Обсяг кримінальної процесуальної компетенції слідчого

Размещено на http://allbest.ru

Обсяг кримінальної процесуальної компетенції слідчого

Цуцкірідзе М.С., кандидат юридичних наук,

заслужений юрист України, заступник начальника

Головного слідчого управління Національної поліції України

Анотація

Стаття присвячена дослідженню обсягу кримінальної процесуальної компетенції слідчого. Розглянуто теоретичні уявлення, та аналізуються норми кримінального процесуального законодавства щодо обсягу кримінальної процесуальної компетенції слідчого.

Про обсяг компетенції в жодній статті КПК не говориться. Законодавча регламентація кримінальної процесуальної компетенції слідчого та керівника слідчого підрозділу в частині визначення її обсягу і меж зумовлена тим, що дані поняття (обсяг і межі) між собою тісно пов'язані. Утім, ототожнення термінів, а отже, і понять «обсяг» і «межі» стосовно кримінальної процесуальної компетенції слідчого є неправильним. Обсяг кримінальної процесуальної компетенції означає її змістовне і кількісне наповнення. Межі компетенції слідчого лише окреслюють коло її елементів, взятих у сукупності або окремо один від одного.

Визначено, що обсяг кримінальної процесуальної компетенції слідчих органів держави може змінюватися. Обсяг її може збільшуватися, зменшуватися або зазнавати змістовних змін без зміни кількісних характеристик. Не відбувається зміни обсягу кримінальної процесуальної компетенції слідчих і в разі утворення нових органів за умови, що їх закон не наділяє новими повноваженнями чи функціями.

Зроблено висновок, що обсяг кримінальної процесуальної компетенції слідчого, як кількісна її характеристика, можна визначати як на загальному рівні, так і на рівні окремих структурних елементів компетенції (функції, предмету відання, владних повноважень). При цьому сукупна компетенція всіх слідчих має забезпечувати осягнення державою врегульованих правом відносин у сфері кримінального провадження в частині розслідування кримінальних правопорушень.

Підкреслено, що кримінальна процесуальна компетенція є «джерелом» впливу слідчих на організаційно чи процесуально підлеглі органи, тобто на оперативні підрозділи.

Перспективами подальших наукових розвідок у даному напряму визначено такі:

1) дослідження структурних елементів кримінальної процесуальної компетенції слідчого;

2) дослідження меж кримінальної процесуальної компетенції слідчого.

Ключові слова: кримінальна процесуальна компетенція, обсяг кримінальної процесуальної компетенції, кримінальна процесуальна діяльність, слідчий, досудове розслідування.

Abstract

The Ambit of criminal procedural competence of the investigator

The article is devoted to the investigation of the ambit of criminal procedural competence of the investigator. The author analyzes the theoretical concepts and considers the rules of the criminal procedural legislation concerning the ambit of the criminal procedural competence of the investigator.

It is underlined that there is no mention about the ambit of competence in any article of the CPC. Legislative regulation of the criminal procedural competence of the investigator and the head of the investigative unit in terms of its ambit and limits is due to the fact that the concepts (ambit and limits) are closely related.

However, the identification of terms, and hence the concepts of “ambit” and “limits” relating to the criminal procedural competence of the investigator is wrong. The ambit of criminal procedural competence means its details and quantitative characteristics.

The limits of the investigator's competence only outline the range of its elements, taken together or separately from each other.

It is defined that the ambit of criminal procedural competence of investigating authorities of the state may be changed. Its ambit may increase, decrease or experience changing of the details or quantitative characteristics. There is no change in the ambit of criminal procedural competence of investigators also in the case of the creation of new bodies, on condition that the law does not grant them new powers or functions.

It is concluded that the ambit of criminal procedural competence of the investigator, as a quantitative characteristic, can be determined both at the general level and at the level of separate structural elements of competence (function, subject of competence, authority).

In this case, the overall competence of all investigators should ensure the comprehension by the state the regulated by the law in the area of criminal proceedings relations due to the investigation of criminal offenses.

It was emphasized that criminal procedural competence is a “source” of the influence of investigators on organizational or procedural subordinated bodies, that is, on operational units.

The prospects for further scientific research in this direction are follows: 1) investigation of structural elements of the criminal procedural competence of the investigator; 2) investigation of the limits of the criminal procedural competence of the investigator.

Key words: criminal procedural competence, ambit of criminal procedural competence, criminal procedural activity, investigator, pre-trial investigation.

Постановка проблеми

У кримінальному процесуальному законі (ст. 25 КПК) мова йде про межі компетенції слідчого розпочати досудове розслідування, вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

Про здійснення слідчим досудового розслідування кримінальних правопорушень (кримінальної процесуальної діяльності) в межах компетенції, передбаченої КПК, говориться і в п. 17 ч. 1 ст. 3 КПК.

Закон визначає також, що в межах своїх повноважень діють і керівники органу досудового розслідування: начальник Головного слідчого управління, слідчого управління, відділу, відділення органу Національної поліції, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, органу Державної кримінально- виконавчої служби України, підрозділу детективів, підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України та його заступники (п. 8 ч. 1 ст 3 КПК).

Про обсяг компетенції в жодній статті КПК не говориться. Очевидно, така законодавча регламентація кримінальної процесуальної компетенції слідчого та керівника слідчого підрозділу в частині визначення її обсягу і меж зумовлена тим, що дані поняття (обсяг і межі) між собою тісно пов'язані. Утім, ототожнення термінів, а отже, і понять «обсяг» і «межі» стосовно кримінальної процесуальної компетенції слідчого є неправильним. Видається, що обсяг кримінальної процесуальної компетенції означає її змістовне і кількісне наповнення. Межі компетенції слідчого лише окреслюють коло її елементів, взятих у сукупності або окремо один від одного. Тому поняття меж не дає повного уявлення про зміст і обсяг кримінальної процесуальної компетенції. Цим зумовлюється актуальність дослідження питання щодо обсягу кримінальної процесуальної компетенції слідчого.

Стан опрацювання. Проблемні питання, що пов'язані з кримінальною процесуальною компетенцією слідчого, досліджувалися такими вченими, як: Ю.П. Аленін, М.С. Городецька, В.С. Зеленецький, О.І. Литвинчук, Л.М. Лобойко, М.А. Погорецький, О.Ю. Татаров, В.М. Тертишник, Л. Д. Удалова, В.І. Фаринник, О.Г. Шило, М.Є. Шумило та ін. Водночас наукові роботи вчених стосувалися загальних аспектів кримінальної процесуальної компетенції слідчого або базувалися на кримінальних процесуальних нормах, що зараз є нечинними.

Мета статті. З метою розкриття питання, що є предметом дослідження в цій публікації, слід виконати такі завдання:

1) дослідити теоретичні уявлення та положення законодавства стосовно обсягу кримінальної процесуальної компетенції слідчого;

2) охарактеризувати обсяг кримінальної процесуальної компетенції слідчого.

Виклад основного матеріалу

Питання щодо обсягу компетенції слідчого як суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності ставилося в юридичній літературі. Так, М.С. Городецька пише про те, що «процедурні межі кримінально-процесуальної компетенції слідчого ОВС (органів внутрішніх справ - М.Ц.) полягають у тому, що слідчий, здійснюючи кримінально-процесуальну функцію, може користуватися тільки тими засобами, тобто повноваженнями, які визначені в законі» [1, с. 37].

Хоча в законі і в теорії мова частіше йде про обсяг повноважень конкретних органів або посадових осіб і про межі їхньої компетенції, що по суті є неправильним. Бо якщо поняття «межі компетенції» використовується для окреслення меж, за які той чи інший орган не може вийти, то цілком правомірним є постановлення питання і про обсяг його компетенції.

У юридичній науковій літературі загальний обсяг кримінально-процесуальної компетенції визначають із застосуванням формули «соціально-правового середовища» Ця формула запропонована теоретиком права В.Д. Сорокіним [2, с. 58; 3, с. 50].. Згідно із цією формулою соціально- правове середовище «охоплює ту частину соціальних явищ і зв'язків між людьми в суспільстві, які (зв'язки і явища) потребують правового регулювання і під його впливом набувають юридичної форми». Однією з основних особливостей соціально-правового середовища, на думку В.Д. Сорокіна, є те, що її поступальний розвиток і безперервне підтримання на відповідному рівні може бути здійснене лише за допомогою активного, цілеспрямованого функціонування різноманітних соціальних управлінських систем суспільства, до числа яких, у першу чергу, належать органи державної влади - законодавчої, виконавчої, судової.

Безпосередній же вплив соціальних управлінських систем на соціально-правове середовище реалізується в таких основних напрямках:

1) вплив усієї системи органів держави, тобто всього державного апарату на соціально-правове середовище в цілому;

2) вплив кожного елемента (органу) соціальної управлінської системи на соціально-правове середовище, сфера якого визначається обмеженою просторовою чи предметною характеристикою у відповідності до компетенції і місця даного органу в системі;

3) вплив вищестоящих підсистем на нижчесто- ящі, що виступає як іманентна функція підтримання оптимальної діяльності нижчестоящих елементів і, як наслідок, усієї системи в цілому. При цьому чим вищим є рівень підсистеми, тим більшу питому вагу в її діяльності має оптимізація нижчестоящих ланцюгів, що відображається на способах функціонування вищестоящих ланцюгів (підсистем) [3, с. 51].

Висновки, зроблені В.Д. Сорокіним щодо соціально-правового середовища (як системи врегульованих правом суспільних відносин, що стали правовими) і соціальних управлінських систем (компетентних державних органів та їх посадових осіб), безумовно, можуть бути покладені в основу визначення поняття обсягу кримінальної процесуальної компетенції слідчого.

Безпосередній вплив слідчих як співробітників компетентних органів держави (органів досудового розслідування) на кримінальні процесуальні відносини («кримінальне процесуальне середовище»), виходячи зі сформульованих В.Д. Сорокіним положень, реалізується в таких напрямах:

1) вплив системи органів досудового розслідування, наділених процесуальною компетенцією, на кримінальні процесуальні відносини, що виникають у державі у зв'язку з надходженням до цих органів інформації про вчинені чи підготовлювані кримінальні правопорушення. У цьому розумінні кримінальне провадження є реалізацією слідчими своєї кримінальної процесуальної компетенції в досудовому провадженні. Слідчі щодо «кримінально- процесуального середовища» (правовідносин) у цій частині кримінального процесу виконують функцію соціальної (державної) управлінської системи;

2) держава, виходячи з необхідності забезпечення справедливого вирішення кримінального конфлікту, через закон організовує вплив слідчих на кримінальні процесуальні відносини. Сфера впливу обмежується функціональними, просторовими, предметними, суб'єктними та іншими характеристиками. Вплив всіх слідчих на всі відносини без їх структурування та визначення меж був би хаотичним, наповненим корупційними ризиками.

Кримінальна процесуальна компетенція слідчих може бути поділена на скільки завгодно окремих «компетенцій» за різноманітними підставами: структурними елементами компетенції (процесуальними функціями, предметом відання, владними повноваження - правообов'язками); рівнем слідчих підрозділів (компетенція загальнодержавних - центральних - органів розслідування, компетенція органів обласного рівня, компетенція органів міського і районного рівня). Цей напрямок впливу відображає юридично визначені сфери і об'єкти впливу [4, с. 55];

3) вплив вищестоящих органів досудового розслідування на нижчестоящі як іманентна функція підтримання оптимальності (законності) кримінальної процесуальної діяльності слідчого. У кримінальному провадженні такий вплив на слідчих пов'язаний із поняттям відомчого контролю. Чим вищий рівень займає орган, тим більшою в загальному обсязі компетенції у порівнянні з безпосереднім здійсненням кримінально-процесуальної діяльності стає питома вага оптимізації діяльності підлеглих органів.

Так, наприклад, у структурі діяльності начальника слідчого підрозділу міського чи районного відділу (відділення) поліції більшу питому вагу займає контроль за підлеглими слідчими. У діяльності слідчого управління УНП (ГНУП) в області більшу питому вагу займає відомчий контроль за слідчими підрозділами міського і районного рівня, а не розслідування злочинів. У Головному слідчому управлінні Національної поліції України питома вага контрольної діяльності є ще більшою за рахунок включення до її предмету всіх слідчих органів як районного (міського), так і обласного рівнів. Зазначений вплив зумовлюється організаційною підлеглістю нижчестоящих органів вищестоящим у межах одного відомства.

Обсяг кримінальної процесуальної компетенції слідчих органів держави може змінюватися. Обсяг її може збільшуватися, зменшуватися або зазнавати змістовних змін без зміни кількісних характеристик. Наприклад, у чинному КПК передбачена слідча (розшукова) дія - слідчий експеримент. КПК 1960 р. регламентував слідчу дію, яка змістовно не відрізняється від слідчого експерименту, - відтворення обстановки і обставин події. Зміни у кримінальному процесуальному законодавстві, що відбулися в 2012 р., залишили компетенцію слідчого у частині проведення зазначеної слідчої дії без зміни по суті.

Не відбувається зміни обсягу кримінальної процесуальної компетенції слідчих і в разі утворення нових органів за умови, що їх закон не наділяє новими повноваженнями чи функціями. В Україні останнім часом відбуваються кардинальні реформи органів досудового розслідування, які, безумовно, зачіпають питання кримінальної процесуальної компетенції.

Так, нещодавно розпочало роботу Національне антикорупційне бюро України (НАБУ), Державне бюро розслідувань (ДБР), проблемні питання функціонування яких вже частково стали предметом наукових пошуків окремих правників [5; 6; 7 та ін.].

Утворення цих органів супроводжується внесенням змін до КПК, які стосуються, як правило перерозподілу предмету відання між новоутвореними органами і тими, які «опрацьовували» цей предмет відання раніше. Іншими словами, змінюється структура кримінальних процесуальних відносин, але жоден із структурних елементів компетенції, а отже і її загальний обсяг, змін не зазнають.

Перерозподіл компетенції між органами, уповноваженими на здійснення кримінальної процесуальної діяльності у стадії досудового розслідування, є наслідком виходу одного чи декількох органів зі складу управлінської системи з покладанням «вивільненої компетенції» на інші органи.

У цьому контексті доцільно розглянути питання про те, чи можна наділяти компетенцією щодо досудового з'ясування обставин кримінального правопорушення осіб, які не є слідчими, і взагалі не є співробітниками органів досудового розслідування. Питання це виникло у зв'язку з тим, що останніми роками обговорюється можливість застосування громадськими організаціями норм права у правоохоронній діяльності. Його в загальному плані поставив ще в 2010 р. В.Г. Лукашевич [8, с. 71-73]. Ця ідея знайшла реалізацію у проекті Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення ролі громадянського суспільства в боротьбі з корупційними злочинами» (реєстраційний № 1165 від 2 лютого 2014 р.) [9], в якому допускається можливість застосування норм кримінального процесуального права представниками громадянського суспільства у кримінальних провадженнях про корупційні злочини.

22 квітня 2015 р. Верховна Рада України прийняла цей проект за основу. 4 червня 2015 р. цей проект Закону підписав Голова Верховної Ради України і надіслав до Президента України. Останній зробив істотні зауваження та пропозиції і надіслав проект до Українського Парламенту, де 3 жовтня 2017 р. його включено до порядку денного першої сесії VIII скликання [10]. Відтак можна констатувати, що актуальність зазначеного законопроекту ані в політичному, ані в правовому аспекті наразі не втрачена.

Ще в березні 2014 р. ініціатор та один із співавторів законопроекту Ю.В. Тимошенко зазначила: «Коли цей закон почне діяти, він змінить країну за лічені тижні. Кожен, хто захоче боротися з безправ'ям, корупцією, а також свавіллям чиновників усіх рівнів, отримають імперативний інструмент цієї боротьби» [11].

Сутність змін, які пропонували автори законопроекту в редакції від 2 грудня 2014 р., полягала в тому, що будь-яка фізична чи юридична особа наділялася правами: виявляти і фіксувати кримінальні правопорушення, передбачені статтями 364, 365, 365-2, 366, 368, 370 (усього шість складів) КК; обвинувальну заяву і додані до неї матеріали, які свідчать про вчинення корупційного кримінального правопорушення, - подати безпосередньо до суду, не повідомляючи про це органи досудового розслідування та прокурора, і підтримувати перед судом обвинувачення.

Автори законопроекту, по суті, пропонували реанімувати порядок, що існував за КПК 1960 р. і згідно з яким кримінальні справи розглядалися судом у порядку приватного обвинувачення за трьома складами злочинів, якими шкода завдавалася приватним інтересам громадян.

Автори проекту сукупність правових норм, якими вони пропонували доповнити чинний КПК, називали «інститутом приватного кримінального переслідування», хоча йшлося про переслідування злочинів, якими шкода завдається публічним інтересам.

У главі 36 КПК, яка визначає підстави і процесуальний порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, встановлено, що норми кримінального процесуального права починають застосовуватися у стадії досудового розслідування, і суб'єктами їх застосування є винятково слідчий, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий суддя.

За законопроектом № 1165 такою особою мав стати приватний обвинувач, який вправі «звертатися до суду з клопотаннями про вживання заходів із забезпечення кримінального провадження відповідно до цього Кодексу», «звертатися до суду із кримінальним позовом» тощо.

Тобто ті норми, які за чинним КПК застосовуються винятково слідчими, в разі прийняття проекту як закону отримали б право застосовувати приватні фізичні особи, які в повному обсязі здійснювали б підготовку кримінального позову до суду, використовуючи в певних випадках процесуальні повноваження слідчих і навіть прокурорів. І це попри те, що КПК 2012 р. відмовився від приватного обвинувачення в такому вигляді з причини того, що приватна особа має вкрай обмежені можливості з'ясувати обставини вчиненого кримінального правопорушення в обсязі, необхідному для звернення до суду з підготовленим нею (приватним) обвинуваченням. Фактично в розглядуваному законопроекті йдеться про надання особам, які не мають владних повноважень, можливості реалізовувати норми кримінального процесуального права, які зазвичай застосовують слідчі.

Критика законопроекту, висловлена Головним науково-експертним управлінням Верховної Ради України, посприяла доопрацюванню розглядуваного законопроекту. У березні 2015 р. проект № 1165 було подано в новій редакції. досудовий розслідування процесуальний компетенція

Автори відмовилися від ідеї самостійної підготовки приватними особами кримінального позову до суду, але не відмовилися від того, що в певних випадках (за двома складами злочинів - статті 368 та 370 КК) «громадські активісти» здійснюватимуть громадське (а не приватне, як було в попередній версії проекту) обвинувачення як «помічники» слідчого, прокурора у виявленні і фіксації корупційних злочинів «підручними» засобами.

Так, наприклад, правами громадського обвинувача в досудовому розслідуванні можуть стати «збирання доказів на підтвердження своєї заяви» (п. 3 ч. 4 ст. 59-1 проекту); «звернення до слідчого, прокурора з клопотанням про звернення до суду з клопотанням про застосування заходів забезпечення кримінального провадження відповідно до цього Кодексу; а в разі відмови слідчого, прокурора - безпосередньо до суду» та ін. Водночас статус громадського обвинувача, згідно з редакцією проекту (ч. 6 ст. 479-1), дозволяє йому мати одночасно статус свідка і потерпілого чи іншого учасника провадження (за винятком слідчого, прокурора, судді).

Тут варто погодитися з аргументами «contra», висловленими в науці кримінального процесу С.О. Касапоглу. Вона зазначає, що «зважаючи на те, що застосування норм права, як відомо, спрямоване на індивідуальне регулювання суспільних відносин, дозволяти приватним особам, хоч і частково, застосовувати норми кримінального процесуального права видається нелогічним, таким, що суперечить традиційним, усталеним уявленням про суб'єктів застосування норм права як про державних службовців. Це - по-перше.

По-друге, службові особи діють у кримінальному процесі на підставі визначених законом повноважень, або, як зазначається в загальній теорії права, «правообов'язків», які не можна не реалізувати в публічних інтересах [4, с. 56]. Для громадського обвинувача формула «правообов'язок» («право + обов'язок») не діє.

У нього для реалізації своїх цілей є лише права, які він може використовувати за власним бажанням, у тому числі і всупереч правовій позиції «офіційного» обвинувачення, здійснюваного слідчим та прокурором. Ураховуючи, що далеко не кожен громадський обвинувач має юридичну освіту та стаж роботи в галузі застосування норм кримінального процесуального права, ефект від його (обвинувача) участі у кримінальному провадженні може бути далеким від очікуваного ініціаторами законопроекту. Замість «помічника» слідчого і прокурора громадський обвинувач може перетворитися на чинник протидії нормальному, законному перебігу кримінального провадження.

По-третє, дані, отримані в результаті «застосування» громадським обвинувачем спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації та надані громадським обвинувачем під час подання ним слідчому, прокурору заяви, повідомлення про вчинення кримінального правопорушення, за будь-яких умов пропонується визнавати доказами (ч. 4 ст. 87 у редакції проекту).

Тобто якщо слідчий чи прокурор застосовують зазначені спеціальні технічні засоби, то вони зобов'язані дотримуватися процесуального порядку, визначеного відповідними процесуальними нормами, в тому числі і в частині отримання дозволу слідчого судді. А якщо громадянин таємно застосовує такі технічні засоби, то він здійснює це за власним розсудом.

Таким чином, громадянин, з одного боку, начебто й застосовує норми (бо здобуває «докази»), а з іншого, норми процесуального права його не стосуються (він не «зв'язаний» процесуальним порядком). Така ситуація здатна призвести до використання стороною обвинувачення громадських обвинувачів для здобування доказів у «спрощеному» (не обмеженому формальностями) порядку, що нестиме загрозу порушення конституційних прав громадян.

По-четверте, для слідчого, прокурора процесуальним законом передбачено випадки, коли він у силу різноманітних причин має бути позбавлений права застосовувати норми права в конкретному кримінальному провадженні, тобто підлягає відводу, наприклад, якщо він є заявником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, членом сім'ї або близьким родичем сторони, заявника, потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача.

Громадський обвинувач, який водночас має статус заявника, свідка тощо, не може бути відведений від участі у кримінальному провадженні (ч. 4 ст. 479-1 проекту). Ця та інші зазначені вище обставини є підставою для обґрунтованих сумнівів в об'єктивності застосування громадським обвинувачем норм кримінального процесуального права, а відтак й у доцільності віднесення громадського обвинувача до числа осіб, які вправі реалізовувати норми кримінального процесуального права у формі їх застосування» [12, с. 110-112].

Із викладеного слідує висновок про те, що здійснення досудового розслідування і реалізація функції обвинувачення у кримінальному провадженні є винятковою компетенцією державних органів, у першу чергу органів досудового розслідування.

Про це побічно свідчить і та обставина, що законодавець відмовився від інституту приватного обвинувачення в тому вигляді, в якому він існував у КПК 1960 р., коли приватний обвинувач - приватна особа - самостійно встановлював обставини вчиненого щодо нього злочину і на підставі цього заявляв до суду кримінальний позов.

Такий порядок підготовки обвинувачення був справедливо визнаний неефективним, а тому повертатися до нього недоцільно.

До цього доцільно також додати те, що ще в 1967 році професор П.С. Елькінд писала: «Специфіка кримінально-процесуальної діяльності виключає (принаймні на даному етапі розвитку нашого суспільства) можливість застосування процесуальних норм будь-ким, окрім компетентних органів держави. Інше вирішення цього питання в сучасних умовах не лише суперечило б особливостям кримінально-процесуальних норм і характеру їх застосування, а й містило б небезпеку беззаконня у царині здійснення правосуддя» [13, с. 154].

Через сорок років не доводиться говорити про те, що умови життєдіяльності суспільства змінилися настільки, що застосовувати норми кримінального процесуального права варто дозволити й іншим, окрім компетентних органів, суб'єктам (громадським організаціям, трудовим колективам, адвокатам тощо). Бо однією з основних ознак норм права дотепер залишається забезпеченість їх примусовою силою держави (а фактично - відповідними державними органами).

Висновки

Викладене дозволяє сформулювати такі висновки:

1. Обсяг кримінальної процесуальної компетенції слідчого як кількісна її характеристика можна визначатися як на загальному рівні, так і на рівні окремих структурних елементів компетенції (функції, предмету відання, владних повноважень). При цьому сукупна компетенція всіх слідчих має забезпечувати осягнення державою врегульованих правом відносин у сфері кримінального провадження в частині розслідування кримінальних правопорушень.

2. Кримінальна процесуальна компетенція є «джерелом» впливу слідчих на організаційно чи процесуально підлеглі органи, тобто на оперативні підрозділи.

Перспективами подальших наукових розвідок у даному напряму можуть бути:

1) дослідження структурних елементів кримінальної процесуальної компетенції слідчого;

2) дослідження меж кримінальної процесуальної компетенції слідчого.

Список використаних джерел

1. Городецька М.С. Кримінально-процесуальна компетенція слідчого органів внутрішніх справ : дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.09. Дніпропетровськ : Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ, 2010. 271 с.

2. Сорокин В.Д. Метод правового регулирования. Теоретические проблемы. Москва : Юрид. лит., 1976. 144 с.

3. Сорокин В.Д. Правовое регулирование: предмет, метод, процесс (макроуровень). Санкт-Петербург : Юридический центр Пресс, 2003. 661 с.

4. Тихомиров Ю.А. Теория компетенции. Москва : Издание г-на Тихомирова Ю.А., 2001. 355 с.

5. Погорецький М.А., Старенький О.С. Повноваження слідчих органів Державного бюро розслідувань. Вісник кримінального судочинства. 2018. № 1. С. 32-48.

6. Погорецький М.А., Старенький О.С. Намагання органів прокуратури провести досудове розслідування в обхід ч.4 ст. 216 КПК роблять зібрані докази недопустимими. Закон і бізнес. URL : http://zib.com.ua/ua/133084-dosudove_ slidstvo_v_obhid_ch4_st216_kpk_robit_zibrani_dokazi.html.

7. Погорецький М.А., Старенький О.С., Гринюк В.О. Науковий висновок щодо законності здійснення досудового розслідування слідчими органів прокуратури після 20 листопада 2017 р. Вісник кримінального судочинства. 2018. № 2. С. 216-221.

8. Лукашевич В.Г До визначення поняття правоохоронної діяльності. Актуальні проблеми розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах. Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Запоріжжя, 5 листоп. 2010 р.): у 3-х ч. Запоріжжя : Юрид. ін-т ДДУВС, 2010. Ч. 1. С. 71-73.

9. Проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення ролі громадянського суспільства в боротьбі з корупційними злочинами. : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1 ?pf3511 =52602.

10. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення ролі громадянського суспільства в боротьбі з корупційними злочинами» з пропозиціями Президента України від 19.06.2015 (доопрацьований) (вручено 17.06.2016). іRL : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1 ?pf3511 =52602.

11. Громадський обвинувач. Хто як не ми самі ? іRL : http://www2.tymoshenko.ua/antikonjptsiya/gromadskij-obvinuvach- hto-yak-ne-mi-sami/.

12. Касапоглу С.О. Допустимість застосування норм кримінального процесуального права представниками громадянського суспільства. Наук. вісник Міжнародного гуманітарного ун-ту. Сер.: Юриспруденція. 2017. № 29. Т 2. С. 110-112.

13. Элькинд П.С. Толкование и применение норм уголовно-процессуального права. Москва : Юрид. лит., 1967. 192 с.

Размещено на Allbest.ru