Ретроспективний аналіз категорії "джерело адміністративного права"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ретроспективний аналіз категорії «джерело адміністративного права»

Retrospective analysis of the category «source of administrative law»

Кацуба Роман Миколайович, кандидат

юридичних наук, декан ДДУВС

Цуркаленко Юлія Володимирівна, аспірант

кафедри адміністративного права, процесу та

адміністративної діяльності ДДУВС

Summary

Article is devoted to the nature and content of «source of administrative law». The retrospective analysis of different views sources of administrative law is studied. Is conventionally divided into three main stages of development of the science of administrative law. In view of this, the modern category of "source of new administrative law" should be defined. In relation to which, to this day, there has been a bitter controversy among scholars

Key words: the source of law, administrative law, police law, Soviet administrative law, legislative acts, international sources.

Анотація

Стаття присвячена природі та змісту «джерела адміністративного права». Вивчається ретроспективний аналіз різних поглядів на джерела адміністративного права. Який умовно ділиться на три основні етапи розвитку науки адміністративного права. З огляду на які, й повинна бути визначена сучасна категорія «джерела нового адміністративного права». Відносно якої й до сьогодні ведеться серед науковців запекла полеміка.

Ключові слова: джерело права, адміністративне право, право поліції, радянське адміністративне право, законодавчі акти, міжнародні джерела.

Постановка проблеми

В українській адміністративній науці й до сьогодні не існує однозначного розуміння категорії «джерело адміністративного права». Як наслідок, ми маємо не тільки невщухаючу полеміки між науковцями, а й подекуди свавілля представників публічної адміністрації, щодо захисту прав і свобод людини й громадянина. Бо не маючи чіткого розуміння джерел адміністративного права, їх видів та ієрархічної побудови, представники публічної адміністрації мають змогу зловживаючи владою використовувати/трактувати певні норми права, які регулюють взаємовідносини між владою та особою, на свою користь.

На нашу думку, для того щоб вирішити цю проблему та у повній мірі зрозуміти сутність категорії «джерело адміністративного права», необхідно проаналізувати її з історичних позицій. Доцільність такого кроку можна пояснити тим, що між джерелами права і рівнем розвитку праворозуміння у суспільстві існує прямий зв'язок, а розуміння цієї категорії формувалося під впливом політичних та ідеологічних течій протягом останніх століть та змінювалося залежно від особливостей історичного розвитку країни. Відповідно, можна погодитися із В. Гессеном, який писав, що лише в історичній перспективі визначається дійсне значення та дійсний розмір явищ і фактів суспільного життя [1, с. 283].

Формулювання цілей статті

З огляду на це, завданням даної статті бачимо стислий аналіз еволюції поглядів на категорії «джерело адміністративного права» на усіх історичних етапах розвитку вітчизняного адміністративного права, починаючи з епохи поліцейського права та закінчуючи сьогоденням. Що в свою чергу надасть нам змогу показати як ця категорія змінюється в залежності від держави та політичного режиму в якому існує.

Аналіз останніх досліджень

Базовим підґрунтям для написання статті стали праці вітчизняних та європейських науковці, а саме В.Б. Авер'янова, Т.М.Анакіна, В.М.Бевзенко, С.Ю. Боброва, С.В. Ківалова, А.М. Колодія, О.Н.Коростелкіної, А.М. Колодія, А.Т. Комзюка, Т.О. Коломоєць, Р.С.Мельника, Н.М. Пархоменко, Ю.Ю. Попова, О.Ф. Скакун, С.В. Шевчука та ін.

Виклад основного матеріалу

Історія розвитку науки адміністративного права, на теренах нашої країни, була доволі не простою. З огляду на це, вважаємо за доцільне її ретроспективний аналіз розуміти не як хронологічну послідовність тих чи інших робіт з даної галузі права, а як органічну зміну направлень у науці. Ці зміни умовно можливо розподілити на історичні періоді, інакше кажучи етапи. Ми в свою чергу, спираючись на дисертаційне дослідження І.С.Гриценко, в історії розвитку науки адміністративного права виділяємо три етапи:

- наука поліцейського права (з початку виникнення до 1905 року);

- наука дореволюційного адміністративного права(1905 - 1917),

- радянської адміністративної науки (1917 -1991).

На зміну яким й прийшла сучасна наука адміністративного права, яка виникла в момент здобуття Україною незалежності в 1991 році та триває й досі. Ураховуючи це розглянемо, що собою являла категорії «джерело права» на кожному з трьох зазначених етапів розвитку адміністративної науки, та як вона відповідно відображала державу в якій існувало, та тип відносин між державою та особою.

Етап перший - наука поліцейського права.

Наука поліцейського права зароджується наприкінці XVIII ст. на теренах Російської імперії, до складу якої входили й українські землі. Характеризуючи зазначену країну, необхідно наголосити, що це була держава, в якій урядова опіка проявлялася у формі свавільного втручання в усі сфери життя суспільства, що призводило до нехтування правами та свободами людини. Особливе місце в якій відводилося поліції, яка з метою підтримання безмежної влади монарха та контролю над підданими, здійснювала так звану поліцейську діяльність. Сфера цієї діяльності поширювалася майже на усі суспільні відносини у державі. Так, ще Д.Деламар у «Трактаті про поліцію», який був одним із перших значних наукових праць в цій галузі, виокремлював одинадцять частин «матерії», тобто сфер життя, до яких мала відношення поліцейська діяльність, це - релігія; звичай; охорона здоров'я; харчування; публічний порядок і спокій (мир); дорожнє господарство; торгівля; мануфактура (виробництво); службовий персонал; поденна робота (тобто робота тих, хто продавав свою робочу силу на один день) [2, с. 8]. Тобто, поліцейська діяльність поширювалася майже на усі сфери суспільних відносин в державі, а основне її призначення вбачалося у детальній регламентації діяльності громадян.

Тому доволі логічно, що загальне благо країни вважалося набагато важливіше ніж благо окремої людини, яка розглядалася при цьому майже як неповнолітня, нездатна зрозуміти, у чому полягає її власне благо [3, с. 4]. Держава вважала своїм обов'язком опікуватися над такою людиною, як наслідок, з метою так званою «опіки» представники держави запроваджували численні приписи, зміст яких проникав до усіх аспектів життя людини, тим самим перетворюючи народ на підпорядкований засіб. За вказаних умов, в поліцейській державі стиралася будь-яка межа між сферою індивідуальної свободи і державного втручання [1, с. 6], а відносини між владою та приватною особою набували характеру владовідносин. Характерною особливістю цих відносин, був той факт, що у межах останніх приватні особи наділялися виключно обов'язками, тоді як представники правлячої влади мали по відношенню до населення переважно правами. Інакше кажучи, у таких відносинах не спостерігався елемент кореспондування прав та обов'язків їх учасників, що, призводило до одностороннього регулювання життєдіяльності приватних осіб, а також систематичного порушення їх прав та свобод поліцією.

З огляду на це, поліцейське право, яке було основою для діяльності поліцейської держави, визначалося, як сукупність норм, які мали характер інструкцій з боку самодержавця для чинів поліції, зобов'язаних вступати у відносини з обивателями, при цьому не мали правил, які зв'язували б чиновника щодо підданих [4, с. 12-13]. Інакше кажучи, поліцейське право у царській Росії XVIII -XIX ст. - це галузь права, яка за допомогою норм поліцейського права, регулювала владовідносини між державою та приватною особою. Зовнішнім вираження ж цих норм були джерела поліцейського права.

В свою чергу, з огляду на численні праці науковців того періоду, можливо зробити висновок, що джерелами поліцейського права визнавалися писані та неписані загальнообов'язкові для підданих норми права, за допомогою яких державна влада здійснюю безпосереднє управління суспільством, шляхом детальної регламентації економічних, фізичних та духовних інтересів підданих та визначення для них інструкцій та правил поведінки в вказаних сферах. До джерел поліцейського права відносилися: закони, міжнародні договори, норми звичаю та традиції. При цьому закони та міжнародні договори мали однакову юридичну силу, та знаходилися на вищому щаблі в системі джерел поліцейського права, а норми звичаю та традиції, займали місце на нижчому щаблі та використовувалися тільки там, де були відсутні вищезазначені писані норми. Тобто система джерел поліцейського права була побудована наступним чином:

1. Закони та міжнародні договори.

2. Норми звичаю та традиції.

Однак, необхідно зауважити, що норми які містилися у вищезазначених джерелах не мали значення правил, які б зв'язували чиновника щодо підданих, а являли собою характерні інструкції тільки для підданих. При цьому, у юридичній літературі наголошувалося, що відносини між людиною та представниками держави (чиновниками) повністю визначалися за розсудом та сваволею правлячої влади [3]. Тобто, для представників державної влади було звичним діяти за власним розсудом, а не за законом. На нашу думку такий стан доволі точно описував А.Я.Антоновичу у своїй праці «Курс государственнаго благоустройства», який зазначав, що одного юридичного порядку було недостатньо для введення народного благополуччя; необхідною є діяльність, що має завданням та джерелом не тільки право, але й благо як сукупність матеріальних та духовних інтересів народу. Така суспільно-господарська діяльність звичайно називається поліцейською, на відміну від юридичної, що має своїм джерелом і завданням право[5, с.211].

Тобто, над цією системою писаних та писаних джерел поліцейського права знаходився не чим необмежений розсуд монарха та його представників, який 78 характеризувався стихійністю, невизначеністю та нестійкістю. Та який, відповідно, мав вирішальне значення при здійсненні поліцейської діяльності представниками державної влади, тобто був тим фактором, який обумовлював появу, зміну чи припинення норм права в зазначеній сфері.

Етап другий - наука дореволюційного адміністративного права.

17 жовтня 1905 року у момент проголошення Царем Маніфесту про дарування населенню громадянської свободи на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зібрань та спілок, сформувався законодавчий фундамент правової держави. Так, в цьому документі та Основних державних законах Російської імперії, які було викладено у новій редакції у 1906 році, офіційно закріплювалися принцип законності, поділу державної влади та, як наслідок, обмежувалось свавілля адміністрації. А як слушно зазначав, В.К. Колпаков, саме обмеження вільного розсуду адміністрації, тобто свавілля, в її стосунках з людиною є найважливішою ознакою правової держави [6]. Отже, після революційних подій 1905 року існуючі владовідносини змінилися на правовідносини, а царська Росія прийняла обличчя правової держави. Тобто, такої держави в якій право індивідуума постановлено на рівну ступінь з правами держави, як зазначав А.О. Євтихієв, за індивідуумом признані публічні суб'єктивні права, а у порядку їх захисту у суді представники держави та особа користуються однаковими правами [7, с. 10].

В свою чергу, у той час, коли на законодавчому рівні здійснювалися перші кроки на шляху до правової держави, представники науки почали активний процес дослідження адміністративного права, котре поступово замінило поліцейське. Яке, в свою чергу було покликано стати інструментом обмеження вільного розсуду державної влади, шляхом постановки державного управління на правовий фундамент.

Інакше кажучи, адміністративне право з'явившись на історичний арені внаслідок трансформації поліцейської держави у правову, було покликано поставити державне управління на правовий фундамент, обмежити вільний розсуд представників державної влади у її стосунках з людиною, а найголовніше надати кожній особі можливість захисту від неправомірних дій держави.

Отже, поліцейське і адміністративне право корінним чином розділяло неоднакове становище особи в поліцейській та правовій державі, підкреслював А.І.Єлістратов [4, с.38]. Разом з тим, наука адміністративного права, зі слів зазначеного науковця, не цікавилась, подібно науці поліцейського права, інструкціями, що визначають внутрішній розклад адміністративної діяльності, а займалася нормами, які виходять так чи інакше за межі адміністративного механізму - торкаються правового стану громадян. Таким чином, вчені-адміністративісти замість дослідження численних поліцейських статутів, які регулювали владовідносини у державі, переходять до аналізу правових актів, які регулювали відносини між органами управління та громадянами, розглядаючи останніх як суб'єктів, наділених взаємокореспондуючими правами та обов'язками. Отже, й система джерела адміністративного права корінним чином відрізнялася від системи джерел поліцейського права.

Принагідно зауважимо, що якщо за часів поліцейського права усі нормативні акти називалися законами, то після 1905 року термін «закон» перестав мати своє універсальне значення. Тепер, у зв'язку з фактичним розподілом влади на законодавчу, виконавчу і судову, внаслідок якого, кожна із гілок влади отримала права видавати свої спеціальні, властиві тільки їй нормативні акти, законами називалися винятково акти законодавчої влади.

Безперечно, закони у період з 1905 по 1917 рік, були основним джерелом права, цей висновок витікає із положенням у статті 84 Основних Законів 1906 року, в якій вказано, що Імперія Російська управляється на твердих підставах законів, виданих у встановленому порядку. Про це, писав й А.І. Єлістратов, зазначаючи, що юридичні норми, однією із форм зовнішнього вираження яких й був закон, у сфері державного управління мали вирішальне значення [8, с. 3]. Отже, закони визнавалися головним джерелом адміністративного права.

Однак, говорячи слова В.М.Гессена, урядова влада не обмежувалась реалізацією норм, а й створювала норми, обов'язкові постанови, які видавалися різними органами - як адміністративними, так і органами самоврядування [9, с. 25-26]. Отже й нормативні акти управління містили в собі обов'язкові норми права, тобто були джерела адміністративного права. При цьому, вони мали відповідати законам, а значить мали так званий «підзаконний характер». З цього приводу А.І. Єлістратов писав, що кожен акт управління отримує юридичну силу лише у міру своєї відповідності та не протиріччю закону [8, с. 160]. Доречно зазначити, що адміністративний акт, одним із найпопулярніших назв якого був «указ», шляхом використання котрого встановлювалася, змінювалися чи припинялися юридичні відносини належав до джерела адміністративного права та мав підзаконний характер. Тобто, він знаходився на наступні сходинці після актів законодавства (законів) в ієрархії джерел адміністративного права. А отже, існуюча у межах попереднього історичного етапу система джерел поліцейського права була доповнена підзаконними нормативно-правовими актами.

Досліджуючи джерела дореволюційного права Д.В. Жукова-Василевська наголошувала, що тлумачення законів, яке здійснювалося Урядовим Сенатом при розгляді справ в касаційних департаментах, хоча й не визнавалося державою як джерело права, фактично їм було. Його не визнання державою в якості джерело права, писав І.Я. Фойніцький, було обумовлено тим, що система права Російської Імперії традиційно відносилася до континентальної правової сім'ї, де судовий прецедент в принципі не визнавався в якості джерела права [10, с. 179]. Однак, Урядовий Сенат на протязі десятиліть наполягав на тому, що його рішення (тлумачення законів) мають обов'язкову силу, посилаючись на статті «Устава Уголовного Судопроизводства», та на статті «Учреждения Судебних Установлений». Так, згідно ст. 933 «Устава Уголовного Судопроизводства», рішення Сенату друкуються до загального відому, для керівництва з метою однакового виконання та застосування закону. Подібне положення було й в 815 статті «Устава Гражданского Судопроизводства», де вказувалося що всі висновки Сенату на прохання про скасування рішень публікуються в загальному зведенні для керівництва з метою однакового тлумачення та застосування закону. Аналізуючи вказані положення та вже сформовану практику рішень Урядового Сенату, П.І. Люблинський наголошував, що вказані рішення фактично були обов'язкові не тільки для суду в який вони направлялися, але й для усіх судів, які розглядали аналогічні справи. Тобто, на його думку за роз'ясненням Сенату закріпилася роль легального тлумачення, а судовими прецедентами, які мали визначальне значення, були ті касаційні рішення, які роз'яснювали чіткий зміст законів [11, с. 209].

Важливо зазначити й те, що в 1911 році була видана книга «История Правительственного Сената за 200 лет», в котрій було сказано, роль вказаного Сенату, була настільки суттєвою, що не було ні одного більш-менш значимого закону, який через певний проміжок часу не був опублікований вже з роз'ясненням Сенату [12]. З цього приводу, Г.Ф.Шершеневич зазначав, що вся задача практики полягала в тому, щоб знайти подібне рішення касаційного суду, тому що у боротьбі з судом, саме посилання на касаційне рішення було визначальною [13, с. 235]. Викладені міркуванні дозволяють зробити висновки, що судові акти на практиці активно використовували в якості як і офіційного тлумачення закону так і джерела права, при цьому на законодавчому рівні вони не визнавалися джерелом права. Отже, судові акти (судові рішення) не належали до елементів системи джерел адміністративного права.

Підводячи підсумки усьому сказаному зазначимо, система джерел дореволюційного адміністративного права, значно відрізнялася від системи джерел поліцейського права. Тепер вирішальне значення в державному управління мав не вільний розсуд представників держави, а нормативний акт, який в свою чергу застосовувався до усіх верст населення однаково, а не вибірково, як це було в добу поліцейського права. Крім цього, внаслідок розподілу влади, з'явилися підзаконні нормативі акти, а саме нормативні акти управління. І хоча вони були не достатньо дослідженими, а стосовно їх назви постійно велася наукова полеміка, з'явилося розуміння субпідрядності та ієрархічної побудови джерел права. Отже система джерел дореволюційного адміністративного права, виглядала наступним чином:

- закони та міжнародні договори;

- нормативні акти управління;

- норми звичаєвого права.

Етап третій - наука радянського адміністративного права

Наука адміністративного права, після 1917 року, почала розвиватися у принципово іншому векторі. У житті суспільства відбулися докорінні зміни: на місце монархії з усіма її законами, порядками та науковими розробками прийшла нова країна - Радянський Союз, в якій все формувалося та будувалося по-новому під вимоги державно-партійної ідеології. Як наслідок, була повністю зруйнувати існуюча система права та відмінені усі закони. А представники радянської влади крізь призму нової державної ідеології почали заново унормовувати всі сфери суспільного життя.

Цей процес не оминув й адміністративне право, бо як наголошував О.Ф.Євтихієв, радянські адміністративно-правові відносини принципово відрізнялися від адміністративно-правових відносин, які існували при інших формах державного життя, і ця різниця полягала у тому, що у радянських адміністративно-правових відносинах особистість підпорядковувалась колективу (державі), що дуже нагадувало принципи організації поліцейської держави [14, с. 196]. На думку вченого, радянське адміністративне право являло собою право перехідної епохи від капіталізму до соціалізму, яке визначало взаємовідносини між особою та державою на засадах своєрідної законності: революційної, пролетарської, комуністичної, яка абсолютно не визнавала ні рівності прав усіх громадян, ні рівності прав особи та колективу [14, с. 195].

Міркування про особливість радянського адміністративного права можливо зустріти й у працях А.І. Єлістратов, який відповідно писав, що радянське адміністративне право являло собою правову субстанцію, що існувала паралельно зі справжнім адміністративним правом, яке є необхідним елементом будь-якої правової держави [15, с. 6].

Отже, радянське адміністративне право набуло характеру своєрідного юридичного інструменту, через використання якого у країні підтримувався тоталітарний режим. Інакше кажучи, радянське адміністративне право, як і дореволюційне поліцейське право, регулювало владовідносини, які виникали у процесі діяльності суб'єктів державного управління, під яким у СРСР розуміли виконавчу і розпорядчу діяльність органів держави, здійснювану в межах їх компетенції, на основі і на виконання законів для безпосереднього практичного виконання під керівництвом КПРС завдань комуністичного будівництва [16, с. 6]. З огляду на це, під адміністративним правом розумілася сукупність юридичних норм, встановлених або санкціонованих державою, які регулювали суспільні відносини у сфері організаційно-владної (виконавчої і розпорядчої) діяльності органів державного управління, а в передбачених законом випадках і громадських організацій, шляхом визначення прав, обов'язків і відповідальності учасників цих відносин [17, с. 26; 104; 106; 107]. Формами ж вираження вказаних юридичних норм, за допомогою яких радянська держава встановлювала обов'язкові правила поведінки для громадян, державних і громадських організацій, установ, підприємств в галузі державного управління були джерела адміністративного права [18, с. 28].

Доречно зазначити, що серед радянських правників панувала точка зору, згідно з якої дефініції «джерело права» та «форма права» ототожнювалися, тобто під ними однаково розуміли зовнішню форму вираження та закріплення норм права. В свою чергу, здобутки загальної теорії права, без сумнівну впливали і на адміністративне право, як наслідок, термін «джерело адміністративного права» ототожнювався з «формою адміністративного права». Прикладом цього, був той факт, що у радянських підручниках з адміністративного права, під терміном «джерело адміністративного права» розумілося форма вираження правових норм, за допомогою яких держава встановлювала загальнообов'язковість правил поведінки громадян, державних та суспільних організацій, установ та підприємств у галузі державного управління[17, с.28]. Інакше кажучи, джерелами адміністративного права вважилися виключно писані нормативно-правові акти органів державного управління. Це можна пояснити тим, що держава тоталітарного типу не могла допустити того, щоб за рамками її нормативних актів були ще якісь норми права. Право було синонімічним закону - це суть теорії позитивного права, якої підтримувалися науковці та юристи в СРСР[18]. Тобто, радянська правова доктрина повністю заперечувала існування правового звичаю як джерела адміністративного права та будь-яких неформалізованих джерел.

При цьому Карадже-Іскров писав, що поруч з передбаченими у Конституції Союзу та Конституціях союзних республік законодавчими органами, а точніші над цими органами, існував ще один орган, а саме Центральний комітет комуністичної партії, про який не згадується ні в одній Конституції, а раз так то його правовий статус базується на інших обставинах. Вказані обставини можливо віднайти у збірниках законів, закони які одночасно підписувалися головою Ради народних комісарів та генеральним секретарем Комуністичної партії. Крім цього, мали місця акти, видані самостійно Центральним комітетом комуністичної партії, які мали силу формального закону, та могли у зв'язку з цим змінювати та відміняти раніше видані формальні закони. Як правило, рішення Центрального комітету Комуністичної партії являли собою лише загальні директиви для законодавця, який повинен надавати їм силу формального закону. Та при цьому якщо вказане перетворення було відсутнє, то рішення Центрального комітету Комуністичної партії набувало силу самостійно. Як наслідок, в положеннях про порядок виконання в державних арбітражних судах партійні директиви розглядалися як джерела права [19, с. 148]. Говорячи іншими слова, політичні рішення (рішення партії) фактично знаходилися над усіма нормативними актами держави, які визнавалися джерелами адміністративного права, бо вони в свою чергу могли змінювати закон. А отже, саме рішення партії, а не закон знаходилися на першому місті у системі джерел радянського адміністративного права.

Ураховуючи логіку даної статті, вважаємо за доцільне розглядаючи джерела радянського адміністративного права приділити увагу питанню ймовірності відношення до його джерел судових актів (рішень суду). По-перше зазначимо, що офіційна радянська правова доктрина взагалі заперечувала існування такого джерела права як рішення суду, що зокрема відносилося й до адміністративного права. У противагу цьому Л.С. Явич зазначав, що з того що суд був єдиним державним органом, який здійснював правосуддя, не варто робити висновок, що його діяльність обмежувалася виключно правозастосуванням. Бо якщо був відсутній відповідний закон, суд міг заповнити цю прогалину. Судові ж органи внаслідок узагальнення судової практики та винесення вищими судами вказівок, які були обов'язковими для нижчих інстанцій, могли виробляти нові норми права [20, с. 140]. З огляду на вказане, можливо стверджувати, що якщо норми права й містилися в рішеннях суду, то це стосувалося лише актів вищих судових органів.

З цього приводу Я.М. Магазинер писав, що згідно права СРСР особливе значення мали рішення та роз'яснення Верховних судів Союзних республік. Рішення Верховного суду, наголошував науковець, мали силу не тільки для конкретної справи, але й для подальших подібних справ, бо якщо б нижчі суди не зважали на вказані рішення, то їх постанови могли би бути відмінені Верховним судом за скаргою зацікавлених осіб [19, с.75].

Зазначимо, що приводи для дискусій стосовно відношення роз'яснення Верховного суду СРСР до джерел права надавало саме радянське законодавство, а саме в Конституції СРСР у главі 7, яка була присвячена Верховному Суду СРСР, зазначалося, що з метою утвердження революційної законності на території СРСР до компетенції Верховного суду відносилося надання керівних роз'яснень по питанням загальносоюзного законодавства. Подібна норма була закріплена й в Положенні про Верховний Суд СРСР від 12 травня 1957 року, згідно з якою Пленум Верховного Суду СРСР розглядає питання узагальненої судової практики та судової статистики й дає керівні роз'яснення по питанням застосування законодавства при розгляді судових справ. Не дивлячись на усе вищевикладене, на законодавчому рівні Пленум Верховного суду СРСР не визнався офіційним взагалі джерелом права, та відповідно джерелом адміністративного права. Це було пов'язано з тим, що як ми вже наголошували, у період радянського союзу усі джерела права зводилися лише до форм вираження зовні державної нормативної волі. Тобто, радянська теорія відмовилась не тільки від актів судових органів, як джерел права, але й від звичаїв та традицій. Лише держава могла творити права, це типовий підхід у тоталітарних країнах.

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що концепція радянського адміністративного права безсумнівно відображала ідеологію СРСР, тоталітарної держави: де були відсутні будь-які гарантії прав та свобод особи, а Комуністична партія володіла всеосяжним контролем над усіма сферами життя суспільства та регулювала кожний його аспект. Радянська правова доктрина повністю заперечувала первинність права (природне право), а ураховуючи основний постулат марксистської доктрини - класовий підхід, опиралася виключно на позитивне право. Тому адміністративне право являло собою сукупність адміністративно-правових норм у сфері державного управління, які детально регламентували керівництво держави народом з метою побудови комунізму. Ураховуючи це джерелами радянського адміністративного права були нормативно - правові акти видані державною владою у порядку визначеному законом, які встановлювали обов'язкові правила для громадян та інших суб'єктів в галузі державного управління. А система джерел адміністративного права виглядала наступним чином

- рішення партії;

- Конституції та закони;

- міжнародні договори;

- підзаконні акти управління.

джерело адміністративне право

Висновки

Проведений нами в рамках даної статті ретроспективний аналіз, чітко показує як категорія «джерело адміністративного права» відображає сутність цієї галузі та сутність держави в якій існує. Інакше кажучи між джерелами права, галуззю та державою (формою державного правління та устрою) в якій вони діють, існує взаємозалежність. Більш того, на нашу думку очевидно, що джерела адміністративного права є яскравим показником стану відносин, які виникають при взаємодії держави та особи, принципів на яких вони побудовані та місця прав людини в ієрархічній системі цінностей охоронюваних державою та рівнем розвитку демократії.

З огляду на це, досліджуючи категорію «джерело адміністративного права» в умовах сьогодення, необхідно особливу увагу звертати на вищезазначені чинники, а не трактувати її по аналогії з радянськими правниками. Бо по суті виходить, що змінилися держава, сутність адміністративного права, а подекуди термін «джерело адміністративного права» залишився не змінним.

Список літератури

1. Гессен В.М. Главные моменты юридического развития России в XIX в. / В.М. Гессен // Право. - 1901. - №6. - стр. 281-298.

2. Мельник Р.С., Бевзенко В.М. Загальне адміністративне право: Навчальний посібник / За заг. ред. Р.С. Мельника. - К.: Ваіте, 2014. - 376 с.

3. Карадже-Искров Н.М. Новейшая эволюция административного права. - Иркутск. 1927. - 38 с.

4. Елистратов А.И. Основные начала административного права. Издание 2-е. - М., 1917. - 294 с.

5. Антологія української юридичної думки. В6 т. / Редкол.: 9 Ю.С.Шемшученко (голова) та ін. Том 5: Поліцейське та адміністративне право / Упорядники: Ю. І. Римаренко, В. Б. Авер'янов, І. Б. Усенко; відп. редактори Ю. І. Римаренко, В. Б. Авер'янов. -- К.: Видавничий Дім «Юридична книга». 2003. -- 600 с.

6. Колпаков В. К. Адміністративне право: генезис інституалізації / В. К. Колпаков // Вісник Запорізького національного університету: Збірник наукових праць. Юридичні науки. -- Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2012. -- № 1. -- С. 130-139.

7. Евтихиев И.И. Виды и формы административной деятельности // Автореф. докт. дис. М., 1948.

8. Елистратов А.И. Основные начала административного права. - М., 1914. - 333 с.

9. Гессен В.М. Лекции по полицейскому праву. - СПб., 1907-1908. - 220 с.

10. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. СПб., 1912. Т.1. С. 179.

11. Полянский H.H. Уголовный процесс. Уголовный суд, его устройство и деятельность. М.: Т- во И.Д. Сытина, 1911. - 203 с.

12. История Правительствующего Сената за 200 лет. Т.4. СПб.: Б.и., 1911.-529 с.

13. Шершеневич Г.Ф. Наука гражданского права в России. СПб., 1893. С. 235-236.

14. Евтихиев А. Ф. Основы советского административного права. Х., 1925. - 331 с.

15. Елистратов А.И. Административное право РСФСР / А.И. Елистратов. - Л., 1925 - 224

16. І.М. Пахомов, радянське адміністративне право, загальна частина, 1962 рік.

17. Студеникин С.С. Советское административное право, М. 1949, - с. 308

18. Алексеев С.С. Общая теория права. Курс в 2-х т. Т 2. М., 1982. С. 208.

19. Магазинер Я.М. Общая теория права на основе советского законодательства // Правове Положенні про Верховний Суд СРСР

20. Явич JI.C. Сущность права. Д.,- 1985.- С. 140.

Размещено на Allbest.ru