Методи контррозвідувальної діяльності служби безпеки України: історичний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методи контррозвідувальної діяльності служби безпеки України: історичний аспект

Пелюх О.С.,

кандидат юридичних наук, докторант відділу аспірантури і докторантури Національної академії Служби безпеки України

У статті розглянуто ґенезу методів контррозвідувальної діяльності Служби безпеки України, виведено етапи їх становлення та розвитку. Проведено історичний аналіз застосування методів контррозвідувальної діяльності. Визначено, що методи розвідувальної та контррозвідувальної діяльності застосовуються з моменту утворення на території нашої держави окремих князівств Київської Русі. Автор слушно наголошує на активному розвитку та удосконаленні методів контррозвідувальної діяльності за часів українського козацтва, царської Росії, часів радянської та незалежної України.

У статті автор звертає увагу на той факт, що перші підрозділи контррозвідки були створені в 1911 році, а спеціальний орган військової контррозвідки (розвідувальне відділення) ще в 1903 році. З утворенням цих органів практика і теорія методів контррозвідувальної діяльності отримують значний розвиток.

Водночас матеріали статті свідчать, що контррозвідувальна діяльність та її методи отримують теоретичне та наукове обґрунтування лише з другої половини ХХ століття, хоча ефективне їхнє впровадження та застосування сягає часів середньовіччя, і їх перелік до сьогодні практично не змінився. Змін зазнали лише деякі способи та прийоми методів контррозвідувальної діяльності Служби безпеки України відповідно до вимог сьогодення. Автор також звернув увагу на ті методи, які виявилися неефективними в контррозвідувальній діяльності і сьогодні не застосовуються.

Крім того, в статті відображено процес становлення та удосконалення правового регулювання застосування органами державної безпеки методів контррозвідувальної діяльності.

Ключові слова: контррозвідувальна діяльність, метод контррозвідувальної діяльності, агентурний метод, «провокаторський» метод, негласний огляд поштової кореспонденції, негласне спостереження, метод кримінального аналізу, оперативна гра, комбінація.

METHODS OF COUNTERINTELLIGENCE ACTIVITY OF THE SECURITY SERVICE OF UKRAINE: HISTORICAL ASPECT

In the paper the genesis of the methods of counterintelligence activity of the Security Service of Ukraine is considered, the stages of their formation and development are defined. Historical analysis of the use of counterintelligence activity methods is carried out. It is determined that the methods of intelligence and counterintelligence activity have been used since the formation of certain Kyiv Rus principalities on the territory of our state. Active development and improvement of counterintelligence activities during the time of the Ukrainian Cossacks, tsarist Russia, and the Soviet and independent Ukraine is rightly emphasized by the author.

In the paper, the author draws attention to the fact that the first counterintelligence units were created in 1911, and a special body of military counterintelligence (intelligence department) - in 1903. With the formation of these bodies, theory and practice of counter-intelligence methods have developed significantly. контррозвідувальна служба безпека україна

At the same time, according to the materials of the paper, counterintelligence activity, as well as its methods, have received theoretical and scientific substantiation only from the second half of the twentieth century, although their effective implementation and application dates back to the Middle Ages, their list has remained practically unchanged. Only a few methods and techniques of counterintelligence activity of the Security Service of Ukraine have undergone a change in accordance with the modern requirements. In the paper, the attention is also paid to those methods that have proved to be ineffective in counter-intelligence activity and are not used today.

In addition, in the paper the process of establishing and improving the legal regulation of the counterintelligence activity of state security bodies is described.

Key words: counter-intelligence activity, counterintelligence method, agential method, “provocative” method, secret survey of postal correspondence, intelligence surveillance, criminal analysis method, operational game, combination.

Постановка проблеми

Дослідження генези теоретико-прикладного осмислення методів контррозвідувальної діяльності свідчить, що зазначена теоретична, прикладна та наукова категорія з'явилася одночасно із запровадженням терміну «контррозвідувальна діяльність». Вивчення історичного розвитку та становлення методів контррозвідувальної діяльності має неабияке значення для формування їхніх теоретичних, правових та організаційних основ. На нашу думку, опанування досвіду минулого визначається потребами розвитку фундаментальних та прикладних досліджень, спрямованих на удосконалення методів контррозвідувальної діяльності СБ України. При цьому необхідність вивчення історії розвитку теоретичної думки в органах державної безпеки спричинено необхідністю оптимізації як теорії, так і практики діяльності контррозвідувальних підрозділів СБ України.

Для адекватної оцінки того чи іншого суспільного явища у всіх випадках потрібно з'ясувати його генезис, тобто ті умови, які породили і сформували це явище. Контррозвідувальна діяльність, як і будь-яке суспільне явище, також сформувалася не спонтанно, а цілком закономірно і має глибокі історичні витоки. Ми маємо при цьому на увазі насамперед систему гласних і негласних методів контррозвідувальної діяльності, їх застосування у практичній діяльності органів державної безпеки та процес становлення та удосконалення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Розгляду теоретичних, правових та організаційних засад контррозвідувальної діяльності присвячені наукові праці таких вчених, як Г.Ф. Григоренко, В.В. Крутов, Д.М. Кукушкін, О.Р Лебедєв, А.І. Марущак, Ю.О. Найдьон, А.С. Пашков, В.Г. Пилипчук, П.С. Підгайний, В.М. Поваляев, І.М. Рижов, І.В. Сервецький,

І.В. Слюсарчук, М.П. Стрельбицький, М.О. Ткаченко, В.П. Фомічов, М.О. Шилін, О.М. Юрченко, та інших. Аналіз наукової літератури, присвяченої розгляду проблем теорії та практики забезпечення державної безпеки, свідчить про серйозний інтерес до питань походження методів конттрозвідувальної діяльності з боку науковців в галузі історії. Водночас фахівці в сфері забезпечення державної безпеки останнім часом не приділяли достатньої уваги процесу становлення та розвитку зазначеного явища, що викликає необхідність проведення окремого дослідження у вказаному напряму.

Метою статті є аналіз теоретико-прикладного осмислення історичної ретроспективи методів контррозвідувальної діяльності СБ України як процесу виникнення, становлення, розвитку та удосконалення методів виявлення та запобігання розвідувально-підривній та іншій протиправній діяльності.

Виклад основного матеріалу

Українська контррозвідка пройшла складний і тривалий еволюційний шлях. Контррозвідувальна діяльність та її методи починають свою історію вже з моменту утворення на території нашої держави окремих князівств Київської Русі. У ті далекі часи негласна діяльність, яка включала в себе і розвідку, і контррозвідку, тісно була пов'язана з військовою розвідкою і безпосередньо самими військовими діями. З цієї причини і в самих методах цих видів діяльності було багато спільного.

Інша річ, що інтелектуальний (контррозвідувальний) захист державних інтересів набував різних форм і методів, постійно видозмінюючись. У тому числі і з огляду на ментальне сприйняття того, що суспільство вважало посяганням на державну безпеку. Оскільки виділення періодів в становленні держави і права зумовлене критеріями, що обґрунтовують періодизацію, пріоритет слід віддавати тим, які відображають якісну видозміну державно-правової системи [1, с. 36-37].

Контррозвідувальна діяльність пройшла тривалий шлях становлення для того, щоб сформуватись на професійному рівні. Для доби середньовіччя не варто говорити про справжню контррозвідку: організовану і цілеспрямовану структуру, що діяла постійно і систематично, як це відбувається в наш час. Фундаментально протидіяти розвідці іноземних держав виникла потреба з моменту формування органів та підрозділів їх спеціальних служб. Отже, сам термін «контррозвідка» стосовно часів Київської Русі та доби українського Козацтва є досить умовними.

Проте один з київських літописців вже в 1190 р. зазначав, що від воєначальників Київської Русі половецькі хани перейняли метод захоплення «язиків» напередодні чи під час військового походу, що може свідчити про фактичне зародження агентурного методу в діяльності спеціальних служб (їхніх аналогів на той час). На нашу думку, захоплення «язиків» можливо породило впровадження методів і прийомів вивідування інформації про стан бойової готовності війська противника, його кількість, озброєння та плани щодо наступу чи оборони. Також літописці відмічали застосування в ті часи методів збирання інформації під час майже безперервних бойових дій між руськими князями та їхніми воєводами у часи удільної роздробленості Давньоруської держави в ХІІ столітті [2, с. 50-55].

У часи українського козацтва, коли землі України були поділені ворогуючими державами, український народ, щоб забезпечити своє існування і розвиток, шукав способи захисту і методи активної військової протидії, виробляв способи та прийоми самооборони. Високого рівня на той час досягла справа агентурного впровадження в середовище представників різних соціальних верств і груп населення, національностей і віросповідання. Мало місце й перевербування агентів інших країн.

За часів правління гетьмана Богдана Хмельницького вдалося створити агентурну мережу у Варшаві та столиці Великого князівства Литовського, яка вчасно поставляла необхідну інформацію як політичного, так і військового характеру. Використовуючи контррозвідувальну службу, Б. Хмельницький започаткував застосування дезінформації з метою внесення у ворожому війську невпевненості у власних силах, панічних настроїв. У своїх універсалах до населення та інструкціях гетьман наполягав на необхідності створення у противника настроїв приреченості, напруження та непевності. Отже, вперше у практиці вітчизняного оперативного мистецтва застосовувалася дезінформація з метою вигідного психологічного впливу на противника. Такі методи використовувалися у ході битв під Корсунем, Пилявцями та Берестечком. Набуло подальшого розвитку мистецтво захоплення «язиків» з метою вивідування відомостей необхідного характеру у полонених з ворожого табору. Козацьке мистецтво захоплення полонених, як відзначалось у ті часи, було одним з найкращих у Європі [3].

Перші згадки про контррозвідувальну діяльність (в той час визначали як боротьбу зі шпигунством) з'являються з епохи Петра I. На самому початку XVIII століття зазначена функція держави була доручена генерал-квартирмейстерській службі армії. Надалі, з розвитком системи органів політичного розшуку, цей обов'язок все більшою мірою покладався царським урядом на зазначені підрозділи. Становлення політична поліція і жандармерія, так зване III відділення, зазнала під керівництвом А.Х. Бенкендорфа. На той час зазначені підрозділи велику увагу приділяли контролю за учнівською молоддю, під особливий нагляд було взято навчальні заклади, посилювався нагляд за гвардійськими офіцерами.

Влада Миколи І прагнула швидко припиняти діяльність будь-яких таємних товариств і зборів, окремих опозиціонерів. Після польського повстання 1830-1831 років на III відділення і Корпус жандармів була покладена функція стеження за польськими вихідцями, які щільно проживають у внутрішніх губерніях. Фактично на нього були покладені і функції контррозвідки. Майже всі іноземці, які прибували на територію імперії, потрапляли під негласний контроль. У найбільш суттєвих політичних процесах А.Х. Бенкендорф незмінно брав особисту участь і був основним доповідачем імператора. Під час керівництва III відділенням А.Х. Бенкендорф досить активно запроваджував такі методи контр-розвідувальної діяльності, як агентурний, комбінація, негласне спостереження, негласний огляд.

Зокрема, в одній з доповідей Миколі І А.Х. Бенкендорф відзначав надзвичайно високу ефективність негласного огляду поштової кореспонденції [4]. З його слів: «перлюстрація - це є один з найголовніших засобів до відкриття істини, представляючи, таким чином, спосіб до припинення зла на самому його початку; вона служить також покажчиком думок і способу мислення публіки про сучасні події і про різні урядові заходи і розпорядження.» Цей метод допомагав виявляти зв'язки революціонерів-терористів, їхнє місцезнаходження та роль в партійній організації [5].

Яскравим прикладом використання негласних джерел в той час є впровадження А.Х. Бенкендорфом своєї сестри Д.Х. Лівен як агента з метою встановлення та розвитку контакту з австрійським канцлером Клементом фон Меттерніхом, з чим вона чудово впоралася. Це були відносини на відстані, що не завадило ефективно застосовувати прийоми вивідування. Протягом 10 років тривало їхнє листування, в якому містилася інформація про політичні погляди канцлера на обстановку в Європі, відносини з Росією, до складу якої входили території теперішньої України. Копії листів княгиня передавала через А.Х. Бенкендорфа російському імператору. Найважливіші послання до Росії княгиня писала симпатичними (невидимими) чорнилами, що свідчить про застосування контррозвідкою спеціальних та прогресивних на той час засобів. Формальним приводом для припинення листування та виведення агента з під підозри послужив новий шлюб канцлера. Княгиня Д.Х. Лівен вимагала від канцлера повернути 279 написаних нею до нього послань [6].

Водночас на фоні позитивного досвіду застосування методів контррозвідувальної діяльності боротьба зі шпигунством сприймалась особовим складом ІІІ відділення як не властива для даних підрозділів функція, в зв'язку з неефективністю в боротьбі з розвідувально-підривною діяльністю противників застосовуваних методів боротьби з політичними опонентами. Тому на початку XX століття, коли підривна діяльність іноземних розвідок значно посилилася та почала проводитись на професійній основі, органи політичного розшуку виявилися непідготовленими до ефективної протидії розвідувальним підрозділам іноземних держав. Найбільша проблема виявилася в неефективності так званого «провокаторського» методу, який полягав в підбурюванні осіб до вчинення протиправних дій, який досить активно застосовувався раніше проти політичних опонентів, а щодо протидії шпигунству виявився взагалі не дієвим. Водночас вже в ті часи багато політичних та державних діячів відмічали як морально несприйнятний комплекс способів та прийомів «провокаторського» методу.

Зважаючи на викладене, слід відмежувати провокаторський метод, який сьогодні заборонений нормативно-правовими актами і не використовується національною спецслужбою, від комбінації, яка не передбачає підбурювання особи до вчинення протиправної діяльності, а втілює в своїй сутності та змісті прихований вигідний вплив. При цьому необхідно зазначити, що в той час комбінація активно використовувалась здебільшого тільки під час створення умов для впровадження в поле зору спецслужб іноземних держав свої конфіденційні джерела. Усічене використання в практичній діяльності комбінації та надання переваги провокації не надало можливості одержати від цих методів максимального ефекту.

Одним із методів, який почав застосовуватись на професійній основі при царській охранці, був метод зовнішнього спостереження. Агентура зовнішнього спостереження з'явилася після створення охоронних відділень. Крім того, в 1902 році була прийнята та затверджена головою Ради міністрів і міністром внутрішніх справ П. Столипіним спеціальна «Інструкція по зовнішньому спостереженню», що свідчило про формування правової основи діяльності контррозвідувальних підрозділів в той час та методів такої діяльності [5].

Крім цього, агенти зовнішнього спостереження (так звані - «філери») повинні були мати навички установки осіб за прикметами, ознайомлення з місцевістю, володіти способами та прийомами складання прикмет осіб, за якими велось спостереження, бути знайомими з організацією революційних партій, способами конспірації та спостереження в різній обстановці [5].

Одна з причин створення в 1911 році контррозвідувальних відділень (далі - КРВ) полягала в нових загрозах, що виникли на той час, та в неефективності методів діяльності агентури жандармських органів в боротьбі зі шпигунством. Перший контррозвідувальний орган в невоєнний період почав функціонувати на підставі «Положення про контррозвідувальні відділення». Одночасно була затверджена Інструкція начальника контррозвідувального відділення. Зазначені нормативно-правові акти фактично складали на той час правову основу вже контррозвідувальної діяльності. Згідно з Положенням було створено 10 КРВ, два з яких здійснювали контррозвідувальну діяльність на території сучасної України, зокрема, в Штабах київського та одеського військових округів [7].

Так, один із керівників зазначеного підрозділу відзначав, що кадровий склад в боротьбі зі шпигунством повинен використовуватися на принципово інших засадах, а не лише в політичному розшуку. Зокрема, у справах політичного розшуку кадровий склад безпосередньо проникав у підпільні організації і брав активну участь в їх діяльності, але для виявлення та запобігання розвідувально-підривній діяльності іноземних спецслужб така агентура була неприйнятною. Таким чином, сам характер діяльності з протидії шпигунству, який своєю чергою залежав від форм і методів підривної діяльності іноземних розвідок, визначив необхідність вироблення контррозвідкою своїх власних контррозвідувальних методів.

Відчуваючи нагальну потребу в ефективній системі методів виявлення та запобігання розвідувально-підривній діяльності спецслужб іноземних держав, підрозділами контррозвідки в той період були здійснені перші кроки до створення теоретико-прикладного забезпечення контррозвідувальної діяльності, зокрема, вперше було зроблено спробу теоретичного обґрунтування її методів.

За результатами аналізу ефективності діяльності КРВ, в перші роки було зроблено висновок про необхідність зміни методів їх роботи з пасивного спостереження за «підозрілими» особами на активні наступальні методи контррозвідувальної діяльності, зокрема, впровадження агентів у розвідцентри іноземних спецслужб, їх дезінформування та започаткування оперативних ігор. Успіх у цій справі залежав від умілого підбору керівниками контррозвідки безпосередніх виконавців, що, як виявилося, було зробити вкрай складно [8, п. 2.2.].

Однакові проблеми спіткали оперативних співробітників і під час залучення людей до конфіденційного співробітництва з контррозвідкою, вони ґрунтувалися в основному на прагматичному підході, який не мав нічого спільного з патріотизмом [8, п. 2.2.]. Під час вербування контррозвідники намагалися будувати конфіденційні відносини на основі тієї чи іншої залежності, приймаючи до уваги негативні якості особи, яка залучалась до такого співробітництва.

Наступний етап розвитку методів контррозвідувальної діяльності, який заслуговує на увагу, припадає на період Української держави Павла Скоропадського, який виявився найбільш продуктивним часом у розвитку спецслужби та методів її діяльності. За часів Центральної Ради органи внутрішньої безпеки перебували лише у зародковому стані і діяли вкрай неефективно. 18 травня 1918 року за наказом гетьмана було утворено Державну Варту шляхом реорганізації міліції при Міністерстві Внутрішніх Справ [9, с. 284-292]. Функцію внутрішньої контррозвідки також виконував Освідомчий відділ, який мав фактично необмежені повноваження і підпорядковувався особисто гетьману, його накази мало виконувати і керівництво Державної варти. Зазначені підрозділи зобов'язані були висвітлювати політичну обстановку у своєму районі, вивчати характер діяльності місцевих політичних організацій та рухів, вербувати таємну агентуру й керувати її роботою, організовувати зовнішнє та внутрішнє спостереження, проводити обшуки у осіб, що підозрювалися у скоєнні державних злочинів, їх арешти тощо. Тобто в цей час активного розвитку набувають такі методи: агентурний метод, оперативного спостереження, оперативного огляду, оперативного проникнення до житла та інших приміщень тощо [9, с. 284-292].

Особливу увагу доцільно зосередити на застосуванні сучасного на той час методу у сфері захисту державних інтересів України, а саме методі кримінального аналізу, який на сьогодні складає основу групи методів оцінки інформації [10, с. 233]. Сьогодні метод кримінального аналізу найбільш поширений в оперативно-розшуковій діяльності і закріплений в її теоретичних положеннях, водночас практично всі його елементи (аналіз, синтез, порівняння, індукція, дедукція, абстрагування, конкретизація, узагальнення, моделювання) застосовуються і в контррозвідувальній діяльності. У процесі виявлення ознак розвідувальної, терористичної та іншої протиправної діяльності важливим є оцінка зібраної чи здобутої інформації, що полягає у встановленні значення такої інформації для забезпечення державної безпеки.

Наступний важливий етап розвитку методів контррозвідувальної діяльності мав найбільший вплив на їх формування, становлення, систематизацію, а також створення теорії контррозвідувальної діяльності. Нам видається за потрібне внести ясність у висвітлення найбільш гострих періодів діяльності радянської контррозвідки. її робота повинна бути розглянута як діалектично єдиний процес, зумовлений особливостями створення системи органів та підрозділів державної безпеки.

У грудні 1917 року була створена Всеросійська надзвичайна комісія при Раді народних комісарів (далі - ВЧК), а з часом і її підрозділи на місцях, в тому числі і на теперішній території нашої держави. З моменту створення її підрозділи наділялася дійсно надзвичайними, але тимчасовими функціями, які насамперед відповідали умовам важкої на той час обстановки. Впровадження та застосування в таких умовах членами цієї комісії будь-яких зважених, продуманих і органічно цілісних методів контррозвідувальної діяльності уявлялося навряд чи можливим.

В ході зміцнення радянської влади на території практично всієї теперішньої України розвідувальні органи іноземних держав, вбачаючи безперспективність гласних розвідувально-підривних заходів, змінили тактику своєї діяльності та все більше приділяють увагу негласним розвідувальним операціям, що змусило підрозділи контррозвідки активно змінювати методи протидії такій діяльності, в зв'язку з чим їх розвиток набуває нового імпульсу.

Так, аналіз наукових досліджень М.О. Ткаченка свідчить про активне застосування на той час такого методу контррозвідувальної діяльності, як оперативна гра, витоки якої сягають початку XX століття. Зокрема, вартими уваги є операції ОДПУ (Об'єднаного державного політичного управління при Раді Народних Комісарів СРСР) «Трест» та «Синдикат-2», які значно збагатили тактику проведення оперативних ігор [11, с. 139].

Погоджуючись зі слушною думкою М.О. Ткаченка, варто наголосити, що вже на той час контррозвідка активно застосовувала оперативну гру як основний складник операції. Причому в рамках оперативної гри застосовувався широкий спектр заходів впливу: інформаційного (через негласні позиції, створені шляхом агентурного проникнення), ситуаційного (створення певних ситуацій, що спонукали до прийняття вигідних контррозвідці рішень), психологічно-емоційного (створював чи підсилював мотивацію об'єкта впливу до вчинення певних дій (прийняття рішень)) та інші. Вдала реалізація зазначених оперативних ігор засвідчила також їх оперативну універсальність щодо вирішуваних за її допомогою завдань, тобто можливість застосування цього методу як під час виявлення, так і під час запобігання розвідувально-підривній діяльності [11, с. 141]. Під час застосування цього методу активно впроваджуються й інші методи (агентурний, комбінація, дезінформування), особливо дезінформування, яке вже не обмежується разовим заходом, а передбачає тривалий дезінформаційний вплив та створення таких умов доведення й сприйняття хибної інформації, які суттєво сприяють прийняттю супротивником рішення, яке вигідне ініціатору оперативної гри [11, с. 143].

Аналіз джерельної бази свідчить про те, що намагання створити науково обґрунтовану теоретичну основу контррозвідувальної діяльності, в тому числі і методів такої діяльності, були здійснені в середині 1960-х років. Водночас слід зазначити, що всі зазначені в цій статті методи контррозвідувальної діяльності ефективно використовувались в практиці контррозвідки, набували розвитку та удосконалювались, але на той час ще не отримали науково обґрунтованої теоретичної основи та систематизації.

В кінці 1960-х починають прослідковуватися спроби систематизації методів контррозвідки. Набувають теоретичного обґрунтування способи та прийоми методів контррозвідувальної діяльності, засоби та механізми, які можуть застосовуватись під час їх застосування, а також формулюються їх поняття.

В 1970-х та 1980-х методи контррозвідувальної діяльності одержали чітку систему та конкретні визначення понять, які набули подальшого розвитку тільки за часів розбудови Служби безпеки України, але суттєвих змін сьогодні не одержали. Крім того, в зазначений період вперше на дисертаційному рівні В.П. Фомічовим здійснюються наукові пошуки у досліджуваній сфері. Наступні монографічні дослідження методів контррозвідувальної діяльності вже припадають на 1990-2010 роки. Зокрема, М.О. Шилін здійснював наукові дослідження щодо опитування як методу контррозвідувальної діяльності, П.С. Підгайний активно розвивав тематику оперативного мистецтва: теорію та практику застосування методів контррозвідувальної діяльності, Є.М. Пітцик досліджував роль та місце оперативного експерименту в системі методів контррозвідки. Одне з останніх ґрунтовних досліджень належить Ю.О. Найдьон, яка в рамках монографічного дослідження теоретико-правових та організаційних основ оперативної діяльності СБ України надала сучасне визначення поняттю та окреслила чітку систему методів оперативної діяльності [12, с. 18-24].

Висновки

Досліджені аспекти ґенези методів контррозвідувальної діяльності переконливо свідчать, що як явище розвідувальної, а згодом і контррозвідувальної діяльності, її спеціальні методи у тому чи іншому вигляді застосовувалася вже з давніх часів. Так, вже з античних часів спеціальні служби (їхні аналоги) використовували такі методи: агентурне проникнення, оперативне дезінформування, оперативна комбінація, оперативна гра, оперативне спостереження, оперативний огляд, оперативне моделювання, методи оцінки оперативної інформації тощо. Проте остаточного теоретичного обґрунтування та систематизації методи контррозвідувальної діяльності набули лише в другій половині ХХ століття, що сприяло їх подальшому удосконаленню.

Сучасна складна оперативна обстановка, зважаючи на гібридну війну на Сході нашої держави та анексію Російською Федерацією Автономної Республіки Крим, потребує переосмислення наукових підходів до методів як категорій теорії та практики контррозвідувальної діяльності Служби безпеки України в цих умовах, перегляду змісту та сутності існуючих та започаткування нових.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бернадський Б.В. До питання про періодизацію історії контррозвідки в Україні : матер. Всеукраїнської наук.-практ. Конф. 17 березня 2017 р. Київ : ВПЦ «Київський Університет», 2017. С. 36-37.

2. Котляр М. «Розвідка» на Русі в XM--XIII ст. Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. 2007. 16. С. 50-60. URL: http://resource.history.org.ua/publ/pro_2007_16_1_50.

3. Чухліб Т.В. Гетьмани України-Русі : науково-популярна література. Донецьк : ТОВ ВКФ БАО, 2012. 304 с.

4. Бенкендорф О.Х. Біографія, суспільно-політичні погляди. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Бенкендорф_Олек- сандр_Христофорович.

5. Борьба Московского охранного отделения с террористической деятельностью леворадикальных партий (конец XIX -- начало XX века). URL: https://7arlan.kz/struggle/.

6. Таньшина Н.П. Княгиня Д.Х. Ливен и Император Николай І. URL: http://naukarus.com/knyaginya-d-h-liven-i-imperator- nikolay-i.

7. Военная контрразведка Российской Империи. URL: http://rovs2.narod.ru/oneone.html.

8. Греков Н.В. Русская котнрразведка в 1905 -- 1917 гг.: шпиономания и реальные проблемы. Москва : Московский общественный научный фонд; ООО «Издательский центр научных и учебных программ», 2000. 356 с.

9. Національні спецслужби в період Української революції 1917-1921 рр. (невідомі сторінки історії) [Текст] ; Ін-т історії України Нац. акад. наук України, Акад. СБУ Київ : Видавничий дім «Альтернативи», 1998. С. 284--292.

10. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 -- грудень 1918. Київ; Філадельфія, 1995. 493 с.

11. Ткаченко М.О., Шлапаченко В.М. Оперативні ігри як метод керованого впливу: історичний аспект / М.О.Ткаченко,

B. М. Шлапаченко Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. Науково-практичний журнал. Серія «Юридичні науки». 2019. № 1 (25). С. 134-145.

12. Наукове супроводження контррозвідувальної діяльності Служби безпеки України : біблогр. покажч. / упорядкув. В. Лашкета. Київ : Нац. акад. СБУ, 2016. 232 с.

Размещено на Allbest.ru