Міжнародно-правові стандарти в правовій системі України

Будь-які міжнародні стандарти (окремі або їхня група) мають відносно незалежну природу: вони формуються у конкретно визначеній правовій системі й обумовлені розвитком цієї системи, пов'язані з розвитком міжнародного права й міжнародного регулювання, водночас є особливими інструментами «галузевого» призначення.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблеми правових стандартів розглядаються більше як політологічна категорія, а не як суто правова. Водночас існує значна кількість публікацій, які присвячені застосуванню правових стандартів в окремих галузях права або при вирішенні окремих проблем (як правило, проблем захисту прав людини), застосування міжнародних конвенцій тощо [1; 2]. При цьому сутність правових стандартів як доктринальних джерел, їхня внутрішня структура, правове значення та загальна гносеологічна характеристика значною мірою залишаються поза увагою дослідників.

Основні результати дослідження. Міжнародно-правові стандарти мають тісний зв'язок не лише з галуззю права, до якої вони належать (або до декількох галузей права), і не тільки до правової системи загалом, а й із тими суспільними відносинами, які регулюються відповідними галузевими правовими інститутами й нормами і в яких відображена природа самих правових відносин. Наприклад, у галузі адміністративного судочинства міжнародно-правові стандарти безпосередньо пов'язані як із системою національного права взагалі, так і з адміністративною діяльністю, у сфері якої виникає необхідність вирішення публічно-правових спорів засобами адміністративного судочинства. Інакше кажучи, стандарти адміністративної діяльності, які мають бути запроваджені в країні, не можуть не враховувати й необхідні стандарти адміністративного судочинства, які передбачені в міжнародно-правових актах. Наприклад, очевидним є зв'язок стандарту «справедливого і неупередженого розгляду адміністративних справ», який є одним із фундаментальних стандартів адміністративного судочинства, із підходами, правилами і нормами справедливої адміністративної діяльності, яка при виникненні публічно-правового спору зазнає всебічного аналізу під час судового процесу, відповідно до існуючих стандартів адміністративного судочинства.

У загальнотеоретичному розумінні міжнародно-правові стандарти як адміністративної діяльності, так і адміністративного судочинства пов'язані з необхідністю значного підвищення ефективності державного управління для вирішення національних і міжнаціональних (інтернаціональних, міжнародних) проблем. Зважаючи на це, необхідно насамперед визначити вплив, загрози й виклики сьогодення, які формують загальне уявлення про характеристики адміністративно-правового розвитку будь-якої країни.

Сучасні тенденції щодо міжнародно-правових стандартів можна умовно поділити на дві великі групи. Перша - це виклики, які мають національні характеристики. Друга - це загрози і впливи, які мають універсальний, тобто «інтернаціональний», міжнародний характер. Це передусім стосується загальної тенденції обмеження світових ресурсів, зокрема й людських, інтелектуальних тощо. Така об'єктивна реальність обумовлює необхідність нових підходів до ефективнішого використання ресурсів, з одного боку, а з другого - захист людини, її особистості засобами правового, зокрема адміністративно-правового, впливу.

До цих же факторів належать і міжнародна економічна криза, корупція, яка набуває міжнаціональних масштабів, загроза тероризму, зростання бідності та ін. За таких умов кожна країна має визначати свої пріоритети розвитку і спрямовувати адміністративний апарат на вирішення цих національних і міжнаціональних (міжнародних) проблем. Ситуація посилюється на тлі розвитку глобальних інформаційних технологій. Доступність мобільного зв'язку, розвиток мережі Інтернет, новітні software і hardware-технології суттєво змінюють соціальну й політичну картину суспільства, вимагають все більшого інформаційного контролю, але водночас виникає проблема захисту від надмірного втручання держави в особисте життя людини, а також проблема використання інформаційних технологій не на користь інтересів суспільства й держави.

На доктринальному рівні право слід розглядати під кутом міжнародно-правових тенденцій і стандартів, які чітко визначаються у сучасній юридичній практиці. До цих тенденцій належить і значне підвищення ролі держави в економіці, а отже, і втручання держави в міжнародні економічні процеси. Загальна економічна криза, а також специфічні кризові явища у фінансовій і банківській системах обумовили значне підвищення значення ефективних і своєчасних управлінських рішень, які приймаються державним апаратом. Сьогодні можна впевнено констатувати, що, наприклад, вирішення фінансових, банківських і врешті загальноекономічних проблем не може відбуватися без системоутворюючих рішень державних органів, які все більше набувають міжнаціонального характеру, а отже, мають прийматися з урахуванням міжнародних правових стандартів.

Слід мати на увазі й тенденції сучасного правового розвитку. Важлива міжнародно-правова тенденція, яку сьогодні можна вважати загальновизнаною, пов'язана з взаємопроникненням інститутів публічного й приватного права. Для України це найбільш важлива тенденція, оскільки традиційно поділ на публічне й приватне право мав свої специфічні, інколи суто ідеологічні ознаки. Також варто зважати на певне злиття інститутів континентальної й англосаксонської системи права, що теж визначається як одна з міжнародних правових тенденцій. Існування квазіпрецеденту, де загальні принципи права можуть розглядатись як його джерела, породжує судову практику як основу відповідних судових рішень, і саме тому деякі дослідники констатують виникнення так званого «аргументного права», яке є певною інтерпретацією права прецедентного. У будь-якому разі конвергенція континентальної й англосаксонської системи права буде поглиблюватися, а отже, і судовий прецедент в адміністративному судочинстві, а в майбутньому й адміністративний прецедент також поширюватимуться.

Важливим є питання про визначення джерел міжнародних стандартів, про фактичну наявність таких стандартів, їх тлумачення, а також усвідомлення як у практичній, так і в науковій діяльності. Міжнародно-правові стандарти щодо правової системи недостатньо чітко сформульовані, а їх адекватне розуміння вимагає усвідомлення багаторівневої структури і специфічної природи.

Перш за все, слід визначити, що міжнародні стандарти містяться у міжнародному праві, тобто в міжнародно-правових актах як публічного, так і приватного права. Це перший рівень визначення стандартів, які формуються на основі правових норм міжнародних конвенцій, міжнародних двосторонніх або багатосторонніх договорів. Наприклад, Конвенція про правову допомогу й правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р., яка діє на теренах країн СНД [3]; Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [4]; Договір до Енергетичної Хартії [5]; Північноамериканська угода про вільну торгівлю (NAFTA) [6] та ін. Наприклад, ст. 10 Договору до Енергетичної Хартії, який підписала Україна, зобов'язує державу заохочувати й утворювати стабільні, рівноправні, сприятливі й відкриті умови для інвесторів, які працюють в енергетичному секторі економіки; надавати їм справедливий та однаковий режим; за жодних умов не надавати інвесторам режим менш сприятливий, ніж передбачений міжнародним правом. Крім того, відповідно до цього Договору національне законодавство країн, які підписали Енергетичну Хартію, має «забезпечити ефективні засоби відстоювання позовів і забезпечувати дотримання прав щодо інвестицій, інвестиційних угод, а також інвестиційних дозволів».

Міжнародно-правовими стандартами слід вважати й такі стандарти, які містяться у міжнародних конвенціях, до яких Україна не приєдналася. Проте слід мати на увазі, що встановлені у нормах міжнародного права стандарти судочинства мають два аспекти. Перший пов'язаний з обов'язковістю дотримання стандартів, другий - із рекомендаційним характером відповідних міжнародно-правових норм. Наприклад, якщо в міжнародних договорах, які мають двосторонній характер, встановлені ті чи інші стандарти, то вони мають обов'язкове значення для країни, яка підписала таку двосторонню угоду. Наприклад, двосторонні міжнародні угоди про захист інвестицій (так звані Bilateral Investment Treaty - BIT) між Україною й деякими європейськими країнами встановлюють низку стандартів доступу до правосуддя інвесторів на території України, захисту їхніх інвестицій, включаючи адміністративні заходи (видача дозволів, ліцензій, квот тощо). Якщо міжнародно-правовий стандарт встановлюється в угодах, до яких Україна не приєдналася, то такі стандарти повинні мати рекомендаційний характер і у випадку їх адекватного розуміння в національній системі права також мають розглядатись як відповідні міжнародні стандарти.

На першому рівні визначення міжнародно-правові стандарти судочинства можуть фіксуватися також в актах міжнародних організацій, до яких Україна не приєдналася. Наприклад, це стосується Європейського Союзу (далі - ЄС), який функціонує на засадах, встановлених міжнародно-правовими актами, що мають багатосторонній характер і є обов'язковими для країн-учасниць, до яких Україна не належить. Проте в міжнародно-правових актах, таких як Договір про ЄС, Договір про функціонування ЄС, відповідні протоколи до цих актів і декларації (у редакції Лісабонського договору), містяться відповідні стандарти [7], які доцільно використовувати в національній системі адміністративного судочинства, маючи на увазі inter alia офіційно встановлену мету держави Україна щодо майбутнього вступу в ЄС.

Так само слід підходити до питання про можливість визнання рекомендаційного характеру норм міжнародних договорів, які мають двосторонній характер і до яких Україна не має стосунку, але які встановлюють міжнародно-правові стандарти судочинства. Наприклад, Угода між Аргентиною і Францією про заохочення і взаємний захист інвестицій від липня 1991 р. (Agreement between Argentina and France for the promotion and receptacle protection of investments) у частині стандартів судочинства обов'язково має використовуватися країнами, які підписали цю угоду (Аргентиною й Францією), але ці стандарти не є обов'язковими для інших країн. Проте, на нашу думку, такі стандарти слід також розглядати на першому рівні їх визнання, хоча стати обов'язковими вони зможуть тільки за наявності певних умов - якщо їх визнання відбудеться на інших рівнях. Таким чином, на першому рівні визначення стандартів слід мати на увазі, що головною умовою є їх письмова фіксація в міжнародно-правових актах. Рівень обов'язковості таких стандартів може бути різним залежно від характеру міжнародно-правових угод та інших актів. Наприклад, «Рекомендація CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державами- членами щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки», ухвалена Комітетом Міністрів Ради Європи 17 листопада 2010 р. на 1098 засіданні заступників міністрів [7], має високий рівень обов'язковості для суддів України, хоча документ має назву «Рекомендація».

Другий рівень, який треба мати на увазі при визначенні міжнародно-правових стандартів, - це рівень міжнародних юрисдикційних органів. Проблема полягає в тому, що зафіксовані в міжнародно-правових актах стандарти мають бути визнані на практичному рівні, тобто мають бути використані в практичній юрисдикційній діяльності й відображені в різних рішеннях міжнародних юрисдикційних органів. Ідеться, наприклад, про рішення міжнародних арбітражних інституцій, таких як, наприклад, Арбітражний Інститут торговельно-промислової палати м. Стокгольм, рішення якого мають силу професійного авторитету й визнаються багатьма країнами, впливають на правову систему країн, на розвиток окремих правових інститутів [9]. Цінним із точки зору методології є визнання, що в рішеннях міжнародних арбітражів й інших арбітражних інституцій можна знайти тлумачення тих чи інших стандартів, які зафіксовані в нормах міжнародного права. Звичайно, таке тлумачення не має обов'язкового значення, але містить важливі змістовні оцінки цих стандартів і підходи до них.

На цьому рівні також слід розглядати рішення юрисдикційних органів некомерційного характеру, наприклад, рішення Європейського суду з прав людини. Хоча питання про його прецедентну практику залишається дискусійним, але можна констатувати, що в рішеннях цього суду можуть бути визначені стандарти судочинства, які за певних умов вважатимуться обов'язковими.

Нарешті, третій рівень визначення міжнародних стандартів - це їхнє доктринальне тлумачення у дослідженнях вітчизняних і зарубіжних науковців, які містяться не тільки в наукових публікаціях, хоча вони й мають суттєве значення, а ще й у різноманітних наукових рекомендаціях, в експертних висновках та в інших науково-консультативних і науково-допоміжних документах. Наприклад, відомі доктринальні положення й розуміння доступу до правосуддя містяться у наукових публікаціях, які використовують як допоміжні в системі судочинства. Наприклад, можна згадати працю відомого юриста Я. Паульсена «Відмова в правосудді за нормами міжнародного права» («Denial of Justice in International Law»), яка досить часто використовується суддями для визначення підходів до здійснення правосуддя за міжнародними стандартами Поняття «відмова в правосудді» фактично ідентичне поняттю «доступ до правосуддя», вони відображають один і той самий міжнародно-правовий стандарт. [10].

Підсумовуючи викладене, слід визначити трирівневу структуру застосування міжнародно-правових стандартів у правовій системі. По-перше (перший рівень), той чи інший стандарт має бути зафіксований у нормах міжнародного права і, відповідно, мати обов'язковий чи рекомендаційний характер; по-друге (другий рівень), цей стандарт має бути застосований у юрисдикційних органах, тобто в міжнародних судових або арбітражних інстанціях; по-третє (третій рівень), цей стандарт має бути пояснений і визнаний у наукових працях міжнародного рівня. Тільки за наявності цих трьох рівнів можна казати, що ті чи інші положення, ті чи інші тлумачення, ті чи інші рішення відповідають міжнародно-правовому стандарту. При цьому питання про обов'язковість такого стандарту є окремим питанням, яке має вирішуватися судом відповідно до чинних норм міжнародного й національного права, у тому числі й права процесуального.

Міжнародно-правовий стандарт відноситься не лише до духу, а й до букви закону. Слід наголосити, що визначена формула - «рішення суду має відповідати букві й духу закону» - означає, що ці складові можуть існувати тільки разом, а міжнародно-правовий стандарт не може розглядатися тільки як належний до духу закону і не пов'язаний з його буквою. Проте останнє положення слід тлумачити як відповідність міжнародним нормам, які визнані національною правовою системою. Звичайно, це досить складна конструкція, що вимагає подальшого наукового осмислення.

Іншим важливим питанням є питання про методологічне співвідношення між стандартами міжнародно-правового характеру й загальновизнаними принципами права. Ця складна проблема вимагає окремих досліджень, але вже сьогодні можна зауважити, що деякі загальновизнані принципи права реалізуються саме в міжнародно-правових документах і можуть частково розглядатись як відповідні правові стандарти. Проте зв'язок між принципами й стандартами досить складний. Загальні принципи (верховенство права, законність, рівність та ін.) впливають на юридичну діяльність і належать до принципів функціонування правової системи взагалі. Загальні принципи права, відповідно, можуть розглядатись як загальні правові стандарти або як похідні від них.

Наявність стандартів і їх доктринальне тлумачення ускладнюється тим, що ці стандарти певною мірою взаємопов'язані. Наприклад, стандарт справедливого й однакового ставлення до суб'єктів права тісно пов'язаний зі стандартом мінімального режиму (відношення) у галузі інвестиційної діяльності, захисту інвестицій, видачі дозволів, ліцензій тощо. Більш складним є питання про сферу застосування таких стандартів, оскільки вони мають свої специфічні ознаки в різних галузях економічної життєдіяльності й певні відмінності в міжнародно-правовому регулюванні.

Висновки. Підсумовуючи, слід зазначити, що міжнародно-правовий стандарт, якщо він відповідає трирівневій структурі визначення, є не лише доктринальною чи навіть загальнонауковою категорією. Він за своєю сутністю є категорією юридичною, яка особливим чином вплетена в правову матерію, має досить конкретні параметри й тлумачення, а врешті - передбачає і юридичну відповідальність за його недотримання. Доктринальний розвиток юридичної науки відбувається у напрямі інтеграції наукових досліджень міжгалузевих проблем і вирішення найактуальніших питань їхньої взаємодії на рівні правової системи загалом.