Адаптація методології комунікативістики до потреб інформаційного права: теоретична платформа

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сумська філія

Харківського національного університету внутрішніх справ

Адаптація методології комунікативістики до потреб інформаційного права: теоретична платформа

Василенко М.Є.,

к.пед. н., доцент, доцент кафедри юридичних дисциплін

Василенко В.А.,

к.філол.н., доцент, професор кафедри гуманітарних дисциплін

Анотація

У статті досліджено сучасний стан та актуальні зміни комунікаційного простору. Визначено, що формування наукової моделі сучасного комунікаційного простору виявилося справою вкрай складною для гуманітарної науки у цілому і дало новий імпульс розвитку нової галузі міждисциплінарних досліджень - комунікативістики (Communication science) - науки про особливості різного роду взаємодії всередині соціальних (людських) систем.

Проаналізувавши тенденції наукових доробок учених, автори вбачають, що юридична наука в дослідженні Інтернету пішла своїм шляхом. Якщо комунікативістика орієнтована на розгляд соціальних аспектів Інтернету, то юридична наука виходить саме з його технічних характеристик. Для обох версій джерелом послужив класичний інформаційний підхід, бо саме він став методологічною платформою формування вітчизняного інформаційного права.

Установлено, що інформаційний підхід, поширений в інформаційному праві, який акцентував категорію інформації, залишає без уваги родовидові атрибути процесів комунікації, її структуру і склад комунікантів. Логіка виділення галузі інформаційного права у цьому методологічному руслі будується на виокремленні у соціальному просторі особливої сфери - інформаційної, в якій розгортаються інформаційні суспільні відносини, тобто такі суспільні відносини, об'єктом яких виступає інформація. Однак такий підхід, на переконання дослідників, актуалізує проблему демаркації інформаційних і неінформаційних суспільних відносин і не враховує специфіки технічно опосередкованих відносин, характерних для сучасного інформаційного суспільства.

У дослідженні проаналізовано наукові погляди на проблему якісного інформаційного підходу в юридичній науці, пов'язаного з легальним визначенням інформації. Можливо, методологія інформаційного права зможе розширити свій евристичний потенціал не за рахунок удосконалення поняття «інформація», а за рахунок інтеграції нового термінологічного ряду.

Автори висловлюють надію, що протистояння комунікативістики й інформаційного підходу в теорії інформаційного права поступиться місцем новому методологічному синтезу.

Ключові слова: методологія інформаційного права, інформаційне право, комунікаційний простір, комунікативістика, інформаційне суспільство.

Abstract

Adaptation of communication science methodology for the information law: theoretical platform

The article is investigate the modern state and last updates in the communication space. Determined that humanitarian science has formed its scientific model with difficulty and has spawned a new field interdisciplinary research - communication science, the science of the peculiarities of various kinds of interaction within social (human) systems.

Examining scientific researches the authors found out the legal science selected its own way of Internet research. If communication science focuses on consideration of the social aspects of the Internet, legal science is oriented to fixation of product specification Internet. Both of them have chosen source a classic informational approach, because it became the methodological platform for the formation of domestic information law.

The found out that in the information law uses the informational approach. It accentuates the category of information, leaving without attention the genus and species attributes of the processes of the communication, its structure and composition communicants. The logic of separation of the industry of information law in this methodological riverbed is based on singling out a special sphere of social space - information sphere. It unfolds information public relations, i.e. public relation, the object of which is information. However, this approach actualizes the problem of demarcation of information and noninformation public relations. It does not take into account the specifics of technically mediated relations, which are typical for the information society.

The article analyzes scientific views on the problem of qualitative information approach in legal science which is associated with the legal definition of information. It is possible that the methodology of information law will be able to expand its heuristic potential not by improving the concept of «information», but by integrating a new series of terminology.

The authors hope that the confrontation of communication science and information approach in the theory of information law given place to the new methodological synthesis.

Key words: methodology of information law, information law, communication science, communication space, information society.

Основна частина

Стрімкий розвиток технократизації у ХХ ст. спричинив дві комунікаційні революції: розповсюдження радіо, телебачення та Інтернету. Підсумком цього стало формування і бурхливий розвиток глобального багатовимірного комунікаційного простору, що став основою сучасного меді - апростору. У рамках останнього здійснюється не тільки трансляція культури, а й дедалі більше різноманітних соціальних інтеракцій. Сучасний комунікаційний простір інтегрує різні види комунікації: особисту, групову, масову, мережеву і спирається на складну технічну інфраструктуру. Очевидно, що настільки складний і багатоаспектний феномен украй важко операціоналізувати. Формування наукової моделі сучасного комунікаційного простору виявилося справою вкрай складною для гуманітарної науки у цілому і дало імпульс розвитку нової галузі міждисциплінарних досліджень - комунікативістики (Communication science) - науки про особливості різного роду взаємодій усередині соціальних (людських) систем [1].

Мета даної статті - аналіз домінуючого в описі суспільних відносин у теорії інформаційного права інформаційного підходу і виявлення шляхів збагачення його евристичного потенціалу за допомогою інтеграції теоретичних досягнень сучасної комунікативістики.

Дотепер у середовищі вчених, які займаються дослідженнями комунікації, склалося розуміння того, що, по-перше, комунікація - об'єктивний процес передачі інформації одним суб'єктом іншому, а по-друге, у межах цього процесу конструюються нові сенси, інтерпретації, поведінкові практики. Однак що стосується формування загальновизнаної теорії комунікації, то тут поки що немає єдиної методологічної платформи, яку б поділяли всі дослідники цього напряму науки.

Аналіз зарубіжних публікацій дає змогу виявити три рівні дослідження або стадії пізнання комунікації. Перший рівень становлять концепції, що відображають філософську перспективу. Базовою категорією аналізу виступає комунікація, але різні концепції пропонують свої варіанти опису, роз'яснення і передбачення соціальної реальності. На другому рівні розробляється методологія дослідження комунікативних процесів у конкретному соціальному середовищі на основі розвитку інструментальних аспектів філософських концепцій. Вивчення комунікації в певному контексті - це третій, емпіричний, рівень. Усі рівні аналізу знаходяться у взаємозв'язку, взаємодоповненні і взаємовпливі [2, с. 142].

Сьогодні існує кілька наукових підходів до вивчення комунікації. Склалися інформаційно-кібернетична, філософська, соціологічна, етнографічна, етологічна, психологічна, лінгвістична, семіотична та інші концепції. у всіх теоріях присутнє поняття комунікації як базової категорії аналізу, однак велика кількість підходів зумовлюється плюралістичністю розуміння її сутності [2, с. 5], що, своєю чергою, визначається різним трактуванням природи і специфічних характеристик комунікації.

Процес обміну інформацією, встановлення взаєморозуміння між учасниками комунікацій передбачає наявність певного соціально-психологічного середовища або комунікативного простору, де можлива побудова адекватної комунікативної моделі. Взаємозв'язок учасників комунікативного процесу з комунікативним простором простежується у декількох напрямах, а саме: у безпосередньому зв'язку і постійній залежності між ними, що позначається на системі декодування і кодування знаків, змісті повідомлення; у цілеспрямованій взаємодії суб'єктів взаємодії і комунікативного простору; у виникненні протиріч між комунікаційним простором та індивідом за відсутності в ньому умов для задоволення інформаційних потреб особистості; у виникненні в комунікативному просторі механізмів, які сприяють або не сприяють взаєморозумінню між суб'єктами інформації; у впливі комунікативного процесу на комунікативний простір і, навпаки, що веде до змін кожного з них; у виникненні протиріч між учасниками комунікативного процесу і комунікативним простором у разі відсутності в останньому умов для ефективного обміну інформацією, налагодження взаєморозуміння і діалогу.

Загальна комунікативна дія суб'єктів спілкування передбачає наявність зворотного зв'язку, яка означає, що комунікатор тільки тоді зрозуміє, що його інформація про - інтерпретована правильно, коли реципієнт прийме на себе роль комунікатора і своїм висловлюванням підтвердить, що він зрозумів сенс інформації. Канал зворотного зв'язку є в будь-якій взаємодії, завдяки чому комунікація набуває характеру соціально-психологічного контексту.

Таким чином, результатом успішної комунікації є створення загального сенсу, досягнення відповідного рівня розвитку загальної комунікативної дії, що веде до збільшення і прийняття (неприйняття) інформації. Інформаційний обмін можливий лише в умовах інформаційної різноманітності, коли ж таке розмаїття відсутнє (незалежно від того, який характер цього розмаїття), він неможливий.

Сьогодні у науковій літературі склалося три основні парадигми, що включають різні підходи і теорії соціальної комунікації.

Інформаційна (класична) парадигма соціальної комунікації розуміє комунікацію як процес передачі інформації (сигналу, повідомлення) від джерела до реципієнта. Дане трактування стало формотворним для соціокомунікативного знання і, по суті, є найпоширенішим серед дослідників. Класична парадигма комунікації досить результативна під час вивчення комунікативних практик, пов'язаних із впливом на аудиторію: діяльність ЗМІ, владних і політичних структур, публічної комунікації, організації маркетингу та інших, тобто таких практик, у яких реалізуються ті чи інші форми маніпулятивного впливу.

Інтеракційна (некласична) парадигма характеризується тим, що в її рамках комунікація трактується не як інформаційний вплив, а як результат взаємодії рівних суб'єктів, як інтеракція, у ході якої народжуються спільні сенси і значення. До некласичної парадигми комунікації відносять феноменологічний, семіотичний, соціопсихологічний, критичний підходи. У соціологічній теорії дана парадигма знаходить свої методологічні основи в суб'єктивістському підході, передусім у символічному інтеракціонізмі і в інших теоріях, які продовжують його традиції (драматургічний підхід І. Гофмана, етнометодологія Г Гарфінкеля, теорія інтерактивних ритуалів Р. Кол - лінза та ін.). Некласична парадигма зарекомендувала себе під час дослідження практик міжособистісного спілкування, вироблення та інтерпретації символів і знаків, форм міжкультурної комунікації та формування ідентичності в умовах іншої культури (проблема толерантності), способів вирішення конфліктів.

Традиції постнекласичної парадигми розглядають комунікації як переплетення дискурсних і наративних практик, що складаються «тут і зараз». При цьому звертається увага не тільки на мовні практики, а й на екстралінгвістичні (позамовні), тобто на той соціальний контекст, який породив ту чи іншу форму комунікативної практики. до постнекласичної парадигми відносять і синергетичну інтерпретацію комунікації як процесу спонтанно самоорганізованих комунікативних систем, створення ситуативної цілісності на основі когерентності поведінки і дискурсів учасників комунікації (даний підхід найбільш послідовно представлений у теорії комунікативних систем Н. Лумана).

Важливо, що всі досліджувані парадигми співіснують одночасно і застосовуються залежно від конкретної дослідницької мети. Класична парадигма найбільш плідна під час вивчення ефективності інформаційного впливу і соціального впливу, оскільки відображає онтологію ієрархічних відносин у суспільстві. Некласична парадигма доречна під час вивчення різних форм інтеракції, оскільки відображає онтологію соціального партнерства і формування комунікативної цілісності взаєморозуміння. Постнекласична парадигма ефективна у процесі вивчення ситуативних дискурсних конфігурацій, оскільки відображає онтологію мережевих комунікацій у сучасному суспільстві.

Досить успішно такий підхід може бути застосовний до досліджень Інтернету як сукупності мережевих відносин, модифікованих соціальних інститутів, технологій і технічних засобів, пов'язаних через комп'ютерно опосередковані лінії, й як вельми специфічних форм людської поведінки. Сьогодні Інтернет формує глобальний інформаційно-комунікативний простір, будучи фізичною основою для веб- та безлічі систем (протоколів) передачі даних, що визначає кілька рівнів його дослідження: комунікаційний (технічний апаратний і технологічний програмний) і комунікативний (антропоцентричний). Усі рівні комунікації в Мережі перебувають у системно-функціональному взаємозв'язку і взаємозалежності. Важливо підкреслити також синергетичний характер подібної багаторівневої комунікації [3].

Сьогодні Інтернет - це не тільки і не стільки технологія, скільки соціальна реальність, глобальний простір, інститут взаємодії з усією системою сучасного суспільства, головною характеристикою якого виступає комунікативність.

Вплив Інтернету на антропоцентричну, соціальну комунікацію, на нашу думку, безсумнівний. ООН у 2011 р. прирівняв свободу доступу в Мережу до свободи слова [3].

Таким чином, разом з Інтернетом у межах усього людства було створено нове комунікативне середовище, котре поступово, поглинаючи все нові й нові фрагменти соціуму, підсилює суспільну потребу в широкому поширенні гіпертекстів. У цьому сенсі усний, письмовий та електронний види комунікації можна розглядати як окремі й послідовні етапи розвитку комунікативного дискурсу.

Разом із тим аналіз досліджень представників гуманітарних наук, присвячених вивченню Всесвітньої мережі, показує, що й донині превалює технологічний підхід, незважаючи на те що є досить широка емпірична база для вивчення Інтернету як феномена соціальної комунікації.

Найбільш перспективним щодо дослідження Інтер - нету уявляється методологічний підхід, запропонований деякими вченими [3], з урахуванням як комунікаційної, так і комунікативної його сутності. На нашу думку, це дає змогу сформувати більш адекватне уявлення про даний феномен. Відповідно до пропонованої методології, Інтернет, з одного боку - інформаційно-комунікативна технологія, всесвітня система комп'ютерної комунікації, що здійснюється за допомогою штучної мови машинних кодів, яка реалізує комунікативні можливості, а з іншого - інформаційно-комунікативний простір, що формується на основі апаратної і програмної інфраструктур у результаті сукупності процесів комунікації всіх суб'єктів.

Юридична наука в дослідженні Інтернету пішла своїм шляхом. Якщо комунікативістика орієнтована на розгляд соціальних аспектів Інтернету, то юридична наука виходить саме з його технічних характеристик. Для обох версій джерелом став класичний інформаційний підхід.

Постулати теорії інформації розроблялися в працях Г. Лассуела, У Уівера, М.Л. де Флюера, Ч. Осгуда, У Шрамма, які вдосконалювали уявлення про комунікативний ланцюг й які впливають на чинники ефективності його роботи. Необхідно відзначити, що теорія інформації розглядала поняття «інформація» виключно з кількісного боку, не беручи до уваги її цінності та змісту: сторінка машинописного тексту для теорії інформації завжди містить відносно однакову кількість інформації незалежно від того, надрукований на ній текст чи безглуздий набір символів.

Застосування теорії інформації в середині ХХ ст. обмежувалося моделюванням систем зв'язку. Оскільки останні призначені для безпомилкової передачі по каналу зв'язку інформації, представленої будь-яким набором символів, застосування було ефективним. Однак, на нашу думку, характерний для теорії інформації кількісний підхід непридатний у тому разі, коли важливою виявляється оцінка значущості і сенсу інформації. Ця обставина знайшла відображення в працях вітчизняних учених-юристів, які займаються теорією інформаційного права. Так, В.М. Лопатін у фундаментальній теоретичній главі підручника «Інформаційне право», присвяченій основам теорії інформації, доходить до такого висновку: «…створення теорії, яка відображала б якісний бік інформації, - справа майбутнього, але деякі кроки у цьому напрямі вже робляться (алгоритмічний, семантичний, топологічний підходи до інформації та ін.)» [4, с. 26].

Подальше відпрацювання комунікаційних схем розвивалося комунікативістами, які доповнювали їх семіотичними і когнітивними аспектами, такими як сенс і значення, сприйняття і розуміння. Проте у нашій країні комунікативістика отримала порівняно пізнє визнання, оскільки глобальні комунікаційні процеси піддавалися рефлексії в рамках теорії «інформаційного (постіндустріального, інформаційного, технотронного та ін.) суспільства».

Із появою останньої провідну роль в інформаційному підході стало грати поняття «інформація». Апологети доктрини інформаційного суспільства виходили з тези про те, що оперування інформацією стало основою нових економік, а сектор послуг і освіти виявився не менш значущим, аніж промисловість і сільське господарство. Підхід, який акцентував нове значення інформації, отримав назву інформаційного. Саме він став методологічною платформою формування вітчизняного інформаційного права.

Логіка виділення галузі інформаційного права у цьому методологічному руслі будується на виокремленні в соціальному просторі особливої сфери - інформаційної, в якій розгортаються інформаційні суспільні відносини, тобто такі відносини, об'єктом яких виступає інформація. В.А. Копилов уважає, що до обсягу поняття «інформаційна сфера» включені дві множини: 1) суспільні відносини, що виникають із приводу таких специфічних об'єктів, як програми для ЕОМ, комп'ютери, інформатика як наука, що вивчає інформацію, одночасно «інформація» і «комп'ютери» як причинно пов'язані поняття, телекомунікація як засіб передачі, отримання інформації та віддаленого зв'язку; 2) інформаційні права і свободи [5]. Інформація за такого підходу виявляється одним з об'єктів соціального обміну. І хоча сам автор пише про те, що «під час дослідження цього (інформаційного) середовища доцільно спиратися на інформаційний підхід, заснований у першу чергу на методах правової інформатики та правової кібернетики» [5], реально такий підхід заснований саме на якісному підході до інформації.

Останній чітко проявляється у визначеннях інформаційного права. Так, за М.М. Рассоловим інформаційне право є сукупністю юридичних норм і інститутів, що регулюють інформаційні відносини в інформаційній сфері [6, с. 34]. І.Л. Бачило і В.М. Лопатін розширюють це визначення, конкретизувавши види інформаційних правовідносин: «…інформаційне право - сукупність правових норм, що регулюють відносини в інформаційній сфері, пов'язаних з обігом інформації, формуванням і використанням інформаційних ресурсів, створенням і функціонуванням інформаційних систем із метою забезпечення безпечного задоволення інформаційних потреб громадян, їх організацій, держави і суспільства» [4, с. 67]. В.А. Копи - лов дає таку дефініцію інформаційного права: система охоронюваних державою соціальних норм і відносин, що виникають в інформаційній сфері - сфері виробництва, перетворення і споживання інформації [5]. О.А. Баранов розглядає інформаційне право як галузеву юридичну науку: «…інформаційне право - це галузева юридична наука, яка вивчає сукупність норм права, що регулюють інформаційні відносини в суспільстві, котрі відносяться до інформаційної діяльності у цілому» [7, с. 5].

Як бачимо, саме поняття «інформація» є вихідним для цих визначень, вона використовується як атрибутивна ознака описуваного об'єкта. Ніяких характерних для теорії інформації категорій (приймач, передавач, канал, повідомлення, код) у них не використовується.

Сьогодні «інформація» - одне з основних наукових понять. Поряд із такими поняттями, як «речовина», «енергія», «простір і час», воно становить основу сучасної наукової картини світу. Однак інформація - одна з найбільш проблемних загальнонаукових категорій, яка не має не тільки однозначного визначення, а й відповідного наукового об'єкта. Цей термін не можна визначити через простіші поняття. Категоріальний аналіз наявних дефініцій даного поняття показує, що інформація визначається через знаки, дані або повідомлення, які, своєю чергою, визначаються через інформацію.

У зв'язку із цим інформаційний підхід неодноразово піддавався критиці.

Інформаційний підхід - методологічний принцип наукового пізнання, що полягає у розгляді об'єктів вивчення через призму категорії інформації.

Можливі два режими використання інформаційного підходу: коректний, коли інформаційні моделі і реальна дійсність відокремлюються одна від одної, і некоректний, коли інформація ототожнюється з реальними об'єктами (сигнали, знання, властивість відображення, структура та ін.). Некоректний підхід широко поширений у науці і практиці, тому що він здатний виконувати корисні функції: номінативну, конструктивну, описово-пояснювальну. Дійсно, інформація несубстанціальна, її неможливо реально виділити з процесів взаємодії матеріальних систем.

Коли ми розглядаємо інформацію як здатність систем відображати зовнішній світ за допомогою знаків і сигналів, ми повинні визнати, що будь-який соціальний обмін неможливий поза інформаційного обміну, тобто будь - які суспільні відносини є інформаційними. Тим самим виникає загроза повного збою операціоналізації поняття. Ці труднощі визнають і самі вчені, які спеціалізуються в галузі інформаційного права. Наприклад, І.Л. Бачило вказує, що «інформація в певних формах як матеріальний і нематеріальний предмет відносин входить елементом у будь-які правовідносини» [4, с. 67]. М.А. Лапіна та співавтори відзначають, що практично всі суспільні відносини містять інформаційний складник, і на цій підставі пропонують розмежовувати широке та вузьке розуміння інформаційного права [8, с. 32]. У широкому сенсі до норм інформаційного права можна віднести будь-які норми, що регулюють процес передачі відомостей однією особою іншій. Однак у цьому разі інформаційна діяльність відіграє допоміжну роль, тобто є засобом для досягнення мети, що лежить за межами інформаційної сфери. у вузькому сенсі до інформаційного права можуть бути віднесені лише такі норми, які регулюють інформаційні процеси, які є самоціллю, тобто коли інформація є не тільки засобом досягнення чогось іншого, а й кінцевим підсумком. де-факто це означає зведення предмета інформаційного права до сфер особистого спілкування (взагалі врегульованого правовими засобами в дуже скромних обсягах), масової інформації та функціонування технічної інформаційно-комунікаційної інфраструктури, що де-юре далеко не так.

Окрім того, проблеми якісного інформаційного підходу в юридичній науці пов'язані і з легальним визначенням інформації. Як зазначає І.Л. Бачило, інформаційне право реалізується в чотирьох формах, до яких відносяться: доктринальний, науковий розвиток проблем, засобів, напрямів їх використання в процесах інформатизації суспільства; розвиток законодавства в даній галузі правових відносин; навчальна дисципліна в середніх, вищих і академічних формах освіти і підвищення професійної підготовки фахівців, масового навчання громадян використанню інформаційних технологій; спосіб розвитку і виховання правосвідомості [9, с. 82]. Доктринальна форма знаходиться у тісному зв'язку із законодавчою, і, як убачається, покликана забезпечувати її розвиток і вдосконалення. Однак зворотний зв'язок між цими формами, безсумнівно, існує.

Сьогодні інформаційне законодавство України налічує незначний масив нормативно-правових актів, найбільш значимі з яких - Конституція України, Цивільний кодекс України, базовий для інформаційної сфери Закон України «Про інформацію», закони України «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про авторське та суміжні права», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про державну таємницю», «Про інформаційні агентства», «Про електронні довірчі послуги» та ін.

Теоретична платформа, що дає змогу розглядати інформацію як складну багатоаспектну категорію, вироблену юридичною наукою понятійну конструкцію, сьогоднішні відсутня. Відповідно, законодавець оперує не науково обгрунтованим терміном, а загальновживаним, практично побутовим поняттям. Як зазначає О.А. Шубіна, стан термінології інформаційного законодавства в науковій літературі прийнято характеризувати як термінологічний хаос.

Можливо, методологія інформаційного права зможе розширити свій евристичний потенціал не за рахунок удосконалення поняття «інформація», що має зазначені обмеження, а за рахунок інтеграції нового термінологічного ряду.

Отже, проведене дослідження підтверджує, що адаптація методології комунікативістики до потреб теорії інформаційного права є трудомістким завданням. Однак таким чином стає можливим якісний опис суспільних відносин, характерних для інформаційного суспільства, і, відповідно, підвищення ефективності правового регулювання. Маємо надію, що протистояння комунікативістики й інформаційного підходу в теорії інформаційного права поступиться місцем новому методологічному синтезу.

Література

інформаційний юридичний комунікативістика

1. Гойхман О.Я. Коммуникавистика в современном обществе. Современная коммуникавистика. 2012. №1. С. 4-8.

2. Саблина С.Г. Коммуникация и общественные связи: западные теории, методология, практика: учебное пособие. Москва, 2008. 204 с.

3. Шилина М.Г. Интернет-коммуникация: исследовательские концепции XXI века. К вопросу формирования категориально-понятийного апарата. Медиаскоп. 2012. №2.

4. Бачило И.Л., Лопатин В.Н., Федотов М.А. Информационное право: ученик; 2-е изд., с изм. и доп. Санкт-Петербург: Юридический центр «Пресс», 2005. 725 с.

5. Копылов В.А. Информационное право. Концепция структуры системы информационного права: материалы научно-технической конференции, 27 января 2010. С. 35-39.

6. Рассолов М.М. Информационное право: учебное пособие. Москва: Юристь, 1999. 400 с.

7. Баранов О.А. Інформаційне право України: стан, проблеми, перспективи: підручник. Київ: Софт Прес, 2005. 316 с.

8. Лапина М.А., Ревин А.Г., Лапин В.И. Информационное право. Москва: ЮНиТи-ДАНА, 2004. 335 с.

9. Бачило И.Л. Информационное право: ученик; 5-е изд., перераб. и доп. Москва: Юрайт, 2019. 419 с.

Размещено на Allbest.ru