Правова держава: сутність, значення та шляхи формування в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правова держава: сутність, значення та шляхи формування в Україні



Зміст

Вступ

1. Поняття і сутність правової держави

1.1 Ідея правової держави як загальнолюдська цінність

1.2 Основні ознаки правової держави

2. Стан та перспективи формування правової держави в Україні

2.1 Аналіз ознак правової держави в контексті України

2.2 Основні завдання щодо формування правової держави в Україні

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність теми дослідження. У ст. 1 Конституції України, де зазначається: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава", власне, перетворила його на одну з тих реалій, на один із тих чинників, які визначають розвиток нашого суспільства та держави. Причому це конституційне положення виступає не лише орієнтиром загального державного розвитку, а й чітко вказує на певну модель організації відносин у суспільстві, а також між суспільством та державою, що має бути реалізована в Україні.

Ми є свідками й учасниками творення новітньої Української держави. Більш як тисячолітній досвід суспільної та політичної консолідації українського народу лягає в фундамент розбудови правовоїдержави в нашій країні.

Право покликане бути інструментом духовного оздоровлення українського суспільства. Саме існування норм, які гарантують права особи, родини (сім'ї), нації, реалізації цих норм у суспільній практиці сприятимуть появі почуття безпеки, захищеності, стимулюватимуть розвиток відчуття волі, свободи як окремої людини, так і всього українського народу. Водночас лише свобода особи породжує свободу народу, а ця остання дає змогу і народу і окремій особі відчувати себе рівними серед інших людей і народів.

Україна прагне увійти в європейську і світову спільноту. Обов'язковими умовами такого входження є економічна, політична і культурна інтеграція. Проте без волі і свободи для індивіда і народу жодний з напрямів інтеграції є недоступний, а сама інтеграція стає нездоланним бар'єром.

Механізмом, який повинен реалізувати право, є держава. Сучасна Українська держава ще далека від досконалості, але вона формується на правильних теоретичних і правових засадах:

вона відділена від громадянського суспільства;

підставою для функціонування держави загалом і окремих її органів є право;

головними цілями її є захист прав особи, родини (сім'ї), нації;

вона повинна бути демократичною; органи влади мають формуватися гласно та бути підконтрольні народові;

свої повноваження держава реалізує не лише через примус, а й через силу громадської думки;

органом держави, який забезпечує справедливість і дає змогу захистити своє право, є гласний, високопрофесійний, сформований демократичним шляхом суд;

Українська держава повинна синтезувати досвід творення держави і права всіх минулих поколінь протягом тисячолітньої історії.

Тому власні держава і право для українського народу є не лише головною метою, а й найвищою цінністю. Усвідомлення її є запорукою вдосконалення і розвитку кожного зокрема і всіх громадян України разом.

Актуальність звернення до тематики правової держави, до проблем теоретико-концептуального осмислення цього поняття та сфери практичної реалізації принципів правової держави зумовлюється одразу кількома важливими моментами. Насамперед це те, що можна було б визначити як "практична актуальність дослідження", адже успішна практична реалізація тієї або іншої ідеї (а тим паче того складного комплексу теоретичних уявлень, які пов'язуються з поняттям "правова держава") неможлива, якщо нам бракуватиме ясного та чіткого розуміння змісту цієї ідеї.

Інший фактор, який робить дослідження тематики правової держави одним із найактуальніших завдань сьогодення, є критично низький рівень поваги до права та закону, який останнім часом поширився на суспільний і державний організм. Властива як нашому суспільству, так і представникам державної влади, неповага до права породила сьогодні реальну небезпеку перетворення держави на суцільну корумповану, псевдоправову та псевдодемократичну систему. Причому реальна небезпека цього усвідомлюється як на рівні суспільства, так і на рівні державної влади.

Звернення до теми правової держави є актуальним і з огляду на загальну потребу правової освіти населення та підвищення правової культури громадян.

Все це робить необхідним та актуальним подальший аналіз проблем практичної реалізації теоретичної моделі правової держави в сучасних умовах.

Стан дослідження проблеми. Розкриттю суті правової держави, її історичного становлення присвячені праці таких науковців, як П. Арнаутов [1], М. А. Бойчук [3], В.Ф. Панібудьласка [15], Е. Щербенко [22] та інших. Проблема визначення і класифікації ознак правової держави висвітлена О. В. Лебедєвою [9], О. Ф. Скакун [17], Н. М. Шевченко [21] та ін. Питання функціонування правової держави в українських реаліях досліджені М. В. Оніщук [13], В. Я. Тацієм [19], А. Троцюком [20] та іншими.

Мета дослідження - дослідити поняття правової держави, охарактеризувати її сутність, принципи та ознаки, запропонувати перспективні завдання розвитку та шляхи їх розв'язання в чинному вітчизняному державотворчому процесі.

Об'єкт дослідження - правова держава та суспільні відносини, що формуються у процесі реалізації праводержавної моделі, об'єктивні проблеми, пов'язані з її втіленням в Україні.

Предмет дослідження - теоретична модель правової держави, її конструкція на основі залучення трьох способів аналізу: історико-правового, теоретико-правового, нормативно-правового і пов'язані з цим проблеми її практичної реалізації в сучасних умовах.

Відповідно до мети роботи визначені наступні завдання дослідження:

уточнити поняття і сутність правової держави;

проаналізувати основні ознаки правової держави;

основні завдання щодо формування правової держави в Україні.

Методи дослідження. Серед загальнонаукових методів слід назвати діалектичний, історичний та історико-компаративний аналіз, системний, функціонально-структурний та порівняльно-правовий методи. Серед спеціальнонаукових методів дослідження слід назвати методи нормативного і компаративно-конституційного аналізу та формально-юридичний метод, які дозволили у контексті юридичних категорій осмислити сучасні проблеми практичної реалізації теоретичної моделі правової держави.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох поширених розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 35 сторінок.



1. Поняття і сутність правової держави

1.1 Ідея правової держави як загальнолюдська цінність

Уявлення про державу як про організацію, що здійснює свою діяльність на основі закону, почали формуватися вже на ранніх етапах розвитку людської цивілізації. З ідеєю правової держави пов'язувалися пошуки більш досконалих і справедливих форм життя. Мислителі античності (Сократ, Демокріт, Платон, Аристотель, Полібій, Цицерон) намагалися виявити такі зв'язки і взаємодії між правом і державною владою, що забезпечували б гармонічне функціонування суспільства. Вчені давнини вважали, що найбільш розумна і справедлива лише та політична форма спільного життя людей, при якій закон обов'язковий як для громадян, так і для самої держави.

Державна влада, що визнає право, і одночасно обмежена ним, на думку древніх мислителів вважалася справедливою державністю. "Там, де відсутня влада закону, - писав Аристотель, - немає місця і якійсь формі державного ладу". Цицерон говорив про державу як про "справу народу", як про правове спілкування і "загальний правопорядок". Державно-правові ідеї й інститути Древньої Греції і Рима зробили помітний вплив на становлення і розвиток більш пізніх прогресивних вчень про правову державу.

У період розпаду феодалізму ідеї правової державності виклали прогресивні мислителі того часу Н. Макіавеллі і Ж.Боден. У своїй теорії Макіавеллі зробив спробу накидати контури ідеальної держави, що щонайкраще відповідає потребам свого часу. Ціль держави він бачив у можливості вільного користування майном і забезпечення безпеки для кожного. Боден визначав державу як правове керування багатьма сімействами і тим, що їм належить.

У період ранніх буржуазних революцій у розробку концепції правової держави значний внесок внесли прогресивні мислителі Г.Гроций, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Д.Локк, Ш.Монтеск'є, Д.Дідро, П.Гольбах, Т.Джефферсон й інші.

Гроций був першим видатним теоретиком школи природного права. Ціллю держави він вважав охорону приватної власності за допомогою таких правовстановлень, що забезпечували б кожній людині вільне користування своїм надбанням за згодою усіх.

Спіноза одним із перших дав теоретичне обгрунтування демократичної держави, що, будучи обмежена законами, забезпечує дійсні права і свободи громадян. Він підтверджував, що держава могутня тільки тоді, коли вона гарантує кожному громадянину не тільки цілість життя, але і задоволення його інтересів, і застерігав сучасних йому правителів від зазіхань на власність, безпеку, честь, свободу й інші блага підданних.

Гоббс розробив ряд прогресивних положень про панування права в громадському житті. До них відносяться, наприклад, обгрунтування формальної рівності перед законом, непорушність договорів.

Дж. Локк також говорив про панування закону, як забезпечуючого природні, невідчужувані права власності, індивідуальної свободи і рівності.

Монтеск'є пояснював установлення правової державності необхідністю свободи в цивільному товаристві. "Свобода є право робити усе, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що забороняється законами, то в нього не було би свободи, тому що теж саме могли б робити й інші громадяни". Таким чином, політична свобода на думку Монтеск'є - означає встановлення законності і безпеки.

Значний внесок у розробку основних елементів правової державності в цей період внесли Вольтер, Гельвецій, Руссо, Кант, Пейн і інші значні мислителі.

Кант обгрунтував і детально розробив філософську основу теорії правової держави, центральне місце в якій займає людина. Верховенство народу через верховенство Конституції, що виражає його волю, обумовлює свободу, рівність і незалежність усіх громадян у державі, що виступає як "об'єднання множини людей, підпорядкованих правовим законам".

Філософська концепція правової держави по Канту зробила значний вплив на подальший розвиток політико-правової думки і практику державно-правового будівництва.

Мислителі Західної Європи вдосконалювали елементи теорії з позицій свого часу і досвіду минулого. Якщо відвернутися від суб'єктивних оцінок, то більшість авторів сходилися в думці, що правовою можна вважати лише те державу, де законодавець також відповідальний перед законом, як і громадянин.

Після жовтневої революції ідея правової держави була замінена вимогами революційної правосвідомості, а пізніше цілком виключена з дійсності.

Останнім часом у результаті реформ знову усі заговорили про правову державу. Це знайшло свій відбиток у ст. 1 Конституції, де говориться, що "Україна є демократична, правова держава… ".

Для того, щоб зрозуміти глибинну суть правової держави, недостатньо обмежитися набором хоча і важливих, але усе ж зовнішніх характеристик (обмеженість держави правом, поділ влади, наявність конституції), визначеною системою принципів, інститутів і норм. Суть правової держави не в дотриманні законів, так само як і не в достатку законодавчих актів, - і те й інше є ознаки не правової, а поліцейської держави. Суть держави правової - саме в характері законів, їхній відповідності правовій природі речей, спрямованості на забезпечення суверенітету особистості. Ще Гегель підкреслював, що гарні закони ведуть до процвітання держави, а вільна власність є основною умовою блиску його.

У найбільш розвинутому буржуазно-демократичному виді концепція правової держави є соціальною цінністю всього людства, вдалим сполученням загальнолюдських і класових інтересів. У основі правової держави, по-перше, повинна лежати правова економіка, а не командно-казармена, приречена на деградацію через відсутність внутрішніх стимулів до праці. А, по-друге, основою правового ладу служить розвинуте цивільне суспільство. Цивільне суспільство - система економічних, духовних, культурних, моральних, релігійних і інших відношень індивідів, вільно й добровільно об'єднаних в спілки, асоціації, корпорації для задоволення своїх духовних і матеріальних потреб і інтересів. Воно будується на принципі самоврядності, захищено традиціями, звичаями, моральними нормами і правом втручання держави. Держава - лише форма суспільства. У антиправовій (тоталітарній, моновладній) державі особистість, суспільство і народ протипоставлені державі як політичному апарату влади, відчужені від нього. Там немає громадян, є піддані. Цивільне суспільство припускає наявність численних незалежних спілок, інститутів і організацій, що служать бар'єром проти монополізму і зазіхань державних органів. Поняття цивільного суспільства має на увазі не тільки “цівільність”, відомий ступінь політичної свободи, але і "буржуазність", тобто економічну незалежність людини, можливість одержати прибуток не з рук держави.

Розгортання всього комплексу інститутів держави в демократичному суспільстві усуває домінування політичної влади, усуває або різко обмежує прояви її негативних сторін. Серед великого комплексу інститутів, характерних для розвинутої держави в умовах демократії, необхідно зазначити, зокрема, на такі: мандат народу на здійснення влади, насамперед шляхом формування представницьких органів, що виконують законодавчі і контрольні функції; наявність муніципального самоврядування; підпорядкованість усіх підрозділів влади закону; незалежне і сильне правосуддя; наявність державної влади в окремих блоках, включаючи виконавчу владу.

В основі правової економіки лежить принцип "від кожного по спроможностях - кожному по праці". Це соціально-правовий масштаб міри регулювання праці і споживання. Щоб відновити правові принципи в економіці, варто відродити ряд свобод: 1) відчинити простір усім видам власності; 2) замінити адміністративні накази договорами, заснованими на рівності сторін, 3) зробити чільний принцип "дозволене усе, що не заборонено", 4) забезпечити еквівалентний характер обміну, 5) затвердити рівноправність і сумлінність у виборі партнера, 6) не обмежувати ініціативу і підприємливість. Правова економіка і цивільне суспільство - перехід від розподільного суспільства до ринкового - це глибинні, сутнісні передумови формування правової держави.

Правова держава - це держава, що обслуговує потреби цивільного суспільства і правової економіки, призначення якого - забезпечити свободу і добробут. Вона подконтрольна цивільному суспільству і будується на еквівалентності обмінюванних благ, на фактичному співвідношенні суспільного попиту і пропозиції, відповідальна за правопорядок, що гарантує людині свободу і безпеку, тому що духовним фундаментом його є визнання прав людини.

Правова держава - це демократична держава, де забезпечується панування права, верховенство закону, рівність усіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і свободи людини і де в основу організації державної влади покладений принцип поділів законодавчої, виконавчої і судової влади.

Сучасна правова держава - це демократична держава, у якій забезпечуються права і свободи, участь народу в здійсненні влади (безпосередньо або через представників) . Це припускає високий рівень правової і політичної культури, розвинуте цивільне суспільство. У правовій державі забезпечується можливість у рамках закону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своє вираження, зокрема у формуванні і функціонуванні політичних партій, суспільних об'єднань, у політичному плюралізмі, у свободі преси тощо.

Отже, узагальнемо що до основних ознак, за якими котрусь державу можна було б визначити як правову, належать:

закріплення у конституції та інших законах основних прав людини;

панування у суспільному та державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни;

врегулювання відносин між особою та державою на підставі загальнодозвільного принципу: "особі дозволено робити все, що прямо не заборонено законом";

взаємовідповідальність особи та держави;

наявність у всіх громадян правової культури, зокрема життєво необхідних юридичних знань, а також умінь і навичок їх використання в практичному житті;

розподіл державної влади між законодавчими, виконавчими та судовими органами держави;

юридична захищеність особи;

високе становище у суспільному та державному житті суду;

неухильне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед, державними органами.

Отже, наведені вище ознаки повинні бути притаманні державі, що перетворюється на правову, в тому числі й Україні. Тепер для більш чіткого з'ясування змісту проаналізуємо кожну з них.

Закріплення в Конституції та інших законах України основних прав людини. Аналіз цієї ознаки почнемо з того, що дамо визначення основних прав людини. У правовій літературі під ними розуміють певні можливості людини, які необхідні їй для існування, розвитку, задоволення своїх потреб у конкретно-історичних умовах і мають бути загальними і рівними для всіх. Останні десятиріччя відзначаються тим, що відбувається процес визнання і забезпечення основних прав людини у цілому світі як на міжнародному, так і на національному рівнях. У суспільстві, лише держава може забезпечити здійснення прав людини.

Можна сказати, що держава є демократичною настільки, наскільки її законодавство відповідає загальновизнаним правам людини. На національних рівнях основні права людини закріплені насамперед у конституціях. Конституція України - Основний Закон Української держави, її первинний політичний та правовий документ. Вона закріплює основні права та свободи громадян України в економічній, політичній, культурній сферах, а також їх особистісні права. Але закріплення прав і свобод особи в Конституції є лише їх формальним проголошенням за відсутності механізму їх реалізації в законах. Так, у Конституції УРСР формально передбачались свобода слова, сумління, друку тощо, але відповідні закони були відсутні.

Панування у суспільному та державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни. Ця ознака визначає високий авторитет закону, повагу до нього. Законів необхідно приймати стільки, щоб законодавчо були врегульовані всі основні сфери суспільного життя. Водночас для правової держави неоднаково, які закони діють. Тому до них висуваються певні вимоги: вони повинні виражати волю більшості або всього населення (це ознака демократичності закону). Воля більшості населення виражається через органи держави - парламент і президента, а воля всього населення - через референдум (всенародне голосування).

Крім того, авторитет закону проявляться у відповідності йому всіх підзаконних правових актів, а також у тому, що державні органи і службові особи свої рішення виносять на підставі закону і з дотриманням усіх його вимог.

Врегулювання відносин між особою та державою на підставі загальнодозвільного принципу: "особі дозволено робити те, що прямо не заборонено законом". Відносини між особою та державою регулюються на підставі загальних дозволів, тобто особа може вчиняти будь-які дії, якщо на них не поширені якісь заборони з боку держави: продати машини, купити будинок, отримати освіту, заповісти майно та ін. Загальні дозволи не поширюються на службових осіб - працівників установ, підприємств, організацій (у тому числі державних органів), котрим дозволено робити лише те, що прямо зазначено в законі або іншому нормативному акті.

Взаємовідповідальність особи та держави. Закони видаються державою. Прийнятий закон обов'язковий для держави, її органів, державних службовців так само, як і для кожного громадянина. Якщо якийсь громадянин учинив правопорушення, то він притягається державою до юридичної відповідальності (адміністративної, кримінальної та ін.).

Однак держава, що порушила право громадянина, завдавши йому шкоди (наприклад при незаконному засудженні), повинна також нести відповідальність. У правовій державі не повинно бути такого органу чи службової особи, яких не можна було б притягти до відповідальності. Перед законом усі рівні - і громадянин, і держава.

Наявність у громадян правової культури. Активна участь громадян у суспільно-політичному житті, побудові правової держави неможлива без їх юридичної поінформованості, правової культури. Остання включає в себе знання права, повагу до закону, готовність виконувати закон, уміння користуватися законодавством у практичному житті, бажання та готовність боротися з правопорушеннями. Це досягається шляхом правової пропаганди та іншими засобами. правовий державність цивільний закон

Розподіл державної влади між її органами: законодавчим, виконавчими та судовими. Суть цієї ознаки полягає в тому, що єдина державна влада поділяється на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову. Кожна з них здійснюється державними органами певного виду (парламент; уряд і виконавчі органи в центрі і на місцях; судові органи), що наділені певною самостійністю стосовно один одного.

Юридична захищеність особи. Тільки те суспільство, в якому дотримуються права і свободи, гарантоване від свавілля, диктатури, беззаконня . Масові репресії проти громадян колишнього СРСР 30-х - початку 50-х років були наслідком грубого порушення основних прав людини, зокрема, права на судовий захист. Тому важливим є закріплення в Конституції та інших законах держави не тільки прав і свобод, а й засобів їх охорони та захисту.

Високе становище в суспільному та державному житті суду. Ця ознака є найефективнішою юридичною гарантією прав і свобод громадян. Діяльність суду повинна грунтуватися на гласності, безпосередності; рівності сторін, презумпції невинності особи (у кримінальному праві). Незалежність суду - одна з суттєвих умов формування правової держави, а доступність судового захисту для громадян - це своєрідний показник того, як близько суспільство підійшло до побудови правової держави.

Неухильне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед, державними органами. Зміст цієї ознаки полягає в тому, що держава, яка прийняла закон, не може сама ж його порушувати. Для держави закон є обов'язковим, як і для кожного громадянина. При порушенні органом держави або її службовою особою права громадянина останній може звернутися до суду за захистом цього права. Аналогічно буде і в ситуації, якщо порушниками права виступатимуть громадяни, об'єднання громадян, підприємства, організації, установи.

В юридичній літературі під правовою державою розуміють державу, в якій юридичними засобами реально забезпечене здійснення, охорону і захист основних прав людини. Така держава становить один із найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

Наведені ознаки правової держави визначають шляхи і напрями її формування. Хоч на практиці, поряд з юридичними, необхідно приділяти увагу й соціально-економічним, політичним факторам. Виконання тільки юридичних заходів, що не грунтуються на відповідних матеріально-духовних засадах, може призвести до створення формальної, нежиттєвої структури правової держави.

1.2 Основні ознаки правової держави

Виходячи із сучасної правової думки про державу і право до основних ознак правової держави слід віднести наступні:

1. Верховенство закону у всіх сферах життя суспільства.

2. Діяльність органів правової держави базується на принципі поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

3. Взаємна відповідальність особистості і держави.

4. Реальність прав і свобод громадянина, їх правова і соціальна захищеність.

5. Політичний і ідеологічний плюралізм, що полягає у вільному функціонуванні різноманітних партій, організацій, об'єднань, що діють у рамках конституції, наявності різноманітних ідеологічних концепцій, течій, поглядів.

6. Стабільність законності і правопорядку в суспільстві.

До числа додаткових чинників і умов становлення правової держави, певне, можна віднести такі:

подолання правового нігілізму в масовій свідомості;

виробітка високої політико-правової грамотності;

поява діючої спроможності протистояти сваволі;

розмежування партійних і державних функцій;

встановлення парламентської системи керування державою;

торжество політико-правового плюралізму;

виробітка нового правового мислення і правових традицій, у тому числі:

а) подолання вузьконормативного сприйняття правової дійсності, трактування права як продукту владно-примусової нормотворчості;

б) відмова від догматичного коментування й апології сформованого законодавства;

в) подолання декоративності юридичних норм;

г) вихід юридичної науки із самоізоляції і використання загальнолюдськогодосвіду.

Суверенна правова влада повинна бути протипоставлена будь-яким проявам одержавлення. Відторгнення правової державності можливо по двох каналах: державно-владному і законодавчому. До політичних важелів можуть рватися різноманітні переродженські антиправові структури, свого роду політичні аномалії (авторитарна тиранія, бюрократична олігархія - реакційно-реставраторські сили, а також войовнича охлократія, антигуманна технократія - демагогічно популістські сили) .

Правова держава відчиняє юридично рівний доступ до участі в політичному житті всім напрямкам і рухам. У чому ж полягає відмінність правової держави від держави як такої?

Держава як така характеризується її всевладдям, непов'язанністю правом, свободою держави від суспільства, незахищеністю громадянина від сваволі і насильства з боку державних органів і посадових осіб. На відміну від неї правова держава обмежена правом, виходить із верховенства закону, діє строго у визначених межах, установлених суспільством, підпорядковується товариству, відповідальна перед громадянами, забезпечує соціальну і правову захищеність громадян.

Водночас правова держава як і всяка держава має загальні риси, що зводяться до наступних:

1. Їй властива державна влада як засіб проведення внутрішньої і зовнішньої політики.

2. Вона являє собою політичну організацію суспільства, засновану на відповідному соціально-економічному базисі суспільства .

3. Має у своєму розпорядженні спеціальний державний механізм.

4. Має визначену адміністративно-територіальну організацію на своїй території.

5. Існує завдяки податкам та іншим зборам.

6. Має державний суверенітет.

Особливості механізму правової держави полягають у тому, що усі його структурні частини й елементи функціонують на основі принципу поділу влади, строго у відповідності зі своїм цільовим призначенням. Наділені владними повноваженнями, структурні частини й елементи правової держави у своїй специфічній формі діяльності реалізують волю суспільства. Структурні частини й елементи правової держави усю свою діяльність строго поєднують із чинним законодавством. Посадові особи несуть персональну відповідальність за зазіхання на права і свободи громадян, гарантовані конституцією й іншими нормативно-правовими актами. Права і свободи громадян забезпечуються органами правової держави. Механізм правової держави є засобом її існування. Функції правової держави реалізуються за допомогою її механізму.

У такий спосіб у правовій державі її механізм вільний від бюрократизму й адміністративно-командних методів керування. Його демократичний характер обумовлений відповідальністю перед товариством на службі якого він знаходиться. Правова держава є концентроване вираження цивільного суспільства. Тому етапи розвитку в цілому і загальному збігаються з етапами розвитку цивільного суспільства. Водночас, оскільки будь-яка держава має відому самостійність по відношенню до суспільства, то етапам розвитку правової держави властиві визначені особливості, що відбивають його політичний характер.

Перший етап розвитку правового цивільного суспільства - це становлення ринкової економіки, підприємництва, гласності, свободи засобів масової інформації, соціальної захищеності громадян; другий етап - утвердження ринкової економіки різноманітних форм підприємництва, забезпечення соціальної захищеності громадян, наявність гласності, вільної діяльності засобів масової інформації.

Крім цього іноді виділяють також і інші ознаки правової держави, такі як:

зосередження всіх прерогатив державно-владного регулювання в системі державних інститутів;

наявність розвинутого цивільного товариства;

створення антимонопольних механізмів, що перешкоджають зосередженню владних повноважень у якійсь одній ланціі або інституті;

встановлення в законі і проведення на ділі суверенності державної влади;

формування суспільством на основі норм виборчого права законодавчих органів і контроль за формуванням і вираженням законодавчої волі в законах;

відповідність внутрішнього законодавства загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права;

правова захищеність усіх суб'єктів соціального спілкування від довільних рішення будь-кого;

звеличення суду як зразка, моделі і засобу забезпечення правової державності;

відповідність законів праву і правовій організації системи державної влади;

єдність прав і обов'язків громадян.



2. Стан та перспективи формування правової держави в Україні

2.1 Аналіз ознак правової держави в контексті України

Охарактеризувавши ознаки правової держави, потрібно виявити, якою мірою відповідає їм наша держава.

Правова держава передбачає передусім розвиток її юридичної бази - законодавства. В останні роки в Україні прийнято чимало законів, які регулюють суспільні відносини в різних сферах життя. У недавно прийнятій Конституції України критерієм закріплення основних прав та свобод громадян міжнародні стандарти, загальновизнані принципи й норми міжнародного права, зафіксовані, зокрема в Статуті ООН, Загальній декларації прав людини, Пакті про громадянські та політичні права, Паризькій хартії для нової Європи.

Розвиток конституційних положень щодо прав людини і громадянина здійснюється в законах України, зокрема, про власність, підприємництво, свободу совісті та релігійних організацій, про статус суддів, прокуратуру, адвокатуру та інших.

Верховенство закону, зміцнення його авторитету досягається шляхом поліпшення якості законів, удосконалення законодавчого процесу.

Крім прав і свобод людини, в законах повинні бути визначені також права нації, національностей, народу. Прикладом виконання цієї вимоги можна назвати Закон України “Про національні меншини в Україні”, який прийнято з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток.

Також на законодавчому рівні знайшов своє відображення загальнодозвільний принцип. У чинних законах значно розширено сфери діяльності громадянина, межі його свободи. Наприклад закон передбачає право власника вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, а підприємці мають право самостійно приймати рішення і здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

У плані реалізації такої ознаки, як взаємовідповідальність особи та держави, слід зазначити, що вона діяла раніше лише в напрямі відповідальності громадянина перед державою. Тепер ситуація змінилася. В Україні прийнято низку законів, згідно з якими держава несе відповідальність перед громадянином у разі порушення його прав. Наприклад, Закон "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" встановлює порядок видачі компенсацій незаконно репресованим, надання їм пільг.

Уже дещо зроблено в Україні і для підвищення політичної культури населення. Так, закони України публікуються в засобах масової інформації, проводиться трансляція пленарних засідань сесії Верховної Ради, систематично виходять в ефір телерадіоканали політичної тематики, збільшено набір студентів у юридичні вузи та на юридичні та політологічні факультети.

Побудова правової держави неможлива і без чіткого розмежування повноважень між різними гілками державної влади. В Україні законодавча влада належить парламенту - Верховній Раді України. Виконавчу здійснюють Президент, Кабінет Міністрів України, Рада міністрів тимчасово окупованої Республіки Крим, органи державної виконавчої влади (центральні, місцеві та тимчасово окупованої Республіки Крим), судову владу доручено здійснювати судовим органам - Конституційному Суду України, загальним, військовим, арбітражним судам. Верховна Рада приймає закони та здійснює контроль за їх виконанням; виконавчі органи займаються організацією проведення їх у життя; суди здійснюють правосуддя (шляхом вирішення кримінальних, цивільних, господарських та інших справ).

Важливим у плані побудови правової держави є також створення ефективного механізму охорони прав особи. На сьогодні в Україні діють Кримінально-процесуальний, Цивільний процесуальний та Господарський процесуальний кодекси, які передбачають процедуру звернення до суду за захистом порушених прав. Нові положення, які значно розширюють засоби захисту прав громадян, містять закони "Про адвокатуру", "Про нотаріат".

На підняття авторитету судових органів, забезпечення незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону спрямований Закон України "Про статус суддів". Він встановлює порядок обирання суддів, процедуру здійснення правосуддя та недопустимість втручання в цю діяльність, а також інші важливі положення. Високими є вимоги щодо осіб, котрі обираються на посаду судді.

На сьогодні значно розширено коло питань, з яких можна звернутися до суду. Доступність суду для кожного громадянина - це своєрідний показник того, як близько суспільство підійшло до правової держави.

Правова держава може функціонувати лише в режимі законності, тобто такого стану відповідності суспільних відносин Конституції та іншим законам держави, який утворюється в результаті виконання законів усіма суб'єктами права (учасниками суспільного життя). Забезпечити відповідність законів та інших нормативних актів Конституції України покликаний Конституційний Суд України. Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Радою Міністрів тимчасово окупованої Республіки Крим, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами місцевої виконавчої влади, самоврядування, політичними партіями, громадськими організаціями, посадовими особами та громадянами здійснюється органами прокуратури.

Аналіз ознак правової держави та напрямів її формування засвідчує, що, хоч у чинній Конституції Україна проголошена правовою державою, насправді це положення є дещо декларативним. Тому, незважаючи на певні здобутки в справі побудови правової держави, нам необхідно ще докласти чимало зусиль для вирішення цієї проблеми.



2.2 Основні завдання щодо формування правової держави в Україні

Для формування правової держави в державі необхідною передумовою є формування громадянського суспільства. Громадянське суспільство є основою держави. Його становлення відбувається в тісному зв'язку з становленням її як правової, соціальної, демократичної. Громадянське суспільство - це суспільство зрілих громадян із високим рівнем економічної, соціальної, духовної, політичної культури, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини. Громадянське суспільство - це суспільство вільних громадян. Воно вільне від держави, але взаємодіє з нею заради загального блага. Сутність громадянського суспільства полягає у забезпеченні законних прав людини. Особа в ньому здобуває гарантоване право вільного вибору тих чи інших форм економічного і політичного буття, ідеології, світогляду, а також можливість вільно висловлювати свої думки, погляди. На межі ХХ і ХХІ століть така ідея в методологічному контексті стає панівною.

Що стосується України, то автор бачить кілька сценаріїв розвитку в ній громадянського суспільства.

І. Згортання громадянського суспільства і реставрація в якомусь вигляді тоталітарного режиму.

ІІ. Консервація на тривалий час існуючого стану речей і, відповідно, авторитарних методів управління.

ІІІ. Поступовий, еволюційний розвиток і зміцнення громадянського суспільства.

Останній сценарій вчений вважає найвірогіднішим. Хоча й не виключає можливості двох інших.

Поступ громадянського суспільства в нашій країні залежить від розв'язання чималої кількості непростих проблем. Одна з них - удосконалення відносин між державою і суспільством, владою і громадянами. За роки незалежності в Україні не вдалося створити умов, за яких більшість громадян відчувала б себе активними суб'єктами політики. Влада, говорить доповідач, є однією з фундаментальних засад суспільства. Але до владних структур знахабніло лізе кримінальна і напівкримінальна корумпована буржуазія. Люди, працьовиті, енергійні, високої культури та інтелекту, які переймаються честю і благом країни, залишилися без правової підтримки і належної винагороди за сумлінну працю. У принизливому становищі опинилися інтелігенція, робітники, сільські трудівники. Це негативно позначається на довірі громадян до органів влади.

Головним ресурсом демократичної влади є не нагромадження речей, грошей, земель, а високорозвинене матеріальне і духовне виробництво. Пекуча проблема - формування ефективних соціальних відносин, які б забезпечували економічну свободу особистості і зростання потужного середнього класу - основи громадянського суспільства.

За таких умов роль держави в розвитку громадянського суспільства зростає. Самі його інститути потребують сильної державної влади, яка б створювала правові, політичні, організаційні умови для їх існування, виступила гарантом їх функціонування. Простежується тенденція взаємозближення і взаємопроникнення громадянського суспільства і владних структур: держава невпинно поширює свої повноваження в соціальній сфері, а громадянське суспільство активно впливає на функціонування політичної системи.

У дослідженнях соціально-правової держави основний каркас категорій і понять визначені: держава, влада, соціальна держава, правова держава, конституціоналізм, парламент, уряд, президент, закон, декларація, об'єкт і суб'єкт політики тощо. З громадянським суспільством ситуація складніша. Це поняття не завжди окреслює предмет дослідження. Політологи різних країн дають сутнісно різні його визначення.

В останні п'ятнадцять років науковці широко обговорюють питання, якою повинна бути сучасна держава і яким має бути громадянське суспільство. Дехто вважає, що держава має бути слабкою, а громадянське суспільство - сильним. Популярні також тези, що держава має бути сильною, особливо в перехідний період, а громадянське суспільство нехай поволі еволюціонує. Останнім часом все більш підтримується положення, що держава і громадянське суспільство не повинні бути ні слабкими, ні сильними, а ефективними.

Щоб держава існувала як ефективна соціальна організація, в суспільстві має діяти система домовленостей різних соціальних верств, груп, сил (частково закріплених у конституції і законах) щодо спільних соціальних цілей, здійснення окремих соціальних функцій. І тут виникає проблема розмежування цих функцій і цілей між державою, громадянським суспільством і особою (громадянином). Кожен із суб'єктів спільного соціального організму - суспільства повинен ретельно дотримуватися своїх прав і обов'язків та виконувати свої соціальні функції. Цей процес спонукає різні соціальні (економічні, політичні, ідеологічні) структури пристосовуватися одна до одної, враховувати різницю у поглядах. Взаємне пристосування - необхідний елемент ефективно діючої соціальної організації. Внутрішньополітичні ідеологічні орієнтації соціальних сил і лідерів, якщо вони домовляються з кардинальних проблем, можуть стати стабілізаторами держави і гармонізувати її взаємодію з інститутами громадянського суспільства.

В Україні побутує кілька підходів до визначення громадянського суспільства: а) недержавний сектор економіки, сфери політичного і духовного життя; б) сукупність громадських об'єднань і організацій; в) опозиційні, напівопозиційні та нейтральні до влади соціальні сили. В усіх цих визначеннях є сильні й слабкі сторони.

Громадянські суспільства найчастіше узагальнено поділяють на два типи - американо-англійський та континентально-європейський. В Україні використовується переважно континентально-європейська модель. Така ж тенденція простежується і в інших постсоціалістичних країнах Європи. Вона уявляється досить ефективним інструментом стримування держави в нестабільній ситуації.

Вирішення проблем модернізації суспільства і держави, зокрема в соціально-правовій і гуманістичній сферах, у сферах економіки і політики, заявив доповідач, неможливе без розробки й реалізації концепції взаємовідносин держави і громадянина, держави та інститутів громадянського суспільства.

Основною формою виявлення суспільних настроїв і важливим чинником впливу на суспільне життя є громадська думка. Вона дістає виявлення через такі інститути безпосередньої демократії, як всенародні обговорення, колективні та індивідуальні звернення громадян, народні ініціативи, петиції тощо. Однак у нас і досі не всі ці інститути дістали правове закріплення. А тому одним з найважливіших напрямків розвитку українського законодавства є прийняття відповідних законів та інших нормативних актів, які сприяли б адекватній та якомога повнішій інституціоналізації громадської думки, а відтак і розширенню сфери громадянського суспільства.

Кожна країна, що розвивається демократичним шляхом, виробляє власну форму демократії, яка відповідає її особливостям і задовольняє її потреби. Проте очевидно, що уточнювати і розвивати демократичні принципи можна лише в режимі реальної демократичної практики. Але в Україні така практика „трапляється лише епізодично, анклавно і не виходить на національний рівень. Україна ще не готова безпосередньо долучитися до захисту і розвитку демократії. Більше того, їй ще належить витримати екзамен на здатність утвердити демократію. При цьому звернення до наробок світової, передусім європейської цивілізації є неминучим”.

Попри всі суперечності трансформаційного періоду, в Україні формування громадянського суспільства спостерігається в усіх сферах життя. Політико-правову його основу створює політичний плюралізм, демократичне законодавство. З прийняттям 1996 року Конституції розпочався якісно новий період у розвитку суспільства й держави. В Основному Законі закладено підвалини не тільки нинішніх, але й майбутніх перетворень. Становлення громадянського суспільства проявляється у формуванні його інститутів - політичних партій, громадських організацій, груп інтересів, органів місцевого самоврядування, недержавних ЗМІ тощо. Однак на сьогодні ці інститути ще не стали фундаментом для проведення назрілих змін, бо не набули достатнього досвіду роботи в умовах демократії, а значна частина їх учасників ще не позбулася тоталітарної свідомості. Такі обставини пригальмовують трансформаційні процеси.

Наша специфіка наступна:

1) проблема формування громадянського суспільства постала перед Україною тоді, як на Заході такі суспільства давно сформувалися й успішно діють;

2) формування інститутів громадянського суспільства набуває характеру "відвойовування" громадськими організаціями і політичними партіями певних сфер компетенції у держави;

3) Україна активно залучається до процесів глобалізації, а в цих умовах роль держави як арбітра об'єктивно зростає;

4) в країні посилюється соціальна диференціація, відтак виникає необхідність державного регулювання суспільно-політичних та економічних процесів.

Отже, "наше суспільство має виконати завдання, які ніби суперечать одне одному: відвоювати численні повноваження у держави, щоб набути рис громадянського, зберігаючи при цьому регуляторні повноваження держави".

Такі складні завдання виконати непросто - насамперед тому, що у нас "кволі" політичні партії та громадські організації, хоч їх налічується дуже багато. Так, членами партій є тільки два відсотки населення. Причому партчленство часто формальне. Психологічно, за своїми інтересами та орієнтаціями, насиченістю життя політичними контактами партійці мало чим відрізняються від пасивної частини населення. Спостерігається свідоме відсторонення громадян від політичних дій. Вони не відчувають власної причетності чи можливості контролю за рішеннями владних органів. Відтак громадянське суспільство стає категорією віртуальною.

І все ж ситуація не безнадійна. Політичне відчуження подолати можна. Для цього слід використати, зокрема, ресурси інституційної та процедурної адаптації. Процес формування громадянського суспільства та інтеракції держави має відбуватися синхронно. В ідеалі громадянське суспільство ніхто не будує, воно розвивається самостійно. Однак у перехідних суспільств немає ні часу, ні засобів, аби чекати, що все станеться самоплином. Якщо в Україні цей процес набуде характеру реалізації науково виваженої і обґрунтованої політики, а не звичайного компромісу політичних сил, досить часто спрямованого на задоволення корпоративних інтересів, тоді спостерігатимемо формування механізмів суспільного саморозвитку.



Висновки

Таким чином, об'єктивно між теоретичною моделлю правової держави і реально діючими державно-правовими механізмами існують певні суттєві відмінності. Важливим корелятом між теоретичною моделлю та її реальним прототипом є людський чинник у багатьох його вимірах (притаманна кожному соціуму ментальність, рівень правосвідомості, історичні традиції тощо).

Поряд із національно-історичними особливостями, змінами темпів розвитку не в останню чергу при створенні правової держави в Україні має враховуватися й одна загально-соціологічна закономірність, визначена І.С. Нарським: "сукупні результати діяльності людей не збігаються, і при тому суттєво, по-перше, з їх сподіваннями і, по-друге, з деякими "вищими цілями" історичного процесу або взагалі магістральною лінією розвитку історії". Згодом ідея невідповідності отриманих результатів поставленим цілям, ідеалам була розвинута Гегелем у цілісну історіософську концепцію, головна теза якої полягає в тому, що «в загальній історії дії людей призводять певною мірою взагалі не до тих наслідків, яких вони прагнули і на які вони розраховували, а до результатів несподіваних і небажаних".

У практиці соціалістичного будівництва в СРСР ця думка здобула блискуче підтвердження, проявившись у кричущій невідповідності цілей, проголошених Будівничими нового суспільства, і засобів, обраних ними для досягнення цих цілей. Тенденцію ціннісного розходження мети і засобів її досягнення у практиці більшовизму помітив один із перших послідовних критиків марксистської теорії М.Бердяєв, який вважав неприпустимим нехтування правами і свободами людини як одного із принципів правової держави в ім'я примарного "світлого майбутнього".

Щоб уникнути повторення пройденого, слід дотримуватися щонайменше двох важливих засад:

визначення мети, ідеалу суспільного і державно-правового розвитку, його деталізація мають бути виваженими і вільними від утопічної творчості;

узгодження та досягнення гармонії феноменологічної й конструктивної парадигм державно-правового розвитку.

Для розробки стратегії виходу з кризи і повноцінного розвитку дуже важливо також правильно оцінювати свій і чужий досвід виживання і поступу. Одні пропонують нам забути про свій досвід і цілком покладатися на досвід інших країн. Інші наголошують на досвіді розвитку нашої країни. Треті пропонують взагалі відкинути наше минуле і сміливо експериментувати із сучасним і майбутнім. Кожна з цих позицій має свої плюси і мінуси. Останнім часом висловлювалися численні і багато в чому слушні зауваження з приводу того, що в наших умовах західні моделі не діють. Справді, механічна трансплантація будь-якої теорії не непідготовлений для цього грунт в якісно інші соціально-історичні умови неминуче призводить, як засвідчує історія, або до органічного відтворенням суспільством чужої для нього теорії, або до насильницького її впровадження "згори".

З огляду на це побудова правової держави в Україні повинна визначатися в першу чергу тенденціями її власного поступу, рівнем "готовності" як суспільства, так і кожного громадянина до цих змін. Варті пильної уваги слова К.Маркса про те, що теорія втілюється в кожному народові лише настільки, наскільки вона є здійсненням його потреб. Отже, задля втілення якоїсь теорії необхідно, щоб її ідеями перейнялися широкі кола громадськості. Щоб правова держава стала дійсністю в Україні, варто цілеспрямовано й наполегливо працювати над правовою освітою, розвитком правової культури населення, не забувати власні здобутки в цій галузі й ознайомитися із зарубіжним досвідом, прищеплюючи все корисне й повновартісне.

Резюмуючи усе вищесказане, потрібно відзначити що права людини - це цілісний орієнтир, що дозволяє застосовувати "людський вимір" до держави, права, етики, моралі. Права і свободи людини є деяким нормативним виміром її соціально культурної діяльності. Більш того, вони виступають як одна з найбільших культурних цінностей.

При вивченні теорії прав людини неминуче її перетинання з багатьма дисциплінами: історією і теорією держави і права, усіма галузевими і процесуальними юридичними науками.

Таким чином, спираючись на міжнародне гуманітарне право, можна відзначити, що:

Права людини - вища цінність, їх повага і дотримання - обов'язок держави.

Забезпечення прав і свобод несумісне з дискримінацією по будь-якому принципу.

Здійснення прав і свободи людини не повинно порушувати права і свободи інших осіб.

Основні права і свободи повинні бути єдині на всій території держави.

Особисті, економічні, політичні, соціальні, культурні права рівноцінні, у єдиній системі цих прав немає ієрархії.

Колективні права невід'ємні від прав індивіда, вони не повинні суперечити індивідуальним правам, обмежувати правовий статус особистості

Права людини можуть бути обмежені законом тільки в тому випадку, якщо є пряма погроза державної і суспільної небезпеки, здоров'ю і моральності населення, права і закони інших осіб.

Нині ми стоїмо біля витоків процесу створення правової держави , для якої головним є захист особи, свободи і прав людини, у тому числі національних меншин, додержання законів і державності. Характер цієї держави мають визначати такі принципи:

верховенство закону в усіх сферах соціального життя;

обов'язковість закону для всіх державних органів, громадських організацій, офіційних осіб і громадян;

захист і гарантії свободи особи, її прав, інтересів, честі й гідності;

взаємна відповідальність особи і держави;

контроль і ефективний нагляд держави за додержанням законів та інших нормативних актів.

Здійснення усіх накреслених заходів, спрямованих на побудову правової держави, стане для цивілізованого світу ще одним доказом прагнення України до втілення в життя принципів гуманізму і демократії , найвищою метою якої є забезпечення прав і свобод людини, основою нашої державності.

...