Засади проведення слідчих (розшукових) дій у контексті практики Європейського суду з прав людини

Суди України під час вирішення справ використовують рішення Європейського суду з прав людини, ухвалені проти інших держав. Зокрема, у судових рішеннях судів України було використано практику Європейського суду з прав людини у таких справах: «Лоізіду проти Туреччини» (Loizidou v. Turkey,1996), «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 2001), «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 2016) ("Rishennia Bakhmatskoho raionnoho sudu", 2017).

Практику Європейського суду з прав людини слід тлумачити як «практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини» (ст. 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини») (Zakon Ukrainy, 2006). Це положення Закону реалізується в судочинстві, що відображається в рішеннях судів України ("Ukhvala Donetskoho apeliatsiinoho administratyvnoho sudu", 2013).

З 1999 року Європейська комісія з прав людини припинила свою роботу й передала свої повноваження Європейському суду з прав людини. Однак висновки Комісії є підґрунтям для прийняття рішень Європейським судом з прав людини ("Kinets epokhy").

Таким чином, органи досудового розслідування під час проведення слідчих (розшукових) дій зобов'язані керуватися Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та протоколами до неї, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України, а також практикою Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини, що стосується рішень як проти України, так і проти інших держав. Ця практика розширює, деталізує тлумачення основних засад, уточнює зміст конкретних прав і свобод, визначених у міжнародних документах.

У низці рішень Європейського суду з прав людини констатовано порушення прав і свобод людини, визначені Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та протоколами до неї в кримінальному судочинстві. Частина порушень була допущена органами досудового розслідування під час проведення слідчих (розшукових) дій.

Отже, можна підсумувати, що під час проведення слідчих (розшукових) дій, згідно з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та протоколів до неї, необхідно дотримуватися таких прав і свобод людини:

1. Право на життя (ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року). Забезпечення цього права під час проведення слідчих (розшукових) дій можна проілюструвати на прикладі рішення у справі Європейського суду з прав людини «Андрєєва проти України» від 29 січня 2019 року ("Rishennia Yevropeiskoho sudu", 2019, No. 24385/10). Встановлено, що в січні 2004 року сина заявниці було знайдено мертвим у сараї. Того самого дня працівники поліції оглянули місце події та зазначили в протоколі, що чоловік учинив самогубство повісившись. Слідчий прокуратури Донецької області відмовив у порушенні кримінального провадження у зв'язку з невстановленням ознак складу злочину. Судово-медичний експерт встановив, що смерть сина заявниці була спричинена здавленням органів шиї петлею, можливо, унаслідок затягування петлі під вагою тіла. Під час дослідчих перевірок у період з 2005-го до 2012 року слідчі вживали заходів з метою встановлення обставин смерті сина заявниці, було проведено низку слідчих дій. Вони допитували різних осіб і неодноразово призначали додаткові судово-медичні дослідження трупа. Заявниця стверджувала, що її сина було умисно вбито, а також доводила, що розслідування обставин смерті її сина було необґрунтовано тривалим і неефективним. Зокрема, важливі слідчі дії не було проведено оперативно й належно. Європейський суд з прав людини засвідчив, що ст. 2 Конвенції покладає на державу обов'язок забезпечити право на життя шляхом запровадження ефективних заходів, реалізації положень кримінального законодавства, спрямованих на попередження вчинення злочинів проти особи та підкріплених правоохоронною системою для запобігання, припинення і покарання за порушення цих положень. Такий обов'язок опосередковано вимагає наявності форми ефективного розслідування, якщо є підстави вважати, що особа зазнала небезпечних для життя травм за підозрілих обставин. У цій справі твердження заявниці про насильницьке вбивство її сина впродовж майже дев'яти років розглядали в межах дослідчих перевірок. Така процедура не відповідала принципам ефективного засобу юридичного захисту. Суд дійшов висновку, що державні органи не провели ефективне розслідування обставин смерті сина заявниці, було порушено процесуальний аспект ст. 2 Конвенції ("Rishennia Yevropeiskoho sudu", 2019, No. 24385/10).

Отже, за фактом учинених злочинів правоохоронні органи зобов'язані застосувати належну правову процедуру. Органи досудового розслідування повинні провести всі необхідні слідчі (розшукові) дії для забезпечення ефективної реалізації завдань кримінального провадження, а саме: швидкого, повного й неупередженого розслідування та судового розгляду, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності відповідно до вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу та щоб до кожного учасника кримінального провадження було застосовано належну правову процедуру (ст. 1 КПК України). кримінальний суд право слідчий

2. Заборона катування (ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року). Проілюструємо цю заборону на прикладі рішення у справі Європейського суду з прав людини «Яллог проти Німеччини» від 11 липня 2006 року ("Rishennia Yevropeiskoho sudu", 2006, No. 54810/00). У жовтні 1993 року двоє поліцейських у цивільному одязі помітили, як особа (заявник) дістала з рота два маленькі пластикові пакети і швидко передала їх іншій особі, отримавши гроші. Припустивши, що в пакетах були наркотики, правоохоронці негайно підійшли до заявника. Поки вони проводили його огляд, заявнику вдалося проковтнути третій пакетик, який ще містився в його роті. Отож фактично наркотиків у заявника не виявили. Прокурор розпорядився змусити заявника вжити блювотний засіб, аби дістати пакетик. Заявника доправили до лікарні, де в його організм було введено ліки примусово (його утримували чотири працівники поліції). Унаслідок цього заявник виблював крихітний пластиковий пакетик, що містив 0,2 г кокаїну. Після цього з ним проводили подальші слідчі дії. Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що компетентні органи завдали заявнику тяжкого втручання у його фізичну та психічну недоторканність проти його волі. Заявника змусили блювати не з лікувальною метою, а для отримання доказу. Натомість мети можна було досягти іншим способом. Процедура введення препарату в організм заявника та супутні обставини могли викликати в нього страх, тривогу й відчуття власної неповноцінності. Ці фактори загалом можуть істотно зашкодити психічній цілісності людини. Процедура становила ризик для здоров'я заявника, переважно через неспроможність лікаря отримати потрібну медичну інформацію про нього. Тож застосований до заявника захід завдав йому фізичного болю та психічних страждань, хоча це й не було метою ("Rishennia Yevropeiskoho sudu", 2006, No. 54810/00). Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що заявника було піддано нелюдському й такому, що принижує гідність, поводженню, що спричинило порушення ст. 3 Конвенції.

З метою розширення положень ст. 3 Європейської конвенції 1950 року було прийнято Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 року ("Konventsiia proty katuvan", 1984). За її змістом термін «катування» слід тлумачити як «будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне заподіюють сильного болю або фізичного чи морального страждання з метою: отримання від неї або від третьої особи показань чи визнання; покарання її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких її підозрюють; залякування чи примушування її або третьої особи; з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь- якого виду, коли такий біль або страждання заподіюють державні посадові особи чи інші особи, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. Цей термін не охоплює біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричинені ними випадково» (ч. 1 ст. 1). Стаття 15 Конвенції визначає, що показання особи, отримані внаслідок катування, є недопустимими як докази у справі, за винятком тих, які викривають діяльність особи, обвинуваченої в катуванні.

Таким чином, під час проведення слідчих (розшукових) дій органам досудового розслідування необхідно забезпечити недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, відповідно до тлумачення цього поняття в контексті міжнародного й національного законодавства, а також практики Європейського суду з прав людини.

3. Право на свободу й особисту недоторканність (ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року). Особливості дотримання цього права під час проведення слідчих (розшукових) дій можна проілюструвати на прикладі рішення у справі «Харченко проти України» ("Rishennia Yevropeiskoho sudu", 2011, No. 40107/02), у якому Європейський суд з прав людини визнав низку порушень ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Вони стосувалися законності і тривалості тримання під вартою заявника (п. 1 (c), п. 3 ст. 5), відсутності можливості оскаржити незаконність і тривалість тримання під вартою (п. 4 ст. 5) ("Rishennia Yevropeiskoho sudu", 2011, No. 40107/02). Європейський суд з прав людини встановив неналежне обґрунтування тримання під вартою правозастосовними органами, зокрема непроведення необхідних слідчих дій для з'ясування обставин справи.

4. Право на справедливий суд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року). Дотримання цього права проілюструємо на прикладі рішення у справі Європейського суду з прав людини «Тихонов проти України» від 10 грудня 2015 року ("Rishennia Yevropeiskoho", 2015, No. 17969/09). Суть справи полягала в тому, що в лютому 2006 року літнього чоловіка було знайдено вбитим у його будинку. За цим фактом слідчий порушив кримінальну справу. Того самого дня співробітники міліції затримали заявника на підставі ст. 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення за дрібне хуліганство. Упродовж наступних днів працівники міліції чинили на заявника психологічний тиск і застосовували фізичне насильство з метою отримання показань щодо зізнання в учиненні вбивства. За кілька днів слідчий допитав його як підозрюваного в учиненні вбивства. Перед допитом слідчий запитав у заявника, чи бажає він мати захисника, однак той відмовився. Під час допиту заявник зізнався в учиненні вбивства. Згодом Тихонов вимагав захисника й відмовлявся від своїх попередніх показань.

Одна зі скарг заявника до Європейського суду з прав людини полягала в тому, що на початку провадження він не мав доступу до захисника, саме тоді унаслідок тиску та жорстокого поводження, зізнався в учиненні злочину, а, надавши показання, порушив право не свідчити проти себе. Заявник вказав на порушення п. 3 ст. 6 Європейської конвенції. Водночас заявник стверджував про незаконне позбавлення правової допомоги, порушення закону під час першого допиту як підозрюваного, незаконне отримання доказів, які стали основою його засудження. Європейський суд з прав людини у своєму рішенні акцентував на важливості стадії розслідування для підготовки кримінального провадження, оскільки отримані на цій стадії докази є основою судового розгляду. Підозрюваний на цій стадії часто опиняється в особливо вразливому становищі, що може бути частково компенсоване лише за допомогою захисника. Забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах є процесуальною гарантією. У зв'язку з цим Суд зазначав, що право ув'язненого мати доступ до правової допомоги є основоположною гарантією проти жорстокого поводження. Усі винятки, що стосуються реалізації цього права, мають бути чітко визначеними, а їхня дія має бути суворо обмежена в часі ("Rishennia Yevropeiskoho sudu", 2015, No. 17969/09,). Фактично Європейський суд з прав людини визначив обов'язковість допиту особи як підозрюваного із залученням захисника, а також забезпечення її права не свідчити проти себе та близьких родичів. Крім цього, Європейський суд з прав людини зауважив, що національні суди прийняли за основу первинні показання особи, у яких вона зізналася в учиненні злочину, не підтвердивши їх іншими доказами, отриманими шляхом проведення подальших слідчих дій. Також Суд установив штучне продовження строку тримання під вартою за допомогою адміністративного затримання, що позбавило особу судового контролю такого заходу. Відбулося порушення принципів правової визначеності й захисту від свавільного позбавлення свободи. Національний суд визнав факт тримання особи під вартою незаконним, адже подальший розгляд справи за фактом адміністративного правопорушення компетентним органом так і не відбувся ("Rishennia Yevropeiskoho sudu", 2015, No. 17969/09).

Тому Європейський суд з прав людини констатував порушення п. 1 («с»), п. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Загалом у цій справі ("Rishennia Yevropeiskoho sudu", 2015, No. 17969/09) відбулося порушення кількох засад: права на захисника, права на оперативний судовий розгляд, принципу правової визначеності й захисту від свавільного позбавлення свободи.

5. Право на повагу до приватного та сімейного життя (ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року).

Особливості дотримання цього права під час проведення слідчих (розшукових) дій можна проілюструвати на прикладі рішення Європейського суду з прав людини у справі «Пантелеєнко проти України» від 29 червня 2006 року ("Rishennia Yevropeiskoho sudu", 2006, No. 11901/02). Одна зі скарг заявника полягала в тому, що слідчий провів у його робочому офісі незаконний обшук, чим порушив ст. 8 Конвенції, а саме право на повагу до приватного та сімейного життя, житла і кореспонденції. Вивчення обставин справи засвідчило, що в травні 1999 року прокуратура м. Чернігова порушила кримінальну справу проти заявника за обвинуваченням у зловживанні службовим становищем в підробленні документів. У справі було проведено обшук, однак слідчі органи, знаючи про місцеперебування заявника, навіть не пред'явили документи - правову підставу проведення обшуку. З офісу було вилучено всі документи й особисті речі заявника, які не стосувалися справи ("Rishennia Yevropeiskoho sudu", 2006, No. 11901/02). Європейський суд з прав людини засвідчив порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Отже, під час проведення слідчих (розшукових) дій у житлі й іншому володінні особи органам досудового розслідування слід забезпечити дотримання права людини на повагу до її приватного та сімейного життя, житла й кореспонденції. Крім того, під час проведення обшуку житла чи іншого володіння особи слід забезпечити належну правову підставу - ухвалу слідчого судді. Це стосується й невідкладних випадків, пов'язаних із проведенням обшуку з подальшим отриманням дозволу слідчого судді. Необхідно дотримуватися криміналістичних рекомендацій щодо проведення обшуку: концентрації пошукових дій на належних об'єктах, вилученні речей, що визначені в ухвалі слідчого судді.

Важливими є й інші положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, щодо яких Європейський суд з прав людини сформував правові позиції, які підлягають дотриманню під час проведення слідчих (розшукових) дій: право на ефективний засіб юридичного захисту (ст. 13); заборона дискримінації (ст. 14) тощо.

Fundamentals of Conducting Investigative (Search) Actions in Accordance with the Practice of the European Court of Human Rights

Chornous Yu. - Doctor of Law, Professor, Professor of the Department of Criminalistics and Forensic Medicine of the National Academy of Internal Affairs, Kyiv, Ukraine

Hvozdiuk V. - Postgraduate Student of the Department of Criminalistics and Forensic Medicine of the National Academy of Internal Affairs, Kyiv, Ukraine

The purpose of the article is to form the fundamentals for conducting investigative (search) actions, in accordance with the practice of the European Court of Human Rights. Achieving of this goal was to solve the following problems: to disclose the importance of the practice of the European Court of Human Rights in criminal proceedings and directly during investigative (search) actions; to analyze certain decisions of the European Court of Human Rights to be considered while conducting investigative (search) actions.

Methodology. The methodological toolkit was chosen considering the aim, the specific character of the object and subject of the research. The general dialectical method of scientific cognition of the phenomena, as well as their relation to the practical activity of the bodies of pre-trial investigation, prosecutor's office and court, is decisive. There following special methods of the research were used: the comparative law method -was used in the analysis of the norms of international and national legislation, decisions of the European Court of Human Rights, scientific categories; historical method in law was used in order to reveal scientific views on particular problematic issues; structural method was used to formulate issues that are solved as a result of investigative (search) actions conducted by pre-trial investigative bodies considering the practice of the European Court of Human Rights.