Потерпілий у кримінальному провадженні: проблеми теорії, законодавства та практики

The article is devoted to questions of investigation of the procedural status of the victim and analysis of problems connected with the provision and realization of protection of the rights and legitimate interests of the victim in the criminal proceedings, taking into account changes and additions to the current criminal procedural law of Ukraine.

It was clarified that confession of a person to a victim should depend on the decision of the investigator, and the fact of causing damage to the person should be the precondition of it, however regardless of its type and size. The concept of “physical harm” caused to the victim is disclosed.

The interpretation of harm in the current legislation, the concept of physical harm in criminal procedure law, its consequences and the procedure for reimbursement to the victim is being investigated.

It was stated that human health is a personal intangible good and the highest social value in the state. The right to health does not depend on the presence of a certain status of a person in the state.

The analysis of medical and legal literature made it possible to conclude that harm to health is a violation of the anatomical integrity, physiological function of organs or tissues of a person, which is manifested in bodily injuries, diseases, disabilities or pathological conditions. It is proposed to define in the criminal procedure law the notion of physical harm caused to a victim of acrime as harm inflicted on human health as a result of the commission of a crime relating to it, the consequences of which are injuries, illness, pathological condition or disability. The conceptual provisions concerning the responsibility of the state are proposed. for the physical harm done to the victim and the procedure for its compensation at the expense of the state is substantiated in its entirety.

It was proposed to provide in the provisions of the Code of Criminal Procedure of Ukraine rules governing the compensation of physical harm to a victim of a crime, including undisclosed by the investigating authorities.

Key words: victim, criminal proceedings, procedural status, protection of rights, compensation of harm, physical harm.

Постановка проблеми

У сучасній науці та практиці кримінального процесу досить часто зосереджується увага на необхідності пріоритетного захисту прав і особистих інтересів потерпілого, а також чіткого визначення його статусу. Зприводу цього положення про захист прав людини, яка постраждала від злочину, знайшли своє відображення не тільки у міжнародних нормативних актах, а саме: «Декларації основних принців правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою», Рекомендації № Я (85) 11 «Щодо становища потерпілого в рамках кримінального права та кримінального процесу», а й у вітчизняному законодавстві та правовій практиці - Конституції України, Законі України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», ППВС України № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві», ППВС України № 13 «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів» тощо [1; 2, с. 27-30; 3, с. 6-10]. На даний час потерпілому та його становищу в дійсності не приділяється належної уваги ні державними органами, ні суспільством у цілому, тому проблема його місця і ролі у кримінальному провадженні існує вже досить тривалий час і є суттєво важливою.

Стан наукової розробки проблеми

Питанням процесуального статусу потерпілого, визначення його прав і обов'язків приділяли увагу такі вчені-процесуалісти, як Ю.П. Аленін, С.А. Альперт, В.П. Бож'єв, Г. Буткевич, Л.В. Брусніцин, М.І. Го- шовський, Ю.М. Грошевий, К.Ф. Гуценко, В. Давиденко, П.С. Елькінд, З. З. Зінатул- лін, Л.Д. Кокорєв, О.П. Кучинська, П.А. Лу- пинська, В.Т. Маляренко, Л.Л. Нескоро- джена, В.Т. Нор, І.Л. Петрухін, Т.І. При- сяжнюк, В.М. Савицький, С.В. Слінько, М.С. Строгович, В.М. Тертишник та ін. Але до цього часу залишається багато питань, які не вирішені у чинному кримінальному процесуальному законодавстві України, в тому числі КПК України, одним із яких є пріоритетний захист прав і особистих інтересів потерпілого та чітке визначення його статусу.

Відповідно, метою статті є дослідження процесуального статусу потерпілого та аналіз проблем, пов'язаних із забезпеченням і реалізацією захисту прав та законних інтересів потерпілого у кримінальному провадженні, з урахуванням змін та доповнень до чинного кримінального процесуального законодавства України.

Виклад основного матеріалу

Конституцією України визнано людину, її життя, здоров'я, честь і гідність найвищою соціальною цінністю [1]. Зокрема, права потерпілого повинні захищатися належними процесуальними заходами, що сприяють відновленню його майнових та власних не- майнових прав, чому держава повинна приділяти відповідну увагу, коли конструює кримінальні процесуальні норми та коли компетентні державні органи розслідують кримінальне провадження. При цьому фахівці відмічають зростання злочинності, яку держава не здатна зупинити, так як традиційні методи і процесуальні форми боротьби з нею значною мірою вичерпали себе і не відповідають нинішньому стану злочинності. Тому держава повинна турбуватися про свого громадянина, який постраждав від злочину, так як на неї покладено обов'язок щодо забезпечення гарантованості конституційних прав і законних інтересів особи, які закріплено «у загальнорегулятивних конституційно - правових нормах» [4, с. 3032], і застосовувати відповідні правові норми здійснення правосуддя, згідно з загальновизнаними правовими стандартами, які стосуються захисту прав, свобод та законних інтересів громадян. Зприводу цього, вважаємо, що необхідне подальше зміцнення процесуальних позицій потерпілих у кримінальному судочинстві України, а засоби, направлені на максимальний захист їхніх прав і майнових інтересів, повинні бути для них більш «безболісними», причому, воля цього учасника кримінального процесу повинна стати одним із центральних елементів, котрі визначають рух кримінального провадження, чому правоохоронні органи повинні приділяти відповідну увагу. Наприклад, слушно зазначено С.В. Слінько та В.М. Тертишником про те, що головним завданням держави у випадках вчинення кримінальних правопорушень є поновлення законних прав та інтересів громадян [5, с. 46]. На думку І.Л. Петрухіна, потерпілий нерідко використовується як засіб кримінального переслідування і піддається вторинній віктимізації вже з боку офіційних органів, не отримуючи реального задоволення потреб, що виникли в результаті вчинення злочину [6, с. 518], а слідча практика, зазначає С.В. Слінько, свідчить про слабу зацікавленість або взагалі незацікавленість слідчих в активній участі потерпілого при розслідуванні кримінального провадження і часто зневажливому ставленні до забезпечення його прав, і серед них існує досить поширена думка, що потерпілий тільки заважатиме встановленню істини у кримінальному провадженні [7, с. 159-160], але подібне ставлення правоохоронних органів до потерпілого є достатньо зневажливим і потребує перегляду з боку контролюючих та наглядових посадових осіб.

Справедливо наголошують на тому, що «центральною процесуальною фігурою кримінального провадження має бути жертва злочину, а не злочинець» В.П. Півненко та Є.О. Мірошниченко і, навіть, пропонують нову кримінальну політику України, яка має ґрунтуватись на новітній фундаментальній засаді кримінального провадження - презумпції правоти і пріоритетності прав потерпілого та швидкому і повному відновленні всіх порушених злочинними діями прав, свобод та законних інтересів особи [8, с. 4041]. Наприклад, в останні роки, одночасно зі зростанням злочинності, виник напрямок руху на зміцнення прав потерпілого, який став однією з основних тенденцій розвитку кримінального процесуального права, на що звертає свою увагу І.Л. Петрухін [6, с. 516]. Взагалі, у національних кримінальних правових системах сучасності можна привести декілька прикладів зарубіжного досвіду щодо ролі потерпілого у кримінальному процесі. Зокрема, за посиланням Л.В. Головка, Міністр юстиції Франції видав Циркуляр, який французька доктрина розцінила як новий поштовх у публічній політиці щодо допомоги потерпілим від кримінальних правопорушень. Хоча циркуляр носить характер рекомендації, правозастосовним органам щодо того, що прямування у сторону потерпілих повинно бути посилено на всіх стадіях кримінального процесу, у будь- якому випадку він має велике значення [9, с. 44].

У зарубіжній кримінальній процесуальній науці і практиці аксіома про обов'язковість захисту прав потерпілих втілюється у реальну дійсність, зокрема, у моделі - «парадигма поновлення», сутність якої полягає у тому, що мета кримінальної юстиції повинна бути не в тому, щоб покарати,а в тому, щоб поновити права особи, яка постраждала від злочину, і евентуально права держави [9, с. 48]. Подібна модель сприяє посиленню ролі потерпілого, зумовлює розширення диспозитивності та переосмислення його процесуальної позиції у рамках захисту прав цього суб'єкта.

У свою чергу, у Бельгії одна з основних ідей, яка була покладена в основу фундаментального закону, полягає в тому, що захист суспільства починається з захисту прав потерпілих та відшкодування їм заподіяної шкоди. У розвитку цієї ідеї новий закон повністю прирівнює права і обов'язки цивільного позивача (або потерпілого) до прав і обов'язків обвинуваченого, який не перебуває під вартою. У світлі таких тенденцій не можна не погодитися з думкою Л.В. Головка, що потреба у всебічному захисті прав потерпілих є аксіомою сучасного права, яка втілюється у реальну дійсність, перш за все, кримінальними процесуальними засобами [9, с. 45].

Наступним підтвердженням пріоритетності напрямку щодо захисту потерпілих є матеріали Х Конгресу ООН щодо попередження злочинності та ставленням до правопорушників, до низки висновків якого можна віднести наступні положення:

- перед системою кримінального правосуддя стоїть важке завдання досягнення рівноваги між інтересами трьох сторін - суспільства, правопорушника і потерпілого;

- зараз намітився рух правосуддя у напрямку врахування інтересів потерпілих, яким тривалий час не приділялося належної уваги;

- у всьому світі зростає інтерес до розширення сфери так званого реституційного правосуддя, а також до розробки таких процедур та програм врегулювання конфліктів, як примирення та посередництво [10, с. 37].

Як зазначають Н.С. Алєксєєв, В.Г. Даєв, Л.Д. Кокорєв, потерпілий має спільні ознаки всіх учасників процесу володіти процесуальними правами, нести певні обов'язки та брати участь у процесуальній діяльності [11, с. 106-107]. І головне, що все це пов'язано з його безпосередньою зацікавленістю у наслідках розслідування кримінального провадження, бо саме відносно нього, його прав і інтересів було вчинено кримінальне правопорушення, і потерпілий повинен їх відстоювати наданими процесуальним законом засобами.

Відповідно до ч. 1 ст. 55 КПК України «потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди», а п.п. 25 і 26 ст. 3 КПК України передбачається, що потерпілий є учасником кримінального і судового провадження [12].

Зокрема, «права і обов'язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого», тобто з цього моменту він набуває процесуального статусу потерпілого. До речі, з прийняттям КПК України 2012 року процесуальний статус потерпілого дещо вдосконалено, і це зумовлено необхідністю посилення гарантій захисту його прав, свобод та законних інтересів та приведенням національного законодавства до вимог міжнародних документів, зокрема, Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою, якою передбачається, що судові і правоохоронні органи мають надавати належну допомогу жертвам протягом усього судового розгляду та вживати заходів для зведення до мінімуму незручностей для жертв.

На нашу думку, слід погодитися з думкою О. О. Сольонової, про те, що положення ст. 55 КПК України не є досконалими, і, якщо процесуальний статус потерпілого особа набуває з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого, тобто ще до доведення того факту, що фізичній особі кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а юридичній особі - майнової шкоди. На її переконання, таке регулювання не узгоджується з фундаментальними положеннями доказового права, у зв'язку з чим особа має набувати процесуальний статус потерпілого лише після доведення того факту, що вчинено кримінальне правопорушення, яким потерпілому заподіяно вказану шкоду. Вона вважає, що для цього потрібно змінити процесуальну форму початку досудового розслідування. Базуючись на позиціях окремих науковців, приходить до висновку, що рішення про визнання особи потерпілою буде обґрунтованим, коли прийматиметься після проведення слідчим необхідних процесуальних дій та отримання доказів заподіяння шкоди кримінальним правопорушенням [13, с. 40-41].

З приводу цього вважаємо, що визнання особи потерпілою повинно залежати від рішення слідчого чи прокурора, який розслідує кримінальне провадження, а передумовою цього має бути сам факт завдання особі шкоди, прицьому незалежно від її виду та розміру, а також подання нею заяви про вчинення кримінального правопорушення або заяви про залучення як потерпілого. І відповідно, слідчий або прокурор повинен винести відповідне рішення (постанову) про визнання особи потерпілою або про відмову про це, роз'яснити права, а вже потім допитати її в якості потерпілого по даному кримінальному провадженню. Така процедура, хоча і нагадує кримінальне процесуальне законодавство 1960 року, однак, на нашу думку, буде узаконювати процесуальний статус потерпілого як повноправного суб'єкта доказування і, разом з тим, його процесуальні права та обов'язки тощо.

Відповідно, умовою визнання особи потерпілою є наявність фактичних даних, які встановлюють:

- наявність певної події;

- що діяння, яке мало місце, містить у собі склад злочину;

- факт певної шкоди (моральної, фізичної, матеріальної), оскільки її відсутність взагалі не дає підстав для вирішення питання про появу потерпілого;

- наявність між діями підозрюваного (обвинуваченого) і настанням шкоди прямого причинного зв'язку, бо за його відсутності виключена можливість з'явлення потерпілого.

Такий висновок можна зробити на підставі аналізу норм КПК України, ППВС України «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів» (п. 24) і ППВС України «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і безпідставно нажитого майна»-

(п. 6) [12; 2; 3].

Протягом розслідування та судового розгляду кримінального провадження потерпілий має право на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку, передбаченому законом (ст. 127 КПК України), а ч. 1 статті 128 КПК України передбачає, що особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Однак, відсутній і дієвий механізм такої компенсації, до теперішнього часу все ще не прийнято закон про відшкодування шкоди потерпілому, а також існує велика кількість кримінальних проваджень, де неможливо встановити особу, яка вчинила кримінальне правопорушення. Досконало не досліджено і інститут відшкодування фізичної шкоди потерпілому та процедуру її відшкодування тощо.

Відмітимо, що на законодавчому рівні немає єдиного погляду на поняття моральної, фізичної та майнової шкоди, що значно ускладнює його застосування. З цих питань також не існує єдиної думки серед вчених-процесуалістів, а в юридичній літературі можна знайти найрізноманітніші підходи щодо їх тлумачення. Наприклад, О.В. Грищук вважає, що фізична шкода є матеріальною, з природно-наукової точки зору і, разом із тим, немайновою, тобто це будь-які негативні зміни в організмі людини, котрі перешкоджають нормальному, з біологічної, фізіологічної, психічної точок зору, проходженню всіх психофізичних процесів людини. Негативні зміни настають в організмі, тобто в матеріальній сфері, потерпілого під впливом певних зовнішніх факторів. Зміни, у свою чергу, можуть потім призвести до негативних явищ у психічному стані, а також у майні особи [14, с. 5-11]. У той же час, З. З. Зінатуллін визначає фізичну шкоду як шкоду, заподіяну здоров'ю особи, що в деяких випадках тягне за собою збитки у вигляді грошових витрат на відновлення здоров'я, поховання тощо [15, с. 7].- На нашу думку, слід погодитися з точкою зору О. М. Ерделевського, який розділяє фізичну шкоду на матеріальну «і разом з тим немайнову», де шкідливі зміни відбуваються в тілесній (тобто матеріальній сфері потерпілого) під впливом певних зовнішніх вражень, а негативні зміни в психічній сфері можуть виражатися в обох видах страждань (моральна шкода), та в майновій сфері - у витратах, пов'язаних з корекцією або функціональною компенсацією тілесних недоліків і втрати доходу [16, с. 4-6]. Розмежовує моральну та фізичну шкоду і Е. П. Гаврилов, при цьому він вважає, що обидва види шкоди заподіюються безпосередньо особі і викликають її страждання, тобто природну форму наслідків заподіяння шкоди особі потерпілого. Їх основна відмінність полягає в тому, що моральна і фізична шкода відбивається в різних сферах людської життєдіяльності: відповідно, - ідеальній (духовній) і матеріальній (тілесній), що передбачає і відмінність використаних переконань оцінки заподіяної шкоди та її компенсації [17, с. 28]. Таким чином, у юридичній літературі відсутнє єдине визначення поняття фізичної шкоди, тому вважаємо, що розкриття поняття «фізичної шкоди», заподіяної потерпілому, взаємопов'язане з такою категорією, як «здоров'я» потерпілого. З цього приводу, на нашу думку, є доречним звернутися до медичних досліджень і з'ясувати, що поняття «здоров'я» характеризується складністю, багатозначністю і неоднорідністю стану [18, с. 3]. Здоров'я - це самопочуття повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів» [19, с. 308]. У даній дефініції розглянуті три складові «здоров'я»: біологічна (фізіологічна), психологічна і соціальна. У медичній літературі зазначається, що в загальних рисах здоров'я на біологічному рівні можна охарактеризувати як стан, протилежний хворобі. При цьому здоров'я не має чітких меж, тому що включає різні перехідні стани. Згідно з однією з наукових дефініцій здоров'я - це природний стан організму, що характеризується повною врівноваженістю із зовнішнім середовищем (біосферою) і відсутністю будь-яких виражених хворобливих змін [20, с. 356]. Стан здоров'я може встановлюватися на основі суб'єктивних відчуттів конкретної людини в сукупності з даними клінічного обстеження, з урахуванням статі, віку, соціальних, кліматичних, географічних і метеорологічних умов проживання людини [20, с. 265]. Однак здоров'я як медично - юридичне поняття має дещо інший сенс: здоров'я - це певний об'єктивний фізіологічний стан людини, який мав місце до вчинення злочину [20, с. 103].

Аналіз медичної і кримінально-правової літератури дозволяє визначити складові фізичної шкоди, заподіяної потерпілому. До них слід віднести:

- тілесні ушкодження, як правило, виражені в анатомічному порушенні структури органу або тканини [20, с. 34];

- хворобу - порушення нормальної життєдіяльності організму, що виникає під дією шкідливих для нього факторів [20,- с. 218];

- патологічний стан - стійке відхилення від норми, яке має негативне для організму біологічне значення (порушення гомеостазу) і проявляється клініко-психо- патологічною симптоматикою і соціальною дезадаптацією [21];

- інвалідність - стійке, тривале або постійне, порушення працездатності, викликане хронічним захворюванням або патологічним станом (вроджені дефекти серцево-судинної системи, кістково-суглобового апарату, органів слуху, зору, центральної нервової системи, органів кровообігу і ін.) [20, с. 124].

Висновки