Концептуальний зміст суб'єктивного права в умовах правової інтеграції

Питання суб'єктивного права залишаються вузловими в кожній галузі права, оскільки соціальне призначення права полягає у регулюванні поведінки учасників суспільних відносин, в правовій регламентації їхньої діяльності. А ефективність правового регулювання безпосередньо залежить від оптимальності визначення варіантів поведінки учасників суспільних відносин. Звідси випливає, що з'ясування питань, пов'язаних зі змістом суб'єктивного права, має важливе теоретичне та практичне значення. Актуальність та значущість даного дослідження зумовлені також необхідністю переосмислення традиційного розуміння змісту суб'єктивного права та вивчення істотних змін у колі суб'єктів національної правової системи і їхньому правовому статусі, які відбуваються в результаті багатоаспектного і різнорівневого впливу глобалізації та правової інтеграції на правову систему України, її підсистеми і елементи.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Проблематика, пов'язана з поняттям, змістом, сутністю, класифікацією суб'єктивних прав, є традиційною для загальнотеоретичної юридичної науки і розглядається в контексті структури й змісту правовідносин, у зв'язку із суб'єктивними правами тощо.

Свого часу в науковій літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. поняття «суб'єкт права» використовувався для позначення носія суб'єктивних прав. Упродовж останнього десятиліття питання дослідження суб'єктів права все більше привертають увагу вітчизняних та зарубіжних вчених. Зокрема поняття «суб'єктивне право» є предметом наукових дискусій у філософії права, загальній теорії права, науці міжнародного права, порівняльному правознавстві, галузевих юридичних науках, кожна з яких має свої здобутки. Розгляд загальнотеоретичних, філософсько - правових та міжнародних аспектів правосуб'єктності індивіда в поглядах таких вчених як Д. Бакаєв, О. Зайчук, Л. Луць, А. Маслоу, Н. Оніщенко, П. Рабінович, І. Рижова, Дж. Сарторі, Л. Свепстон, Л. Удовика, М. Хаустова та інших склали теоретичну основу даної наукової роботи.

Водночас здобутки й напрацювання в межах кожної з наук не завжди знаходять підтримку й подальший розвиток в інших науках належним чином. Саме тому дослідження глобалізаційних перетворень інституційної підсистеми потребує уточнення шляхом з'ясування сучасного змісту суб'єктивних прав та класифікації суб'єктів правової системи як учасників правовідносин, що мають взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Виклад основного матеріалу

В умовах глобалізації зміни в правовій системі та її підсистемах відбуваються не лише завдяки процесу правової інтеграції, пов'язаного з високим рівнем інтеграційних зусиль, що забезпечуються главами держав, які відповідають за формування єдиного інтеграційного простору [1], а й внаслідок активізації діяльності людини як індивідуального суб'єкта правової системи, що наділений конкретним суб'єктивним правом. Погоджуючись з відомим американським філософом та соціологом Дж. Сарторі, слід зазначити, що інтеграція являє собою процес, що здійснюють конкретні агенти: країни, партії, угруповання, індивіди тощо. При цьому застосовувати термін «інтеграція» до будь-якого виду з'єднання чи злиття недоцільно, оскільки максимальний рівень єднання досягається лише за наявності інтегруючих факторів [2]. За таких умов до особливих тенденцій зміни меж суб'єктивних прав можна відносити:

1. зростання інтенсивності ділової активності індивідуальних суб'єктів правової системи, що сприяє розширенню зон дії права та меж правового простору;

2. актуалізація різних видів правових статусів особи: правового статусу громадян, іноземців, осіб без громадянства, ускладнення й загострення проблем, які виникають у колі конституційного та галузевих правових статусів особи (політико - правовому, соціально-економічному, соціальноправовому, культурно-правовому та ін.);

3. збільшення у міру розвитку міжнародного права і міждержавних відносин обсягу прав і обов'язків індивіда, підвищення у подальшому ролі індивіда на міжнародній арені;

4. розширення обсягу прав людини та поглиблення їх змісту [3, с. 158].

Суб'єкт права є первинним системоутворюючим елементом правової системи. Як наголошує Л. Луць, інтегративні властивості правової системи суспільства, стан рівноваги, необхідні для її функціонування, забезпечуються структурою - стійкою єдністю суб'єктів права та постійних зв'язків між ними, що зумовлюють функціонування правової системи як цілісного явища. Така стійка взаємодія суб'єктів права спрямована на досягнення правопорядку, а стабільність зв'язків при цьому забезпечується правовими засобами, насамперед, нормами права [4, с. 11].

Вищезазначене говорить про те, що суб'єктивне право традиційно розглядається як вид і міра можливої (або дозволеної) поведінки суб'єкта права, що встановлена юридичними нормами для задоволення його інтересів і забезпечується державою. Структуру ж суб'єктивного права становлять чотири різновиди можливостей:

1. можливості поведінки у межах свободи, яка встановлена нормою права. Ця свобода забезпечує реалізацію інтересів людини у певній сфері законним шляхом, що виключає порушення прав інших суб'єктів;

2. можливості користуватися наданим благом з метою реалізації закріплених правом суб'єктивних інтересів. Саме ця складова суб'єктивного права забезпечує реальність, дієвість та ефективність правових норм;

3. можливості особи вимагати виконання обов'язку іншими суб'єктами права як гарантії дієвості права;

4. можливості звернення до суду за захистом порушеного права як гарантії поновлення порушеного права та покарання винних у порушенні прав суб'єктів [5, с. 89].

В умовах глобалізації з'являються нові суб'єкти національної правової системи, які різною мірою пов'язані з глобалізаційним процесом сучасності. У перше десятиліття ХХІ ст. простежується процес посилення взаємозалежності, зміни функцій національної держави під натиском дії нових суб'єктів національної правової системи (наприклад, глобальних фірм, транснаціональних мереж та ін.), які взаємодіють на рівних умовах не лише між собою, але й з національною державою - традиційним суб'єктом національної правової системи. Глобалізація впливає і на інших суб'єктів правової системи - соціальні спільноти: громадські організації, так звану еліту (політичну, фінансову, економічну як національну, так і глобалістську), народи, нації, етноси та ін., які, в свою чергу, впливають на подальше функціонування і розвиток правової системи у умовах міждержавної та внутрішньодержавної правової інтеграції [6, с. 201].

На сьогодні досить вагомою є проблема з'ясування критеріїв, які дозволяють відокремити зміст та межі суб'єктивного права від здійснення суб'єктивного права і його меж, а також з'ясувати сутність того чи іншого суб'єктивного права. Складність даного питання полягає, перш за все, в тому, що як сам зміст суб'єктивного права, так і його здійснення передбачає певну поведінку управомоченої особи (суб'єкта права).

Відомо, що суб'єктивне право являє собою певну міру можливої поведінки управомоченої особи. Здійснення ж суб'єктивного права становить реалізацію цих можливостей. Здійснення права - це не сукупність окремих нормативних і соціальних елементів, а процес щодо впровадження нормативних приписів у життя. Здійснення права певної особистості породжує реалізацію прав іншої особистості. Наприклад, реалізація права на пошуки інформації, її виробництво і розповсюдження сприяє реалізації права на вільний доступ та отримання інформації іншою особистістю. З цього випливає, що різниця між змістом суб'єктивного права і його здійсненням полягає в тому, що зміст суб'єктивного права включає в себе лише можливу поведінку управомоченої особи, тоді коли здійснення права передбачає реальні, конкретні дії, пов'язані з перетворенням цієї можливості в дійсність. Це означає, що співвідношення між поведінкою, яка є складовою змісту суб'єктивного права, і поведінкою, що складає зміст здійснення права, являє собою співвідношення між можливістю та дійсністю.

Проте, будь-яке суб'єктивне право - це не лише міра можливої поведінки, а й міра поведінки, дозволена законом управомоченій особі. Незалежно від того, чи виникає суб'єктивне право поза волею управомоченого суб'єкта (наприклад, право вимагати відшкодування нанесеної шкоди, право вимагати виплати певної суми при настанні страхового випадку і т.д.), чи воно виникає в результаті вольових дій самого управомоченого (наприклад, у результаті укладення договору), зміст його завжди визначений законом, який або прямо вказує управомоченій особі певну поведінку, або санкціонує його.

На відміну від цього процес реалізації права, тобто процес його здійснення завжди матиме вольовий характер, завжди залежатиме від волі управомоченої особи. Отже, співвідношення між поведінкою, що становить зміст суб'єктивного права, і поведінкою, яка характеризує зміст процесу його здійснення, слід небезпідставно уявляти як співвідношення об'єктивного та суб'єктивного права.

Однак, при цьому, варто мати на увазі відоме співвідношення такого розмежування, так як, з одного боку, воля управомоченої особи в рамках наданої їй законом диспозитивності все ж таки присутня у визначенні змісту набутих нею суб'єктивних прав, а з іншого боку, процес здійснення права у певних випадках також регламентується законом і в деякій мірі може не залежати від волі управомоченої особи. Тому, наведене співвідношення можна розглядати, очевидно, лише як деяку перевагу в одному випадку об'єктивного, а в іншому - суб'єктивного моментів.

Разом із тим, право, як сукупність правил поведінки, передбачає додаток рівного масштабу, рівного мірила до схожих у загальному, але конкретно різних випадках. Тобто будь-яке правило поведінки завжди наділене відомим ступенем загальності, абстрактності внаслідок неможливості врахувати в ньому всі конкретні особливості того чи іншого випадку. Це є свідченням того, що, визначаючи зміст суб'єктивних прав, закон регламентує їх зазвичай як деякий загальний тип поведінки, дозволеної управомоченій особі. Такими, наприклад, є: легальне визначення права власності як права володіти, користуватися та розпоряджатися майном в межах, встановлених законом; право кожного громадянина заповідати своє майно на випадок смерті тощо.