Державне регулювання процесів впровадження соціальних інновацій для реалізації стратегії сталого розвитку

Загалом, підходячи до вирішення проблеми детермінації категорії соціальна інновація слід навести наступні існуючи та усталені точки зору вчених на дане явище (табл. 1).

Таблиця 1

Сутність соціальних інновацій, з огляду на викладене, полягає у наступному: по-перше, за рахунок соціальних трансформацій вдосконалюються моделі суспільних відносин в сфері соціально обслуговування та соціальної взаємодії, тобто в сферах в яких держава бере на себе зобов'язання із соціального забезпечення;

Таким чином, соціальні інновації слід визначати в двох аспектах: з точки зору сутнісного аспекту соціальна інновація - це модель організації суспільних відносин, способу взаємодії в соціумі з приводу реалізації соціальних цілей та завдань державного розвитку, яка характеризується значним рівнем нововведень в процеси соціальної взаємодії, міжсуспільних, міжгрупових, міжособистісних відносин та характеризується обов'язковим спрямуванням на досягнення цілей державного управління в соціальній сфері; з точки зору динамічного аспекту соціальна інновація - це процес запровадження такої форми організації суспільних процесів, соціально - економічних відносин, за якої досягнення цілей державного управління екстраполюється на зусилля державного, приватного секторів та громадянське суспільство.

Спектр соціально спрямованих інновацій включає всі аспекти суспільного життя - від організації публічної владий управління до культурної політики та забезпечення здоров'я нації [9, с. 208]. Тобто фактично соціальні інновації підвищують мобілізаційний потенціал суспільства та розширюють можливості задоволення суспільних потреб в спосіб, який обмежує державне втручання, підвищуючи цим самим рівень можливостей для процесів самоорганізації населення, активізації інститутів громадянського суспільства, розширення соціальної відповідальності бізнес-середовища.

Слушно зазначає Л.В. Бойко-Бойчук, що соціальна інновація передбачає головним чином «створення дружнього для інновацій зниження інноваційного спротиву в суспільстві, «інноватизацію» культурно-освітнього середовища, створення сприятливого правового поля та необхідних інфраструктур, що забезпечують інноваційну діяльність» [8, с. 96-97]. Тобто соціальні інновації можуть виступати базисом, підґрунтям для подальшого впровадження економічних перетворень, реалізації державних стратегій розвитку тих чи інших секторів економіки, ґрунтуючись на новій якості суспільних відносин.

Як ми вже зазначали у попередніх статтях, «соціальні інновації - це нестандартне рішення соціальної проблеми, яке є більш ефективним, доцільним, життєздатним і в певному сенсі виходить за межі технологізації діяльності, разом з тим, вони залишаються важливим елементом соціально-інноваційного процесу» [10, с. 65]. За такого розуміння соціальних інновацій вбачається логічним їх поєднання із процесами державного управління та запровадженням концепції сталого розвитку, оскільки під впливом соціальних інновацій відбувається трансформація суспільної свідомості сприйняття ролі держави в соціально - економічному управлінні суспільством. Держава перестає розглядатися як імператив та виключно система примусу. Соціальні інновації трансформують не лише сприйняття держави, але і її роль в процесах управління економічними процесами. Відбувається акумуляція соціального потенціалу, розвитку різних форм капіталу, носієм якого є як окремий індивідуум (людський, інтелектуальний), так і суспільство в цілому (соціальний капітал).

Власне через це «соціальні інновації можуть не привести до бажаних результатів, якщо вони не спираються на відповідні зміни у моделях поведінки суб'єктів мікрорівня, тобто безпосередніх учасників соціальних відносин. Через це виникнення інноваційних практик може не супроводжуватися відповідним оновленням інституційних форм, оскільки в цьому немає суспільної потреби. Соціум повинен бути не лише готовий да впровадження соціальної інновації, вона повинна стати реакцією держави на суспільний запит лише через це розкриватиметься її соціально-економічний ефект» [11, с. 61].

Тобто, як слушно зазначає І.В.Терон не дивлячись на те, що в економіці України різноманітні соціальні новації з'являються постійно, «проте далеко не всі вони проходять через суспільний «фільтр» відбору. Інноваціями стають лише ті нові ідеї, які одержують соціальне схвалення, визнання, інтегруються в загальний масив культури і з часом стають його органічними компонентами» [12, с. 60-61]. Ця теза демонструє необхідність створення такої системи державного управління процесами впровадження соціальних інновацій, яка б забезпечувала одночасно аналіз та моніторинг суспільних процесів з метою виявлення найбільш гострих соціальних викликів, суспільних потреб та одночасно пропонувала соціуму такі моделі трансформації усталених для нього відносини, які б задовольняли потребам сталого розвитку.

Разом з тим, О.І. Гонта та О.Г. Мельник підходять значно практичніше до проблеми визначення сутності державного управління соціальними інноваціями, оскільки розглядають їх як конкретні елементи вдосконалення державою тих чи інших соціально орієнтованих процесів, зокрема в сфері державної соціальної політики з приводу адаптації людей з обмеженими фізичними можливостями. При цьому сутність соціальних інновацій визначається як трансформація підходів до соціальної реінтеграції таких осіб [13, с. 15 -18]. Такий підхід значно звужує процес державного управління соціальними інноваціями, оскільки зводить його лише до конкретної управлінської дії конкретного органу державної влади. Натомість в умовах впровадження концепції сталого розвитку державне управління соціальними інноваціями повинно розглядатися як тривалий стратегічний процес трансформації існуючої парадигми державно-управлінського вплив уна суспільні процеси.

Власне тому, А.А. Салтан акцентує увагу на тому, що успіх та ефективність соціальних інновацій можливий лише тоді коли відбувається «усвідомлення державними діячами трансформації концепції державного управління як системи в цілому, наявність для цього відповідного законодавчого підґрунтя, яке дозволить розвиватися соціальним ініціативам на основі фінансування найбільш важливих проектів з мінімальним втручанням держави» [14, с. 112]. При цьому слід зауважити, що багато соціальних інновацій є експериментальними, тобто є доповненням або удосконаленням вже існуючих технологій, моделей тощо. Їх необхідність диктується реальним життям, ринком або вимогами економічної, політичної кон'юнктури, оскільки вони модернізують економіку поступово, не приводячи до різких змін у технологіях, соціальному житті й звичному укладі трудового життя більшості людей.

Основна цінність соціальних інновацій полягає в тому, що вони мають значний соціально-економічний потенціал, який розкривається при максимізації ефективності від їх запровадження але при цьому мають і доволі низький рівень витратності, оскільки їх ініціатором виступає саме суспільство. Метою ж держави повинно стати створення системи забезпечення соціальних інновацій в спосіб, який максимально розкриває їх потенціал при охопленні максимальної кількості цільової аудиторії і при цьому - досягнення самих цілей соціальних інновацій - запровадження трансформацій суспільних процесів в спосіб, який дає змогу по новому та в повному обсязі вирішувати соціальні проблеми суспільства. Соціальні інновації запроваджуються самим соціумом і це є найбільш оптимальним управлінським рішення з точки зору держави. Але при цьому запровадження соціальних інновацій потребує стимулювання з боку держави. Розуміючи інновацію як процес оптимізації, вдосконалення, оптимізації чи модернізації слід усвідомлювати, що такий процес стосується соціальної сфери, в якій економічна складова сама по собі є значною лише в контексті державного фінансування соціальних послуг населенню. З цих позицій управління соціальними інноваціями повинно в першу чергу передбачати пошук нових форм, моделей, методів соціальної взаємодії чи організації соціальних відносин, які суттєво зменшать витрати держави. Найбільш яскравим прикладом може стати запровадження Е-врядування, коли величезна кількість адміністративних послуг надається із застосуванням онлайн сервісів, електронних ресурсів, що мінімізує витрати на персонал та зменшує часові втрати для населення.

Іншим аспектом державного управління соціальними інноваціями є розвиток інфраструктури їх запровадження та практичної реалізації. Зрозуміло, що в більшості випадків держава зацікавлена в тому, щоб під час запровадження соціальних інновацій їх економічна складова була організована через ефективність, перш за все, в сфері державних фінансів (скорочення витрат на надання соціальних послуг; підвищення якості соціальних послуг при незначному збільшенні витрат на їх фінансування; вдосконалення соціальної інфраструктури з мінімальними фінансовими витратами тощо).

Звичайно таких результатів досягнути важко, але можливо за умови консолідації зусиль державного, приватного та громадського сектору. Ми наголошуємо що в процесах державного управління соціальними інноваціями необхідним є розробка таких моделей відносин держави, бізнес -структур та інститутів громадянського суспільства, за якої держава залишатиме собі функцій організаційного, координаційного та, в меншому обсязі, фінансового характеру; бізнес-структури, навпаки, нестимуть основний тягар витрат, що кореспондуватиметься із їх соціальною відповідальністю та одночасно визнаватиметься державою видом благодійницької допомоги; інститути громадянського суспільства виступатимуть в якості драйверів трансформаційних процесів та забезпечуватимуть супровід впровадження соціальних інновацій.

Потенціал соціального партнерства може бути ефективно реалізований у різних організаційних формах через механізм так званої плюралістичної системи, коли узгодження інтересів відбувається на рівні суспільства (парламент, діяльність політичних партій) та окремих компаній на тлі відсутності спеціально створених механізмів соціального партнерства (США, Канада, Велика Британія) чи корпоративної системи з використанням спеціальних регулюючих інструментів та механізмів (Німеччина, Нідерланди, Швейцарія, Японія). В Україні, враховуючи доволі слабку орієнтованість корпоративного сектора економіки на вирішення нагальних соціальних завдань, доцільно створювати необхідні передумови для розвитку соціального партнерства на державному рівні, зважаючи на необхідність активізації головних соціальних функцій держави через трудове і соціальне законодавство, податкову і фіскальну системи, а також активну діяльність адміністративно -правових інституцій. За будь-яких умов основним джерелом соціальних інновацій у суспільстві має бути соціальна політика [15, с. 737].

По-перше, соціальні інновації розуміються нами одночасно як процес вдосконалення, трансформації чи оптимізації суспільних процесів в соціальній сфері, за яку відповідає держава, оскільки соціальне забезпечення та обслуговування є її конституційним обов'язком; та як форма, модель, спосіб організації суспільних процесів в соціальній сфері, запровадження якої значно максимізує отримуваний споживачами соціальних послуг ефект при мінімізації витрат на його досягнення, що в кінцевому рахунку за задоволення суспільних потреб чи соціальних запитів суспільства.

По-друге, важливо усвідомлювати, що соціальні інновації завжди повинні включати високу питому вагу громадянської (суспільної) інклюзивності. Соціальні інновації не можливі без широкого залучення соціуму, інститутів громадянського суспільства та соціально активно бізнесу. Держава через систему державних органів не в змозі в повній мірі і повноцінно забезпечити процес запровадження соціальних інновацій, особливо що стосується реалізації концепції сталого розвитку, яка сама по собі передбачає високий рівень делегування повноважень в сфері соціально-економічного управління як інститутам громадянського суспільства, так і бізнес-структурам.

По-третє, будь-яка соціальна інновація повинна відповідати критеріям економічності, раціональності та модернізації. Лише шляхом акумулювання потенціалу соціальних інновацій через максимізацію корисності використання людського, соціального капіталу можливо досягнути реальних зрушень в сфері сталого розвитку. Соціальні інновацій в даному випадку виступають тим необхідним засобом модернізації суспільних процесів, в якому розвиваються особливості сучасної парадигми державного регулювання суспільних процесів.

По-четверте, державне управління процесами запровадження соціальних інновацій повинно зводитися до функцій стимулювання, організації, координації та моніторингу ефективності. Під час реалізації соціальних інновацій держава повинна більшу частину функцій та повноважень делегувати приватному сектору та громадськості, залишаючи собі при цьому організацію процесів, узгодженню цілей всіх учасників процесів для їх практичної реалізації, та координації ресурсного забезпечення.

Таким чином, державне управління процесами впровадження соціальних інновацій на сучасному етапі розвитку України через призму концепції сталого розвитку повинно стати не тільки формальним , але і практичним прикладом усвідомлення державою свого обов'язку делегування, децентралізації та деконцентрації більшості процесів державного управління, підвищення не лише рівня ініціативи громадянського суспільства, але і забезпечення його реальними інструментами практичного втілення таких ініціатив.

Висновки. Підводячи підсумки за результатами аналізу способів підвищення ефективності державного регулювання процесами впровадження соціальних інновацій слід зазначити наступне.

Література: