Трансформації права і правосвідомості в транзитивних суспільствах глобалізованого світу

Результати

У своєму дослідженні ми виходимо з того, що функції права детерміновані існуючим типом суспільства, який, у свою чергу, впливає на всю сукупність сформованих правових відносин та знаходить своє відображення у проявах права і правосвідомості.

Потрібно зазначити, що у неліберальних суспільствах ідеологічними основами для права завжди слугували ідеалізовані духовно-моральні та позитивно-правові доктрини, по лінії яких розгорталися спроби легітимації існуючого там безправ'я та державна пропаганда етатизму. Натомість, право у країні втілюється не у вигляді морально-релігійних норм чи законодавчих актів, а у правореалізації, яка є інтегрованою у систему суспільних відносин. Вважаємо за доцільне наголосити, що такий політико-правовий устрій, який відповідає концепції права, передбачає наявність у суспільстві усталеної традиції прав і свобод людей, що робить їх дієвими суб'єктами ліберальної спільноти. Саме у вимірі індивідуалізму та ліберального державного устрою ідея права онтологізується в системі суспільних відносин. Основоположними у структурі права ліберального суспільства є права людини та ключові принципи права: справедливість, рівність, свобода і гуманізм, які проектуються на загальну сутність права.

У ліберальному розумінні, поняття свободи, справедливості та рівності - взаємопов'язані та взаємовизначені. Вони верифікуються і коригуються за формулою: рівність у свободі за загальним правом. Таке імперативне уявлення про право і справедливість передбачає універсалістський та, певною мірою, привілейований спосіб обґрунтування, адже у цьому разі право передує благу не тільки в тому сенсі, що його вимоги мають пріоритетне виконання, але і в тому, що вони виводяться апріорно.

Саме тому, як слушно зазначав у своїй публічній лекції «Право і економіка» німецький філософ Х-Х. Хоппе, право або етика повинні бути універсальними, інакше вони не будуть працювати однаковою мірою для кожного. Але рабська етика, яку, вочевидь, не можна універсалізувати, - це етика надлюдей і недолюдей. Для них діють різні права і правила (Хоппе, 2015). На нашу думку, рабська етика неліберальних суспільств розкриває поняття «право», «свобода», «рівність», «справедливість» у свій, специфічний, спосіб. Цьому сприяє певний екстатичний стан, у якому перебуває традиціоналістська свідомість, що врешті знаходить свій прояв у правосвідомості. Свобода розуміється там здебільшого у суб'єктивістському сенсі, і розкривається як не скуте нічим воління, або просто - свавілля. Неіндивідуалізована свідомість ці поняття не розрізняє, а отже, про ліберальне, - негативне розуміння свободи у такому разі взагалі не йдеться.

Тому всілякі, здавалося б, ліберальні рухи у традиціоналістських суспільствах ведуть, насправді, або до тиранії (диктатури меншості), або до анархії чи охлократії (диктатури більшості), і ніколи - до свободи. Адже рух до волі є завжди рухом від свободи, і, навпаки. У традиціоналістському середовищі справедливість просто не здатна набути егалітарно-індивідуалістичного виміру. Таке ставлення до справедливості ґрунтується на прийнятій формі «рівності за гідністю», чи так званої пропорційної рівності, завданням якої є виправдання ієрархії статусів, що склалися в апріорі нерівній соціальній системі. На підставі пропорційної рівності відбувається розподіл між громадянами всіляких почестей і благ, що підтримується всією системою політичної влади та забезпечується за допомогою законодавчих норм і юридичного примусу. Це обумовлює перекручену функцію права, яка у неліберальній системі відносин розкривається як його протилежність, тобто, по суті, - неправо.

У контексті наявної дихотомії ролі права в суспільствах індивідуалістського та традиціоналістського типів доречно звернутися до бінарної опозиції «право-неправо» Г. Гегеля. В роботі «Філософія права» він описує неправо як сервілізм, що вкорінений у волі народу: «Але те, що хтось є рабом, укорінене в його власній волі, так само як у волі народу вкорінене те, що він піддається гнобленню. Отже, це є неправим діянням не тільки тих, хто перетворює людей на рабів, або тих, хто пригноблює народ, а й самих рабів і пригноблених. Рабство належить до стадії переходу від природності людини до істинно морального стану: воно належить до світу, в якому неправо ще є правом [курсив наш О. С.]. Тут силу має неправо і настільки ж необхідно знаходиться на своєму місці» (Гегель, 1990: 114). Отже, на думку Г. Гегеля, шлях до істино морального стану пролягає через рабство, яке, як певна перехідна фаза, врешті змінюється правовою формою відносин. Але рабське суспільство не містить у собі жодних причин для породження права і, натомість, безліч для підсилення неправа.

М. Абисова слушно зазначає, що в перехідний «період можна побачити модель суспільства, яка протистоїть [майбутній] структурованій і ієрархічній соціальній системі» (Абисова, 2019: 37). У нашому випадку ця модель являє собою вкорінену у суспільній свідомості рабську психологію, яка прирікає транзитивні суспільства на безперервну перехідність.

Зважаючи на те, що в транзитивних суспільствах перехід до ліберальної системи відносин не відбувся (адже вони «застрягли» на безперервний лімінальності, яка перетворилася на певний тип їхнього стаціонарного стану (Орденов, 2019: 62), функції правового механізму набувають там дисфункціонального характеру, а закони не відповідають критеріям справедливості. Самі поняття законності, рівності, свободи стають уявними соціальними величинами і юридичними фікціями. Оскільки в традиціоналістських суспільствах морально-правові критерії, що дозволяють розмежовувати у ліберально-індивідуалістському розумінні право і неправо, справедливість і злочин, ще не сформувалися, то люди керуються, здебільшого, своїми егоїстичними прагненнями та диктатом слабко контрольованих афектів. Їхнє повсякденне життя дає вкрай незначні можливості для проявів гуманності, самі ж відносини між ними вирізняються ворожістю. Більшу частину людських вчинків у такому суспільстві зумовлюють егоїзм та агресивність, користолюбство і недалекоглядний, примітивний утилітаризм. За цих умов, упровадження, відповідно до норм міжнародного права, будь-яких ліберально-правових ідей у законодавчу систему транзитивних країн набуває на практиці заборонно-репресивного характеру. Як відомо, західні країни йшли до інституту правової держави еволюційним шляхом.

Лібералізація права відбувалася у процесі цивілізації, формування суспільної свідомості та невпинної диференціації соціальних відносин. На тлі цих трансформацій змінювалося і моральне становлення людини до буття: «від етики обов'язків, притаманної традиційній системі цінностей, здійснюється перехід до етики прав, у межах якої навколишня дійсність розуміється звільненим індивідом виключно як сфера застосування його активності, властивої йому свободи» (Канарш, 2011: 31). Сама ж свобода стає антиподом колективістської беззмістовної волі та починає розумітися індивідом як усвідомлена необхідність, яка має бути узгодженою з розумом. Як справедливо з цього приводу зазначає С. Харченко, «введення соціальних норм і правил поведінки на перший погляд обмежує індивідуальну свободу особистості, але... [тим самим] суспільство породжує інші блага і свободи» (Харченко, 2016: 92), реалізувати які, вочевидь, неможливо в іншій спосіб.

Що ж до традиціоналістських суспільств, то впровадження у них інститутів права завжди нагадувало не розвиток, а, скоріше, переворот. Так, порівнюючи реформи Петра з комуністичним переворотом, М. Бердяєв зазначав, що тут ми бачимо «ту саму грубість, насильство, нав'язаність згори народу відомих принципів, ту саму уривчастість органічного розвитку, заперечення традицій, той самий етатизм, гіпертрофію держави, те саме створення привілейованого бюрократичного шару, той самий централізм, те саме бажання різко і радикально змінити тип цивілізації» (Бердяев, 1990: 12). На нашу думку, подібний - легістський у своїй основі - спосіб упровадження чужих взірців неминуче призводить до горизонтального антагонізму, відторгнення транзитивним суспільством цінностей і норм ліберальних концептів на рівні суспільної свідомості. На наше переконання, саме такі деструктивні явища спостерігаються у правосвідомості народів, в яких ліберально-правові засади були запозичені та імплементовані у соціальну систему постфактум. Побудувавши інститути держави та визнавши ідею права в якості офіційної ідеологічної доктрини, вони, по суті, так і не прийняли її на рівні суспільної свідомості. Тому в транзитивних суспільствах правова свідомість, як і раніше, «виявляє свою визначеність через ставлення не до діючого права, а до домінуючих у суспільстві уявлень про справедливість, рівність і свободу» (Ковалев, 2014: 75), адже їхня суспільна правосвідомість є зорієнтованою не на правовідносини, а на уявлення та усталені традиції.

Ставлення до правил у традиціоналістських суспільствах завжди розподілялося у такий спосіб: представники влади - над законом, адже ототожнюються із законом, а всі інші повинні керуватися як традиційними неписаними правилами рабського пієтету міжособистісних стосунків, так і нормами закону. Окрім цього, санкції норм позитивного права є тим інструментом, який застосовується у випадку порушення людиною неписаних правил. Це практично унеможливлює правові відносини та нормальну правову практику, адже, дотримуючись неписаних правил, людина неминуче переступає писані норми, і тоді вже вступає в дію «право», але тільки як покарання за «соціальне» відступництво.

До того ж норми у традиціоналістських суспільствах складені так, що практично унеможливлюють реалізацію прав, навіть, якщо вони їх і містять. Здебільшого, права там мають декларативний характер, є слабо врегульованими та процедурно закріпленими, а самі норми права є суто формальними (Орденов, 2017: 64). Закони часто вступають у суперечність із конституцією, один із одним та з підзаконними актами, а найголовніше - зі здоровим глуздом, тому існують не для того, щоб їх виконували, а для того, щоб негласно порушували та обходили, заручившись підтримкою впливових осіб чи просто давши хабара. «Хто ж намагається поважати закон - ідіот. [Адже] Закони [там] створюються не для загального блага, а лише задля того, щоб державні та муніципальні служаки показували простим смертним, що життя - це вам не мед та ще й ложкою...» (Лаурен, 2011: 35). Тому в житті звичайним людям треба покладатися тільки на себе та триматися якнайдалі від представників влади. За таких умов, у пересічних людей виховується стійке відторгнення любих форм закону та законності, а правові відносини, здебільшого, асоціюються з узурпацією влади і соціальним насиллям. У результаті, всі вагомі соціальні норми співжиття стають дискредитованими, а самі люди не розуміють ані їхньої суспільної цінності у практиках, ані загальної ролі права у соціальному житті. Єдиною «соціальною» нормою, що підтримується там більшістю, адже може привести до успіху, стає маргінальність, яка набуває статусу негласної, але провідної «філософії» життя.

Зазначені відносини сублімують появу маргінальних форм політичних і економічних інститутів, які Д. Аджемоґлу та Д. Робінсон назвали «екстрактивними». На їхню думку, «екстрактивні політичні інститути зосереджують владу в руках вузької еліти й накладають слабкі обмеження на здійснення ними влади. Тоді економічні інститути структуруються цією елітою задля відбирання ресурсів у решти суспільства... Екстрактивні економічні інститути збагачують цю саму еліту, а їхня економічна могутність і влада консолідують політичне домінування. Ресурси, створені цими економічними інститутами, давали еліті змогу формувати армію і сили безпеки для захисту своєї абсолютистської монопольної політичної влади. Унаслідок цього екстрактивні політичні й економічні інститути взаємно підтримуються і забезпечують своє тривале існування. Тут проглядається ще сильніша синергія між екстрактивними економічними і політичними інститутами. Коли в умовах екстрактивних політичних інститутів з'являється реальна конкуренція панівній еліті, здобута конкурентами влада також є мало чим обмеженою. Тому в них є стимул підтримувати існуючі політичні інститути й створювати подібну систему економічних інститутів.» (Аджемоґлу, 2016: 74-75). Отже, маргіналізація відносин у суспільстві викликає появу екстрактивних інститутів, які підтримуються владою і приводять до того, що більшість населення живе у бідності та безправ'ї. За описаних умов, будь-які універсальні та всезагальні соціальні гарантії, що відповідають основним принципам побудови суспільства, в асоціальній державі несуть загрозу існуючому устрою. Не зважаючи на те, що права там є лише формально-визначеними і не мають місця в реальному житті, вже те, що вони є вираженими у позитивній формі, створює певні незручності для влади. Адже люди можуть апелювати до них, вимагати їхньої реалізації, звертатися до міжнародних інституцій щодо захисту порушених прав і свобод тощо. правосвідомість транзитивний законодавство

Окрім цього, позитивні рішення міжнародних судів за такими зверненням є підставою розглядати діяльність державних органів як протиправну, а отже, - злочинну, що загалом дискредитує державну владу та позбавляє її легітимності. Зазначимо, що у багатьох незахідних країнах нездатність практичного забезпечення соціальних гарантій і прав конкурує з небажанням і відвертим саботажем влади. А якщо сюди додати недорозвиненість інституту громадянського суспільства, низький рівень правової свідомості та відсутність ліберальних практик, то забезпечення прав і свобод у таких країнах стає взагалі нездійсненною справою.

Тому в транзитивних суспільствах поки що іде негласний наступ влади на права. Зокрема, під егідою боротьби з комунітаристьскою системою, як рудиментом, проводиться низка «реформ» у різних соціальних сферах, метою яких, насправді, є нівелювання соціальних функцій держави, а відтак - демонтаж і руйнування соціальних та правових інститутів, що повинні забезпечувати стабільність суспільства. Наприклад, в Україні давно стало традицією під приводом правового й інституційного реформування проводити антиліберальні і асоціальні законодавчі ініціативи, які суперечать нормам Конституції, а також нівелюють всезагальні права і свободи, легітимуючи при цьому клановий розподіл суспільних благ, одним з яких є право. Так, на думку юриста і політичного експерта О. Банчука, якщо проаналізувати навалу змін до українського законодавства протягом останніх років, то стане зрозуміло, що влада перетворює стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів «на «фільчину грамоту» і не надто зважає на вимоги Конституції (особливо на її другий розділ про права і свободи людини)» (Банчук, 2017). Одночасно із цим відбувається спотворення ідеологічних доктрин та формування різноманітних мемів, які б виправдовували такі дії. Зокрема, у масової свідомості намагаються ототожнити поняття свободи і матеріального достатку. У результаті, українці плутають «права людини» з можливістю жити забезпечено, а європейський шлях розвитку сприймають, здебільшого, крізь призму особистого збагачення. Згідно ж з опитуваннями, 48,5% населення західного регіону взагалі готові обміняти права та свободи заради власного добробуту (Мирний, 2017).

В Україні останнім часом наступ на права відбувається й у науково-теоретичному дискурсі, зокрема, у сфері державного управління. Зокрема пропонується відірваність Конституції від соціальної реальності подолати шляхом приведення її норм у відповідність до існуючого стану прав у країні: «Наближення Конституції до реальності, шляхом обмеження переліку конституційних прав, не допускається [самою Конституцією], тому у державотворців залишається єдиний вихідвибудувати дієвий інституційний та правовий механізм забезпечення норм Конституції, іншими словами - наблизити реальність до положень Конституції. Або ж інший вихід - внесення змін до Конституції з цією метою [наближення Конституції до реальності].» (Лемець, 2017: 210).

Тобто відсутність у правлячої верхівки прагнення і політичної волі до забезпечення положень Конституції риторично підміняється мемом про необхідність приведення самої Конституції у відповідність до існуючого в країні безладу і неправа. І хоча автор пропонує провести операцію «обрізання» конституційних прав «за обов'язкової участі громадян шляхом референдуму, що автоматично сприятиме більшій легітимності Основного Закону» (Лемець, 2017: 210), сама ця ідея, по суті, легітимації і «узаконення» неправа, оприлюднена у солідному науковому збірнику, лякає. Тим більше, що втілення її може бути питанням часу, враховуючи низькій рівень правової свідомості і всезагальне нерозуміння населенням (очевидно, й тієї його частини, що є задіяною у сфері державного управління) ролі і функції права у суспільному житті.

Треба зазначити, що на пострадянських теренах, у науково-гуманітарному дискурсі склалася певна традиція - розглядати суспільну свідомість, а відтак і правосвідомість, як об'єкти впливу. Ця традиція ґрунтується на ще більш давній традиції, пов'язаній із гегемонією домінуючих груп, влада яких прямо корелює зі ступенем переконаності інших людей у панівних ідеях. Сама ж гегемонія у цьому випадку пов'язана зі значеннями, а саме «з боротьбою за те, чиї способи сенсотворення будуть домінувати у відповідній сфері соціального життя. Тому мова й інші символічні системи у контексті влади займають центральне положення» (Матисон, 2013: 20). Звідси - прагнення владних структур, за будь-яку ціну сформувати потрібні патерни і виробити нові сенси. Зауважимо, що в умовах глобалізації маніпулятивні технології стали найзатребуванішими саме у транзитивних суспільствах. Це викликано самою природою цих суспільств та обумовлено прийнятою в них патерналістською системою управління, цілковито відповідає їхнім традиціям і колективним уявленням, є вплетеним у структуру соціальних відносин тощо.

У зв'язку з тим, що сама реальність та її інтерпретація виступають лише як певні засоби маніпулятивного впливу, відсутність кореляції між ними завжди вважалася там нормою. Тому у суспільствах традиціоналістського типу між реальністю та її ідеологічним поясненням пролягла прірва. У ХІХ столітті, коли на цю хворобу занедужало німецьке суспільство, І. Гердер, аби якось виправдати цю деструктивну рису, зазначав: «Адже ніхто ж не повірить, що існує істотний взаємозв'язок між мовою і думками, не кажучи вже про самі речі» (Гердер, 1977: 237). Начебто відсутність зв'язку між частиною буття та змістом поняття, що його розкриває, є саме по собі зрозумілим і цілковито природним явищем. На думку подібних ідеологів, правосвідомість, як і суспільна свідомість, повинні штучно конструюватися, формуючись у відриві від реальних суспільних відносин. Це викликає розмивання семантичного поля права і законності. У результаті, знак, відриваючись від реальності, позбавляється можливості реферувати та починає позначати сенс, а не значення, репрезентуючи не світ дійсності, а ментальну форму. Тому у суспільствах традиціоналістського типу правові повідомлення відхиляються від нормальної структури силогізму, завдяки чому суб'єкт отримує взаємно суперечливі вказівки, що належать до різних рівнів комунікації: на когнітивному рівні - заклики з вимогою правової поведінки, а на рівні буття - нівелювання виконання писаних норм і правил усіма суб'єктами суспільних відносин. Звідси - девіантна поведінка та деформація правосвідомості, тотальна корупція й нехтування правилами і правом.

За цих умов громадяни стають позбавленими усіляких прав, а саме право стає суто формальним. Незважаючи на порожні декларації, функція права в транзитивних суспільствах залишається заборонно-розподільчою, тобто - цілковито маргінальною, і полягає у зменшенні соціальної мобільності та обмеженні доступу до благ представників різних стратифікованих груп, а отже, потребує додаткової легітимації за допомогою пропагандистських методів та символічної маніпуляції. Загалом вони зводиться до наступних дій:

- маніпуляції зі знаками шляхом позначення тих чи інших політико-правових явищ певними знаками, які мають у масовій свідомості вже сформовані конотації, смислові значення або певне емоційне забарвлення. Наприклад, негативне ставлення до права і законності, що склалося у традиціоналістському суспільстві, пояснюється народним прагненням до волелюбності або його ментальними чи то культурними особливостями, тим самим нівелюється універсалістська ідея права;

- дії зі значеннями шляхом підміни та використання окремих понять у такий спосіб, що вони набувають значення, яке не співпадає з початковим, а іноді і прямо суперечить йому. Наприклад, називають: слабо структурований хаос охлокраії - демократією; існуючий у країні канцеляристський етатизм - правовою державою; прийняті на користь олігархічним групам циркуляри - нормами права; свободу - волею; суспільство, в якому відсутні будь-які права (зокрема й на власність) - капіталістичним; примітивний кастовий розподіл матеріальних благ серед правлячої верхівки - економічними відносинами тощо;

- маніпуляції зі структурою повідомлення шляхом замовчування про події, перекручування інформації, прямої брехні і так далі.

У традиціоналістському суспільстві відбуваються постійні дії з образами шляхом створення штучних синкретично-чуттєвих не рефлексивних патернів явищ, подій і операції з ними. За таких умов відбувається укорінення симуляції у соціальному просторі, коли підтримка і продукування фікції стає єдино можливою соціальністю. У цьому разі брехати означає підтримувати соціально-ідеологічний гомеостаз, а, відповідно, - певну форму соціальності. У масовій свідомості, яка переважно перебуває у екстатичному стані колективного досвіду, за допомогою окреслених операцій створюються нові ланцюжки причино-наслідкових зв'язків, в яких визначальним є не відповідність формально-логічним вимогам, а відповідність штучно сформованим ментальним формам і пропагандистським кліше.

У соціальній структурі, побудованій на принципах симулякризації, раціональні сигнали можуть, навпаки, викликати патогенний процес, а, відповідно, повинні бути запереченими в ім'я «блага» системи. Адже у випадку раціоналізації ідеологічних форм свідомості відбудеться плутанина зв'язків між первинним станом, утвореним за рахунок маніпуляцій, новою раціональною інформацією, що розкривається за допомогою змісту та результатом усередині частки системи, що отримує нову інформацію. Відповідно, це загрожує цілісності самої соціальної системи, побудованої на брехні. У цьому контексті Г. Бейтсон зазначав, що у випадках загрози системи ми забороняємо свої почуття і почуття один одного. І ті люди, які вважають, що їхній обов'язок передати інформацію, яка може завдати шкоду системі, утворюють підвід, який прагне зайти туди, куди страхаються зайти ангели (Бейтсон, 1994).

Отже, як це не парадоксально, але в інформаційну епоху, перебуваючи у нетрях транзитивного суспільства і намагаючись пролити світло розуму на процеси глобалізації права та ступені впливу цих процесів на правосвідомість, ми перебуваємо там, де бояться ступить ангели. Наведені вище положення приводять нас до висновку, що поки у транзитивних суспільствах не відбудеться низка структурних змін, пов'язаних з індивідуалізацією, раціоналізацією та лібералізацією відносин в усіх сферах буття, правові відносини будуть реалізовуватися або по лінії легістської тиранії абсолютистської держави, або по анархічній лінії безправ'я, - формально існуючого «права», якого там ніхто не дотримується. До речі, такий слабо структурований хаос охлократії вважається у транзитивному суспільстві традиціоналістського типу єдино можливим проявом свободи і демократії. Але у будь-якому випадку, доти, замість права, там буде панувати неправо, яке, у формі нерівності, поєднаного з явним чи прихованим структурним насильством, зведеним до властивостей всього державного апарату, являє собою надсучасний вид рабства.

Обговорення

Загальновідомо, що, на противагу ліберальним, у неліберальних суспільствах склалася інша правова традиція: через закони держава панує над громадянами. Тому мірилом свободи там виступає беззмістовна воля, а саме - непідвладність державі і законам. Головним принципом у таких суспільствах є неписаний закон сили, який ґрунтується на страсі і покорі, а із сутності самих відносин випливає, що за умови підтримки «статусних» неписаних правил можна не зважати на писані норми права. Порівнюючи американські та радянські перспективи прав людини, Х. Берман зазначав, що у США «основні права окремих осіб існують незалежно від держави, а в деяких контекстах навіть перевершують її міць, тоді як радянська концепція, що знайшла своє відображення у конституції СРСР, полягає в тому, що всі права надаються державою і неминуче підпорядковані її владі» (Berman, 1979: 16). На думку вченого, у Радянському Союзі всі конституційні права мали характер певних зобов'язань з боку держави та швидше являли собою пільги для своїх громадян, аніж справжні права, які на всіх рівнях суспільного життя повинні забезпечуватися та охоронятися державою. Якщо ж держава, діючи через свої соціальні інститути, порушує закони і не виконує конституційних зобов'язань, то у громадянина не залишається ніякого правового захисту.

Зважаючи на неможливість забезпечити право в реальному житті, в політико-правовому дискурсі транзитивних суспільств затверджується маніпулятивна складова, яка спрямована на укорінення симулякризації правового простору. Як зазначає Т. Пода, «маніпулювання суспільством є атрибутом політики і тісно пов'язано з поняттям «влада»» (Пода, 2014: 48), а отже, за її допомогою забезпечується процеси управління. Сама ж маніпуляція використовується владою як механізм затвердження неправа в суспільстві.