Особливості становлення прокуратури у період від початку н.е. до другої половини ІІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Особливості становлення прокуратури у період від початку н.е. до другої половини ІІ століття

Струневич О.П., кандидат юридичних наук

У статті проаналізовано специфіку становлення та розвитку прокуратури у період від початку н.е. до другої половини ІІ ст. Досліджено основні джерела даного часового проміжку. Охарактеризовано правові риси даного етапу генезису прокуратури.

Ключові слова: прокуратура, генезис, прокурор, правові джерела, нагляд за додержанням законів.

В статье проанализирована специфика становления и развития прокуратуры в период от начала н.э. ко второй половине II века. Исследованы основные источники данного временного промежутка. Охарактеризованы правовые черты данного этапа генезиса прокуратуры.

Ключевые слова: прокуратура, генезис, прокурор, правовые источники, надзор за соблюдением законов.

PECULIARITIES OF THE FORMATION OF THE PROSECUTOR'S OFFICE IN THE PERIOD FROM THE BEGINNING NE TO THE SECOND HALF OF THE SECOND CENTURY

In the article the specifics of the formation and development of the prosecutor's office in the period from the beginning of AD. to the second half of the second century are analyzed. The main sources of this time interval are investigated. The legal features of this stage of the genesis of the prosecutor's office are described.

Key words: prosecutor's office, genesis, prosecutor, legal sources, supervision of observance of laws.

Постановка проблеми

Історія українського народу - це історія боротьби за своє існування та збереження національних, культурних цінностей та самобутності. Кожний народ має потенціал для зародження власної державності, але тільки висока самоорганізація та духовність є запорукою виникнення самостійної держави. Як відомо, виникнення державності потребує наявності влади, яка для забезпечення законності покладає на прокуратуру нагляд за додержанням та застосуванням законів. У різних країнах світу прокуратура має різні завдання та організаційно-правові засади діяльності [1, с. 64]. Таким чином, сучасний стан прокуратури України знаходиться в прямій залежності від прогресу цього інституту держави в попередні періоди розвитку. Нині функції прокуратур країн світу не мають кардинально великих відмінностей, оскільки в тій чи іншій мірі вони виконують нагляд за дотриманням законодавства [1, с. 64]. Однак, на початку нашої ери посади прокурора в багатьох тогочасних державах не існувало, а там де вона була, відрізнялася функціональними складовими від визначених на сьогодні.

В наукових джерелах можна знайти велику кількість періодизацій етапів становлення і розвитку прокуратури, однак всі вони є загальними і детально не описують давні історичні події, надаючи лише загальну характеристику їм. Саме тому важливо надати класифікацію етапів становлення та розвитку прокуратури в один із найбільш давніх періодів - від початку нашої ери до ІХ століття, адже це проміжок часу, за якого активно розвивалось римське право, а на території сучасної України все ще існували грецькі міста держави, які вирізнялися певною організаційною структурою.

Виклад основного матеріалу

Якщо розглядати прокуратуру початку нашої ери, то найбільш відомим історичним згадуванням про діяльність прокурорів є ситуація навколо римських прокураторів, яких назначали управляти різними колоніями Римської імперії.

За часів правління імператора Октавіана Августа (до 14 р. н.е.) великого значення набула діяльність прокураторів, які виконували функції по збору податків, управлінню невеликими провінціями; деяка господарська діяльність [2, с. 100]. Таким чином, на рубежі ер в Римській імперії відбулися зміни в структурі управління, на основі яких посада прокуратора набула більшої ваги, а відповідно особи, які її посідали були прибічниками імператора та служили йому.

Наприклад, у 6 році н. е. Іудея була перетворена на римську провінцію і туди прибув перший її римський намісник Копонев. Всього в Іудеї до початку Іудейської війни (66-73 рр.) було 14 римських намісників, п'ятим з них був Понтій Пілат [3, с. 77]. Тобто за доволі короткий період змінилася велика кількість прокураторів Іудеї. Щодо п'ятого прокуратора - Понтія Пілата, то навколо нього зав'язана неприємна, однак важлива для християнства історія щодо розп'яття Ісуса Христа, яке було здійснено за його наказом.

В.А. Федосик відзначає, що при розгляді історії Іудеї слід зупинитися на ряді проблем, які або є дискусійними, або залишаються без належної уваги дослідників, породжуючи часом надумані суперечки або просто помилкові положення. Не претендуючи на повноту їх охоплення, можна виділити деякі з них. Чи була Іудея самостійною римською провінцією? Яка територія перебувала під управлінням римських намісників Іудеї'? У якому ранзі знаходилися намісники Іудеї, традиційно іменовані прокураторами? Всі ці проблеми, так чи інакше, виникають при дослідженні діяльності п'ятого прокуратора Іудеї Понтія Пілата [3, с. 77]. Насправді історія тих далеких часів описується по різному, при тому, що не співпадають думки не лише сучасних вчених, які вивчають період початку нашої ери, але й тогочасних авторів, з праць яких складно сформувати якусь однозначну картину тих події. Все ж вважаємо, що заперечувати наявність посади прокуратора у римських колоніях не варто, питання лише в повноваженнях, які вони виконували.

І.Б. Ротнова вважає, що під час правління імператора Клавдія (до 54 р. н.е.) були розширені повноваження прокураторів, вони отримали право виносити судову ухвалу. Так почала формуватися правова система і разом з нею певні функції прокуратури [2, с. 100]. Дана думка підтверджує, що деякі із функціональних обов'язків тогочасних прокураторів на території Римської імперії були подібними до тих функцій, які нині виконують прокурори.

Однак, в поняття «прокуратор» вкладається і інше значення, так наприклад, термін «прокуратор» означає агента і використовується для позначення ведення практично будь-якої агентської діяльності. Його застосовували головним чином відносно агентів, керуючих власністю в Римі, і часто використовували практично в тому ж сенсі, що і vilicus (керуючий) або calculator (рахівник) [4, с. 14, 16]. На нашу думку, прокуратори були наділені досить широкими повноваженнями, які переважали повноваження керуючих та рахівників. Ми вважаємо, що прокуратор мав більшу свободу дій, ніж перший, і більш широкі функції, ніж другий.

С.Л. Утченко виражає думку, що тоді як прокуратору давали доручення, то керуючому або рахівнику, давали прямі вказівки [5, с. 259]. Це підтверджує наше попереднє твердження стосовно ширших повноважень прокуратора. Тим не менш, це поняття особливо часто використовувалося для позначення керуючих земельним володінням власника (або dominus), який веде справи з іншими людьми, управляє своїми рабами і керує сільськогосподарськими роботами через прокуратора; такому агенту доручали управління і контроль (підлеглі вказівкам власника) над одним або декількома маєтками. Останнє твердження є достатньо суперечливим, адже одночасно переплітає два значення поняття «прокуратор», як чиновника, що має право виносити судову ухвалу, так і агента, який займався багатьма різними справами. Якщо говорити про те значення терміну «прокуратор», яке має безпосереднє відношення до тематики нашого дослідження, то це однозначно чиновник, який наділений певними владними повноваженнями і має право виносити судову ухвалу [6, с. 2].

Зазвичай прокуратори були вільновідпущениками або навіть привілейованими рабами; і якщо вони були рабами, то могли бути передані іншому власнику при продажу будинку або маєтку, з яким були пов'язані [7, с. 287]. Судячи з цієї точки зору, прокуратор мав більше прав ніж звичайні раби, однак не був вільною людиною. На нашу думку, навіть якщо тогочасний прокуратор (у значенні привілейованого раба) був службовцем, то все одно перебував під впливом свого володаря і не міг вільно приймати рішення.

У римському цивільному праві термін «прокуратор», - о скільки він означає правосуб'єктність, - паралельний терміну cognitor (представник, захисник) і практично еквівалентний сучасному повіреному. Як і cognitor, прокуратор був особою, за посередництвом якого могло бути скоєно правова дія, яка не є в першу чергу його власним; його призначення було простим і залежало тільки від виразу згоди з боку призначуваного прокуратора. Для того, щоб він взявся за справу, не було потрібно присутність жодної зі сторін спору; і, таким чином, він був здатний представляти особу відсутнього позивача, і стати actor (повіреним) в юридичному сенсі (Festus, у даному випадку cognitor) [6, с. 22].

Слово «прокуратор» придбало політичний сенс в імперії, завдяки пов'язаному з нею особистому управлінню. У тій частині державного управління, яка належала принцепсу (представник сенату), він був єдиним верховним керівником; деякі державні функції він делегував префектам (особа, яка очолювала окремий підрозділ адміністрації, суду чи армії), але більшість цих функцій виконували імператорські агенти - прокуратори. У вузькому сенсі вони були слугами імператора, які володіли не самостійною, а лише представницькою владою і призначалися для виконання дрібних адміністративних обов'язків в імперії [4, с. 29]. Таким чином, можна сформувати таку позицію, що майбутні прокуратори спочатку були рабами, а далі ставали представника імператора і не мали особливої влади, оскільки виконували волю останнього. На нашу думку, прокуратори служили державі, яка на той час фактично уособлювалася в обличчі імператора, тобто вони були одночасно службовцями імперії та окремими слугами імператора.

Особи, що займали посади, пов'язані з особистістю імператора, - такі, як описані у виразах a libellis, a rationibus (у справах прохань, у грошових справах), ревізори і рахівники, - були прокураторами. Наприклад, Паллант, один з фаворитів-вільновідпущени- ків Клавдія, був його procurator a rationibus (прокуратор по грошовим справам). Однак поступово, у міру того, як адміністративні обов'язки принцепса розширювалися, значення цих посад зросла і серед них виникла градація рангів. Найвідповідальніші посади прокуратура згодом стали доручатися не вільновідпущеникам, а вершникам, і ця реформа, вперше проведена імператором Вітеллієм (правив до 69 р.) [7, с. 288], більш ретельно була здійснена імператором Адріаном (правив 117-138 рр.) [8, с. 28]. Нижчі ранги без відмінності займали як вершники, так і вільновідпущеники [9, с. 25]. Тож, наприкінці І на початку ІІ ст. н.е. у Римській імперії відбулося певне реформування прокуратури, відповідно до якого вільновідпущеники не могли займати високі прокураторські посади, які віддавалися вершникам. На нашу думку, такі трансформації варто вважати погіршенням в діяльності прокураторів, оскільки це було показником кастової системи, за якої прокуратура не могла безпристрасно оцінювати вчинки всіх верств населення.

Заняття вищих прокуратур поступово перетворилося на одну з віх регулярної вершницької кар'єри; так Тацит (римський державний діяч, історик, син прокуратора) прямо називає цю посаду equestris поЫ1^ (вершницька знатність). Жоден сенатор, жодна людина, що розраховує на сенаторську кар'єру, не міг бути прокуратором, бо у світі Римської імперії існувало два різних стандарти знатності. Квестура і деякі провідні до неї нижчі посади були дорогою до сенаторською знатності; прокуратура в імператорському домогосподарстві була стартовим майданчиком для префектури, яка була вінцем вершницької знатності [10, с. 108]. Таким чином, на основі даної позиції можна зробити висновок, що до числа прокураторів належали ті члени римського суспільства, які в подальшому мали на меті зайняти посаду префекта. На нашу думку, посада прокуратора була перехідним етапом у прагненні до префектури, адже префект був наділений порівняно ширшими правами, заміщаючи римських царів у разі їх відсутності.

Початкові повноваження, якими, як передбачалося, був наділений прокуратор, добре визначені словами Тиберія про те, що права його прокуратора поширюються тільки на його рабів і особисту власність. Це - згадка лише про приватного фінансового агента імператора в сенатській провінції; однак, як не можна провести реальне розмежування між первинним юридичним ставленням імператора до фіску, з одного боку, і до свого спадкового майна, з іншого боку, так само відмінність між приватним агентом імператора і агентом, що займається його державними справами, - це розходження швидше положення і значення, ніж факту чи закону. Однак виявилося неможливо обмежити імператорських агентів тими межами влади, які таким чином вказав Тиберій. Між ними і сенатськими чи іншими властями в провінціях виникали суперечки; і той факт, що Клавдій запросив затвердження всіх рішень, прийнятих його прокуратором, наводиться як приклад поміркованості Клавдія [11, с. 32].

В провінціях не було підходящого суду або арбітражу, який міг би приймати рішення про права прокуратора, а прокуратор, який не визнавався належним суддею за приватними позовами, був уповноважений вирішувати спори, що виникали у зв'язку з виконанням його фінансових обов'язків [12, с. 13]. Відносно імператора його обов'язки були строго визначені і обмежені; прокуратор був цілком підзвітний йому з питань використання його коштів або будь-якої частини його власності; він не мав права подарувати, продати або передати її, і його обов'язки були сформульовані як ретельне управління цією власністю (diligenter gerere) в запропонованих межах [13, с. 82]; проте поки він залишався в цих межах, його рішення мали ту ж силу, що і рішення самого імператора [13, с. 83]. Ми вважаємо, що такі обмеження повноважень були необхідними, адже тим самим імператор контролював прокураторів, щоб вони не перевищували своїх повноважень. Також варто припустити, що певна обмеженість влади прокураторів не дозволяла значному розвитку корумпованості в державній системі.

Існувало кілька класів прокураторів, проте більшість з них були чисто фінансовими службовцями і могли бути віднесені до розряду прокураторів фіску. Чиновник, який займається фіском в Римі, спочатку був прокуратором, як і агент зі збору у фіск римських або італійських податків. У написі часів Нерона (імператор з 54-68 рр.) зустрічається procurator summarum (прокуратор по грошовим сумам) [14, с. 214], який є вільновідпущеником; до цього класу могли також належати службовці, що називалися procuratores rationum summarum (прокуратор по підрахунку грошових сум), вони займали положення зберігачів та ревізорів імператорських рахунків, хоча останній титул, мабуть, пізніше мав обмежене значення [10, с. 107]. В загальному наявність у Римській імперії таких прокураторів як: прокуратор по фіску, прокуратор по грошовим сумам, прокуратор по підрахунку грошових сум свідчить про те, що всі перелічені посади нині входили б до фінансових управлінь та казначейств, які виконують організаційно-контрольні функції в фінансовій сфері. Тогочасні ж прокуратори, що не входили до сенату займалися доволі різноманітною роботою, яка в нинішньому розумінні не належить до функціональних обов'язків прокуратур [10, с. 107].

Обмеженість повноважень прокураторів зводилася до того, що спочатку вони були вищими посадовими особами, пов'язаними з фиском; пізніше зустрічається префект фіску, а при Нерві (імператор 96-98 рр.) - претор у справах фіску. Згадуються й інші назви чиновників цього класу, яких можна ідентифікувати як прокураторів, такі як rationalis summae rei (головний рахівник), dispensator або dispensator summarum (скарбник або скарбник за грошовими сумами) [11, с. 231] і vilicus summarum (керуючий по грошовим сумам) [10, с. 108]. З грецького напису відомий прокуратор (йnvtponoз), призначений для збору в фиск римських і італійських податків, таких, як vicesima hereditatium (п'ятивідсотковий податок на спадщину) [9, с. 54].

Варто зазначити, що на цьому історичному етапі розвитку існували певні форми державності і на території сучасної України. Так, 39 р. н.е. царем Боспору став Мітридат VIII. Заручившись підтримкою північних варварських племен, Мітридат почав проводити незалежну від Римської імперії політику, хоча й підтримував з нею дружні відносини. Для цього цар направив до Рима свого молодшого брата Котіса, аби той ще раз засвідчив шанобливе ставлення бос- порського царя до імператора [15, с. 42]. Варто зазначити, що Боспор знаходився на території сучасної України, а саме на Кримському півострові, тому такі трансформації в цьому регіоні мають особливе значення в контексті вивчення історичних основ діяльності прокуратори як одного із органів влади.

Продовжуючи історію цього краю варто зазначити, що Котіс, однак, виношуючи думку самому стати правителем Боспору, вирішив усунути брата з цієї посади, а тому повідомив імператора Клав- дія, що Мітридат готується до війни з ним. Тоді Клавдій оголосив Котіса царем і на його підтримку направив свої війська - легіони під командуванням трибуна А. Дідія Галла. Десь близько 45-46 рр. Мітридата вдалося скинути з престолу. Царем став його молодший брат. Але, переховуючись у сусідів - дандаріїв, експравитель Боспору не змирився з поразкою. Коли основні когорти римських легіонерів подалися до Фракії, Мітридат почав наступати на Боспор. Проте боспорські війська підтримали Котіса, якому до того ж активно допомагав командир римського загону Г Юлій Аквілла [15, с. 43]. Ці історичні факти не мають безпосереднього відношення до розвитку прокуратури, однак описуючи ці міжусобиці на території тогочасного Боспору В.М. Іванов звертає увагу на те, що Мітридат зазнав другої поспіль поразки. Євнон, цар племені аорсів, що межувало з Боспором, видав переможеного римлянам. Доставити Мітридата до Риму доручили Юнію Цілону, прокуратору провінції Віфінія-Понт, з чим той успішно справився [16, с. 39]. Таким чином, один із прокураторів Риму та Римська імперія в цілому мали безпосереднє відношення до історичних процесів на території України.

В.М. Зубарь та А.С. Русяева зазначають, що колишній правитель Боспору проживав у Римі до 68 р., допоки його не стратили за участь у змові проти імператора Гальби. А згаданий прокуратор, повернувшись на землі Боспору, ще багато років наглядав за провінцією Віфінія-Понт [17, с. 158]. На нашу думку, Юній Цілон, хоча й нібито користувався довірою імператора, інакше йому не довірили б супровід до Риму одного із царів римської провінції, однак в подальшому особливих здобутків у політичній та військовій кар'єрі він не здобув.

Висновки

прокуратура правовий генезис

Підбиваючи підсумки цього періоду варто висловити думку, що переважно всі згадки про передумови створення прокуратури, пов'язані із діяльністю прокураторів, які могли займати найрізноманітніші державні посади та посади при дворі правителя, а переважно навіть не мали відношення до системи правоохоронних органів, пов'язані із Римською імперією. Така ситуація склалася за рахунок того, що фактично відсутня інформація про життя суспільства і функціонування держав на інших територіях, адже збереглося дуже мало достовірних літературних описів того періоду. Римська імперія ж вирізнялася тим, що вона була найбільшим державним утворенням, а в її центрі - Римі в основному відбувався розвиток права.

Список використаних джерел