Критерії диференціації кримінальної процесуальної форми у кримінальному провадженні щодо окремої категорії осіб

Резюме

В статье проводится анализ проблемы понятия и содержания уголовной процессуальной формы, критериев дифференциации уголовной процессуальной формы, в частности в уголовном производстве по отдельной категории лиц. Также, в статье осуществляется анализ признаков и особенностей, присущих лицам, которые наделены особым публично-правовым статусом, которые в свою очередь является основанием для выделения законодателем в отдельный институт уголовного производства в отношении них, как отдельной категории лиц.

Resume

Кримінальним процесуальним кодексом України (далі - КПК України) передбачено окремі розділи, якими унормовано особливі порядки кримінального провадження, одним із яких є кримінальне провадження щодо окремої категорії осіб. Цим порядком передбачено особливості кримінального провадження в частині повідомлення про підозру, проведення слідчих (розшукових) дій, застосування певних запобіжних заходів щодо окремої категорії осіб тощо.

Важливим, із наукової точки зору, є виокремлення і дослідження особливостей, що складають зазначений інститут у кримінальному процесуальному праві, критеріїв, за якими здійснюється диференціація кримінальної процесуальної форми проваджень вказаного виду.

Дослідженню проблем диференціації кримінальної процесуальної форми в цілому в різні часи приділяли свою увагу такі науковці, як Грошевий Ю.М., Іванов Ю.А., Калиновський К.Б., Мельник С.М., Молдован В.В., Ленський А.В., Якуб Л.М., Лобойко М.Л., Смирнова О.В., Трубнікова Т.В., Юркевич М.О., Якимович Ю.К., Циганен- ко С.С., Трофименком В.М. та ін. Вивчення проблеми диференціації кримінальної процесуальної форми у кримінальному провадженні щодо окремої категорії осіб здійснювалось Удаловою Л.Д., Бабій І.В. та ін.

У зв'язку з реформуванням законодавства загалом і кримінального процесуального зокрема в напрямку гуманізації, на сучасному етапі розвитку закономірною є диференціація кримінальної процесуальної форми, що є наслідком імплементації у законодавство України норм і інститутів, які в силу своїх специфічних особливостей відрізняються від загального порядку здійснення кримінального провадження. Зазначені норми покликані забезпечити виконання завдань кримінального провадження, сприяти раціональному використанню процесуальних засобів тощо.

Так, у ст.7 КПК України передбачено вимогу про те, що зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких відносяться: верховенство права, законність, рівність перед законом і судом, повага до людської гідності, забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла чи іншого володіння особи та ін. [17].

Передбачивши зазначену вимогу, законодавцем не надано визначення поняттю «форма кримінального провадження», що є синонімом поняття «кримінальна процесуальна форма», яке серед науковців є дискусійним.

Так, згідно з визначенням Грошевого Ю.М. кримінально-процесуальна форма - правовий режим кримінально-процесуальної діяльності, що включає виконання певних процесуальних умов, дотримання юридичних процедур і забезпечення гарантій при провадженні по кримінальній справі. [2, с. 11-12]. Загальність кримінально-процесуальної форми полягає в тому, що під час розслідування та розгляду кримінальних справ застосовуються єдині для певної категорії справ правила судочинства. Додержання процесуальної форми забезпечує виховний вплив судових процесів.

Більш широке визначення кримінальної процесуальної форми дав Мельник С.М. Так, процесуальна форма у кримінальному судочинстві - це визначена кримінально- процесуальним правом і регламентована законом система процесуальних інститутів і правил, послідовність стадій кримінального процесу й сутність процесуальних вимог, що ставляться до учасників кримінального судочинства, яка встановлює:

а) засади найбільш доцільної процедури здійснення їх повноважень;

б) способи і строки здійснення процесуальних дій, пов'язаних зі збиранням, дослідженням та оцінкою доказів;

в) порядок прийняття й оформлення рішень;

г) правовий режим діяльності суду, органів розслідування прокурорського нагляду й умови, створювані для провадження кримінальної справи;

д) реалізацію прав усіх учасників процесу;

е) гарантію досягнення бажаного матеріально-правового результату [3, с. 6-7].

Значення кримінальної правової форми детально проаналізовано Якубом М.Л., який виділив такі її аспекти:

а) вона гарантує умови послідовної реалізації демократичних принципів кримінального судочинства;

б) визначає стабільний, юридично окреслений режим провадження по кримінальних справах;

в) містить умови, спрямовані на досягнення активності правоохоронних органів;

г) містить гарантії прав і законних інтересів громадян;

д) створює умови для проведення повного, всебічного й об'єктивного дослідження обставин справи;

е) включає засоби, що дозволяють з'ясувати в процесі провадження по кримінальній справі причин та умов учинення злочину і вжиття заходів, спрямованих на його попередження;

є) має важливе значення для підтримання авторитету суду й переконливості його рішень [10, с. 12].

Значення кримінальної процесуальної форми через призму завдань кримінального провадження і всього кримінального судочинства зокрема розглядає Слінько С.В., який стверджує, що процесуальна форма покликана сприяти встановленню істини по справі та забезпечувати дотримання прав і законних інтересів усіх учасників процесу. Процесуальна форма утворює той режим законності, який виступає першочерговою умовою успішної боротьби зі злочинами і разом з цим необхідною гарантією особи від свавілля і судових помилок [4, с. 164].

Як зазначає Трофименко В.М., процесуальна форма містить систему гарантій, що забезпечують вирішення завдань кримінального провадження, нормативне закріплення яких визначає спрямованість усієї системи кримінальної процесуальної діяльності [6, с. 13].

У всіх наведених вище поняттях «кримінально-процесуальна форма» наявні загальні риси, що становлять суть зазначеного поняття, зокрема:

а) особливий порядок провадження;

б) його чітке правове врегулювання;

в) спрямованість передбаченого законом порядку на вирішення завдань конкретного напряму процесуальної діяльності і кримінального провадження в цілому.

Також, окрім багатоаспектності змісту, яким науковці наділяють поняття кримінальної процесуальної форми, досить широким полем для наукової дискусії є питання єдності та диференціації кримінально-процесуальної форми, визначення суті диференціації та критеріїв, за якими вона повинна здійснюватись.

Враховуючи те, що Україною взято курс на гуманізацію законодавства, свідченням чого є прийняття Верховною Радою України КПК України від 13.04.2012, який містить нові для законодавства України інститути (кримінальне провадження на підставі угод (угоди про примирення та визнання винуватості) та ін. диференціація кримінально-процесуальної форми для українського стала закономірною.

Як зазначає Смирнов О.В., диференціація кримінально-процесуальної форми являє собою таку будову судочинства, при якій поряд із звичайним порядком мають місце процесуальні форми, які передбачають як спрощення процедури у нескладних справах, так і її ускладнення щодо найбільш небезпечних злочинів або справ, що потребують особливої процесуальної захищеності законних інтересів обвинуваченого або інших учасників судочинства [13, с. 645].

У межах єдиного кримінального процесу можуть існувати відносно самостійні елементи, які виділяються за певними критеріями. Перед початком розподілу кримінально- процесуальної форми на види необхідно визначити головний, універсальний критерій, стосовно якого всі інші були б додатковими. Як зазначає Ю.К. Якимович, таким критерієм є спрямованість провадження, яка виражається в його завданнях і предметі, а потім ступінь їх складності [14, с. 9].

За критерієм спрямованості всі кримінально-процесуальні провадження поділяються на три види: основні, додаткові та особливі.

Основні провадження у кримінальному процесі мають першочергове значення як у силу важливості призначення, так і за обсягом фактичної кримінально-процесуальної діяльності. Завданням основних проваджень є швидке та повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення справедливого покарання. Зазначений вид проваджень характеризує сутність кримінального процесу, є його основою. Без основних проваджень не може існувати кримінальний процес.

Основні провадження виконують ключову роль у кримінальному процесі, оскільки виступають правовою формою, яка опосередковує рішення про винуватість особи та її покарання [7, с. 19].

Як зазначає Якимович Ю.М., додаткові кримінально-процесуальні провадження спрямовані на зміну чи дострокове припинення встановлених або закріплених у вироку суду кримінально-процесуальних відносин. Їх предметом є питання про наявність чи відсутність обставин, з якими кримінальний закон пов'язує необхідність зміни, заміни чи припинення реалізації кримінального покарання. Зазначені обставини виникають після набрання вироком законної сили, тобто стадії виконання вироку [8, с.13].

Завданням особливих проваджень є встановлення, конкретизація і закріплення кримінально-правових відносин. Особливе провадження передбачає встановлення наявності суспільно небезпечного діяння, вчинення його певною особою і підстави застосування щодо цієї особи заходів примусу тощо. Про зазначений вид проваджень йтиметься дещо пізніше.

Існування окремих категорій кримінальних справ, які мають деякі особливості, обумовлює необхідність існування спеціальних проваджень, які дають можливість більш раціонально досягати цілей кримінального процесу.

Наявність у кримінальному процесі проваджень, які відрізняються одне від одного за ступенем складності, є свідченням диференціації кримінального процесу. Як стверджує Якуб М.Л., диференційована форма побудови процесуальних форм кримінального судочинства передбачає спрощення порядку провадження для одних категорій справ і його розвиток у бік ускладнення для інших категорій справ [3, с. 103].

Підставою для виділення спеціальних проваджень, на думку Якуба М.Л., можуть бути: ступінь суспільної небезпеки злочину та тяжкість міри покарання, передбаченої законодавством; ступінь складності справ цієї категорії у вирішенні як фактичної, так і правової сторони; суспільно-політичне значення цієї категорії справ; значення злочину для інтересів окремих осіб, тих чи інших установ, підприємств або організацій [3, с. 104].

Залежно від підстав диференціації процесуальної форми Бабій І.В. виділяє три види проваджень: звичайні, спрощені і провадження з більш складними процесуальними формами [1, с. 16].

Звичайними є такі провадження, у яких судовій діяльності послідовно передують початок та здійснення досудового розслідування. Звичайні провадження беруться за основу при спрощенні чи ускладненні проваджень за певними формами. Основною формою звичайних проваджень є досудове розслідування.

До спрощених проваджень відносяться: 1) кримінальні провадження у формі приватного обвинувачення; 2) провадження про кримінальні проступки, що є новелою КПК України.

Одним із критеріїв диференціації кримінально-процесуальної форми є співвідношення у провадженні державно-владного начала та диспозитивності, за яким кримінальне провадження можна поділити на два види -- провадження у справах публічного і приватного обвинувачення, що суттєво відрізняються один від одного [10, с. 16-17.].

Так, у новому КПК України суттєво розширено реалізацію принципу диспозитивності у кримінальному судочинстві, що стало наслідком появи нових інститутів кримінального процесу, які раніше були невідомі, а саме: угоди про визнання винуватості та угоди про примирення підозрюваного, обвинуваченого із потерпілим.

Якщо брати за критерій диференціації специфіку суб'єкта, що вчинив суспільно небезпечне діяння, то кримінальне судочинство доцільно поділити на звичайне провадження й таке, що містить додаткові гарантії забезпечення прав його учасників, а тому і є ускладненим порівняно із звичайним порядком, до яких належать: провадження у справах неповнолітніх, провадження по застосуванню примусових заходів медичного або виховного характеру, особи, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження. кримінальний особливий публічний правовий особа

Кримінальне провадження у справах неповнолітніх має такі особливості: обов'язкова участь захисника з моменту втановлення факту неповноліття або виникнення будь-яких сумнівів у тому, що особа є повнолітньою; допит неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого здійснюється у присутності захисника тощо.

Особливостями кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру є: розширений предмет доказування; обов'язкове залучення експерта для проведення психіатричної експертизи; участь захисника є обов'язковою та ін.

Законодавцем у ст.480 КПК України визначено перелік осіб, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження, що є проявом диференціації кримінальної процесуальної форми, шляхом визначення особливого порядку проведення слідчих (розшукових) та процесуальних дій стосовно осіб, які мають особливий публічний правовий статус у суспільстві.

Так, згідно зі ст.480 КПК України, особливий порядок кримінального провадження застосовується стосовно: народного депутата України; судді, судді Конституційного Суду України, а також присяжного на час виконання ним обов'язків у суді, Голови, Заступника Голови, члена Вищої ради правосуддя, Голови, заступника Голови, члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України; кандидата у Президенти України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Голови, іншого члена Рахункової палати; депутата місцевої ради; адвоката; Генерального прокурора України, його заступника, прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури; Директора та працівників Національного антикорупційного бюро України; члена Національного агентства з питань запобігання корупції [17].

Однією із підстав виділення кримінальних проваджень щодо осіб, стосовно яких здійснюється особливий порядок, є особливості, зумовлені їхнім публічно-правовим статусом та ознаками, що притаманні їм як спеціальним суб'єктам окремих складів злочину.

Так, особи, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження (окрім кандидата в Президенти України та адвоката), є спеціальними суб'єктами окремих кримінальних проваджень - службовими особами. Визначення поняття «службова особа» надано у примітці 1 до - ст. 364 КК України, згідно з положеннями якої службовими є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а також обіймають постійно чи тимчасово в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на державних чи комунальних підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною особою підприємства, установи, організації, судом або законом [18].

Незважаючи на те, що визначення надано з метою характеристики службових осіб як спеціальних суб'єктів складів злочинів, передбачених ст.ст.364, 368, 369 КК України, його зміст відображає статус осіб, стосовно яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження, відповідно до вимог законів України, якими визначено їх правовий статус.

Більше того, особи, стосовно яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження, законодавцем визначені як службові особи, що займають відповідальне становище (голови місцевих та апеляційних судів, їх заступники та судді місцевих та апеляційних судів, прокурори Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, працівники Національного антикорупційного бюро України) та особливо відповідальне становище (народні депутати України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Директор Національного антикорупційного бюро України, Генеральний прокурор, його перший заступник та заступники, Голова Конституційного Суду України, його заступники та судді Конституційного Суду України, Голова Верховного Суду України, його перший заступник, заступники та судді Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих судів, їх заступники та судді вищих спеціалізованих судів, Голова, заступник Голови, член Вищої ради правосуддя, Голова, заступник Голови, член Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Голови, інший член Рахункової палати та член Національного агентства з питань запобігання корупції, голови обласних рад, заступники голів обласних рад, заступника міського голови - секретаря Київської міської ради, які одночасно є депутатами зазначених рад).

Зазначені службові особи є спеціальними суб'єктами окремих складів злочинів та зазначені у кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складах злочинів, за вчинення яких передбачене затосування більш суворого покарання.

Так, злочини, що вчиняються особами, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження, що є службовими особами, які займають відповідальне або особливо відповідальне становище, відносяться, як правило, до категорії тяжких - ч.3 ст.368, ч.ч.2, 3 ст.369, ч.3 ст.382 КК України або особливо тяжких - ч.4 ст.368 КК України та ін.

З огляду на викладене, одним із критеріїв диференції кримінальної процесуальної форми у кримінальному провадженні щодо окремої категорії осіб можна вважати особливий публічно-правовий статус зазначених осіб, унаслідок чого вчинені ними кримінальні правопорушення мають підвищений рівень суспільної небезпеки та застосування у зв'язку з цим більш тяжкого покарання за його вчинення.

Крім того, одним із критеріїв диференціації кримінальної процесуальної форми за специфікою суб'єкта, що вчинив кримінальне правопорушення та стосовно якого передбачено здійснення особливого порядку кримінального провадження, є закріплення законодавцем гарантій запобігання можливим проявам використання кримінально-процесуальних інструментаріїв шляхом здійснення зацікавленими особами за їх допомогою тиску на осіб вказаної категорії з метою змусити до прийняття в їхніх інтересах чи інших зацікавлених осіб рішень або вчинення дій (політичних, економічних та ін.) або утриматися від їх вчинення під загрозою застосування щодо них заходів кримінально-правового примусу тощо.

Найбільш повно зазначена мета реалізована законодавцем на прикладі закріплення гарантій недоторканності народного депутата України та судді.

Так, згідно з ч.1 ст.1 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат України є обраний відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України [11].

Статтями 10, 12 Закону України «Про статус народного депутата України» передбачено, що до повноважень народного депутата України, зокрема, належить: право ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано; право законодавчої ініціативи, яке реалізується у формі внесення до Верховної Ради України законопроекту, проекту постанови, іншої законодавчої пропозиції тощо [11].

Як гарантії реалізації зазначених, а також інших повноважень народного депутата передбачено інститут недоторканності. Згідно зі ст.80 Конституції України та ч.1 ст.27 Закону України «Про статус народного депутата України» народні депутати

України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Народному депутату гарантується депутатська недоторканність на весь строк здійснення депутатських повноважень.

Крім того, законодавцем у ч.2 ст.27 Закону України «Про статус народного депутата України» як додаткові гарантії депутатської недоторканності закріплена вимога про те, що обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, житлового чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли Верховною Радою України надано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Депутатська недоторканність як елемент статусу народного депутата України є конституційною гарантією безперешкодного та ефективного здійснення народним депутатом України своїх повноважень і передбачає особливий порядок притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, його затримання, арешту, а також застосування інших заходів, пов'язаних з обмеженням його особистих прав і свобод [14].

Відповідно до п.2 ч.1 ст.481 КПК України повідомлення про підозру народному депутату України здійснюється Генеральним прокурором (виконувачем обов'язків Генерального прокурора) [17].

Так, повідомленню про підозру, як стадії, з якої починається притягнення до кримінальної відповідальності, стосовно народних депутатів України законодавцем у ст. 80 Конституції України та ч.1 ст.27 Закону України «Про статус народного депутата України» передбачено стадію надання Верховною Радою України дозволу на це, тобто притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності його затримання чи арешт.

Іншою категорією осіб, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження та яких законодавцем наділено недоторканністю, є суддя.

Згідно з положеннями ст.126 Конституції України та ст.49 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України. Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Наявність зазначених та інших гарантій обумовлено особливою функцією, що виконують суди в суспільстві, як представники однієї з трьох гілок влади в суспільстві, а саме забезпечення реалізації кожному права на справедливий суд. Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом [13].

Здійснення об'єктивного та всебічного розгляду суддями справ згідно з встановленими законом процедурами неможливо забезпечити без створення правових механізмів запобігання спробам впливу на них, зокрема шляхом забезпечення гарантій незалежності їх діяльності, що забезпечується шляхом визначення особливого порядку призначення, притягення до відповідальності, звільнення та припинення повноважень, недоторканністю та імунітетом судді [13].

На відмінну від народного депутата України, стосовно якого згідно з вимогами ст. 80 Конституції України та ст.27 Закону України «Про статус народного депутата України» передбачено необхідність отримання дозволу Верховної Ради України на притягнення його до кримінальної відповідальності, стосовно судді необхідність отримання від компетентинх органів влади дозволу на притягнення до кримінальної відповідальності відсутня. Чинним законодавством передбачено лише надання згоди на затримання судді, утримання його під вартою чи арештом, ухвалення рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя.

Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (ч.2 ст.126 Конституції України, ч. 1 ст. 49 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», ч.1 ст.482 КПК України) [13, 17].

Передумовою для скерування до Вищої ради правосуддя подання про надання дозволу на застосування щодо судді заходів забезпечення провадження є повідомлення судді про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, що йому інкримінується, про що також наголошено у п. 18.3 Регламенту Вищої ради правосуддя [16].

Згідно з п. 3 ч.1 ст.481 КПК України та ч.4 ст.49 Закону України «Про судоустрій та статус судів», письмове повідомлення про підозру судді здійснюється Генеральним прокурором або його заступником [13, 17].

За п.1.1 Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 №19-рп/2004, незалежність суддів є невід'ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону [15].

Недоторканність суддів - один із елементів їхнього статусу. Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правове призначення - забезпечити здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Особливістю кримінального провадження стосовно народного депутата України є те, що дозвіл на притягнення його до кримінальної відповідальності, тобто вручення письмового повідомлення про підозру, що, у свою чергу, є передумовою для затримання та проведення стосовно нього слідчих дій у вигляді обшуку, огляду, а також негласних слідчих (розшукових) дій, надає Верховна Рада України, яка не є органом судової влади чи учасником кримінального провадження. Від виду рішення, яке приймається Верховною Радою України за результатами розгляду подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт, залежить подальша доля кримінального провадження та реалізація принципу невідворотності кримінальної відповідальності за вчинений злочин за наявності достатніх для цього підстав.

Аналогічно не є судом або учасником кримінального провадження Вища рада правосуддя, яка наділена повноваженнями приймати рішення, яке є передумовою для прийняття слідчим суддею рішення за результатами розгляду клопотання сторони обвинувачення про застосування заходів забезпечення кримінального провадження у вигляді дозволу на затримання з метою приводу та запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або домашнього арешту стосовно судді.

Стосовно інших осіб, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження, законодавцем не визначено додаткових гарантій недоторканності, а лише передбачено особливості проведення деяких процесуальних та слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, повідомлення про підозру тощо, як додаткових гарантій забезпечення незалежності їх діяльності.

Так, згідно зі ст.23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» як додаткові гарантії адвокатської діяльності передбачено зокрема, вимогу про те, що проведення стосовно адвоката оперативно-розшукових заходів чи слідчих дій, що можуть проводитися виключно з дозволу суду, здійснюється на підставі судового рішення, ухваленого за клопотанням Генерального прокурора України, його заступників, прокурора Автономної Республіки Крим, області, м. Києва та м. Севастополя [12].

Письмове повідомлення про підозру адвокату здійснюється Генеральним прокурором, його заступником, керівником регіональної прокуратури в межах його повноважень (п.1 ч.1 ст.481 КПК України) та ін.

Вимоги КПК України та інших законів України, якими передбачено додаткові гарантії діяльності осіб, які покликані запобігати спробам незаконного та безпідставного втручання в їх діяльність, але на яких не поширюється гарантія недоторканності, покликані забезпечити реалізацію завдань кримінального провадження шляхом підвищення відповідальності осіб, що здійснюють досудове розслідування, а також процесуальне керівництво у зазначених кримінальних провадженнях та покладення відповідальності також на найвище керівництво органів досудового розслідування.

Так, як зазначає Трофименко В.М., особливі властивості суб'єкта, який вчинив суспільно-небезпечне діяння, складають зміст критерію диференціації кримінально-процесуальної форми, що знаходить свій прояв у нормативному закріпленні особливостей порядку здійснення кримінального провадження, які відрізняються від загального порядку (тобто виступає критерієм структурної диференціації) і які, як правило, полягають у встановленні додаткових гарантій, що забезпечують захист інтересів цієї особи, сторюють належні умови реалізації її про професійного статусу тощо [6, с. 257].

Отже, диференціація кримінальної процесуальної форми шляхом виділення в особливий порядок кримінального провадження, що здійснюється стосовно осіб, перелік яких передбачено у ст. 480 КПК України, є способом інтеграції норм галузей матеріального права, якими регулюється публічно- правовий статус зазначених осіб із нормами кримінального процесуального права з метою недопущення безпідставного порушення гарантій їх діяльності, що зумовлені їх особливим публічно-правовим статусом, сутність якого проявляється у виконанні ними особливих завдань у суспільному житті держави та досягненні завдань кримінального провадження.

Практичне значення зазначеної інтеграції полягає у реалізації принципу невідворотності покарання за вчинене кримінальне правопорушення та водночас створення гарантій запобігання можливим проявам використання кримінально-процесуальних інструментаріїв шляхом здійснення зацікавленими особами, які в силу службових, політичних, організаційних або інших обставин мають вплив на органи, що здійснюють досудове розслідування кримінальних проваджень зазначеної категорії, або органи прокуратури, що здійснюють у них процесуальне керівництво за допомогою зазначених інструментаріїв тиску на осіб згаданої категорії задля змушування до прийняття в їхніх інтересах або інших зацікавлених осіб рішень чи вчинення дій (політичних, економічних тощо) під загрозою застосування щодо них заходів кримінально-правового примусу.

Література

1. Бабій І.В. Види провадження у кримінальному судочинстві України (2006) 8 Підприємництво, господарство і право, - с. 161164.

2. Грошевий Ю.М., Капліна О.В., Кримінальний процес: (Право 2010), 608 с.

3. Мельник С.М., Процесуальна форма у кримінальному судочинстві України: автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук: 12.00.09 (Київ, 2001) 17 с.

4. Слінько С.В., Проблеми правового статусу суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності (Нац. ун-т внутр. справ 2003) - 282.

5. Смирнов А.В., Калиновский К.Б., Уголовный процесс: учеб. для вузов (Питер 2004) - с. 645.

6. Трофименко В.М. Теоретичні та правові основи диференціації процесуальної форми у кримінальному судочинстві (ТОВ «Оберіг» 2016. - 304 с.

7. Цыганенко С.С. Проблемы процессуальных производств и их типов в новом УПК, (2002) 4 Известия вузов. Правоведение, - с. 13-21.

8. Якимович Ю.К., Структура советского уголовного процесса: система стадий и система производств. Основные и дополнительные производства (Томск. ун-т 1991) - с. 138.

9. Якимович Ю.К., Ленский А.В., Трубникова Т.В., Дифференциация уголовного процесса (Изд-во Томск. ун-та, 2001), - с. 16-17.

10. Якуб М.Л. Процессуальная форма в советском уголовном судопроизводстве (Юрид. лит. 1981) - 144 с.

11. Про статус народного депутата України: Закон України від 17 листопада 1992 року №2790-ХІІ. Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 5 липня 2012 року №5076-VI.

12. Про судоустрій та статус суддів: Закон України від 2 червня 2016 №1402- VIII.

13. Рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2003 року у справі №12-рп/2003.

14. Рішення Конституційного Суду

України від 1 грудня 2004 року №19- рп/2004/ Електронний ресурс:

15. Регламент Вищої ради правосуддя. Рішення Вищої ради правосуддя від 24 січня 2017 року №52/0/15-17.

16. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон від 13 квітня 2012 року №4651-VI..

17. Кримінальний кодекс України: Закон від 5 квітня 2001 року №2341-III.

Размещено на allbest.ru