усунув необґрунтовані переваги для державної власності, які були встановлені в ЦК УРСР.

Однак і нині є труднощі у застосуванні ст. 344 ЦК про набувальну давність, що зумовлюють увагу наукової доктрини і практики до реалізації на практиці набувальної давності.

Як свідчить сучасна судова практика, нині немає єдиного, уніфікованого підходу до застосування судами норми ст. 344 ЦК у справах про визнання права власності за набувальною давністю: в одних випадках суди задовольняють вимоги давнісних володільців, в інших аналогічних обставинах у справі відмовляють у задоволенні вимог. Донедавна не було визначено питання щодо початкового моменту перебігу строку добросовісного володіння майном, у зв'язку з цим суд не завжди визнавав за особою право власності на це майно за набувальною давністю, навіть якщо були дотримані усі необхідні умови.

Дослідження питання набувальної давності знаменуються працями українських та зарубіжних вчених, які розглядали питання щодо строків, їхніх видів, правового значення набувальної давності в цивільних правовідносинах. Зокрема, це праці І.Є. Енгельмана, І.Б. Новицького, В.І. Цікало, В.В. Луця, В.П. Маковій, Н.О. Міненкової, О. Головкін.

Мета цієї статті полягає в дослідженні різноманітних поглядів, вчених щодо поняття набувальної давності, підстав та умов її виникнення, елементи давнісного володіння та механізм захисту цього права, а також окресленні окремих питань, що виникають у судовій практиці під час застосування набувальної давності.

Науковець в.П. Маковій у своїй праці визначає набувальну давність як комплексну категорію. він розглядає її в широкому розумінні як цивільно-правовий інститут, а у вузькому - як складний юридичний факт, що є підставою виникнення речового права. Як цивільно-правовий інститут набувальна давність - це система цивільно-правових норм, які регулюють однорідні відносини з приводу визначення долі майна, що перебуває у кваліфікованому володінні певної особи протягом встановленого законом часу. Як юридичний факт набувальна давність - це системна сукупність юридичних фактів (юридичний склад), що є підставою для виникнення речового права у певного суб'єкта цивільно- правових відносин [5, с. 19]. Як зазначає науковець В.І. Цікало, «особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено Цивільним кодексом України» [2, с. 286].

Отже, набувальна давність - одна з підстав набуття права власності. Ст 344 Цивільного кодексу України передбачає, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п'яти років, набуває право власності на це майно [3, ст. 344]. Необхідно зазначити, що об'єктом правової охорони норм про набувальну давність є нерухоме або рухоме майно. При зарахуванні речей до категорії нерухомості в науці цивільного права використовується два критерії: матеріальний -- зв'язок цих речей із землею і юридичний - розподіл категорій законом.

Варто зазначити, що право власності належить до суб'єктивних прав, які можуть виникнути за наявності певного юридичного факту або їх сукупності. Тому, з огляду на зміст ст. 344 ЦК України, необхідно, щоб заволодіння майном було добросовісним, тобто особа при заволодінні майном не знала і не могла знати про відсутність в неї підстав для набуття права власності. Разом із тим факт обізнаності особи про те, що вона не є власником речі, не виключає добросовісності володіння за умови, що заволодіння майном не відбулося з порушенням норм права (викрадення, шахрайство).

також у судовій практиці, визначаючи добросовісність володіння, вважають, що варто встановити, що володілець не знав і не міг знати про те, що володіє чужою річчю, тобто, що обставини, у зв'язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали жодного сумніву щодо правомірності набуття майна.

таке володіння має бути відкритим для всіх, при цьому володілець має ставитись до цього майна як до власного (вживати необхідних заходів для утримання майна в належному стані тощо).

володіння майном має бути безперервним протягом встановлених законом строків. відповідно до

ч. 2 ст. 344 Цк особа, яка володіє майном, до часу свого фактичного володіння може приєднати час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Цей строк відповідно до ст. 344 ЦК для нерухомого майна встановлений тривалістю 10 років, для рухомого майна - 5 років. Ст. 119 ч. 1 Земельного Кодексу передбачено, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання в користування [12, ст. 119].

для порівняння, Цивільним кодексом Російської Федерації встановлений 15-річний строк щодо нерухомого майна, 5-річний - щодо іншого майна. Законодавство країн світу знає і 30-річні, і 5-річні, і 10-річні строки. Необхідно зазначити, що в нашій країні строк набувальної давності поширюється як на нерухоме майно, так і на рухоме.

Право власності у володільця за давністю виникає незалежно від волі колишнього власника. володілець за давністю є незаконним володільцем, про що зазначено в ч. 1 ст. 344 ЦК (особа заволоділа чужим майном). таким чином, позов про право власності за давністю володіння не може пред'явити законний володілець, тобто особа, яка володіє майном по волі власника і завжди знає, хто є її власником. Тобто виключено набуття права власності на майно, яке належить володільцю з причини оренди, найму, зберігання, застави тощо.

Право власності за давністю володіння може виникнути на придатне для володіння майно, яке належить до будь-якої форми власності і є обо- ротоздатним. Проте положення ст. 190 ЦК і глави 14 ЦК дають підстави стверджувати, що цінні папери і в бездокументарній формі можуть бути предметом, на який виникає право власності через набувальну давність. Нерухоме майно може стати предметом набуття за давністю, оскільки вважається, що таке майно існує. Якщо будівля чи споруда не є об'єктом нерухомості, прийнятим в експлуатацію, право на яке зареєстровано в установленому порядку, то набути право власності за давністю володіння на таке майно неможливо. Згідно з ч. 1 ст. 344 ЦК, право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації [3, ст. 344].

Об'єктом давнісного володіння можуть бути будь-які речі, які набуті по частинах, якщо володілець може довести, що його володіння задовольняє визначеним законом умовам. Речі, визначені родовими ознаками, не можуть бути об'єктом давнісного володіння.

Для рухомого майна підставою виникнення права власності за набувальною давністю є юридичний склад, який включає добросовісне заволодіння, відкрите та неперервне володіння, сплив встановленого законом строку, для нерухомого властиві ще два факти - судове рішення про визнання права власності та державної реєстрації останнього.

Справи щодо набуття права власності за набувальною давністю на вказане майно мають розглядатися в окремому провадженні або у позовному провадженні залежно від наявності спору про право.

Суб'єктом набуття права власності за набувальною давністю є лише фізична та юридична особа.

Вказані правовідносини можуть бути визначені як абсолютні: з однієї сторони, володілець, який має право розраховувати на змогу стати власником і має певні механізми захисту від неправомірної поведінки третіх осіб; з іншої - невизначене коло зобов'язаних осіб, які не володіють майном. Необхідно зазначити, що при заволодінні майном у порядку ст. 344 цк не виключене представництво, а також можливість набуття права власності за допомогою набувальної давності кількома особами.

Набувальна давність як правова підстава набуття права власності широко використовується в судовій практиці. Прикладні аспекти застосування набувальної давності неодноразово аналізувалися на підставі матеріалів судової практики, зокрема, варто визначити «Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ» [7].

Судова практика неоднаково застосовує норми ст. 344 ЦК у справах про визнання права власності за набувальною давністю. Так, рішенням Ленінського районного суду м. Вінниці по справі № 2-2489/11 позов К. до Вінницької міської ради щодо визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю задоволений повністю: за К. визнано право власності на 10/100 часток будинок володіння, проте представник ВМР, не погоджуючись із цим рішенням, оскаржив його в апеляційному суді Вінницької області, в апеляційній скарзі він посилався на те, що суд першої інстанції порушив норми матеріального та процесуального права, зокрема порушив вимоги п. 2 ст. 376 ЦК України та ч. 1 ст. 344 ЦК України, а також не врахував Прикінцеві та перехідні положення ЦК України.

Апеляційна інстанція це рішення скасувала, мотивуючи це тим, що суд першої інстанції помилився у правильному застосуванні норм матеріального права, допустив їх неправильне трактування і ухвалив рішення, що підлягало скасуванню ухваленням нового рішення про відмову у позові в повному обсязі. Під час розгляду справи по суті колегія дійшла висновку, що, задовольняючи позовні вимоги К., суд першої інстанції виходив із норм ст. 344 ЦК України, таким чином враховуючи, що позивачка добросовісно заволоділа майном міської ради, відкрито, безперервно та володіє ним понад 10 років, а міська рада, своєю чергою, не заявляла свої права на спірну нерухомість та не зверталась із позовом про повернення цього майна [Рішення ленінського районного суду м. Вінниці по справі № 2-2489/11].

Проте колегія суддів апеляційного суду Вінницької області не могла погодитись із таким рішенням, оскільки закон визначив ознаки володіння, які є необхідними для набуття права власності на річ за набувальною давністю. Володіння має бути добросовісним, тобто якщо володілець не знав та не міг знати про те, що володіє чужою річчю та не було найменшого сумніву стосовно правомірності набуття майна. Фактичні обставини справи свідчили про відсутність добросовісного володіння позивачкою майном міської ради, оскільки позивачка з самого початку знала, що використовувана нею нерухомість є власністю міської ради, про що нею зазначено в запереченнях на апеляційну скаргу, подану представником ВМР.

Крім цього, власник в особі Вінницької міської ради розпоряджається своїм майном на власний розсуд і не може бути протиправно позбавлений цього права власності.

Вбачається, що суд першої інстанції, виносячи рішення, діяв однобоко у підході до вирішення вищевказаного спору, чим порушив вимоги п.п. 3,

ч. 1 ст. 309 ЦПК України, у зв'язку з чим апеляційний суд Вінницької області виніс рішення про задоволення апеляційної скарги представника ВМР, а рішення ленінського районного суду м. Вінниці від 21.06.2011 р. скасоване та у позові К. до ВМР про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю відмовив. Це рішення набрало законної сили.

Рішенням Кілійського районного суду м. Кілії по справі № 2-3456/11 позов про визнання права власності на житловий будинок, у тому числі на частину будинку за набувальною давністю, задоволено.

Позивачка звернулася до Кілійського районного суду із позовом про визнання права власності на житловий будинок, в якій просить визнати її право власності на житловий будинок із господарчими будівлями та надвірними спорудами, розташований по вул. Т Шевченка в с. Шевченкове Кілійського району Одеської області, в тому числі на 54/100 частки, які були подаровані їй, та на 46/100 часток за набуваль- ною давністю.

Посилаючись на те, що 30 червня 1994 р. власник вищевказаного майна оформив нотаріально посвідчений договір дарування, яким подарував свою 54/100 частки зазначеного будинку, а 14 липня 1996 р. Г. помер, вона постійно проживала в зазначеному будинку до смерті Г., а після його смерті стала користуватися і належною йому частиною будинку, якою користується до цього часу.

Дослідивши надані у справі докази та розглянувши позовні вимоги, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню в повному обсязі. Згідно зі свідоцтвом про право власності на житловий будинок № 32, виданим виконкомом Шевченківської сільської ради 18.04.1994 р., Г. є власником цілого житлового будинку, розташованого по вул. Т. Шевченка. Відповідно до договору дарування, посвідченого нотаріусом Кілійської районної державної нотаріальної контори 30.06.1994 р., Г. та П. уклали договір, згідно з яким Г. подарував, а П. прийняла у дар 54/100 частки житлового будинку, розташованого по вул. Т. Шевченка в с. Шевченкове Кілійського р-ну, належного Г. згідно з довідкою сільської ради, позивач після смерті Г. користується цілим житловим будинком та сплачує податки в повному обсязі. за повідомленням державної нотаріальної контри після смерті Г. спадкова справа не відкривалась, у передбачений законом термін до нотаріальної контори ніхто не звертався.

Встановлено, що позивач П. добросовісно заволоділа та продовжує відкрито, безперервно володіти чужим нерухомим майном -- 26/100 частками житлового будинку після смерті власника, який помер, тобто з 14.07.1996 року, тобто на час розгляду справи термін володіння становить більше десяти років, що є підставою для визнання виникнення права власності позивача на зазначену частку житлового будинку за набувальною давністю [рішення Кілійського районного суду м. Кілії № 2-3456/11].

У ч. 3 ст. 344 ЦК зазначено, що перебіг давнісних строків на користь фактичного володільця майна, що перейшло до нього за договором із власником майна, починається з часу спливу позовної давності. За відсутності чітких правил про початок перебігу набувальної давності, окрім випадку заволодіння майном на підставі договору (ч. 3 ст. 344 ЦК), упродовж установлених строків володіння правовий режим майна до недавнього часу залишався неви- значеним.

вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у листі від 16 травня 2013 р. № 24753/0/413 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» звернув увагу судів на те, що правила ст. 344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом. А тому зазначене положення в частині визначення строку потрібно тлумачити як «не менше ніж за три роки» до набрання чинності ЦК. Тобто набувальну давність можна застосовувати з 1 січня 2011 р. Проте щодо застосування цієї норми в судовій практиці не склалося єдиного, уніфікованого підходу.

Таким чином, до десятирічного строку набуваль- ної давності на нерухоме майно включається трирічний строк, протягом якого особа чи її спадкоємці володіли майном до набрання чинності ЦК.

Суди переважно відмовляють у позові про визнання права власності в порядку набувальної давності, якщо не доведена добросовісність володіння майном. При цьому суди посилалися на трактування добросовісності, зазначеного у ст. 388 ЦК, поділяючи думку науковців, що «добросовісне володіння засноване на щирому, хоча й помилковому уявленні володільця про право володіння. володіння недобросовісне як протилежність добросовісному -- це володіння свідомо незаконне, таке, що порушує чиє- небудь право» [5, с. 86].

Під час всього періоду володіння майном незаконний володілець має бути впевненим, що отримав його на достатніх для володіння підставах. для визнання володільця добросовісним вважаємо достатнім, щоб він не набув майно злочинним шляхом чи способом, який завідомо суперечить основам правопорядку та моралі [8, с. 84]. Наприклад, до суду звернулась особа з позовом про визнання за нею права власності на 1/2 частину будівлі овочесховища. відповідно до обставин справи позивач набув право власності за договорами купівлі-продажу на % частину будівлі овочесховища. Позивач посилався на те, що співвласник будівлі помер, заповіту не залишив, його спадкоємці невідомі, а за прийняттям спадщини ніхто не звертався.

З часу смерті особи минуло більше десяти років, позивач одноосібно відкрито, безперервно володіє будівлею овочесховища, утримує її та сплачує необхідні платежі. А тому позивач просив визнати за ним право власності за набувальною давністю на 1/2 частиною будівлі овочесховища померлого. Міська рада, яка була відповідачем за позовом, заперечувала та зазначала, зокрема, що позивач не надав належних доказів добросовісності заволодіння частиною будівлі овочесховища, тому в міської ради є підстави вважати це майно безхазяйним. Також відповідач зазначив, що позивач є громадянином тієї самої країни, що і покійний, тому є вірогідність, що позивачу можуть бути відомі потенційні спадкоємці. суд першої інстанції відмовив в задоволенні позову за недоведеністю. суд зазначив, що позивач знав, що 1/2 частина будівлі овочесховища, на яку просить визнати право власності за набувальною давністю, належала померлому, тому в такому разі не можна вважати володіння нерухомим майном, на яке позивач просить визнати право власності за набувальною давністю, добросовісним, а ведення позивачем підприємницької діяльності у спірній будівлі не є підставою для визнання права власності за набувальною давністю. З рішенням суду першої інстанції погодилися апеляційний суд та ВССУ. ВССУ також вказав на те, що добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які зумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірно стійкого володіння майном. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. оскільки встановлені у справі обставини свідчать про те, що позивач обізнаний щодо того, що власником 1/2 частини будівлі був померлий, вссу погодився з тим, що не можна вважати володіння позивачем часткою померлого у праві власності на нерухомість добросовісним [ухвала від вссу від 01.11.2017 р. у справі № 560/150/16-ц].

Підсумовуючи, варто зауважити, що набувальна давність являє собою один із способів набуття права власності на рухоме майно, цей спосіб регулюється ст. 344 цк. умовами для набуття права власності на рухомі речі за зазначеною підставою є добросовісність володіння, відкритість володіння, давність та безперервність володіння. однак труднощі у застосуванні ст. 344 цк про набувальну давність зумовлені тим, що аналіз змісту вказаної статті не дає відповіді на питання, необхідні для однакового застосування судами зазначеної норми, а саме необхідно наукове визначення понять «добросовісність володіння майном»,«відкритість володіння», «безперервність володіння», якщо не доведена добросовісність володіння майном, суди відмовляють у задоволенні позовів. відсутність єдиного уніфікованого підходу до визначення понять «добросовісне володіння майном» зумовлює його різне тлумачення під час вирішення справи судом, оскільки потребує чіткого розуміння, що саме підлягає захисту в разі визнання права власності за набувальною давністю.

Список використаних джерел

Цікало В. Розвиток інституту давності у цивільних правовідносинах. Вісник Львівського університету. Серія «Юридична». 2000. Вип. 35. С. 281-286.

Цікало В.І. Давність у цивільних правовідносинах : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право». Львів, 2004. 175 с.

Цивільний кодекс України : Закон України від 18.07.1963 р. № 1540-VI. Електрон. дан. (1 файл). URL: http:// zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1540-06.

Цивільний кодекс України : Закон України від 18.07.1963 р. № 1540-VI. Електрон. дан. (1 файл). URL: http:// zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1540-06.

Маковій В.П. Набувальна давність у цивільному праві : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03. Харків, 2007. 216 с

Луспеник Д.Д. Спори про набувальну давність: проблеми теорії і судової практики. Юридичний журнал. 2006. № 5 (47). С. 114-119.

Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ. Вісник Верховного Суду України. 2014. № 3. С. 16-31.

Хопта С.Ф., Луспеник Д.Д. Набувальна давність у контексті правозастосовної практики. Часопис цивільного і кримінального судочинства. 2012. № 5. С. 82-92.

Про виконавче провадження [Текст] : Закон України від 02.06.2016 р. № 1404-VIN. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 30. Ст. 5.

Цивільний процесуальний кодекс України [Текст] : Закон України від 18.03.2004 р. № 1618-IV. Голос України. 2004. № 89.

Про практику розгляду судами процесуальних питань, пов'язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах [Текст] : Постанова Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25.09.2015 р. № 8. Електрон. дан. (1 файл). URL: http://sc.gov.ua/ua/uz agalnennja_sudovoji_praktiki.html.

Земельний кодекс України [Текст] : Закон України від № 1344-IV від 27.11.2003 р. Відомості Верховної Ради України. 2004. № 17-18. Ст. 250. Електрон. дан. (1 файл). URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2768-14.

Рішення Ленінського районного суду м. Вінниці по справі № 2-2489/11.

Рішення Кілійського районного суду м. Кілії № 2-3456/11.

Размещено на Allbest.ru