Процедура здійснення екстрадиції як форми міжнародного співробітництва при розслідуванні кримінальних правопорушень

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОЦЕДУРА ЗДІЙСНЕННЯ ЕКСТРАДИЦІЇ ЯК ФОРМИ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

АВРАМИШИНА Дарина Олегівна - студентка Навчально-наукового інституту права та психології Національного університету «Львівська політехніка»

КАНЦІР Володимир Степанович - доктор юридичних наук, професор, професор кафедри кримінального права і процесу Навчально-наукового Інституту права та психології Національного університету «Львівська політехніка»

Анотація

У статті розкривається поняття та правові норми одного з основних видів надання міжнародної правової допомоги у кримінальному провадженні - екстрадиція, адже злочини, які вчиняються поза межами держав власного громадянства розповсюджене явище. Дане питання потребує уваги не однієї конкретної держави, а породжує необхідність співпраці з різними країнами, надання міжнародної правової допомоги, що вимагає удосконалення національної правової бази.

Проведено аналіз існуючих наукових розробок щодо визначення поняття та місця інституту екстрадиції в системі права, а також дослідження характерних для нього ознак, процедури проведення, наявних гарантій дотримання прав особи, до якої його застосовано.

Avramyshyna D.O.

Постановка проблеми

У сучасних умовах існує обґрунтована потреба продовжувати розробляти дієвий правовий механізм, який започаткований Кримінальним процесуальним кодексом України, з метою запобігання уникненню покарання злочинцями, що переховуються від кримінального переслідування на території держави, громадянами якої вони не є.

Проте, відмінності підходів правових систем іноземних держав до регулювання однорідних питань, незабезпечення достатніх гарантій прав і свобод людини не лише ускладнює роботу правоохоронних органів України, але й створює негативний імідж нашої держави на міжнародній арені.

Стан дослідження

Внесок у дослідження питань, що стосуються проведення процедури екстрадиції, зробило чимало науковців, серед яких - Бандурка О.М., Березняк В.С., Богуцька А.В., Герасимова Г.В., Давиденко С.Є., Зуєв В.В., Карпенко М.І., Касьяненко Д.І., Максимів Л.В., Гурджі Ю.О., Гуславський В.С., Ємельянов В.П., Іваненко О., Іщенко А.В., Корнієнко М.В., Кравчук Ф., Лещенко Д.М., Лєшукова І.В., Лобойко Л.М., Лукашевич В.Г., Лук'янчиков Є.Д., Маляренко В.Т., Михеєнко М.М., Мудряк Т., Нестеренко С.С., Негодченко О.В., Нор В.Т., Озерський І.В., Пашковський М.І., Потомська Н., Письменний Д.П., Сизоненко А.С., Свистуленко М.П., Слободзян А.П., Смирнов М.І., Сторожик Я.Б., Тертишник В.М., Трубников В.М., Удалова Л.Д., Узунова О.В., Фрич В.І., Фрицький О.Ф., Чорноус Ю.М., Швець О.О. Шибіко В.П., Яценко С.С. та інші.

Така зацікавленість до питання міжнародного співробітництва у сфері розгляду кримінальних правопорушень, а саме інституту екстрадиції, свідчить про те, що багато питань окреслених у проблематиці статті є актуальними та потребують якнайшвидшого вирішення.

Мета статті полягає у тому, щоб дослідити проблемні питання, пов'язані з інститутом видачі правопорушників та з'ясувати оптимальні шляхи їх вирішення, а також дослідити норми, закріплені на міжнародному рівні та проаналізувати їх доцільність використання у національному правовому полі.

Виклад основного матеріалу дослідження

Розвиток будь-якої держави, її правової системи неможливий без налагодженого співробітництва зі світовою спільнотою. Відповідно до тексту Декларації про принципи міжнародного права від 24 жовтня 1970 року, прийнятого Організацією Об'єднаних Націй, до даного твердження цілком доречно віднести співробітництво міжнародних суб'єктів при наданні правової допомоги в кримінальних справах [1].

Проф. Л.М. Лобойко визначає поняття надання міжнародної правової допомоги в кримінальних справах як форму міжнародного співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю, змістом якої є здійснення однією державою за запитом уповноваженого органу іншої держави кримінальних процесуальних дій, правовою підставою яких є міжнародні угоди та положення національного законодавства [2].

Мета міжнародної правової допомоги базується на трьох основних платформах, по-перше, встановлення реальних обставин, які мають місце в ході розгляду кримінального провадження; по-друге, в процесі розгляду справи дотримуватись принципу рівності перед законом та правосуддям; по- третє, дотримання та реалізація прав та законних інтересів осіб, які, безпосередньо, є учасниками кримінального провадження.

Існує багато думок та інтерпретацій поняття «екстрадиція», розглянемо декілька, які, на нашу думку, є найбільш обґрунтованими.

Проф. Аленін Ю.П. під екстрадицією розуміє діяльність компетентних органів, що базується на загальновизнаних принципах міжнародного права, нормах міжнародних договорів і внутрішньодержавного законодавства, які передбачають, що держава у разі, якщо злочин входить до її юрисдикції, або у випадках, якщо злочин був вчинений на території цієї держави, (або держава зазнала шкоди від злочину, або ж злочин вчинив громадянин цієї держави) запитує і отримує обвинуваченого, підсудного чи засудженого з держави, на території якої він перебуває, з метою притягнення його до кримінальної відповідальності чи виконання обвинувального вироку, або ж розглядає заявлене клопотання іноземної держави і передає запитувану особу [3, с. 794].

Варто звернутися до праці відомого правознавця Д.П. Нікольсьокого «Про видачу злочинців за основами міжнародного права» 1884 року, в якій він зазначав, що видача правопорушників це процедура, яка відбувається в інтересах двох держав, зацікавлених дотриманням внутрішньої безпеки, а також і дотриманням прав злочинця. «Не особистість існує для держави, а держава для особистості» [4].

Проф. А. Стандбрук вважає екстрадицію найбільш важкою частиною юридичної практики, адже здійснення процедури екстрадиції неможливе, якщо порушуються права людини. Так, наприклад, якщо держава взяла на себе зобов'язання щодо заборони катувань, то вона не має права екстрадувати будь-яку особу, якій у запитуючій державі існує загроза катувань [5, с.186].

Тобто бачимо неоднозначність підходів до тлумачення поняття екстрадиції. Дана проблема виникла через недостатнє нормативне роз'яснення процедури екстрадиції законодавцями, також не повну відповідність національного законодавства реаліям сьогодення. Не менш важливою прогалиною даного питання є відмінність між нормами, які закріплені на законодавчому рівні окремих іноземних держав.

На національному рівні питання видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, регулюється декількома нормативно-правовими актами. Конституцією України встановлено: «Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі» [6]. Тобто якщо сторона, яка була запитана, не видає свого громадянина, вона на прохання сторони, яка запитувала, передає справу до своїх компетентних органів, для того щоб у разі необхідності можна було здійснити її розгляд. З цією метою надсилаються документи, інформація та речові докази, які стосуються правопорушення. Сторона, яка запитувала, інформується про результати розгляду її запиту.

Статтею 10 пунктом 1 та 2 Кримінального кодексу України зазначено: громадяни України, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду, а іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин на території іноземної держави, але перебувають на території України, можуть бути видані державі для притягнення цієї особи до відповідальності [7]. Ч. 1 ст. 10 конкретизує положення ст. 25 Конституції України, відповідно до якого громадянин України не може бути виданий іншій державі за жодних обставин, у т.ч. в разі вчинення ним злочину за межами України, а також поширює його на осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, якщо очікуваним наслідком видачі останніх є притягнення їх до кримінальної відповідальності та віддання до суду. У разі вчинення злочину за межами України особою без громадянства, що постійно проживає в Україні, вона може бути видана іноземній державі для здійснення щодо неї інших примусових заходів, крім притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду [8].

Загалом процедура та процесуальні питання щодо здійснення екстрадиції закріплені IX розділом КПК України. Так, під видачею особи законодавець розуміє: «Видача особи державі, компетентними органами якої особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку» (ст. 541 КПК) [9].

Варто зазначити, що процедура видачі розпочинається з моменту направлення відповідного запиту однією державою до іншої. Зазвичай, запит складається мовою сторони, яку запрошують або однією з мов міжнародного спілкування, і передається, безпосередньо, до правоохоронних органів, в окремих випадках через міністерства закордонних справ. В Україні центральними органами екстрадиції, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, є Генеральна Прокуратура України - на стадії досудового розслідування та Міністерство юстиції України. Якщо в запитуваній державі затримали особу-злочинця, розпочинається судова процедура, яка являє собою перевірку обґрунтованості запиту і дотримання всіх відповідних норм і вимог законодавства. Якщо суд відхиляє запит, процедура припиняється, а якщо підтверджує можливість видачі, рішення ухвалюється адміністративними органами.

Варто звернути увагу, що процедура видачі осіб, затриманих у зв'язку з перебуванням у міжнародному розшуку, була деталізована на підставі Закону України «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України у зв'язку з ратифікацією Третього додаткового протоколу та Четвертого додаткового протоколу до Європейської конвенції про видачу правопорушників» від 4 листопада 2018 року. Відповідно до змісту, затриманим, які перебувають у міжнародному розшуку, дозволяється просити про застосування до них спрощеного порядку видачі, не чекаючи надходження формального запиту на екстрадицію.

Згідно із законом, передача особи, щодо якої прийнято рішення про екстрадицію у спрощеному порядку, здійснюється протягом десяти робочих днів з дня повідомлення компетентному органу іноземної держави про зазначене рішення. Цей строк може бути подовжений уповноваженим (центральним) органом України до тридцяти днів. Відстрочення фактичної передачі особи з підстав, передбачених статтею 592 КПК України, не допускається.

Законом уповноважений орган України може приймати рішення про екстрадицію у спрощеному порядку або про відмову у видачі протягом п'яти робочих днів з дня одержання ухвали слідчого судді, якою затверджено згоду особи на екстрадицію, та інформації компетентного органу іноземної держави [10].

Перші згадки про застосування процедури екстрадиції відомі ще за часів Древнього Єгипту, а саме Мирний договір укладений між фараоном Єгипту Рамзесом II та королем хетів, датований 1280 роком до н.е. Що ж стосується України, то варто зазначити, що до перших спроб встановлення міжнародного співробітництва в галузі видачі осіб відносять нормативні акти Київської Русі в період правління князя Олега - Русько-Візантійські договори 911 та 944 років. Також не менш важливими документами, які заклали підвалини до міжнародного співробітництва у сфері видачі злочинців вважаються «Руська Правда» у виді «Короткої правди» 1136 року, «Пространна правда» 1209 року. До вказаного переліку можна віднести акти Російської імперії, які поширювалися на терени сучасної Української держави, зокрема, Стоглав 1551 року, Наказ сищикам біглих селян і холопів 1683 року [11, с. 80-83].

На стику XVIII та XIX століть у кримінальному судочинстві Європейських країн простежується формування загальновизнаних засад видачі осіб, таких як: невидача політичних мігрантів, схарактеризувати міжнародні договори, які безпосередньо регулюють процедуру видачі осіб, які вчинили кримінальні правопорушення. Перший крок, аби процедура видачі осіб формувалась як окремий інститут міжнародного права і кримінального процесуального права, вчинила Бельгія у 1833 році, прийнявши Закон про видачу злочинців [11,- с. 80-83].

XIX сторіччя у сфері міжнародного співробітництва в кримінальних справах ознаменувалось прийняттям низки двосторонніх та багатосторонніх угод та договорів між різними державами з приводу взаємодії в кримінальних провадженнях та конвенцій, які узагальнювали процедуру екстрадиції.

Оскільки процедура екстрадиції, а саме її правове регулювання здійснюється не лише кримінальним процесуальним правом, але й міжнародним, то варто звернутися до положень нормативно-правових актів міжнародного характеру. Зумовлено це тим, що видача особи здійснюється від однієї держави до іншої на підставі міжнародних договорів, з урахуванням положень конвенцій та судової практики. В Україні визнано, що норми міжнародного права мають вищу юридичну силу над нормами національного і Конституцією України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [6].

Перш за все варто звернути увагу на Європейську конвенцію про видачу правопорушників від 1957 року, підписання якої відбулося в Парижі державами-членами Ради Європи. Згодом відбулося підписання Першого та Другого додаткових протоколів 1957 та 1978 роках відповідно. Конвенція, насамперед, встановлює процедуру видачі осіб як форми міжнародного співробітництва, мета якої полягає у наданні взаємної допомоги державам у боротьбі зі злочинністю [12]. За змістом Конвенції бачимо, що договірні сторони зобов'язуються видавати одна одній осіб, які переслідуються компетентними органами за вчинення правопорушення або які розшукуються цими ж органами задля виконання вироку або постанови про утримання під вартою. Конвенцією передбачено також усі процесуальні моменти передачі особи: від переліку протиправних діянь, які тягнуть за собою видачу до мови процесуальних документів і покриття витрат. 1998 року ВРУ Законом України № 43/98-ВР Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників ввела Конвенцію та Перший і Другий додаткові протоколи в національне законодавство, з рядом заяв та застережень. Наприклад, до статті 1 Конвенції Україна встановила застереження, що не зобов'язується здійснювати передачу компетентному органу запитуючої сторони, якщо така передача зашкодить здоров'ю особі.

Наступний нормативно-правовий документ, на нашу думку, який заслуговує уваги - Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 1993 року [13]. Розділ 4 частина 1 вказаного документу встановлює порядок видачі осіб, вимоги, які запитуюча сторона повинна дотримуватись при відправленні запиту на видачу, перелік умов, за яких видача особи відстрочується, колізійні питання, які можуть виникнути при процедурі екстрадиції тощо. Україна ратифікувала дану Конвенцію у 1994 році з певними умовами.

Не менш важливу роль у питаннях видачі особи-злочинця відіграють рішення Європейського суду з прав людини. Неодноразово стаються випадки, коли під час здійснення процедури екстрадиції порушуються права особи, яка екстрадується. До прикладу, розглянемо рішення по справі «Серінг проти Сполученого Королівства» від 7 липня 1989 року [14], в якому чітко зазначено, що, незважаючи на те, чи запитуюча сторона є учасником Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, відповідальність за проведення екстрадиції, у випадках, коли існує реальна загроза жорстокого поводження, покладається на державу, що її здійснює. Якби суд задовольнив заяву міністра з вимогою видати заявника Сполученим Штатам Америки, це призвело б до порушення статті 3 Конвенції про «Заборону катування». Адже висока ймовірність того, що, у разі видачі заявника, на нього б чекала «камера смертників».

Справа «Байсаков та інші проти України», рішення від 18 лютого 2010 року [15]. У рішенні чітко зазначається, що, у разі передачі запитуючій стороні заявників, знову ж таки порушується стаття 3 Конвенції про права людини. З матеріалів справи суд зробив висновок, що гарантії, подані владою Казахстану, є ненадійними і контроль над їхнім дотриманням є неможливий з причин відсутності механізму запобігання тортурам.

У сучасному кримінальному законодавстві відсутні положення, які б належним чином регулювали правові відносини з приводу надання правової допомоги по кримінальних справах. Чинний КПК не містить досить визначених правил, які регламентують порядок зносин судів, прокурорів, слідчих і органів дізнання із судово-слідчими органами іноземних держав і виконання ними доручень. Законодавче регулювання процесуальних особливостей взаємодії держав зводиться тільки до визначення загальних положень порядку зносин з їхніми компетентними органами. У зв'язку з цим, у кримінальному процесі України спостерігається істотна прогалина у частині регламентації міжнародного співробітництва судово-слідчих органів при наданні правової допомоги. Головне місце в регулюванні взаємодії правоохоронних і судових органів при розслідуванні і розгляді кримінальних справ зайняли двосторонні і багатосторонні міжнародні договори. Але і вони не можуть повною мірою заповнити пробіл, наявний у національному процесуальному праві [16].

Висновки

кримінальний правопорушення екстрадиція міжнародний

Для забезпечення міжнародно-правового і національного порядку важливим напрямком розвитку держав є міжнародне співробітництво у сфері розслідувань кримінальних правопорушень. Діяльність міжнародної спільноти у даній сфері являє собою співпрацю правоохоронних органів різних держав, яких тією чи іншою мірою стосується вирішуване питання. Не менш важливим є також вплив такої допомоги на охоронювані законом права, свободи та інтереси не тільки держави в цілому, але й конкретно кожної особи.

Зважаючи на різнорівневий розвиток держав світу, бачимо, що є низка прогалин та колізії в процесі міжнародного співробітництва у сфері надання правової допомоги. Задля ефективного вирішення даних проблем необхідно в національному кримінальному процесуальному праві чітко прописати порядок здійснення процедур надання такої допомоги, а також законодавець повинен вводити нові положення, які б регламентували не тільки традиційні форми правової допомоги, але й нові, враховуючи напрямки взаємодії держав. Правове регулювання даної сфери можливе і на рівні КПК, і на рівні спеціального нормативно-правового акта про правову допомогу по кримінальних справах, який включав би процедуру екстрадиції.

Інститут екстрадиції повинен розглядатися не тільки як засіб притягнення особи до кримінальної відповідальності, а й як один із засобів забезпечення завдань кримінального судочинства. Екстрадиційний процес є досить складною, тривалою у часі процедурою, у зв'язку з чим існують як спрощені порядки видачі, так і специфічні процедури, пов'язані з видачею осіб у межах Європейського Союзу.

Література

1. Декларація про принципи міжнародного права від 24.10.1970.

2. Сторожик Я. Б. Поняття та загальні умови екстрадиції осіб, які вчинили кримінальне правопорушення. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія: юридична. 2015. Вип. 4.- С. 438-445; Лобойко Л. М. Кримінальний процес: підручник. Київ: Істина. 2014. 432 с.

3. Кримінально-процесуальне право України: підручник. За заг. ред. Ю.П. Аленіна. Харків: ТОВ Одіссей, 2009. C.806.

4. Никольский Д. П. О выдаче преступников по началам международного права. 1884. URL (дата звернення 11.03.2019).

5. Нестеренко С.С. Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю та права людини. Актуальні проблеми держави і права. 2011. С.185-192;

6. Stanbrook I. Extradition: The Law and Practice. 2nd ed. Oxford. 2000. P. 680.

7. Конституція України: Закон України від 28.06.1996. (дата звернення 13.03.2019).

8. Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04. 2011. № 2341-III.

9. Науково-практичний коментар Кримінального процесуального кодексу України.

10. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04. 2012.- № 4651-VI. (дата звернення 13.03.2019).

11. Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України у зв'язку з ратифікацією Третього додаткового протоколу та Четвертого додаткового протоколу до Європейської конвенції про видачу правопорушників: Закон України від 04. 11. 2018. № 2577-VIII.

12. Фрич В.І. Проблемні питання міжнародного співробітництва під час видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (екстрадиції). Наше право. 2015. Вип.1. С. 80-84

13. Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13.12.1957.- № 995

14. Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 1993. № 997-009.

15. Справа «Серінг проти Сполученого Королівства».

16. Справа «Байсаков та інші проти України».

17. Смирнов М.І. Міжнародне співробітництво держав у сфері кримінального процесу. Прокуратура. Людина. Держава. 2004. № 1 (31).

Размещено на Allbest.ru