Проблеми правового регулювання підстав затримання особи в порядку ст. 208 КПК України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблеми правового регулювання підстав затримання особи в порядку ст. 208 КПК України

PROBLEMS OF LEGAL REGULATION OF REASONS FOR THE COMPLETION OF PERSONS IN THE ORDER OF ST. 208 OF THE CRIMINAL PROCEDURAL CODE OF UKRAINE

Сердечна А.Ю.,

аспірант відділу аспірантури та докторантури Національної академії Служби безпеки України

За останні роки Україна відчула значні законотворчі перетворення, які відбувалися шляхом реформ, перегляду теоретичних позицій у напрямі правових новацій. Прийняття в 2012 р. нового Кримінального процесуального кодексу внесло зміни до правового регулювання інституту затримання, однак не всі вони сприяють ефективній практиці його застосування. Це вказує на необхідність більш глибокого аналізу проблем правозастосовчої діяльності з обов'язковим врахуванням міжнародно-правових стандартів забезпечення законності під час здійснення затримання. Відповідно до ч. 1 ст. 12 КПК України, під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених КПК України. Зазначена норма досить чітко визначає головні умови, які стосуються також затримання уповноваженою службовою особою - наявність підстав, передбачених КПК України, та дотримання встановленого процесуального порядку.

У статті аналізуються підстави затримання особи за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення як основного елементу механізму прийняття уповноваженою службовою особою рішення про застосування затримання як тимчасового запобіжного заходу. Визначено проблеми кримінальної процесуальної регламентації підстав затримання. Зроблено висновок: 1) уточнення положення п. 1 ч. 1 ст. 208 КПК України в частині надання змоги затримувати особу, яка здійснює готування до злочину, є корисним як у межах забезпечення охоронюваних законом інтересів держави і суспільства, так і в межах спонукання співробітників правоохоронних органів до попередження злочинів на ранніх стадіях; 2) розширення переліку підстав та включення тих, які не відповідають встановленим стандартам, неодмінно потягне низку проблем, пов'язаних із визнанням дій службових осіб правоохоронних органів незаконними та подальшим виконанням позовних вимог позивачів в частині відшкодування матеріальної та моральної шкоди. затримання запобіжний захід

Ключові слова: затримання, підстави затримання, тимчасовий запобіжний захід, затримання уповноваженою службовою особою, судова практика ЄСПЛ.

Freedom of a person is guaranteed by the fact that a citizen suspected of a crime may be detained only in the presence of grounds established by law. Correct understanding of them is the basis for lawmaking work in the field of procedural regulation. Otherwise, this leads to the fact that in the law there may be grounds for detention by an authorized official who does not correspond to the very essence and purpose of this institution, as a result of which there may be certain inconsistencies and conflicts in law enforcement practice. This indicates the need for a deeper analysis of the reasons for the detention of a person on suspicion of committing a criminal offense and to decide on the expediency of expanding their list with due consideration of international legal standards.

The article deals with problems related to the analysis and systematization of the reasons for detention, as well as the question of the expediency of expanding their list.

The main provisions of paragraph 1, part 1, article are analyzed. 208 CPCs of Ukraine, which in our opinion do not meet the ECHR's criteria for detaining a person in terms of limiting the individual possibilities of law enforcement officers, which is the same negative factor as the inclination towards restricting the interests of the citizen to whom the detention applies.

It is concluded that the existing list of reasons for the detention of a person specified in Art. 208 of the CPC of Ukraine, is formed taking into account the international legal standards and the position of the ECHR on particular issues. However, clarification of the provision of paragraph 1 of Part 1 of Art. 208 of the CPC of Ukraine in terms of providing the opportunity to detain a person who prepares for a crime is useful both within the framework of safeguarding the interests of the state and society protected by law and within the framework of encouraging law enforcement officers to prevent early crimes.

In our opinion, expanding the list of grounds and including those that do not meet the established standards will inevitably lead to a number of problems related to the recognition of the actions of law enforcement officials illegal and the subsequent enforcement of claimants' claims in respect of pecuniary and non-pecuniary damage, and therefore is inappropriate.

Key words: detention, grounds for detention, interim preventive measure, detention by an authorized official, judicial practice of the ECHR.

Свобода особи гарантується тим, що громадянин, підозрюваний у вчиненні злочину, може бути затриманий тільки за наявності встановлених законом підстав. Правильне їх розуміння є основою для законотворчої роботи у сфері процесуальної їх регламентації. Інакше це призводить до того, що в законодавстві можуть з'явитися підстави для затримання уповноваженою службовою особою, які не відповідають самій сутності та призначенню цього інституту, наслідком чого можуть певні неузгодженості та колізії у правозастосовній практиці. Це вказує на необхідність більш глибокого аналізу підстав затримання особи за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення та вирішення питання щодо доцільності розширення їх переліку з обов'язковим врахуванням міжнародно-правових стандартів.

Загальнотеоретичні аспекти затримання особи, що підозрюється у вчиненні злочину, та його практична реалізація завжди були предметом постійної уваги з боку таких вітчизняних вчених, як І.М. Бацька, О.В. Бауліна, В.П. Бірюкова, В.І. Галагана, О.В. Капліної, Н.С. Карпова, О.П. Кучинської, Л.М. Лобойка, Є.Д. Лук'янчикова, О.С. Мазура, Є.І. Макаренко, М.Я. Никоненко, В.Т. Нора, М.А. Погорецького, М.М. Сербіна, С.М. Стахів- ського, О.Ю. Татарова, А.Р Туманянца, В.М. Тертиш- ника, Л.Д. Удалової, А.П. Черненка, О.В. Шульги, М.Є. Шумила, О.Г Яновської та ін. Однак більшість наукових досліджень, присвячених інституту затримання, проводилась за старим кримінально-процесуальним законодавством, а тому в них не враховані ті проблемні питання, які виникають у реаліях сьогодення. Незважаючи на те, що з часу прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України минуло вже сім років, залишається актуальною необхідність вирішення питань, які впливають на законне та обґрунтоване застосування затримання.

З огляду на процесуальне значення підстав затримання уповноваженою службовою особою, виникла необхідність розглянути саме проблеми, пов'язані з аналізом і систематизацією підстав затримання, вирішенням питання щодо доцільності розширення їх переліку з обов'язковим врахуванням міжнародно- правових стандартів.

Підставами застосування заходів процесуального примусу варто вважати дані, які свідчать про можливість протиправної поведінки особи або наявність інших обставин, що ускладнюють кримінально-процесуальну діяльність і потребують відповідного впливу [1, с. 109]. При цьому фактичними підставами затримання уповноваженою службовою особою є фактичні дані, що є достатніми для доставлення особи до органу досудового розслідування, свідчать про можливу її причетність до вчинення злочину і які в сукупності з відповідними умовами та мотивами засвідчують необхідність і допустимість невідкладного тимчасового тримання цієї особи під вартою [2, с. 190].

Ч. 1 ст. 208 КПК України передбачається, що уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі: 1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; 2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин; 3) якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, належного за законом до підслідності Національного антикоруп- ційного бюро України.

Відповідно ж до ч. 2 ст. 208 КПК України, уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виключно якщо підозрюваний не виконав обов'язки, покладені на нього при обранні запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує.

Першою підставою, за наявності якої стосовно особи може бути застосоване затримання в порядку ст. 208 КПК України, є безпосереднє сприйняття очевидцями факту вчинення особою злочину або замаху на його вчинення. Так, зауважимо, що особа вважається такою, яку застали під час вчинення кримінального правопорушення або замаху на нього, якщо вона була помічена в процесі виконання самих суспільно небезпечних дій, які утворюють склад закінченого злочину або замаху на нього. Отже, перша підстава може бути врахована під час прийняття рішення про застосування затримання тільки в тому разі, якщо особа, яка затримує суб'єкта, була очевидцем вчинюваних злочинних дій. При цьому необхідно враховувати, що, наприклад, якщо особа затримала зловмисника в порядку ст. 207 КПК України та передала уповноваженій службовій особі, при застосуванні затримання в порядку ст. 208 КПК України підставою є те, що затримувану особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення. На будь-яку спробу контраргументації відповідь полягає в тому, що законом не передбачено, хто саме застав особу під час вчинення злочину - пересічний очевидець чи уповноважена службова особа. Тому після внесення даних про вчинене кримінальне правопорушення в ЄРДР слідчий має право застосувати затримання за цією підставою, якщо є свідчення осіб, які застали затримуваного під час вчинення злочину, навіть якщо з часу фактичного захоплення особи на місці вчинення злочину минув певний час.

Одразу звернемо увагу на той факт, що формально уповноважена службова особа не вправі затримати суб'єкта, який вчинив готування до злочину, навіть й тяжкого або особливо тяжкого. О.І. Білоусов та С.М. Смоков при цьому тлумачать наведену вище позицію таким чином: «Закон розуміє готування як підшукання або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину (ст. 14 КК України). За своїм характером ці дії можуть бути такими, що при спостереженні за ними не залишається сумніву в намірі особи вчинити злочин (наприклад, особа придбає вогнепальну нарізну зброю, влаштовується за фальшивими документами охоронцем до банку, розробляє план нападу та намічає його дату та ін.). Затримання таких осіб, які готуються до вчинення злочину, необхідно визнати припустимим, оскільки ризик затримання особи, не причетної до злочину, тут зведений до мінімуму. В інших же випадках характер дій у стадії готування до вчинення злочину не дає змоги сторонній особі однозначно судити про намір вчинити злочин. Але якщо слідчий має у своєму розпорядженні додаткові дані, в сукупності з якими є підстави для висновку, що готується злочин, то затримання припустиме» [3, с. 112].

Наведена вище позиція цілком відповідає практиці ЄСПЛ, аналіз якої свідчить, що підстави позбавлення особи свободи, викладено в підпункті «с» ч. 1 ст. 5 Конвенції, можуть бути застосовані в трьох ситуаціях: 1) коли правопорушення вчинено та органи влади мають «обґрунтовану підозру» стосовно певної особи у вчиненні правопорушення; 2) правопорушення тільки готується або вчинено замах на правопорушення, а органи влади мають «обґрунтовану підозру» щодо певної особи в приготуванні чи замаху на злочин; 3) правопорушення вже вчинено і органи влади мають «обґрунтовану підозру» щодо певної особи у вчиненні саме цього правопорушення, а також щодо здійсненої особою втечі після його вчинення.

Як бачимо, положення п. 1 ч. 1 ст. 208 КПК України не відповідають критеріям ЄСПЛ щодо затримання особи в частині обмеження окремих можливостей співробітників правоохоронних органів, що є таким же негативним чинником, як і перехил у бік обмеження інтересів громадянина, до якого застосовується затримання. Чому? Тому, що більш дієві можливості по належному виконанню своїх правоохоронних функцій співробітниками відповідних структур забезпечать більш ефективний захист прав та інтересів пересічних громадян, які є або потенційно можуть бути потерпілими від злочину. Окрім того, попередження злочину на стадії готування є більш цивілізованим, ніж штучна бездіяльність, внаслідок якої суб'єкт доводить свій злочинний намір до кінця, а співробітники правоохоронних органів отримують підставу для затримання. Тому уточнення положення п. 1 ч. 1 ст. 208 КПК України в частині надання змоги затримувати особу, яка здійснює готування до злочину, є корисним як у межах забезпечення охоронюваних законом інтересів держави і суспільства, так і в межах спонукання співробітників правоохоронних органів до попередження злочинів на ранніх стадіях.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 208 КПК України уповноважена службова особа також може застосувати затримання до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, у тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин. Ця підстава логічно слідує з попередньої, проте, як і попередня, не надає уповноваженій службовій особі змоги вчинити «помилку», пов'язану із затриманням «не тієї особи». Як бачимо, право застосувати затримання виникає лише за умови наявності реальних (матеріальних) чи ідеальних (тих, що відбились у свідомості очевидців чи потерпілих) слідів злочину, які вказують на конкретну особу. При цьому такі сліди не можуть прийматись до уваги під час прийняття рішення про затримання особи в тому випадку, якщо між їх виявленням чи отриманням та вчиненням злочину минув певний час, на що вказує використання законодавцем термінів «безпосередньо» та «щойно».

Деякі вчені-процесуалісти вважають, що «безпосередність» стосується даних, які вказуються очевидцем, у тому числі потерпілим. Однак, з огляду на формулювання «або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин», очевидно, що «безпосередність» стосується і даних, коли на підозрюваного вказує очевидець, а також випадків виявлення «сукупності очевидних ознак», оскільки щодо сукупності очевидних ознак вживається слово «щойно», яке в цьому контексті є синонімічним проміжком у часі «безпосередньо після вчинення злочину» [4, с. 299-311]. Тому вжитий у законі термін «безпосередньо» не варто тлумачити так, що особа, яка вчинила злочин, може бути затримана лише відразу після його вчинення, тобто на місці злочину. Вираз «безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення» свідчить про те, що між моментом вчинення злочину і безпосереднім затриманням був короткий проміжок часу, під час якого особа не встигла сховатися і ще не зникла з поля зору того, хто її переслідував. Відповідно, якщо особу затримано, наприклад, увечері того самого дня працівником правоохоронного органу, причому в момент, коли вона вже перебувала вдома, то й підстави для її затримання не буде. У такому разі слідчий або інша уповноважена службова особа зобов'язана буде виїжджати на затримання з цієї підстави вже тільки після внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань та отримання ухвали слідчого судді на затримання особи з метою приводу [5, с. 454].

Таким чином, допоки вимоги закону не надають змоги уповноваженій службовій особі застосовувати затримання щодо особи, яка, хоча й вчинила злочин, про що є відповідні докази, здобуті в межах кримінального провадження, не була затримана з дотриманням критеріїв «щойності» та «безпосередності», будь-які дискусії з приводу розширення тлумачення наведених понять є небезпечними, оскільки прийняття хибного рішення про застосування затримання за відсутності передбаченої законом вимоги тягне за собою передбачену законом відповідальність. Наслідками порушення наведених вище вимог може бути визнання затримання незаконним та притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності.

Різниця між підставою, передбаченою п. 1, та підставою, передбаченою п. 2 ч. 1 ст. 208 КПК України, полягає в тому, що в першому випадку уповноважена службова особа чи інший співробітник правоохоронного органу можуть бути фактичними очевидцями вчиненого злочину та сприймати його подію, наприклад, у зв'язку з виконанням своїх службових обов'язків. У другому випадку до співробітника правоохоронного органу було зроблено звернення очевидців або потерпілих осіб. До того ж, якщо, наприклад, відсутні очевидці вчиненого злочину, то підставою для затримання може стати сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події, які вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин. При цьому наявність вказаних ознак оцінюють з огляду на незначний часовий проміжок між їхнім виявленням та подією злочину. Також друга підстава затримання вказує на те, що особою вже вчинені певні суспільно небезпечні дії, які утворюють склад злочину, тобто на момент сприйняття суб'єкт з тих або інших причин та міркувань виконав всі дії, які вважав необхідними для досягнення бажаного злочинного результату.

Підбиваючи певний підсумок під змістом підстав застосування затримання, передбачених п.п. 1-2 ч. 1 ст. 208 КПК України, наголосимо на тому, що суб'єкти, які застали громадянина під час вчинення злочину, мають безпосередньо спостерігати та сприймати його дії чи частину дій, вчинених ним, та усвідомлювати їхній злочинний характер. Якщо ж вони спостерігали тільки наслідки злочинного характеру та з певних причин пов'язали їх настання з діями особи, яку застали на місці злочину, то йдеться про можливість затримання безпосередньо після вчинення злочину. Затримувана особа має визнаватися такою, яку застали безпосередньо після вчинення злочину, якщо її застали на місці вчинення злочину одразу після закінчення злочинних дій чи під час спроби залишити це місце (в такому разі необхідно враховувати сукупність слідів та ознак, які вказують на те, що злочин вчинено саме цією особою). Якщо особа зникла з місця вчинення злочину, навіть за умови, що очевидці можуть повідомити її анкетні дані й місце проживання, підстави для затримання в порядку п.п. 1-2 ч. 1 ст. 208 КПК України втрачаються.

Наступна підстава затримання уповноваженою службовою особою має певні особливості. Так, чинний КПК України був доповнений п. 3 ч. 1 ст. 208 на підставі Закону України від 12 лютого 2015 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України та Національного агентства з питань запобігання корупції» [7, с. 118]. Цим законом із метою вдосконалення антикорупційного законодавства було внесено зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Господарського, Цивільного процесуального, Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України, а також законів України «Про прокуратуру», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про Національне антикорупційне бюро України», «Про запобігання корупції» тощо.

Здійснюючи тлумачення цієї норми в її системному зв'язку із конституційними положеннями про допустимість застосування уповноваженими на те законом органами тримання особи під вартою як тимчасового запобіжного заходу у разі нагальної необхідності запобігти злочину чи його припинити (ч. 3 ст. 29 Конституції України), а також про недопустимість звуження змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів (ч. 3 ст. 22 Конституції України), можна зробити висновок про вихід її дії за межі вказаних конституційних приписів [8, с. 255].

Відповідно до ч. 2 ст. 208 КПК України, уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виключно якщо підозрюваний не виконав обов'язки, покладені на нього при обранні запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує. Іншими словами, в законодавстві передбачено два окремих випадки, в яких уповноважена службова особа може прийняти рішення щодо застосування до особи процесуального затримання. Так, до таких випадків належать:

невиконання обов'язків, покладених у процесі обрання запобіжного заходу особою, підозрюваною у вчиненні злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

невиконання у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує, особою, підозрюваною у вчиненні злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Неважко помітити принципові відмінності між затриманням, передбаченим п. 1-2 ч. 2, та ч. 2 ст. 208 КПК України, а саме: 1) згідно з ч. 1 ст. 208 КПК України особа затримується у зв'язку із вчиненням кримінального правопорушення, а згідно з ч. 2 ст. 208 КПК України -- у зв'язку з невиконанням відповідних зобов'язань (обов'язків, покладених у процесі обрання запобіжного заходу чи вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує); 2) особа, яку затримують за ч. 2 ст. 208 КПК України, вже має процесуальний статус підозрюваного, їй повідомлено про підозру та обрано запобіжний захід, в той час як у разі застосування ч. 1 ст. 208 КПК України ці процесуальні етапи ще не реалізовані; 3) передумовою затримання в порядку ч. 2 ст. 208 КПК України є вчинення особою злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, в той час як затримати особу в порядку ч. 2 ст. 208 КПК України можна, навіть якщо вона є підозрюваною у вчиненні злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У науці кримінального процесу є численні спроби щодо розширення переліку підстав затримання особи за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, наприклад, можливість використання даних, що свідчать про причетність до вчинення кримінального правопорушення особи, яка намагається переховуватися від органів досудового розслідування, прокуратури та/або суду, отриманих під час здійснення оперативно- розшукових заходів.

З цим положенням навряд чи можна погодитись із наведених нижче міркувань. Так, якщо в оперативного підрозділу наявні відомості про причетність до вчинення кримінального правопорушення, зрозуміло, що ці відомості є підставою для внесення даних про вчинене кримінальне правопорушення до ЄРДР. На момент внесення даних до ЄРДР у слідчого будуть наявні всі матеріали, які свідчать про причетність особи до вчинення кримінального правопорушення і про її намагання переховуватися від органів досудо- вого розслідування, прокуратури та/або суду, а, отже, прокурор, слідчий за погодженням із прокурором у порядку ст.ст. 187-188 КПК України має право звернутися з клопотанням про дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою його приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Щодо інших спроб та пропозицій про розширення переліку підстав затримання особи необхідно зазначити кілька аргументів «проти». Так, по-перше, наявний перелік підстав затримання особи сформовано з урахуванням міжнародно- правових стандартів та позиції ЄСПЛ з окремих питань. Розширення переліку підстав та включення тих, які не відповідають встановленим стандартам, неодмінно потягне низку проблем, пов'язаних із визнанням дій службових осіб правоохоронних органів незаконними, та подальшим виконанням позовних вимог позивачів у частині відшкодування матеріальної та моральної шкоди. По-друге, якщо звернутись до діяльності практичних підрозділів, а не здійснювати моделювання уявних ситуацій, ускладнених різними життєвими обставинами, то, в принципі, обсягу наявних підстав достатньо для належного виконання співробітниками правоохоронних органів своїх обов'язків.

З урахуванням вищевикладеного можна дійти висновку, що наявний перелік підстав затримання особи, який зазначений у ст. 208 КПК України, сформовано з урахуванням міжнародно-правових стандартів та позиції ЄСПЛ з окремих питань. Проте уточнення положення п. 1 ч. 1 ст. 208 КПК України в частині надання можливості затримувати особу, яка здійснює готування до злочину, є корисним як у межах забезпечення охоронюваних законом інтересів держави і суспільства, так і в межах спонукання співробітників правоохоронних органів до попередження злочинів на ранніх стадіях. Розширення ж переліку підстав та включення тих, які не відповідають встановленим стандартам, неодмінно потягне низку проблем, пов'язаних із визнанням дій службових осіб правоохоронних органів незаконними та подальшим виконанням позовних вимог позивачів у частині відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Список використаних джерел

Рожнова В.В. Співвідношення примусу, відповідальності та санкцій у сфері кримінального судочинства. Право України. 2000. № 11. С. 109.

Савицький Д.О., Шульга О.В. Затримання уповноваженою службовою особою у кримінальному провадженні : монографія. Київ : Видавничий центр «Кафедра», 2017. С. 190.

Білоусов О.І, Смоков С.М. Затримання підозрюваного у кримінальному процесі України : монографія. Одеса, 2009. 112 с.

Гловюк І.В. Законне затримання та затримання уповноваженою особою: питання теорії та практики. Наукові праці Нац. ун-ту «Одеська юридична академія». 2014. С. 299-311.

Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар за заг ред. проф. В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. Київ : Юстініан, 2012. С. 454.

Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикоруп- ційного бюро України та Національного агентства з питань запобігання корупції : Закон України від 12 лютого 2015 р. Відомості Верховної Ради України. 2015. № 17. Ст. 118.

Шульга О.В. Затримання уповноваженою службовою особою у кримінальному провадженні : дис. ... канд. юрид. наук. Київ. 2016. 255 с.

Размещено на Allbest.ru