Закони царя Хаммурапі – основа соціального устрою та економічних відносин рабовласницького Сходу

Размещено на http://www.allbest.ru/

5

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра загальної економічної теорії та економічної політики

Реферат на тему:

«Закони царя Хаммурапі - основа соціального устрою та економічних відносин рабовласницького Сходу»

Виконала:

Студентка 22Ф групи ФФБС

Федорова А.Ю.

Науковий керівник:

к. е. н., доцент Бакланова О.Г.

Одеса - 2021

План

1.Вступ

2.Закони Хаммурапі

3.Правове становище населення за Законами царя Хаммурапі

4.Злочини і покарання за Законами Хаммурапі

5.Висновок

6.Список використаної літератури

Вступ

У рік сходження Хаммурапі на престол Вавилонія була невеликою державою, до якої входило кілька міст в радіусі 80 кілометрів навколо Вавилона -- Сіппар, Кіш, Кута, Борсіппа, Дільбат і Марад. Як і більшість царів Межиріччя того часу Хаммурапі розпочав своє правління з відміни усіх боргів підданих і перші кілька років займався розбудовою і укріпленням міст. Починаючи з 1785 року до н. е., сьомого року свого правління, він, спираючись на військовий союз із Верхньомесопотамським царем Шамші-Ададом I, вів успішні війни із царствами Ніппур, Маргіум, Ларса і за 20 років зумів підкорити всю Південну Месопотамію. По смерті свого союзника Хаммурапі здійснив успішні походи на північ і в 1758 році до н. е. завоював Верхню Месопотамію, ставши першим царем Вавилонської імперії.

Успішний завойовник і будівничий країни, Хаммурапі велику увагу приділяв посиленню централізації своєї влади і правосуддю в країні. В 1757 році до н. е. -- на 35-й рік його правління -- в місті Сіппар була установлена чорна базальтова стела зі 282-а статтями законів з різних галузей права -- цивільного, трудового, кримінального, кримінально-процесуального та сімейного. Закони були вибиті клинописом на обох сторонах стовпа на класичному вавилонському діалекті аккадської мови, а у верхній частині стовпа був зображений сам Хаммурапі, що стоїть в молитовній позі і отримує закони з рук бога сонця Шамаш.

В «Кодексі Хаммурапі» були узагальнені і систематизовані правові норми, які мали традиційну для того часу направленість на суворість покарання. Так смертна кара передбачалась не лише за вбивство, але й за крадіжку, наклеп, переховування біглого раба. В ряді випадків практикувалась традиція Божого суду: звинувачений у чаклунстві мав кинутись у річку і його порятунок був доказом невинуватості; аналогічно мала чинити і звинувачена у зраді дружина.

В законах Хаммурапі широко застосовувався принцип «око за око»: порушник мав компенсувати втрати потерпілого і своїм життям відповідав за життя вільної людини, навіть якщо це не було навмисне вбивство (наприклад, належало стратити будівельника, по вині якого впав будинок і хтось загинув під його уламками); цей принцип особливо практикувався у випадку завдання каліцтв, хоча можна було відбутись штрафом, якщо соціальний статус звинуваченого був досить високий.

Перелік встановлених в Кодексі штрафів дає можливість дізнатись скільки коштувала робота того чи іншого ремісника, оренда корабля, домашня худоба, її випас, земля чи садове дерево. Незважаючи на те, що «Кодекс Хаммурапі» встановлював нерівну відповідальність перед судом в залежності від суспільного і станового положення звинуваченого, основним принципом правосуддя був принцип його невинуватості доки в суді не доведене зворотнє.

Через 600 років після набігу війська царства Елам на Вавилонію стела з «Кодексом Хаммурапі» була перенесена в місто Сузи в якості трофею, де й була знайдена в 1902 році археологічною експедицією Жака де Моргана в ході розкопок і сьогодні вона зберігається в Луврі. Аналогічні базальтові стели були свого часу також встановлені в інших містах Вавилонії і їх археологи знайшли в Сузах, Ніппурі та Есагілі. 37 із 282 статей «Кодексу Хаммурапі» були стерті ще в давнину і їх вдалось відновити за копіями закону, які збереглись у вигляді глиняних табличок.

правовий пам'ятник деспотія стародавній Вавилон

Закони Хаммурапі

Закони Хаммурапі - кодекс законів стародавнього вавилонського царя Хаммурапі (1792-1750 роки до н.е.). Важливіша правова пам'ятка давнини, яка характеризує Стародавній Вавилон як типову східну («азійську») деспотію із сильними соціально-господарськими функціями держави, станово-чиновницькою суспільною структурою. Вони складалися з 282 статей, великого введення та висновку, в яких Хаммурапі постає як необмежений владика, «пастир» підвладних йому народів, що приймає від богів владу та закони. Закони Хаммурапі характеризує доволі висока для свого часу юридична техніка - прагнення групувати статті за предметом регулювання: правосуддя, правове становище станів (авілум та мушкенум), рабів (останні тут на відміну від античності володіють майном, мають родину, можуть укласти шлюб із вільними). Багато статей присвячено борговому праву (Закони Хаммурапі заборонили боргове рабство, замінив його відпрацюваннями), договорам найму, купівлі-продажу, майновим відносинам, пов'язаним із військовою та цивільною службою (майно ілку), а також шлюбно-сімейному праву, що характеризується необмеженою владою власника будинку, безправним становищем жінок та дітей. Карне право відрізняється суворістю та пануванням таліону (відплати рівним за рівне), проте авілум мають тут перевагу порівняно із мушкенум.

Особливу увагу приділено обороні державного (царського) та храмового господарства. Закони Хаммурапі розширювали приватний цивільний обіг порівняно із тотальним одержавленням господарських відносин за ІІІ династії Ура.

Правове становище населення за Законами царя Хаммурапі

Закони царя Хаммурапі розрізняють дві нерівні за своїм правовим становищем групи вільного населення: авілум та мушкенум.

Авілум («людина») - вільний общинник, голова патріархальної родини. Він володів ділянкою общинної землі, мав майнові права та міг розраховувати на підтримку громади. Правовий статус авілум в основному визначався звичаєвим правом. Проте держава була заінтересована у збереженні шару вільних общинників, оскільки авілум були основними платниками податків. Закони Хаммурапі забезпечували максимальний правовий захист повноправному вавилонському населенню. За злочини проти авілум призначалися найбільш тяжкі покарання та «дорожче» оцінювалося їх майно.

Закони Хаммурапі перешкоджали соціальній деградації вільного повноправного населення та встановлювали обмеження щодо боргового рабства. Якщо авілум був змушений у забезпечення боргу продати чи віддати у рабство членів своєї родини, то строк такого рабства обмежувався трьома роками, після чого боргові раби отримували волю, а борг вважався погашеним. У разі смерті заручника від побоїв чи поганого ставлення до нього кредитор ніс відповідальність. Якщо вмирав син боржника, то страчували сина лихваря; якщо вмирав раб, то виплачувалася грошова компенсація. Крім того, кредитор втрачав право на отримання боргу.

Мушкенум («той, хто падає ниць») - неповноправна вільна людина, яка вийшла з громади, але поступила у служіння до царського господарства. Можливо, становище мушкенум отримували раби - іншоплемінники, посаджені на двірську чи храмову землю. Мушкенум володів невідчужуваним земельним наділом з царсько-храмового фонду на умовах виплати частки урожаю до скарбниці. Тому землеволодіння мушкенум охоронялося разом із царсько-храмовою власністю. Особу та майно мушкенум в Законах Хаммурапі оцінюють нижче, ніж у авілум.

Менша правоздатність мушкенум визначалася тим, що ця категорія населення не зберігала зв'язку з громадою та не користувалася її захистом. В той самий час ставлення до царської служби, високий адміністративний статус визначали особливу турботу про мушкенум з боку держави.

Закони Хаммурапі відрізняють також групи населення за професійною ознакою. Це перш за все професійні воїни - редум, баірум (солдати), деккум, лубуттум (офіцери). Їх правове становище докладно регламентовано Законами Хаммурапі. За свою службу вони отримували натуральне жалування - будинок, поле, сад, які перебували в їх безпосередньому володінні, але власністю не були. Відмова редум, баірум виступити у царський похід каралася смертю, навіть якщо на заміну вони надавали найманця. Воїн, який потрапляв у полон, підлягав викупу, як правило, за рахунок місцевого храму чи скарбниці. Будь-які утиски редум з боку військових начальників каралися смертю останніх: воїна не можна було здати в найом, відлучити від царської служби, забрати у нього царські подарунки. За царську службу воїни отримували майно (худобу, будинок) та земельний наділ на правах ілку (службове дарування), тобто воно не підлягало відчуженню, будь-які правочини з ним вважалися недійсними. Пожалуване царем майно не могло бути передано на забезпечення боргу воїна або віддано за викуп його з полону. Боргові обов'язки редум, баірум забезпечувалися їх власними прибутками. За тривалої відсутності воїна його майно передавалося іншій людині, здатній нести царську службу. Проте протягом трьох років за воїном зберігалися права на наділ. Винятки становили випадки, коли воїн потрапляв до полону під час царської служби. Воїну, який повернувся з полону, майно поверталося, і він, як і раніше, був зобов'язаний служити царю. Наділ редум, баірум міг бути переданий у спадщину тільки сину за умови, що спадкоємець здатний нести військову службу свого батька. Малолітній син прав на наділ не мав, але його матері передавалася третя частина землеволодіння. Дружині та доньками воїна могло бути передано лише те майно, яке він придбав самостійно.

Закони Хаммурапі виділяють ще одну категорію населення - тамкарів, торговельних агентів, що перебували на царській службі з обов'язком відраховувати до скарбниці частину прибутку від торговельних правочинів. Тамкари були пов'язані із ринком та, крім царських доручень, могли здійснювати власні торговельні та лихварські операції.

Рабство у Вавилоні мало патріархальний характер. Раби перебували у становищі молодших членів родини, мали право на родину та майно, яке вважалося власністю їх господаря. Закони Хаммурапі розглядали раба на рівні з майном, яке могло вільно відчужуватися. Заподіяння тілесних ушкоджень або вбивство раба розцінювалося як нанесення майнового збитку та підлягало відповідному відшкодуванню. Разом з тим раб особисто відповідав за вчинені ним злочини і до нього застосовувалися найжорстокіші заходи покарання. Він міг заперечувати у суді своє рабське становище, але у разі програшу справи його суворо карали. Закони Хаммурапі особливо виділяють категорію двірських рабів та рабів мушкенум. Їх викрадання та приховування каралося на смертну кару. Двірські раби та раби мушкенум могли укладати шлюби із вільними жінками, і діти від таких шлюбів вважалися вільним. Удова раба мала право на своє придане та половину нажитого спільно з чоловіком майна, інша половина передавалася господарю раба. Зрівняння правового статусу двірських рабів та рабів мушкенум пояснювалося тим, що вони розглядалися як царська (державна) власність і тому підлягали правовому захисту.

Регулювання майнових відносин за Законами Хаммурапі

У період правління ІІІ династії Ура Вавилон перетворився на повністю «одержавлене» суспільство: управління господарством перейшло до рук держави, були заборонені приватне господарство, ремісництво, землеробство, внутрішня та зовнішня торгівля. На державних полях під контролем доглядачів працювали бригади общинників -- гурушів, які отримували за свою працю державний пайок. За Хаммурапі хоча й залишався державний контроль за господарством, але значний розвиток отримали елементи приватної власності. Держава не напряму опановує економіку, як при ІІІ династії Ура, а через оренду державної земельної та іншої власності.

Більшу частину Законів Хаммурапі присвячено регулюванню землеволодіння. У них відсутній інститут приватної власності на землю. Це пов'язано із тим, що для Сходу характерна множинність власницьких прав. Верховним власником землі був цар, який мав право перерозподіляти земельний фонд між громадами та особами, що перебували на царській службі. Однак розвиток товарно-грошових відносин поступово руйнував громаду і робив неефективним існування великих царсько-храмових господарств. Тому метою Законів Хаммурапі було врегулювати нові форми господарювання в інтересах держави.

Предметом особливої турботи були царсько-храмові землі, які становили 30-40% оброблюваних земель. Під час правління Хаммурапі широко застосовувалася практика дроблення таких земель на невиликі ділянки з подальшим роздаванням за службу (мушкенум, тамкарам, жрицям, редум та баірум) на певних умовах або здаванням в оренду. Землі з царсько-храмового фонду, як правило, виключалися з торговельного обігу. Жрицям і тамкарам дозволялося продавати землі за умови, що до покупця переходили обов'язки царської служби.

Общинна земля підрозділялася на колективне та індивідуальне сімейне землеволодіння. Землевласник був зобов'язаний стежити за зрошувальною системою і відшкодовувати збитки, завдані сусідам через його недбайливість. Закони Хаммурапі надавали общиннику широкі права відносно своєї земельної ділянки: її можна було здавати в оренду, міняти, закладати, передавати у спадщину. Купівля-продаж землі припускалася, але не була поширеною. Як правило, земля не виходила за межі громади, а селянин, який залишив громаду, втрачав права на землю.

У Законах Хаммурапі достатньо розроблено договірне право. Договори укладалися у письмовій формі або в усній, при свідках. Суб'єктами правочинів могли виступати тільки повноправні особи (правочини з особою, що перебувала у рабській чи патріархальній залежності, вважалися недійсними).

Закони Хаммурапі не передбачали такі види договорів.

1) Договір купівлі-продажу. Він ще не відокремився від договору міни, оскільки ціна призначалася не тільки у сріблі, а й у хлібі чи іншому майні. Купівля здійснювалася при свідках, і продавець мав був гарантувати, що він є власником речі. В противному разі правочин розглядався як злодійство та карався смертю.

2) Договір позики. Закони Хаммурапі встановлювали максимальні розміри відсотків (20% у сріблі та 33,5% у натуральній позиці). Кредитор, який перевищував цю норму або якого викривали у шахрайстві, втрачав право на повернення позики. У забезпечення позики голова родини міг віддати у заручники чи боргове рабство членів родини або рабів. Заручник знаходився у кредитора до повернення боргу. Боргове рабство обмежувалося трьома роками, з плином яких борг вважався повернутим, а боржники звільнялися.

3) Договір житлового найму. Господар, який потребував звільнити помешкання раніше строку, втрачав право на отримання оплати.

4) Договір особистого найму. Закони Хаммурапі встановлювали розміри оплати різних видів робіт ремісників, будівельників, човнярів, лікарів.

5) Договір зберігання укладався при свідках. Відмова від нього породжувала обов'язок відшкодування збитку в подвійному розмірі.

6) Договір оренди. Орендатор був зобов'язаний оброблювати землю, вносити плату за договором у 1/3 чи Ѕ врожаю (якщо врожаю не було, то розрахунок здійснювався на підставі врожаю у сусідів)

7) Договір доручення. Укладався між тамкаром та дрібним торговельним агентом - шамаллум і передбачав передавання товарів або грошей для отримання торговельного прибутку.

8) Договір товариства. Припускав сумісний внесок грошей з метою отримання прибутку. Прибутки та збитки ділилися навпіл.

Закони Хаммурапі розрізняли зобов'язання з договорів та через заподіяння шкоди. Порушення умов договору тягло за собою або кратне відшкодування, або втрату наданих за договором грошей чи майна. Заподіяння шкоди іншій особі чи чужому майну породжувало зобов'язання відшкодувати збиток. Передбачалася відповідальність за небдало виконані роботи.

Злочини і покарання за Законами Хаммурапі

Під злочином у Законах Хаммурапі розумілися порушення традиційного порядку, заподіяння збитків особі, майну. У них відсутня відмінність між приватноправовим правопорушенням (деліктом) та злочином. Злочин називався гріхом. Перелік гріхів у вавилонській релігійній книзі «Шурпу» та перелік злочинів у Законах Хаммурапі збігалися. З'являється розуміння обставин, що пом'якшували та обтяжували злочин. Закони наводять відмінності між умисними та неумисними злочинами. У певних випадках досить було принести клятву, аби довести відсутність наміру, хоча це не завжди пом'якшувало покарання. Наприклад, неумисне нанесення рани у бійці каралося тільки сплатою послуг лікаря. Лікарю ж, який зробив невдалу операцію, відрубали кисть руки. Присутнє розуміння співучасті (приховування, пособництво). Суб'єктом злочину виступала будь-яка людина, включаючи рабів.

Класифікація злочинів:

1) злочини проти особи: вбивство, покалічення, образа словом чи дією, наклеп, псевдосвідчення;

2) майнові злочини: крадіжка, грабіж, заподіяння збитку чужому майну (включаючи рабів);

3) злочини проти родинних підвалин: перелюбство, кровозмішення, згвалтування, порушення синівського обов'язку, підміна або крадіжка дитини.

У Законах Хаммурапі існує система правових привілеїв - міра відповідальності залежала від соціального і родинного статусу, статі злочинця та потерпілого. За аналогічний злочин раб та вільний несли різне покарання (якщо вільна людина сплачував штраф, то до раба застосовувалося покалічення). За злочини проти авілум карали тяжче, ніж стосовно мушкенум. Покарання за Законами Хаммурапі характеризувалися жорстокістю. Часто вони застосовувалися за принципом таліону - відплата відповідно подіяній шкоді («око за око»). В основному в Законах Хаммурапі проводиться принцип індивідуалізації покарання, хоча в окремих випадках зберігся принцип кругової поруки, який бере початок від родового устрою. Наприклад, якщо грабіжника не було схоплено, то громада відшкодовувала викрадене на його території майно.

Система покарань:

1) смертна кара (спалення, утоплення, саджання на кіл);

2) покалічення (відрізання вуха, язика, пальців, рук та ін.);

3) вигнання із громади;

4) штрафи (накладалися не тільки за заподіяння збитку майну, а й за образу словом чи дією, нанесення тілесних пошкоджень мушкенум).

У Законах Хаммурапі широко застосовувався принцип таліону, тобто буквально «воздаяння рівним». Так, якщо винуватий завдав шкоди сину людини, то карається відповідно син винуватого. З погляду сучасного права це безглуздо, але у давнину діти розглядалися як майно батька, і збиток виливався у збиток.

Висновок

У своїй значній мірі закони Хаммурапі базувалися на давніх шумерських юридичних нормах, їх семітське вплив простежується в суворі покарання за сімейні гріхи.

Головною основою благополуччя Вавилона було іригаційне землеробство, скотарство теж було однією з головних складових сільського господарства. Садівництво також грало чималу роль в економіці, так як його продукти, в основному фініки, йшли на продаж. З торгових ставлення-ний можна виділити сильну залежність Вавилона від торгівлі і від імпорту їм самим сировини. Господарство у Вавилоні було царським або храмовим, а торгові операції здійснювалися спеціальними торговими агентами. Опорою деспотичної влади у Вавилоні була постійна армія, війни якої отримували за свою службу певні наділи землі, причому самі ці наділи не були їхньою власністю, вони були власністю царя і не могли відчужуватися ні під яким приводом. У соціальних відносини намітився певний прогрес, зокрема раби підлягали покаранню тільки через суд.

Розглядаючи закони Хаммурапі можна зробити висновок про те, що був присутній бюрократизм.

Список використаної літератури

1.Лук'янюк В. Кодекс Хаммурапі / В. Лук'янюк «Цей день в історії» [Електронний ресурс] - Режим доступу: https://www.jnsm.com.ua/cgi-bin/m/tm.pl?Year=-1757

2.Кузьминець О. В. Історія держави та права зарубіжних країн / О. В. Кузьминець, Є. С. Дурнов, Ю. В. Сокур / Навчальний посібник. - К.- 2012. - 242с.

3.Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн / В. С. Макарчук /Навч. посібник 4-е вид., доп. К. - Атіка - 2004.

Размещено на Allbest.ru