Механізм реалізації та захисту права на забуття

Размещено на http://www.allbest.ru/

МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ЗАХИСТУ ПРАВА НА ЗАБУТТЯ

Славко А.С., к.ю.н., асистент кафедри міжнародного, європейського права та цивільно-правових дисциплін

Навчально-науковий інститут права Сумського державного університету

Рєпін Д.А., студент IV курсу

Навчально-науковий інститут права Сумського державного університету

Стаття присвячена аналізу механізму реалізації права на забуття та проблем, які виникають під час такої реалізації. Вказується, що стрімкий розвиток інформаційних мереж призвів до того, що щодня оприлюднюється велика кількість інформації. Частина цієї інформації не відповідає дійсності, є застарілою, а ще частина - прямо порушує право особи на повагу до її приватного життя. Для виправлення цієї проблеми було розроблено концепцію «права на забуття», яке є частиною права на повагу до приватного життя.

Проаналізовано законодавство Європейського Союзу, зокрема положення Регламенту 2016/679 щодо реалізації права на забуття (далі - Регламент). Проведено порівняння згаданого Регламенту з національним законодавством (Законом України «Про захист персональних даних»). Здійснено аналіз правозастосовної практики, зокрема справ Google Spain SL, Google Inc. v. Agencia Espanola de Proteccion de Datos, Mario Costeja Gonzalez та Volker und Markus Schecke GbR and Hartmut Eifert v. Land Hessen, які розглядав Суд Європейського Союзу, та справу Egill Einarsson v Iceland, яку розглядав Європейський суд з прав людини.

Проведено дослідження щодо балансування права на забуття та права на доступ до інформації, права на свободу вираження поглядів. Зроблено висновки щодо потенційних проблем реалізації права на забуття. Серед останніх можна назвати анонімність функціонування багатьох сайтів у мережі Інтернет, що призводить до того, що особа, щодо якої розміщено застарілу чи компрометуючу інформацію, не може знайти адресата, до якого варто звертатися для видалення цієї інформації. Іншою важливою проблемою є те, що існує досить багато пошукових систем. Для того, щоб потенційно небажана інформація про особу не з'являлася у результатах пошуку, потрібно звернутися до кожної з них, що потребує значних затрат часу і ресурсів. Не можливо проконтролювати зберігання і поширення інформації приватними користувачами, навіть якщо інформацію щодо особи з певної сторінки було видалено або вона більше не з'являється у результатах пошуку, оскільки це не означає, що така інформація не зберігається на пристроях приватних користувачів.

Зроблено висновки, що право на забуття є відносно новою концепцією, викликаною науково-технічним прогресом, і виклики, які виникають у цій сфері, потребують законодавчого регулювання.

Ключові слова: права людини, право на приватність, право на забуття, права людини в мережі Інтернет.

MECHANISM OF REALIZATION AND PROTECTIONOF THE RIGHT TO BE FORGOTTEN

The article focused on the analysis of the mechanism of the right “to be forgotten” realization and problems which arise during such realization. It is pointed out that the rapid development of information networks has led to the fact that a large amount of information is published daily. Some of this information is untrue, outdated, and some directly violates a person's right to respect for his or her private life. To remedy this problem, the concept of the “right to be forgotten” has been developed, which is part of the right to respect for private life.

The legislation of the European Union is analyzed, in particular the provisions of Regulation 2016/679 on the context of the right to be forgotten. The mentioned Regulations are compared with the national legislation (Law of Ukraine “On Personal Data Protection”). An analysis of law enforcement practices, in particular the cases of Google Spain SL, Google Inc. v. Spanish Data Protection Agency, Mario Costeja Gonzalez and Volker und Markus Schecke GbR and Hartmut Eifert v. Land Hessen, before the Court of Justice of the European Union and Egill Einarsson v Iceland, before the European Court of Human Rights, is made.

A study was conducted to balance the right to be forgotten and the right to access information and the right to freedom of expression. Conclusions are made on potential problems of realization of the right to be forgotten. In particular, the latter include the anonymity of many sites on the Internet, which means that a person about whom outdated or compromising information is posted cannot find a recipient to contact to remove this information. Another important issue is that there are a lot of search engines. Accordingly, in order for potentially unwanted personal information not to appear in search results, it is needed to refer to each of them, which requires significant time and resources. Of course, it remains impossible to control the storage and distribution of information by private users - even if information about a person from a particular site has been deleted or no longer appears in search results, this does not mean that such information is not stored on private users' devices.

It is concluded that the right to be forgotten is a relatively new concept caused by scientific and technological progress and the challenges that arise in this area require legislative regulation.

Key words: human rights, right to privacy, right to be forgotten, human rights on the Internet.

Прискорений науково-технічний прогрес та глобальна інформатизація суспільства призвели до значних змін (як позитивних, так і негативних) у всіх сферах суспільного життя. До позитивних можна віднести практично суцільну автоматизацію, яка значно полегшує існування кожного. Іншою стороною цього процесу можна назвати втручання у приватність особи, що може призвести до порушення основних прав людини. Сучасний каталог прав людини, закріплений актами регіонального та універсального характеру, формувався протягом кількох століть. Нині, незважаючи на зусилля ООН, Ради Європи, Європейського Союзу та деяких інших організацій, правозастосовна практика певною мірою «відстає» від тих викликів, які ставить перед правами людини інформатизація.

Одним із найважливіших елементів права на захист особистих даних є право бути забутим, суть якого полягає у здатності особи вимагати видалення або знищення інформації, яка її стосується. З широким проникненням у повсякденне життя людства можливостей мережі Інтернет, у якій знаходиться безліч інформації, яку важко систематизувати, фільтрувати і особливо видаляти, реалізація права на забуття набуває особливої актуальності. Вказане право існує у національних правових системах багатьох країн світу, включаючи країни ЄС та Україну. З огляду на те, що функціонування інтернету не підкорюється державним кордонам, заходи, вжиті на національному рівні, не завжди є ефективними. Тому необхідно встановити, чи існують на регіональному та універсальному рівнях гарантії дотримання цього права.

Варто зауважити, що дослідженню права на забуття присвятили свої праці такі вітчизняні науковці як А.М. Бойко та В.В. Буга. Право на забуття як окремий аспект права на приватність окреслили у своїх дослідженнях А.В. Копейченко, 1.1. Припхан, С.А. Ільченко, О.К. Волох, С. Булавіна та інші. Більш глибоко питання захисту права на забуття було проаналізоване у роботах таких закордонних вчених як А. Гаудамуз, В. Секхолмі, Е. Франтзу, Р. Феллнер, С. Векслер та інших.

З огляду на невисокий рівень наукової розробки, а також зважаючи на постійні розвиток та оновлення нормативної бази у цій сфері, багато аспектів права на забуття нині залишаються малодослідженими чи дискусійними. Тому метою цього дослідження є на підставі чинної нормативної бази та правозастосовної практики розкрити питання правового захисту інформації про особу, його еволюції, а також особливостей міжнародного та національного регулювання права на забуття в порівняльно- правовому аспекті.

Для досягнення поставленої мети сформульовано такі завдання: 1) розкрити сутність права на забуття як складника права на приватність; 2) провести аналіз стандартів захисту права на забуття відповідно до законодавства ЄС; 3) порівняти правові основи застосування права бути забутим в Україні та ЄС; 4) розглянути практику Європейського суду з прав людини щодо права на забуття; 5) дослідити основні особливості балансування права бути забутим з іншими правами; 6) визначити основні проблеми реалізації права на забуття.

Характеристику правового регулювання захисту інформації про особу вважаємо за доцільне почати з характеристики того права, сфера дії якого охоплює відповідний захист. Таким суб'єктивним індивідуальним правом є право людини на приватність, що відповідно до загального підходу Європейського суду з прав людини складається з чотирьох елементів: право на таємницю приватного життя, сімейного життя, недоторканність житла і кореспонденції [1, с. 7].

Вперше на глобальному рівні право особи на захист від втручання інших у приватне життя, зокрема з боку держави, було закріплено у статті 12 (повага до приватного та сімейного життя) Загальної декларації прав людини Організації Об'єднаних Націй (ООН) 1948 року [2]. Декларація мала вплив на розвиток інших правових документів (інструментів) захисту прав людини у світі загалом та у Європі зокрема. Згодом таке право стало передбачатися і новоствореною Європейською конвенцією з прав людини від 04 листопада 1950 року, а саме статтею 8 про право на повагу до приватного і сімейного життя [3].

Так, право на таємницю приватного життя включає в себе право бути забутим - особа має право вимагати видалення особистих даних із загального доступу, пошукових систем, тобто посилань на дані, які можуть завдати їй шкоди. Також це стосується застарілих, неповних, неточних, неправдивих або надлишкових даних чи інформації, правові підстави для зберігання яких зникли з плином часу.

Початок «сучасного» розуміння права на забуття можна знайти у тлумаченні права на захист персональних даних, який бере свій початок з Конвенції «Про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних» 1981 року, що передбачає для кожного право вимагати виправлення або знищення даних про нього, якщо в процесі обробки такої інформації було порушено норми міжнародного та вітчизняного законодавства [4].

Одним із основних актів ЄС у цій сфері донедавна була Директива 95/46/ЄС «Про захист фізичних осіб стосовно обробки персональних даних і про вільне переміщення таких даних», у якій наявні норми щодо гарантування державами-членами кожній особі, яка є безпосереднім суб'єктом даних, права отримати від контролера виправлення, стирання або блокування даних, які не відповідають положенням цього нормативно-правового акту, зокрема через неповноту або неправдивість таких даних [5].

Новим кроком у визнанні права на забуття було прийняття 27 квітня 2016 року Регламенту ЄС 2016/679 «Про захист фізичних осіб стосовно обробки персональних даних та про вільне переміщення таких даних», що замінив Директиву 95/46/ЄС. Стаття 17 цього Регламенту гарантує право бути забутим (або право на стирання), а саме право особи на стирання своїх персональних даних, і відповідний обов'язок контролера видаляти такі дані [6].

Зауважимо, що у вітчизняному законодавстві немає чіткого визначення «права на забуття», але Закон України «Про захист персональних даних» регулює правові відносини, пов'язані із захистом та обробкою персональних даних. Зокрема, п. 6 ч. 2 ст. 8 Закону передбачає, що суб'єкт персональних даних має право звернутися з мотивованою вимогою на зміну або знищення його персональних даних будь-яким володільцем і контролером персональних даних, якщо ці дані обробляються незаконним шляхом чи є недостовірними [7].

Загалом законодавство ЄС містить досить детально описаний механізм реалізації права на забуття, який включає перелік підстав видалення даних. Також стаття 17 Регламенту встановлює причини заборони видалення даних: коли йдеться про реалізацію права на свободу вираження поглядів та інформації, у випадку виконання завдань, пов'язаних із суспільними інтересами у сфері охорони здоров'я, пов'язаних із науковими, історичними, статистичними дослідженнями тощо [6].

Таблиця 1. Джерело: складено авторами на основі [6; 7]