Ідеал західної демократії та правової держави як концептуальна основа формування національних політичних інтересів

Як відомо, кулуарним є і механізм висування та обрання представників судової гілки влади. Нарешті, не забуваймо, що у сучасних західних демократіях професійна бюрократія, яка нехай і на конкурсних засадах призначається на ключові посади в державному апараті, завжди підстраховує, а нерідко і фактично бере на себе головну частину діяльності демократично обраних партійних лідерів, делегованих до виконавчої влади [18, с. 308-394].

Що ж стосується президентської посади, то у політологічній літературі часто робиться акцент на тому, що всенародний характер обрання Президента абсолютною більшістю (нерідко в два тури), що надає главі держави найвищу легітимність, так би мовити акумулюючи переважну більшість політичних інтересів та трансформуючи їх у загальнонаціональні (тоді як кандидатів за партійними списками обирають відносною більшістю, а мажоритарників взагалі делегує до влади обмежена величною електорату окремого округу кількість людей).

Водночас нерідко залишається поза увагою той факт, що, наприклад, за американського президенталізму, який традиційно оцінюється у якості класичної форми цієї форми політичного правління, кандидат у Президенти держави повинен попередньо пройти сито так званих праймеріз (отримати підтримку своєї партії), що, здавалось би, також порушує базові засади загального виборчого права з його декларацією цілковито вільного вибору та волевиявлення, які є фундаментальним для західної демократії. А поразка президентської партії на парламентських виборах, призводить до контролю законодавчого органу опозиційними партіями, породжуючи феномен «роздільного правління», який об'єктивно зменшує повноваження глави держави, виступаючи своєрідним додатковим стримуючим його сваволю чинником (подібний механізм додаткового стримування глави держави запроваджено Конституцією США, а також він двічі спрацьовував і в політичній історії Франції ХХ ст.).

Тож, незважаючи на постійні заяви про недемократичність американської системи обрання глави держави, покликаного втілювати у своїх політичних рішеннях загальнонаціональні інтереси, колегією виборщиків, що справді неодноразово викривлювало демократичні засади загального виборчого права (перемагав кандидат, що отримав меншу кількість поданих за його кандидатуру голосів, тобто фактично був обраний не «всенародно»), цей «архаїчний» механізм діє і донині.

Але справа не тільки у прагненні зберегти існуючу конституційну традицію, мінімально втручаючись в текст Основного закону. «Батьки-засновники» створили двоступеневу систему президентських виборів, з метою не допустити зайвого популізму, адже вони мали цілком не безпідставні побоювання, що електоральну масу з метою узурпації влади може зачарувати якийсь пройдисвіт-демагог, який після приходу до влади не буде рахуватись з національними інтересами (що, як відомо, раз за разом і відбувається в Україні).

Водночас, саме внаслідок зростання ролі виконавчої влади, одним з найважливіших масових політичних інтересів захисту демократії стає пошук механізмів легітимного контролю над авторитаризмом. Адже принцип «стримувань і противаг» насправді може працювати для убезпечення від узурпації влади окремою її «гілкою» у вельми обмежений спосіб. Насправді задля ефективного втілення будь-якої державної стратегії, так звані гілки влади, як владні інститути, мають діяти максимально синхронно, взаємодоповнюючи одна одну, мінімізуючи конфлікт інтересів, неминучій в реальній практиці політичного життя [19]. Зокрема, Президент нерідко (зокрема і за українським законом) має право першочергової законодавчої ініціативи, або його закони (декрети) фактично мають статус законів. Своєю чергою, принаймні в США, судова гілка влади набрала такої ваги, що своїм правом на скасування законів конгресу та наказів виконавчої влади всіх рівнів має можливість впливати як на законодавчу, так і виконавчу владу.

Ось чому, у ХХ ст. постійно робляться спроби створити свого роду аналогію змішаної економіки, у формі «змішаної» форми політичного правління, в якій буде знайдено баланс між парламентаризмом та президенталізмом не за рахунок принципу «стримувань і противаг», який насправді багато в чому заважає ефективності державного управління, а на основі перерозподілу владних повноважень між цими інститутами. Така форма політичного правління отримала декілька назв:«напівпрезиденство», «змішане» президенство, «парламентсько-президентська» або «президентсько- парламентська» республіка. До речі, саме з цієї причини важко підрахувати, яких же політичних форм правління в світі більше, але, безсумнівно, президенталізм продовжує грати принаймні одну з провідних ролей на політичній карті світу.

Водночас, протягом ХХ ст. ведеться наполегливий пошук ефективного механізму імпічменту, який би дозволяв відсторонювати від влади президента- тирана. Вельми показово, що були використані конституційні напрацювання і навіть нововведення, що застосовувались в уже згадуваній Конституції Веймарської республіки. Насамперед, це ідеї, що спираються на концепцію «плебісцитарної демократії» М. Вебера, яка бере витоки в теорії та практиці політичного бонапартизму. Йдеться про право народу через всенародні референдуми висловлювати довіру чи недовіру главі держави, впливати на процеси законотворення, а також брати активну участь в оголошенні імпічменту очільнику країни.

У сучасних державних формах правління ці положення найбільш послідовно були запроваджені в Основному Законі П'ятої французької республіки, яка за усталеними поглядами сучасних політологів, є свого роду взірцем змішаного президенства або напівпрезиденства. Так, згідно статті 11 чинної французької Конституції, Президент республіки за пропозицією Уряду може передати на референдум будь-який законопроект, зміст якого стосується організації державної влади, проведення реформ, економічної чи соціальної політики або спрямований на схвалення ратифікації будь-якого договору, що не суперечить Конституції.

Дотичним до трактування у Веймарській конституції співвідношення писаного та природного права, є механізм імпічменту, підстави для оголошення якого порівняно нещодавно виписаний у Конституції П'ятої республіки. Так, згідно з ІХ розділом Основного Закону Франції рішення про початок процедури імпічменту приймається абсолютною більшістю обох палат парламенту, а сам вердикт щодо оголошення імпічменту ухвалюється без проміжної експертизи судовою гілкою влади особливим квазісудовим органом - Високою палатою правосуддя (до якої делегується по 12 представників Сенату та Національного зібрання).

Важливо, що у 2014 р. було запроваджене уточнене формулювання положення щодо підстав для оголошення імпічменту: замість надто загального пункту звинувачення, за яким Президент може бути підданий імпічменту у випадку «державної зради», до 68 статті Конституції введено наступне формулювання: «Президент Республіки може бути усунений з посади тільки у випадку порушення обов'язків, явно несумісного із здійсненням його мандата». (Під отриманням мандату мається на увазі тимчасово делегований главі держави, як основному гаранту Конституції і територіальної цілісності держави, національний суверенітет). Французькі конституціоналісти коментують це положення надзвичайно розлого: йдеться про можливість відсторонення глави держави від влади за скоєння проступків, з усією очевидністю несумісних з його перебуванням на цій високій посаді.

Отже, Президента французької республіки тепер можна усунути від влади не за кримінальний, а за службовий злочин і навіть за професійну невідповідність займаній посаді, так би мовити, профнепридатність та аморальну, з погляду представників законодавчої влади, поведінку, що шкодить державі. Тобто, у даному випадку, передусім йдеться не про кримінальну, а політичну відповідальність глави держави, пов'язану насамперед з рівнем його компетентності, а також його готовність служити загальнонаціональним інтересам. Члени уряду, за Основним Законом Франції, також можуть бути піддані імпічменту, причому вже безпосередньо на підставі кримінальної відповідальності - за діяння, вчинені при виконанні своїх обов'язків. Вони підлягають суду Палати правосуддя Республіки, що складається з 12 парламентарів (по 6 від Національних Зборів і Сенату). Очевидно, що запровадження цієї процедури більш ніж актуально для нинішньої ситуації в українському політикумі.

Підсумовуючи, слід зазначити, що послідовно демократична система політичної влади, як і демократичного суспільного ладу, набагато складніша за її класичну ліберальну модель. Отже, мали рацію представники теорії політичних еліт, видатні соціополітологи В. Парето, К. Магнейм, М. Шеллєр, К. Шмідт, М. Острогорский, П. Сорокін, М. Вебер, Й. Шумпетер (та їх попередники - Н. Маккіавеллі, Вітторіо, Ж. Боден, Т. Гоббс, Е. Берк, Г. Ле Бон, Т. Карлейль, Болінгброк та інші). Всі вони виступали проти так званої тиранії більшості, «психології мас», яка згідно з Г. Ле Боном усереднює і спрощує розуміння індивідом політичної реальності, а відповідно, і власних інтересів у політичній сфері (між іншим, саме з цієї причини не варто перебільшувати позитивний ефект від запровадження системи так званої електронної демократії, яка начебто здатна примусити владу постійно звіряти свої поточні рішення з вимогами електорату: електорат у своїх політичних інтересах надто неконсолідований і, до того ж, не компетентний навіть стосовно тактики розвитку держави, вже не кажучи про стратегію). В цілому, всі ці політичні мислителі відстоювали уявлення про демократію як про владу, не просто обрану у демократичний спосіб на визначений термін, а про справжнє народовладдя - владу, яка спирається в усіх своїх починаннях на народ і служить його інтересам («влада народу і для народу»).

Україна неправова країна

Протягом всього існування України після проголошеної незалежності так і не вдалось досягти синтезу політичних, національних та економічних інтересів, без чого неможлива побудова правової соціальної держави. Навпаки, значною мірою через розрив між цими стратегічними суспільними мотиваціями існуюча системна криза на наших очах вже переростає у втрату керованості державним організмом та гуманітарну катастрофу. Одним з важливих проявів цієї кризи є те, що попри всі декларації щодо необхідності відокремлення влади від бізнесу, яке, в ідеалі і має забезпечувати національну спрямованість політичного процесу, відбулось небачене зрощення гранично криміналізованого олігархату, який перетворив владу в країні на маріонеткову, з глобальною транснаціональною системою фінансово-кредитного закабалення. Внаслідок цього політичні та економічні інтереси переважної більшості громадян в принципі не можуть бути враховані через фіктивність та імітаційність практично всіх політичних інститутів та механізмів. Не випадково, так звана перманентна політична реформа, що триває в країні вже майже 20 років, в дійсності спрямована на максимальне уникання правлячим кланом відповідальності за свої дії і при цьому максимізацію практично непідконтрольних громадськості владних повноважень, які дозволяють задовольняти кланові клептократичні інтереси (саме тому і поправки до нашого Основного Закону постійно вносяться у неконституційний спосіб) [15].

Саме такій політиці чудово відповідають і соціал-дарвіністські лібертаріанські ідеологічні установки у стилі «слабкий має загинути», проголошені командою В. Зеленського, що прийшла до влади осідлавши потужну хвилю протесту проти антинародного режиму П. Порошенка [20]. Подібна антисоціальна і антинаціональна політика проявляється в неодноразово лунавших у ЗМІ намірах представників «нової» влади, замість проведення обіцяних реформ продовжити приватизаційне «проїдання» останніх активів держави, а також в режимі бліцкригу, під прикриттям тимчасово високого рейтингу, отриманого завдяки введенню в оману громадян передвиборчою патріотичною риторикою, запровадити форсований розпродаж землі за безцінь (в рахунок погашення розкрадених кредитів), водночас, скасувавши соціальні права і свободи, зафіксовані у чинному Основному законі України, та Кодексі законів про працю. До того ж все це відбувається у відверто неправовий спосіб, адже згідно статті 22 Конституції України: «Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».

Такій ситуації граничного правового нігілізму на всіх рівнях максимально сприяє і те, що через тотальну деіндустріалізацію економіки України та стрімке падіння рівня життя її громадян, на тлі масової еміграції кваліфікованих працівників та декваліфікації тих, хто залишився, країну все більше захльостує декласована малоосвічена люмпенська стихія. Внаслідок цього в Україні так і не виникли великі консолідовані соціальні групи (економічні класи), що мають свої особливі чітко усвідомлені та артикульовані політичні інтереси, які реалізуються через завоювання політичної влади у законний спосіб. Тому практично всі партії, навіть ті, в яких формально існують первинні осередки на місцях, є нічим іншим як тіньовими бізнес-проектами з метою делегування до влади представників потужних мафіозно-фінансових кланів, які за допомогою популістської риторики та патерналістської демагогії насправді реалізують свої вузькокланові інтереси.

Все це спричиняє невиразність існуючих партійних політичних програм, граничну розмитість ідеологічних вподобань засновників чергового «клубу за інтересами», особливо у частині конструктивно-реформаторських починань («за все гарне проти всього поганого»). Звідси і прагнення до того, щоб називати квазіпартії та партійні блоки прізвищем того, хто погодився їх очолити і персональним політичним брендом певної політичної сили.

Як наслідок, чисельність офіційно зареєстрованих партій давно перевершила здоровий глузд. Водночас, з 356 зареєстрованих в Україні партій звіти в НАЗК подали лише 272 партій, а дві третини українських партій вказали нульові витрати у фінансовій звітності за ІІІ квартал 2017 р., що свідчить про фіктивність цих політичних організацій [21]. Це ж стосується і сформованих за партійною квотою урядів та підтримуваних клевретами з пропрезидентської політичної сили, глав держав, керівники яких замість розробки та затвердження парламентом передбачених Конституцією програм дій та звітами щодо їх виконання, займаються відвертим політичним блефом (сказане цілковито стосується і останньої п'ятирічної «програми» благих нереальних побажань уряду О. Гончарука, нашвидкоруч, мінімальною кількістю голосів, ухваленого Верховною Радою).

І це за умови, що на відміну від західних демократій, де громадяни беруть активну участь у таких формах реалізації своїх політичних інтересів, як звернення до влади, референдуми, підпис петицій, участь в страйках, участь у політичних дискусіях, безпосереднє спілкування з політичними лідерами, висування їх кандидатур, пожертвування партіям чи кандидатам, обговорення політичних програм, акумулювання грошових активів у політичних цілях тощо, українські громадяни проявляють політичну участь і активність переважно лише у формі голосування на виборах або навпаки абсентизму та відносно невелика їх кількість зрідка бере активну участь у організованих актах масового стихійного протесту [22].

Що ж до контрольованих владою ЗМІ, то вся офіційна пропаганда спрямована на те, щоб дезорієнтувати пересічних громадян стосовно справжніх причин неефективності влади. Наприклад, на адресу українських громадян постійно лунають звинувачення, в тому, що вони проявляють все більшу пасивність в політичному житті, не використовуючи своє право на обрання більш професійних та моральних політиків шляхом законних виборів. А велика частина тих, хто все ж бере участь у виборчому процесі, буцімто отримує антинародну владу внаслідок того, що замість того, щоб обирати кандидатів на парламентські та президентську посади за партійними та індивідуальними програмами «продається за гречку», тобто фактично дає себе підкупити дешевими подачками. Одночасно втовкмачуєтеся в голови теза, про те, що справжня демократія не виробила жодних методів зміни влади, аніж її перевибори («бачили очі кого обирали, а тепер мусите терпіти і потерпати»).

Зокрема, деякі українські політексперти навіть стверджують, що позитивний результат у досягненні загальнонародного політичного інтересу можливий завдяки якомога більш частому проведенню дострокових перевиборів, внаслідок цього ніби відбудеться поступовий відбір гідних політиків вже нової формації. Чинний президент вже встиг заявити , що у випадку, якщо його не задовільнить робота достроково переобраної Верховної Ради, уже за рік відбудуться нові дострокові вибори до законодавчого органу.

Можна згадати і заяву новообраного президента В. Зеленського, який під час президентських перегонів проголосив тезу про те, що у разі перемоги, він не збирається балотуватись на другий термін (що на мій погляд, також може розцінюватись як форма уникання відповідальності за реалізацію саме стратегічного антикризового курсу).

Насправді, через феномен так званої негативної селекції політичних еліт в Україні вже давно виникла ситуація «виборів без вибору»: незважаючи на начебто наявність кандидатур політиків та політичних сил, які декларують протилежні підходи до оптимальних шляхів державотворення, насправді виникає ситуація, коли навіть голосування «за менше зло» не дає очікуваного виборцями результату (до тогож за тотальної маніпуляції суспільною думкою узурпованими владою ЗМІ). Що фактично означає принципову неможливість реалізувати свої, економічно та національно забарвлені, політичні інтереси для абсолютної більшості громадян.

Внаслідок цього політичне життя гранично примітивізується, а політичні інтереси набувають викривленого спрощеного характеру. Наприклад, багато років українському суспільству нав'язується хибна думка, що саме по собі зняття депутатської недоторканості та запровадження імперативного мандату (права виборців відкликати депутата зі свого округу) буцімто дозволить подолати корупційність та непрофесіоналізм депутатів парламенту. Хоча насправді обрані за партійними списками чи на мажоритарному округу народні обранці представляють не інтереси своїх виборців, а всієї нації (не випадково згідно статті 27 чинної конституції Франції «імперативний мандат не дійсний»). Також, особливо за українських реалій, народні обранці повинні зберігати імунітет від зловживань виконавчої та судової влади.

Хибним є і уявлення про корисність переходу України до суто парламентської форми правління з метою демократизації існуючої політичної системи, позаяк насправді колегіальний характер ухвалення рішень часто є формою прихованої безкарної «тиранії більшості» [15]. Також не виправдало сподівань громадян на покарання провладних розкрадачів бюджетних коштів у безпрецедентних розмірах, створення так званих спеціальних антикорупційних органів, які насправді вражають своєю бездіяльністю.

Нарешті, яскравим прикладом профанації ідеї контролю суспільства над владою є і нещодавно прийнятий з порушенням регламенту та без жодної наукової експертизи Верховною Радою законопроект В. Зеленського (і вже підписаний ним) про імпічмент главі держави, який не тільки робить реалізацію цієї процедури практично не здійсненною, а й відсторонює громадян від участі в ній. Нарешті, в цьому ж контексті можна згадати і постійні пропозиції нової влади зменшити кількісний склад Верховної Ради до 300 осіб, що насправді лише полегшить тіньовий контроль та маніпулювання законодавчим органом.

Отже, можна зробити наступний висновок: вже майже за тридцять років на пострадянському просторі винайдено і доведено до максимальної досконалості політичну систему, в якій формально існують демократичні інститути та застосований весь арсенал засобів забезпечення всенародного представництва, а насправді відсутня можливість обирати політиків, здатних представляти та реалізовувати у владних структурах інтереси народу, який згідно статті 5 української Конституції є «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні».

І саме тому політичні інтереси активної частини українського суспільства мають бути спрямовані на завершення так і не закінченого під час попередніх народних повстань, процесу демонтажу антинародної влади, зокрема невід'ємне право на повстання проти тиранії, зафіксоване у «Загальній декларації прав людини і громадянина», згідно з текстом якої «права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії та гноблення». Це положення цілковито відповідає духу, а часто і букві Основних Законів переважної більшості держав, включно з Україною.

Список використаних джерел та літератури

1. Автономов В. Модель человека в экономической науке. - СПб: «Экономическая школа», 1998. - 230 с.

2. Held D. The Models of Democracy. - Cambridge: Polity Press, 1987. - 408 р.

3. Демократія: Антологія. - К.: Смолоскип, 2005. - XXVIII, 1108 с.

4. Інтереси // Енциклопедія політичної думки / Пер. з англ. - К. : Дух і Літера, 2000. - 472 с.

5. Лаваль К. Человек экономический. Эссе о происхождении неолиберализма. - М.: Новое литературное обозрение, 2010. - 432 с.

6. Atkinson M., Coleman W. Strong States and Weak States: Sectoral Policy Networks in Advanced Capitalist Economies // British Journal of Political Science. - 1989. - Vol. 14. - № 1. - P. 47-67.

7. Morgentau H.I. Politicals Among Nations: The Stuggle for Power and Peace. - 5^th ed., rev. - N.Y.: Alfred A. Knopf, 1978. - XXVII, 650 p.

8. Хобхаус Л. Либерализм // О свободе. Антология мировой либеральной мысли (І половина

XX века) / сост.:М.А. Абрамов, М.М. Федорова; отв. ред.: М.А. Абрамов; Ин-т

философии РАН. - М.: Прогресс - Традиция, 2000. - 694 с.

9. Шморгун О. Модерні етнонаціональні процеси: потенціал антикризового розвитку України // Проблеми всесвітньої історії. - 2016. - № 2. - С. 30-49.

10. Almond G., Flanagan S. and Mundt R. (eds.) Stories of Political Development // Crisis, Choice, and Change: Historical. - Boston: Little, Brown and Co, 1973. - Vol. 7 - № 1 (Jan., 1977). - P. 99-113.

11. Шморгун О. Постекономічні цінності в контексті пошуку креативно-мобілізаційних мотивацій суспільного розвитку часу // Сучасні європейські культурно історичні цінності в контексті викликів глобалізації. - К.: Фенікс, 2014. - С. 82-104.

12. Lipset S. The Social Requisites of Democracy Revisited. 1993. Presidential Address // American Sociological Review. - 1994. - Vol. 59. - № 1. - Р. 1-22.

13. Шморгун О. Всесвітньо-історичні тренди: порятунок чи катастрофа?! // Проблеми всесвітньої історії. - 2018. - № 1(5). - С. 17-36.

14. Социальная Европа в ХХІ веке / Под ред. М.В. Каргаловой - М.: Издательство «Весь Мир», 2011. - С. 71-173.

15. Шморгун О. Основний Закон: гарантія законності чи основа беззаконня? [Електронний

ресурс]. - Режим доступу:https://hvylya.net/analytics/politics/osnovniy-zakon-garantiya-

zakonnosti-chi-osnova-bezzakonnya.html

16. Шморгун О. Євроатлантичні моделі президенталізму і демократизація української влади: політологічний вимір // США і світ ХХ століття. - К.: Центр вільної преси, 2013. - С. 315 331.

17. Шморгун О. Елітарний вимір демократії: проблема авторитарного лідерства // Еліта: витоки, сутність, перспектива. - К.: Т-во «Знання» України, 2011. - С. 343-414.

18. Шморгун О. Інноваційна стратегія побудови політичної влади в Україні // Феномен інновації: освіта, суспільство, культура. - К.: Педагогічна думка, 2008. - С. 305-417.

19. 19.Axelrod R. Conflict of Interests. - Chicago: Markman, 1970. - 216 р.

20. ШморгунО. Ціннісно-світогляднівимірирозвиткузахідноїцивілізаціїзадобиНовогочасу // Сучаснієвропейськікультурноісторичніцінностівконтекстівикликівглобалізації. - К.: Фенікс, 2014, - С. 66-82.

21. КВУ назвав кількість українських партій, які вказали нульові витрати у фінзвітності. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:https://www.rbc.ua/ukr/news/kiu-nazval-chislo-ukrainskih-partiy-ukazavshih-1512730635.html

22. Kaase K., Marsh A. Political Action Repetory // Political action: Mass Participation in Five Western Demoracies / Eds. by S. Barnes, M. Kaase. - Beverly Hills: London, 1979. - P. 153-155.

Размещено на Allbest.ru