Процесуальне керівництво прокурора досудовим розслідуванням у частині застосування засобів отримання відомостей від особи

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОЦЕСУАЛЬНЕ КЕРІВНИЦТВО ПРОКУРОРА ДОСУДОВИМ РОЗСЛІДУВАННЯМ У ЧАСТИНІ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАСОБІВ ОТРИМАННЯ ВІДОМОСТЕЙ ВІД ОСОБИ

Лисаченко С.Л.,

аспірант кафедри кримінального процесу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

Стаття присвячена дослідженню процесуального керівництва прокурора досудовим розслідуванням у частині застосування засобів отримання відомостей від особи. Проаналізовано наукову літературу та приписи законодавства щодо процесуального керівництва досудовим розслідуванням у частині здійснення засобів отримання відомостей від особи. Визначено проблеми процесуального керівництва прокурора досудовим розслідуванням у частині вказаних засобів стосовно пасивного, формального виконання прокурором процесуальних повноважень та порушення принципу «незмінності прокурора».

Ключові слова: прокурор, слідчий, процесуальне керівництво, засоби отримання відомостей, досудове розслідування.

Статья посвящена исследованию процессуального руководства прокурора досудебным расследованием в части применения средств получения ведомостей от лица. Проанализирована научная литература и предписания законодательства относительно процессуального руководства досудебным расследованием в части осуществления средств получения ведомостей от лица. Определены проблемы процессуального руководства прокурора досудебным расследованием в части указанных средств относительно пассивного, формального выполнения прокурором процессуальных полномочий и нарушения принципа «неизменности прокурора».

Ключевые слова: прокурор, следователь, процессуальное руководство, средства получения ведомостей, досудебное производство.

PROCEDURAL GUIDANCE OF THE PROSECUTOR FOR PRE-TRIAL INVESTIGATIONIN THE APPLICATION OF MEANS OF OBTAINING INFORMATION FROM A PERSON

The article is devoted to the investigation of the procedural guidance of the prosecutor to the pre-trial investigation in the application of means of obtaining information from a person. The scientific literature and legislative requirements concerning procedural guidance to pre-trial investigation in the part of the means of obtaining information from a person are analyzed. The problems of the procedural management of the prosecutor with the pre-trial investigation in the part of the indicated means regarding the passive, formal execution by the prosecutor of procedural powers and violation of the principle of «invariability of the prosecutor» are determined.

Key words: prosecutor, investigator, procedural guidance, means of obtaining information, pre-trial investigation.

Постановка проблеми

Нагляд прокурора у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням запроваджено у КПК України для підвищення результативності кримінального провадження. Шляхом процесуального керівництва діяльністю слідчих підрозділів із початку до завершення розслідування прокурор повинен сприяти високій ефективності використання всіх процесуальних засобів, але, передусім, тих із них, що реалізуються безпосередньо стосовно особи і несуть загрозу обмеження її прав і свобод. Але сьогодні прокурори не належним чином здійснюють свою функцію процесуального керівництва досудовим розслідуванням у частині засобів одержання інформації від особи. Наслідком цього є втрата важливих доказових даних щодо вчиненого кримінального правопорушення та зменшення дієвості всього досудового розслідування. Таким чином, неефективне здійснення прокурором процесуального керівництва досудовим розслідуванням щодо застосування засобів одержання відомостей від особи актуалізує розгляд теми, що сформульована в заголовку даної статті.

Стан дослідження

Деякі аспекти процесуального керівництва досудовим розслідуванням досліджувалися у працях таких науковців, як: В.С. Бабкова, О.В. Геселев, Ю.М. Грошевий, В.С. Зеленецький, О.В. Капліна, І.М. Козьяков, Л.М. Лобойко, В.В. Луцик, М.В. Руденко, В.М. Сущенко, О.М. Толочко та інших. Водночас учені у своїх роботах акцентували увагу, насамперед, на загальних проблемах процесуального керівництва досудовим розслідуванням, дослідники не розглядали зазначений процесуальний інститут з огляду на застосування засобів отримання відомостей від особи.

Мета дослідження

Метою статті є дослідження процесуального керівництва прокурора досудовим розслідуванням у частині застосування засобів отримання відомостей від особи. Для реалізації сформульованої мети слід виконати такі завдання: проаналізувати наукову літературу та законодавство щодо прокурорського процесуального керівництва досудовим розслідуванням у частині здійснення засобів отримання особистих відомостей; визначити проблеми здійснення прокурором процесуального керівництва досудовим розслідування стосовно зазначених засобів.

Виклад основного матеріалу

Засоби отримання відомостей від особи на стадії досудового розслідування займають окреме місце серед інших кримінальних процесуальних засобів, тому що в ході та в результаті здійснення вказаних засобів з'являється ризик обмеження прав і свобод особи, зокрема свободи від самовикриття, права на захист, на змагальну процедуру, на розумні строки, на доступ до суду тощо. У зв'язку із цим засоби одержання інформації від особи потребують посиленої уваги з боку прокурора як процесуального керівника досудового розслідування.

Разом із тим здійснення прокурором процесуального керівництва досудовим розслідуванням у частині застосування деяких засобів здобуття даних від особи нормативно не забезпечується. Так, для проведення опитування (пояснення) (ч. 8 ст. 95 КПК України), допиту, одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб (ст. 224 КПК України), пред'явлення для впізнання (ст.ст. 228, 229 КПК України), слідчого експерименту (ст. 240 КПК України) нормативні приписи не вимагають ані попереднього, ані подальшого процесуального нагляду з боку прокурора. Вказані засоби застосовуються за самостійним рішенням слідчого без будь-якого обов'язкового інформування процесуального керівника розслідування про їх результати.

Щодо інших засобів одержання від особи процесуальних даних, а саме освідування (ст. 241 КПК України) та отримання біологічних зразків для експертизи за добровільною згодою особи (ч. 3 ст. 245 КПК України), то законодавцем встановлюється необхідність винесення рішення прокурора у формі постанови. Хоча законодавчими нормами стосовно цих процесуальних засобів не передбачається подальшого прокурорського нагляду щодо здобутої від особи процесуальної інформації. Тобто слідчий може не повідомляти прокурору, який керує розслідуванням, про наслідки здійснення освідування та отримання зразків для експертизи.

У системі засобів одержання фактичних даних від особи щодо наявності особливостей правової регламентації прокурорського нагляду слід виокремити особистий обшук, який проводиться після затримання особи за підозрою у вчиненні злочину (ч. 3 ст. 208 КПК України) та в перебігу обшуку житла чи іншого володіння особи (ч. 5 ст. 236 КПК України). У першому випадку процесуальними приписами не закріплюється необхідність прийняття або погодження прокурором рішення про здійснення особистого обшуку затриманої особи, але вже копія складеного протоколу про затримання особи з описом результатів особистого обшуку негайно має надсилатися прокурору. У другому випадку процесуальні норми спрямовані на попередній процесуальний нагляд із боку прокурора, оскільки перед здійсненням обшуку житла або іншого володіння особи останній погоджує відповідне клопотання слідчого, а також він може самостійно прийняти рішення про обшук осіб, які знаходяться в житлі чи іншому приміщенні, що обшукуються. Наступний прокурорський нагляд за результатами особистого обшуку в цих умовах положеннями законодавства не передбачений.

Провадження «негласних» засобів отримання відомостей від особи є більш законодавчо забезпеченим стосовно нагляду прокурора. До сукупності вказаних засобів слід віднести: аудіо-, відеоконтроль особи (ст. 260 КПК України), арешт кореспонденції (ст. 261 КПК України), зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК України), електронних інформаційних мереж (ст. 264 КПК України) та спостереження за особою (ст. 269 КПК України). Їх застосування вимагає як попереднього погодження прокурора, так і наступного нагляду щодо одержаних результатів.

Отже, правова регламентація процесуального керівництва прокурора досудовим розслідуванням щодо застосування засобів отримання відомостей від особи не є уніфікованою та відрізняється залежно від виду зазначених засобів. Процесуальне керівництво прокурора досудовим розслідуванням у частині здійснення «негласних» процесуальних засобів є більш нормативно забезпеченим.

Наведений стан регулювання процесуального керівництва прокурора досудовим розслідуванням стосовно засобів отримання відомостей від особи спонукає до детального аналізу загальних релевантних приписів кримінального процесуального закону. Досить абстрактні положення ч. 2 ст. 36 КПК України не встановлюють конкретних повноважень прокурора відносно процесуального керівництва досудовим розслідуванням у частині здійснення засобів одержання інформації від особи. Проте зміст приписів вказаної статті містить ряд повноважень прокурора, які в ході кримінального провадження можуть бути деталізовані та ефективно застосовані щодо різних процесуальних засобів здобуття відомостей від учасників розслідування. Зокрема, щодо таких засобів, як допит, одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб, пред'явлення для впізнання, слідчий експеримент, та інших засобів можуть успішно використовуватися такі загальні повноваження прокурора в контексті його процесуального керівництва: доручення органам розслідування, оперативним підрозділам щодо здійснення у визначений прокурором термін слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій чи надання вказівок стосовно їх виконання або взяття участі в їх проведенні; отримання доступу до всіх матеріалів досудового розслідування (п.п. 2, 4, 5 ч. 2 ст. 36 КПК України).

Справедливо зазначає О.В. Геселев про те, що нагляд за додержанням законів у формі процесуального керівництва дозволяє прокурору за допомогою обов'язкових для виконання зазначеними органами вказівок, доручень, процесуальних дій та рішень безпосередньо спрямовувати хід кримінального провадження на його досудових стадіях, цілеспрямовано впливати на результат діяльності органів досудового розслідування [1, с. 79]. Через застосування цих загально-визначених прокурорських повноважень стосовно індивідуальних обставин отримання процесуальних відомостей прокурор може в дієвий спосіб керувати розслідуванням у частині застосування всіх процесуальних засобів. Але виникає питання, чи відбувається таке процесуальне керівництво досудовим розслідуванням щодо застосування засобів одержання особистих відомостей у реальній практиці кримінального провадження?

Вивчення процесуальної літератури свідчить, що із прийняттям чинного КПК України прокурори неналежним чином виконують своє функціональне призначення щодо процесуального керівництва досудовим провадженням, бо слідчі й надалі вирішують питання про проведення / непроведения певної слідчої дії, звернення / незвернення із клопотанням до суду, а прокурори продовжують виконувати роль «зовнішнього спостерігача», а не активного учасника розслідування [2, с. 42].

Так, освідування має здійснюватися на підставі постанови прокурора (ч. 2 ст. 241 КПК). Це зобов'язує прокурора бути обізнаним з обставинами кримінального провадження, в тому числі й щодо потреби здійснити освідування. Однак в органах прокуратури встановилася практика, згідно з якою постанову про освідування вони виносять лише на підставі клопотання слідчого про освідування. Ця практика є проявом формалізму в діяльності сторони обвинувачення на стадії досудового розслідування і свідчить про намагання прокурорів перекласти на слідчих відповідальність за результати слідчих дій [2, с. 42].

Тут треба відмітити, що хоча і з низьким ступенем ефективності, формально, але прокурор здійснює нагляд у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням щодо проведення осві- дування особи шляхом складання постанови на підставі відповідного клопотання слідчого. Це відбувається, насамперед, тому, що існують категоричні приписи КПК України стосовно застосування вказаного засобу отримання відомостей від особи. За інших умов правової регламентації, тобто за відсутності прямих процесуальних норм відносно процесуального керівництва досудовим розслідуванням у частині застосування засобів одержання особистих даних, діяльність прокурора взагалі може зводитися нанівець та мати лише деякі зовнішні ознаки якогось керування.

Так, у тій самій літературі зауважується, що в більшості випадків прокурори надають вказівки лише з метою створення видимості керівництва, формування статистичних показників і насправді не впливають на якість досудового розслідування. Значна частина вказівок надається в перші дні після внесення даних в Єдиний реєстр досудових розслідувань. Такі вказівки за змістом відображають етапи розслідування, передбачені КПК України, починаючи з допиту потерпілого та вручення йому постанови. Після закінчення строків виконання вказівок матеріали провадження прокурорами не вивчаються, а процесуальне керівництво всупереч закону обмежується наданням доручень щодо встановлення винних осіб оперативно-розшуковими заходами. Це - профанація процесуального керівництва [2, с. 40].

Заперечуючи тотальність наведеної негативної практики процесуального керівництва досудовим розслідуванням в Україні, ми допускаємо можливість формального виконання окремими прокурорами законних повноважень стосовно визначення спрямованості процесуальних засобів отримання особистих доказів, переважно тих з них, які безпосередньо (буквально за текстом КПК України) не є предметом невідкладного прокурорського нагляду.

Але, на нашу думку, причина вказаного без результативного процесуального керівництва, передусім, полягає не у відсутності певного нормативного забезпечення, а у відсутності усвідомлення прокурорами необхідності та важливості здійснення керування процесом розслідування, спрямування перебігу здобуття особистих свідчень відносно факту вчинення кримінального правопорушення. Під час здійснення допиту, одночасного допиту двох чи більше вже допитаних осіб, пред'явлення для впізнання, слідчого експерименту, інших процесуальних засобів слідчим можуть бути недотримані гарантії справедливого судочинства, наслідком чого стане порушення прав і свобод людини та недопустимість використання здобутої доказової інформації.

Ці та інші потенційні випадки необхідного здійснення прокурором процесуального керівництва досудовим розслідуванням у частині застосування засобів отримання відомостей від особи неможливо охопити змістом кримінального процесуального законодавства. Розуміння значущості процесуального керівництва має формуватися у свідомості прокурорів, які повинні повністю відповідати за досудову підготовку обвинувачення, яке буде ними підтримуватися в судовому розгляді.

Складається враження, що під час реалізації процесуальних засобів на досудовому розслідуванні прокурори навмисно чи не навмисно підмінюють процесуальне керівництво «чистим» наглядом, що унормовувався КПК України 1960 року. Попри існування спільної кримінальної процесуальної природи, вказані напрями діяльності прокурора мають відмінності, що виявляються, насамперед, у практичному вимірі. Як вірно відмічає О.Д. Антонюк, розмежувати прокурорський нагляд та керівництво прокурором на досудовому слідстві можна завдяки притаманним відмінностям, а саме: винятково зовнішній характер здійснення нагляду, оскільки керівництво, як і контроль, може бути як зовнішнім так і внутрішнім; нагляд, на відміну від керівництва, здійснюється без втручання в оперативну діяльність органів досудового слідства та дізнання; наявність владно-розпорядчих, управлінських повноважень прокурора під час здійснення керівництва досудовим слідством, що не притаманно жодному з видів нагляду прокурора; відповідальність прокурора по кримінальних справах, які розслідувались під його прямим керівництвом [3, с. 244].

Яскраве порівняння прокурорського нагляду та процесуального керівництва наводить О.В. Геселев, який зазначає, що за ст. 227 та іншими статтями КПК України 1960 року прокурор, здійснюючи нагляд за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, знаходився, так би мовити, на «певній відстані від слідчого». Прокурор проводив моніторинг діяльності слідчого нібито «ззовні». За змістом відповідних статей нового КПК прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, знаходиться вже «поруч і разом зі слідчим». Прокурор у такому випадку безпосередньо керує діями органу досудового розслідування щодо проведення певних процесуальних або слідчих дій, бере активну участь у проведенні будь-яких процесуальних, слідчих дій або сам безпосередньо проводить їх [1, с. 80].

Аналізуючи зазначені точки зору щодо теми нашого дослідження, маємо констатувати, що процесуальні приписи встановлюють для прокурора всі необхідні повноваження щодо процесуального керівництва досудовим розслідуванням у частині застосування засобів одержання фактичних даних від особи, але деякі приклади практики процесуального керівництва свідчать, що прокурори продовжують здійснювати «відсторонений» нагляд за здійсненням процесуальних засобів здобуття інформації. Зокрема, стосовно таких процесуальних засобів, як опитування, допит, одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб, пред'явлення для впізнання, слідчий експеримент, прокурор реалізує свій процесуальний статус «не наперед», коли треба визначати, від якої особи і за допомогою якого засобу краще здобувати відомості, а «постфактум», коли слідчий вже обрав, використав процесуальні засоби та одержав фактичні дані. Тобто є випадки розслідування обставин кримінального правопорушення, в яких прокурор, який повинен знаходячись «близько» до слідчого та постійно керувати розслідуванням щодо здійснення процесуальних засобів отримання особистої інформації, перебуває «далеко», «на великій відстані» від нього та вибірково наглядає. «Дистанція» між слідчим і прокурором формально скорочується лише в разі застосування прямої норми КПК України відносно їх взаємодії, наприклад, прийняття рішення про освідування особи або погодження рішення про здійснення «негласних» засобів стосовно особи.

Не можна не погодитися з І.М. Козьяковим, який наголошує, що новели кримінального процесуального законодавства утворюють для сторони обвинувачення головний виклик - необхідність переходу досудового розслідування та наглядової діяльності у формі фактичного керівництва слідством на якісно новий теоретичний і практичний рівень. Воно можливе лише за умови визначення головним пріоритетом та критерієм ефективності такої роботи якості процесуального керівництва в кожному окремому кримінальному провадженні, запорукою якої є активна позиція прокурорів в організації досудового розслідування та особиста їх участь у проведенні окремих слідчих дій, які мають будуватися на криміналістичному знанні [4, с. 103].

Проте інколи здається, що прокурори не лише не займають активну позицію в керуванні розслідуванням стосовно здійснення процесуальних засобів, а залишають необхідність прояву такої активності іншому суб'єкту - керівнику органу досудового розслідування. Погоджуючись із тим, що останній може виконувати (і фактично подекуди виконує) процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вважаємо, що він є не найкращим виконавцем цього виду процесуальної діяльності.

Правий О.М. Толочко в тому, що відповідно до ст. 39 КПК України начальника слідчого відділу наділено повноваженнями, які можна розцінювати як організацію досудового розслідування. Але повноважень із процесуального керівництва досудовим кримінальним провадженням він не має [5, с. 61]. Незважаючи на закріплення за керівником органу досудового розслідування деяких процесуальних повноважень стосовно спрямування кримінального провадження на стадії досудового розслідування (ознайомлення з матеріалами розслідування, надання слідчому вказівок, погодження здійснення процесуальних дій), його важко визнати процесуальним керівником, оскільки у процесуальному сенсі він підпорядковується прокурору, який повинен визначати основні напрями досудової процесуальної діяльності для отримання доказових даних, у тому числі від особи та представляє їх у суді під час підтримання публічного обвинувачення. процесуальний прокурор кримінальний суд

Призначенням керівника органу досудового розслідування є адміністративне управління підпорядкованими слідчими, а не процесуальне керівництво досудовим розслідуванням. Адміністративна компетенція, на відміну від процесуальної, охоплює питання щодо організації робочого дня слідчих, матеріально-технічного забезпечення, взаємодії слідчих з іншими підрозділами відповідного відомства. За вказані аспекти діяльності слідчих і має відповідати керівник органу досудового розслідування шляхом здійснення адміністративного керування. Водночас процесуальне керівництво досудовим розслідуванням щодо застосування всіх засобів отримання фактичної інформації про обставини кримінального правопорушення зобов'язаний виконувати прокурор, що підтверджується як ідеологічними, так і нормативними передумовами.

Таким чином, підвищення ефективності процесуального керівництва прокурора досудовим розслідуванням у частині застосування засобів отримання відомостей від особи, на нашу думку, не можна розглядати виключно з позиції удосконалення кримінальних процесуальних приписів. Тим більше, що останні стосовно процесуального керівництва досить ясно сформульовані в законодавстві. Із метою покращення реалізації процесуального керівництва потрібно оптимізувати практичну діяльність прокурорів на стадії досудового розслідування.

Крім того, значною мірою «підриває» якість процесуального керівництва досудовим розслідуванням у частині застосування засобів одержання особистих даних порушення принципу «незмінності прокурора» у кримінальному провадженні. Оскільки заміна процесуального керівника завжди передбачає витрачання додаткових зусиль прокурора стосовно оволодіння нюансами щодо встановлених обставин вчиненого кримінального правопорушення на певний момент часу досудового розслідування.

Разом із тим у звіті щодо неформальних практик у кримінальному судочинстві України підкреслюється, що керівники органів прокуратури необгрунтовано здійснюють заміни прокурорів у кримінальному провадженні. Досить часто підставою для заміни прокурора у кримінальному провадженні є не наявність виняткових обставин, які чітко визначені у ч.ч. 2, 3 ст. 37 КПК, а недеталізована «внутрішня необхідність» у діяльності відповідного органу прокуратури. Тобто цей механізм використовується для відсторонення прокурорів від певних кримінальних проваджень [2, с. 39].

Не визнаючи широку розповсюдженість наведеної неправомірної практики заміни процесуального керівника, припускаємо можливість існування її фрагментарних проявів у кримінальному провадженні. Проте навіть окремі випадки цієї негативної діяльності можуть суттєво зменшити потенціал використання засобів отримання відомостей від особи в перебігу досудового розслідування та судового розгляду. Адже новопризначеному прокурору буде явно складніше опрацьовувати інформаційні потоки, що надходять від різних учасників кримінального провадження.

Питанням, що пов'язане з порушенням принципу «незмінності прокурора» та зниженням результативності процесуального керівництва досудовим розслідуванням стосовно застосування засобів здобуття особистих відомостей, є призначення за «натягнутими» підставами групи прокурорів в одному кримінальному провадженні, які здійснюють свої повноваження з метою дотримання, передусім, формальних вимог приписів КПК України.

Із цього приводу В.М. Сущенко запитує, як це працює. Та сам відповідає, що формально провадженням займається вся група, але на практиці з матеріалами провадження в цій групі зазвичай ознайомлений лише старший прокурор (керівник групи). Решта групи - для «підстраховки». Раптом прокурор не зможе керувати досудовим розслідуванням або не може бути присутнім у судовому засіданні - можна замінити такого колегу кимось з групи, формально не порушуючи принципу незмінності [6].

Навіть з'явився такий термінологічний феномен як «технічний прокурор»: він у суд приходить «для галочки», не знає справи і потім виступає в засіданні в середньому 5 секунд. Чи може в такому випадку прокурор ефективно виконувати роль публічного обвинувачення [6]? Підтримуючи актуальність поставленого питання, вважаємо, що заперечна відповідь на нього є очевидною.

Якщо прокурор не володіє матеріалами розслідування, то йому досить проблематично скеровувати досудове розслідування у частині реалізації процесуальних засобів. У такому разі процесуальний керівник або утримується від надання будь яких вказівок та доручень стосовно застосування засобів отримання відомостей від особи, або обмежується надто загальними директивами щодо одержання процесуальної інформації.

У ході судового розгляду ситуація із застосуванням засобів отримання даних від особи ще більше ускладнюється через участь непідготовленого прокурора. Останній інколи просто неспроможний не тільки здійснити допит свідків захисту у перехресній формі, а й зробити прямий допит свідків обвинувачення. І це за умови, що у процесуальних приписах встановлюється засада безпосередності дослідження показань, що усуває будь-яку можливість використання показань, які здобуті слідчим, прокурором на стадії досудового розслідування.

Отже, порушення принципу «незмінності прокурора» в перебігу кримінального провадження не сприяє дієвості процесуального керівництва прокурора досудовим розслідуванням у частині застосування засобів отримання відомостей від особи, а також знижує якість підтримання прокурором публічного обвинувачення в суді.

Висновки

1. Нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування здійснюється прокурором не досить ефективно у частині процесуального керівництва застосуванням слідчим засобів отримання відомостей від особи. Неефективність процесуального керівництва досудовим розслідуванням у частині реалізації вказаних засобів пов'язана з неналежним практичним застосуванням прокурором відповідних процесуальних норм.

2. Під час практичного застосування кримінальних процесуальних норм прокурором щодо здійснення процесуального керівництва досудовим розслідуванням відносно застосування засобів отримання відомостей від особи допускається: а) формальний підхід, який проявляється в пасивності, відсутності наступальності та вдалого поєднання наданих законом засобів; б) «фактичне» порушення принципу «незмінності прокурора».

Перспективи подальших розвідок у даному напрямку можуть бути такими:

1) розгляд інших питань процесуального керівництва прокурора досудовим розслідуванням у частині застосування засобів отримання відомостей від особи;

2) дослідження відомчого контролю за такими процесуальними засобами.

Список використаних джерел

1. Геселев О. Процесуальний статус та повноваження прокурора за новим Кримінальним процесуальним кодексом України. Слово Національної школи суддів України. 2012. №1(1). С. 78-92.

2. 35 неформальних практик у кримінальному судочинстві України / Банчук О.А. та ін. Київ: «Арт-Дизайн», 2014. 48 с.

3. Антонюк О.Д. Співвідношення прокурорського нагляду і процесуального керівництва в діяльності прокурора під час досудового розслідування кримінальної справи. Університетські наукові записки. 2009. № 4. С. 240-247.

4. Козьяков І.М. Криміналістична теорія організації та процесуального керівництва прокурором досудовим розслідуванням: постановка проблеми. Вісник кримінального судочинства. 2018. № 1. С. 98-105.

5. Толочко О. Правова природа процесуального керівництва прокурором досудовим розслідуванням. Вісник Національної академії прокуратури України. 2012. № 2. С. 60-64.

6. Сущенко В. Колективна безвідповідальність прокурорів. Новое Время. 7 грудня 2017.

Размещено на Allbest.ru