Прагматичний механізм судочинства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Прагматичний механізм судочинства

Мартиненко О.О.,

кандидат юридичних наук, адвокат

Анотація

У статті проаналізовано неформалістичну методологію відправлення правосуддя, характерну для прагматичної юриспруденції. Визначено засадничі константи прагматичної юриспруденції, які відокремлюють її від інших напрямів юридичної думки у самостійну юридичну концепцію.

Прагматичний механізм судочинства охарактеризовано як послідовність емпіричної, раціоналістичної та безпосередньо прагматичної стадій судового процесу. Емпірична стадія судового процесу включає у себе дослідження фактичних обставин судової справи та передумов, що призвели до звернення заінтересованої сторони до суду. Емпірична стадія є визначальною для переконання сторонами судді в обґрунтованості своєї юридичної позиції шляхом подання доказів, пояснень, заперечень.

Раціоналістична стадія полягає у пошуку законодавчої або прецедентної нормативної моделі, яку може бути застосовано судом до конкретних обставин судової справи, та в оцінці такої моделі як предмету справедливого застосування. Наголошено на необхідності врахування того, що саме законодавець є основним правотворцем, і там, де чинне законодавство дає справедливу відповідь на вирішення судового спору, таку ж відповідь має дати й суд у своєму судовому рішенні.

Прагматична стадія судового процесу дозволяє віднайти судове рішення в умовах наявності прогалин законодавства або надмірної несправедливості законодавчої нормативної моделі. Для прагматичної стадії визначальним є оцінка інтересів сторін, приватних, суспільних та публічних інтересів, прогнозування наслідків судового рішення, врахування соціального контексту та виявлення результату, якого необхідно досягти в конкретній справі. За результатами аналізу, визначено прагматичний механізм судочинства як процесу пошуку моделі, не закладеної законодавцем або судами в попередніх рішеннях, яку може бути адекватно застосовано у конкретній справі з урахуванням конкретних соціальних умов, інтересів, прогнозованих наслідків та необхідність подальшої верифікації судового рішення. юриспруденція правосуддя прагматичний

Ключові слова: правосуддя, соціологічна юриспруденція, судова правотворчість, судовий прецедент, судова реформа, юридичний прагматизм.

The pragmatic mechanism of justice

The article is devoted to the non-formalistic methodology of the judicial process which is specific to pragmatic jurisprudence. The basic constants of pragmatic jurisprudence, which distinguish it from other legal schools into an independent legal concept, are defined.

Pragmatic mechanism of the justice is characterized as a sequence of the empirical, rationalistic and pragmatic stages of the judicial process. The empirical stage of the judicial process includes an analysis of the actual trial circumstances and the preconditions that led to the request of the party concerned to start a trial. The empirical stage is determinative for the judge's conviction by the parties by submitting evidences, explanations and objections.

The rationalistic stage is necessary to find and analyze a statute or case law model that can be applied by the court to the particular set of the case facts. The author postulates that it is necessary to realize that the legislator is the main lawmaker and if the current legislation gives a fair answer to the resolution of a court dispute, the same answer should be given by the court in its decision.

The pragmatic stage of the judicial process allows finding a judicial decision in the presence of the legislation gaps or extremely injustice of the legislative normative model. Determination the interests of the parties, private and public interests, prediction the consequences of the court decision, taking into account the social context and identifying the result to be achieved in the concrete case is decisive for the pragmatic stage.

Based on the results of the analysis, a pragmatic mechanism of justice is defined as a process of searching for a model was not laid down by the legislator or by the courts in previous decisions, which can be adequately applied in a particular case, due to present social circumstances, interests, predicted consequences and the necessity subsequent verification of a court decision.

Key words: judge-made law, judicial precedent, judicial reform, justice, legal pragmatism, sociological jurisprudence.

Постановка проблеми. Перманентна судова реформа в Україні вимагає не тільки інституцій- них, персональних та процедурних змін в судовій системі, які здебільшого зводяться до зміни табличок з назвами судів Якщо процедура утворення та формування Верховного Суду фактично відбувалась "з чистого аркушу", то утворення "нових" апеляційних судів у 2018 р. вже нагадує механічне перейменування та переведення суддів на нові посади., але й переосмислення ролі суду в правовій системі, соціальному регулюванні та суспільному розвитку як такому. Наразі залишається все менше місця для архаїчного уявлення про суддю як сліпого слугу закону, який механічно застосовує прескриптивні тексти (закони або прецеденти) до певного набору фактів. Так само - все менше місця залишається для міфу про всеосяжність законодавчого регулювання, яке може охопити всю складну палітру суспільного життя та динамічність суспільних відносин. Але розвіювання міфів призводить до поставання нової проблеми - відсутності методології та механізмів для відправлення правосуддя в умовах нової реальності. Якщо суддя перестає бути "оракулом закону", а сам закон більше не є єдиним джерелом судового рішення, то де шукати нове підґрунтя для відправлення судочинства?

Стан дослідження. Судова методологія та судова правотворчість вже були об'єктами дослідження таких вчених, як В. Бігун, Н. Гураленко, А. Карапетов, М. Козюбра, П. Куфтирєв, С. Лозовська, Б. Малишев, М. Марченко, Ю. Мелякова, С. Погребняк, Є. Сем'янов, Н. Стецик, С. Чередниченко, С. Шевчук, та інших. Проте слід констатувати, що дослідження судової методології крізь призму прагматичного праворозуміння зазвичай зводиться лише до опису теоретичних поглядів представників прагматичної юриспруденції, без вироблення прикладних та інструментальних пропозицій щодо вдосконалення методології та механізму відправлення правосуддя.

Постановка завдання. Ця стаття є спробою пошуку нової методології та нового механізму судочинства, який був би позбавлений пережитків закам'янілого уявлення про суд та відповідав би сучасним потребам динамічного розвитку як правової системи зокрема, так і суспільства загалом.

Виклад основного матеріалу. Все ще малодослідженою у вітчизняній правовій науці залишається концепція юридичного прагматизму, яка стала самодостатнім симбіозом європейських соціоцентричних правових шкіл та американської прагматичної філософії. Так, батько соціологічної юриспруденції Р. Паунд (Roscoe Pound) наголошував, що "соціологічний рух у праві - це рух за прагматизм як філософію права" [1, с. 609]. Юридичний прагматизм як напрям юридичної думки об'єднує різні юридичні школи та теоретичні погляди, які намагаються перенести акцент у вивченні державно-правової дійсності з догматики права на динаміку права, тобто у сферу діяльності судових та адміністративних органів, які й формують реальний зміст права конкретного соціокультурного середовища, а судова правотворчість у такій концепції виконує роль інструмента забезпечення динаміки права.

Прагматична юриспруденція пропонує нову методологію та механізм судочинства. Для її розуміння засадничим є виокремлення фундаменту прагматичної юриспруденції як такої. Таким фундаментом є:

- відмова від розгляду права як продукту логіки, тобто заперечення безумовного виведення судових рішень із законодавчих та прецедентних норм шляхом дедукції;

- консеквенціалізм, тобто визнання істинності поняття через наслідок його практичного застосування;

- відмова від сприйняття істини як об'єктивного відображення реальності у свідомості людини та перенесення акценту на переконання та подолання сумнівів;

- заперечення всеосяжності законотворчого правового регулювання та визнання правотворчої ролі суду;

- необхідність врахування суддею соціальних аспектів, економічної вигоди та історичного розвитку при вирішенні справи;

- сприйняття права як процесу прогнозування судового рішення Детальніше про філософські константи прагматизму та детермінанти прагматичного праворозуміння див. у дисертації "Теоретичні засади судової правотворчості у концепції юридичного прагматизму" [2]..

Відповідно, специфічним постає й механізм відправлення правосуддя з використанням прагматичного підходу до права та інструментарію судової правотворчості. Одразу зазначимо, що науковому обґрунтуванню такого механізму варто присвятити окреме монографічне дослідження, проте у цій статті ми спробуємо окреслити основні стадії прагматичного механізму судочинства, комплексне наукове, а головне - методологічне наповнення якого, сподіваємося, буде проведено надалі.

Прагматичний механізм судочинства включає такі стадії: емпіричну, раціоналістичну та безпосередньо прагматичну.

Емпірична стадія судового процесу включає у себе дослідження фактичних обставин судової справи та передумов, що призвели до звернення заінтересованої сторони до суду. На цій стадії суддя виконує функцію стороннього спостерігача (хоча й продовжує скеровувати процес згідно з вимогами процесуального законодавства), який вивчає матеріали справи, а головне - вислуховує та вивчає аргументи сторін. варто наголосити, що нові редакції процесуальних кодексів, прийняті в 2017 р., направлені, зокрема, й на підвищення змагальності та перенесення обов'язку доказування саме на сторони справи.

Незважаючи на певну пасивність, на цій стадії починається подолання суддею сумнівів та досягнення ним переконання щодо необхідності ухвалення того чи іншого рішення. Прагматична філософія наголошує на недоцільності та неможливості встановлення об'єктивної істини у змагальному судовому процесі. все, на що має бути направлений судовий процес, - це переконання судді та подолання його сумнівів щодо доцільності винесення того або іншого рішення, а докази, які подаються сторонами, направлені саме на переконання судді, а не на доведення об'єктивності факту.

В цьому контексті Є. Атрашкевич, аналізуючи неопрагматизм С'юзан Хаак, наголошує на існуванні проблеми сумісності методологічних принципів: "дослідник в ідеалі прагне встановити істину, а прав- ник використовує систему аргументів на захист тієї або іншої сторони у правовому процесі; дослідження забезпечується формально-логічним інструментарієм та об'єктивним досвідом, а правовий процес спрямований на ухвалення справедливого рішення, що породжує велику кількість апорій знання, а тому формує конфлікт епістемологічних і неепістемоло- гічних цінностей" [3, с. 10]. Така відмова від пошуку істини в судовому процесі є своєрідним привнесенням антирепрезентативізму Р. Рорті у право.

Наведемо як приклад розповсюджену категорію податкових спорів в Україні. Державна фіскальна служба за результатами податкової перевірки товариства "А", виносить податкове повідомлення- рішення, яким додатково нараховує податкове зобов'язання із податку на додану вартість. Податкова інспекція вбачає договір товариства "А" з приватним підприємством Б фіктивним, а господарську операцію - безтоварною. Відповідно, у товариства "А" не виникає права на податковий кредит з податку на додану вартість. Метою товариства "А" є доведення в суді товарного характеру та реальності господарської операції. Ця мета може бути досягнута, якщо суддю, який розглядає спір, вдасться переконати у реальності господарської операції шляхом надання достатньої кількості доказів - первинних документів та інших підтверджень реальності господарської операції. Якщо кількість доказів буде достатньою та належною, суддя досягне такого переконання та скасує податкове повідомлення- рішення. Проте весь судовий процес направлений не на встановлення реальності господарської операції (об'єктивної істини), а на переконання судді у її реальності. У цьому і полягає суть змагальності судового процесу. Недаремно суддями в текстах судових рішень вживаються наступні формулювання: "факт підтверджується матеріалами справи", "стороною не надано належних доказів на підтвердження...", "в матеріалах справи відсутні докази, які б вказували на.".

Для сторін спору дана стадія є визначальною, адже саме на цій стадії сторони мають найбільші можливості для переконання судді в обґрунтованості своєї юридичної позиції шляхом подання доказів, пояснень, заперечень тощо.

Наступною стадією судового процесу є раціоналістична. На цій стадії на перше місце виходять, як це не дивно, такі не характерні для прагматичної юриспруденції методи логіки, як силогізм та дедукція. Суддя шукає нормативне підґрунтя, яке може бути застосоване при ухваленні рішення. Суддя зобов'язаний встановити, які саме юридичні норми можуть (хоча б потенційно) бути застосовані у конкретній судовій справі.

Судом має бути відшукано:

- існуючі законодавчі норми та норми підзаконних актів, які можуть бути застосовані для вирішення справи;

- рішення вищестоящих судів в аналогічних справах;

- судову практику Європейського суду з прав людини щодо застосування Європейської конвенції з прав людини та Протоколів до неї до спірних правовідносин.

Іншими словами, суддею має бути встановлено ту нормативну конструкцію, яка вже закріплена чинним законодавством або прецедентним правом. відповідно, з такої нормативної конструкції з використанням силогізму та дедукції може бути винесено формалістичне рішення: закон забороняє відчужувати заставлене майно без згоди заставодержателя; "А" було відчужено заставлене майно без згоди заставодержателя; відповідно, закон забороняє "А" відчужувати заставлене майно без згоди заставодержателя. Простий категоричний силогізм.

Важливо визнати, що саме законодавець є основним правотворцем. І там, де чинне законодавство дає адекватну відповідь на вирішення юридичного казусу (судового спору), таку ж відповідь має дати й суд у своєму судовому рішенні. Цього вимагає принцип правової визначеності та вимоги стабільності правової системи. Місце для прагматичного механізму судочинства з'являється у випадках, коли законодавство не дає однозначної відповіді на складну правову проблему внаслідок наявності прогалин та колізій у законі або абстрактності законодавчого регулювання. Ще однією причиною незастосування існуючого закону є його очевидна несправедливість та неадекватність. Це було підтверджено Г Радбрухом у його знаменитій "формулі Радбурха", згідно з якою "закон залишається правовим незалежно від його справедливості, але втрачає своє правове значення в тому випадку, коли ступінь його несправедливості виявляється надмірною і нестерпним" [4, с. 233-234].

У таких ситуаціях суддя потрапляє у своєрідну "юридичну темряву" та шукає дороговказне світло для ухвалення судового рішення. Саме таким світлом і може стати прагматична методологія ухвалення судового рішення.

Прагматичний метод вимагає від судді проведення додаткових дій, які й складають вже прагматичну стадію процесу ухвалення судового рішення.

По-перше, суддя має врахувати інтереси учасників процесу (сторін та третіх осіб). При цьому, якщо є така можливість, оцінити ці інтереси економічно. Так, у вищеописаному прикладі відчуження заставленого майна заставодавець отримує вигоду, яка виражається сумою отриманих коштів від продажу майна, а відповідно, заставодержатель несе фінансовий ризик в сумі невиконання боргового зобов'язання, забезпеченого заставою, додаткові витрати, пов'язані з задоволенням незабезпеченого заставою зобов'язання. тобто, незважаючи на те, що ціна продажу заставного майна та розмір забезпеченого зобов'язання можуть бути рівними, витрати заставодержателя є вищими, а тому й потребують судового захисту не лише з позиції законодавчого закріплення відповідної норми, але й з позиції економічної обґрунтованості. Очевидно, що економічний метод простіше застосовувати у цивільних та господарських справах як царині майнових відносин, які можуть бути виражені у грошовому еквіваленті. Проте й кримінальні справи не позбавляють суддю можливості застосувати економічний підхід до права там, де законодавцем залишено місце для дискреції суду під час вибору покарання, і робота Г Бекера [5] є яскравим підтвердженням цього.

По-друге, суддя має оцінювати та враховувати не лише інтереси сторін спору або третіх осіб, що передбачено чинними процесуальними кодексами, а й суспільні та публічні інтереси, на які може вплинути судове рішення. На необхідності забезпечення справедливої рівноваги між вимогами загальних інтересів суспільства та вимогами захисту основних прав людини, що є невіддільним принципом Конвенції про захист прав і основоположних свобод, наголошує і Європейський суд з прав людини [6].

Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі [7].

По-третє, індивідуальні, суспільні та публічні інтереси мають оцінюватися суддею не свавільно, а з усвідомленням необхідності верифікації такої оцінки як вищестоящими судовими інстанціями та колегами по суддівському корпусу, які таку модель оцінки потім застосовуватимуть у своїй діяльності. Найкращим критерієм оцінки тих чи інших інтересів, їхнього співставлення та надання одним переваги над іншими є наслідки, тобто недоліки та переваги тих або інших рішень на практиці. При всьому бажанні навряд чи можливо обґрунтувати та сформулювати чітку ієрархію інтересів. Оцінка інтересів має здійснюватися не абстрактно та відірвано від життя, а в контексті конкретних обставин кожної справи. Тому оцінка інтересів має здійснюватися через прогнозування наслідків (вигоди та витрат) того чи іншого судового рішення, до того ж - як у конкретній справі, так і для подальшого праворегуляторного процесу.

По-четверте, прогнозування наслідків дає судді можливість визначитися з тим результатом, якого необхідно досягнути через конкретне судове рішення. При цьому такий результат не має зводитися до задоволення або незадоволення позовних вимог. Судове рішення має виступати інструментом досягнення такого результату. такий підхід є своєрідним продовженням "юриспруденції результатів" Р. Ієрінга (Wirklichkeitsjurisprudenz) та "юриспруденції наслідків" (jurisprudence of ends) Р Паунда.

По-п'яте, суддею має враховуватися соціальний контекст, який супроводжує судовий процес. Суд є тим органом державної влади, який серед інших інституцій найглибше "поринає" у суспільне життя, розглядаючи судовий спір, який став продовженням певного соціального конфлікту. А тому суд не може провадити правосуддя "відірвано" від суспільного контексту, подібно до того, як досвідчений водій, крім суворого дотримання правил дорожнього руху, має постійно оцінювати навколишню обстановку (погодні умови, освітлення, наявні перешкоди, потенційні небезпеки). Саме в суді зустрічаються абстрактна законодавча модель та конкретні вияви суспільного життя, і завданням судді стає їх адекватне поєднання, яке й буде виражене у формі судового рішення.

Схематично прагматичний механізм судочинства можна зобразити таким чином:

1) наявні законодавчі або прецеденті норми;

2) інтереси;

3) необхідність верифікації судового рішення;

4) соціальний контекст;

5) необхідний результат.

Висновки

Прагматичний механізм судочинства полягає в пошуку моделі, не закладеної законодавцем або судами, яка може бути адекватно застосованою у конкретній справі з урахуванням конкретних соціальних умов, інтересів, прогнозованих наслідків та необхідності подальшої верифікації судового рішення. Суди (особливо Верховний Суд) наділені широкими повноваженнями та іманентним обов'язком тлумачення юридичних норм та встановлення їхнього дійсного змісту, тобто здійсненням правонаповнення або правомодифікації.

Наявність у суду повноважень для підлаштування писаного юридичного матеріалу для забезпечення ефективності у сфері соціального регулювання та усвідомлення суддею своєї реальної відповідальності за забезпечення такої ефективності є необхідним елементом прагматичного методу судочинства. Такі повноваження судів є засобом реального соціального регулювання у галузі економіки (переважно силами господарської юрисдикції), у галузі охорони правопорядку (силами кримінального судочинства) та спонукання державних інституцій до ефективної та законної діяльності (через систему адміністративної юрисдикції). Історія вже знала приклади подолання економічної кризи, у тому числі засобами суддівського активізму. так, успіх економічної політики Нового курсу Ф. Рузвельта було забезпечено суддями-реалістами, які розглядали Конституцію США та загальне право не як закам'янілу систему, а прилаштовували їх до потреб та викликів нещадної американської економіки 30-х років ХХ ст.

Прагматизм у праві наразі є надзвичайно актуальним для сучасних українських реалій правової системи. Найефективнішим інструментом впровадження декларованих виконавчою та законодавчою владою реформ має стати, безперечно, право. Водночас у правотворчості має домінувати орієнтування на прагматичний результат, а не на гарні, проте абстрактні та недієві декларації. Прагматична юриспруденція дає уявлення про право як про інструмент, який "у вправних руках" юриста (законодавця, судді, посадовця) стає засобом конструювання соціальної дійсності та насамперед засобом досягнення цілей суспільства. А тому надзвичайно важливим сьогодні є впровадження прагматичної юриспруденції не лише у законотворчість, яка є домінуючою галуззю вітчизняної правотворчості, але й у судочинство як сферу динамічнішого та оперативнішого реагування на суспільні запити та потреби.

Список використаних джерел