Обов’язки держави у сфері прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Обов'язки держави у сфері прав людини



План

Вступ

Розділ 1. Особливості негативних обов'язків держави у сфері прав людини

Розділ 2. Характеристика позитивних обов'язків держави у сфері прав людини

Розділ 3. Роль і місце органів державної влади як суб'єктів захисту прав людини і громадянина

3.1 Система органів державної влади у сфері забезпечення прав людини

3.2 Юридичні гарантії захисту прав людини в Україні органами державної влади

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Актуальність теми. Завдання, що постають перед державою є вкрай вважливі, так як кожна особа має право на те, щоб надані їй права були реалізовані. Обов'язки держави у сфері прав людини поділяються на негативні та позитивні. Негативні зобов'язання держави передбачають її обов'язок утримання від порушень прав людини, будь-яких форм неправомірного втручання у їх реалізацію, тоді як позитивні зобов'язання вимагають від національних органів влади вжити прийнятних (розумних) та належних заходів, спрямованих на забезпечення, захист та сприяння здійсненню прав людини.

В Україні існує досить розгалужена система органів державної влади, що забезпечують дотримання прав людини. У юридичній науковій літературі є різні класифікації гарантій прав і свобод людини і громадянина.

Щодо правозахисних органів, то це повноваження Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади, судової влади та Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Лише завдяки цим органам державної влади, реалізація прав людини здійснюється на високому рівні.

Об'єктом дослідження є правові норми, що регулюють обов`язки держави відносно прав та свобод людини.

Предмет дослідження відносини, які складаються між державою та людиною, втілення та реалізація державних обов`язків щодо наданих прав людині.

Ступінь наукової розробки теми. Особливості державної співпраці у галузі прав людини стали предметом уваги провідних вітчизняних експертів у галузі міжнародного права (М. Буроменський, В. Буткевич, Л. Гусейнов, В. Денисов, В. Євінтов та ін.), утім ще так і не були використані випадки осмислення з позицій національної теорії права, конституційно-правових та порівняльних досліджень. У той же час проблема таких співпраць виходить за межі міжнародно-правової науки, що пов'язана з характером, формами та засобами діяльності держави у сфері прав людини на національному рівні.

Мета дослідження - встановити та систематизувати правове регулювання особливостей усіх видів обов`язків держави щодо прав людини, які надані їй державою.

Завдання дослідження:

- Вивчити особливості негативних обов'язків держави у сфері правл людини.

- Охарактеризувати позитивні обов'язки держави у сфері прав людии.

- Визначити роль і місце органів державної влади як суб'єктів захисту прав людини і громадянина.

- Систематизувати органи державної влади у сфері забезпечення прав людини.

- Дослідити юридичні гарантії захисту прав людини в Україні органами державної влади.



Розділ 1. Особливості негативних обов'язків держави у сфері прав людини

захист право людина громадянин

У найбільш повному вигляді негативні обов'язки держави передбачають обов'язок утримування від порушень прав людей, будь-яких форм неправового втручання у їх втілення, тоді як позитивні обов'язкии (англ. - positive obligations, duties) вимагають від державних органів вжити прийнятних та належних заходів, які встановленні на захист, забезпечення, сприяння здійсненню прав людей. Такий поділ обов'язків країни у сфері прав людини корелює з відомих ще з часів виникнення ліберальної доктрини прав людини розподіл прав на позитивні та негативні. Але суд на відміну від звичайного підходу пішов шляхом послідовності визнання не лише негативних, а й позитивних обов'язків держави, що стосується основних прав і свобод, які переважно мають «негативну» природу і знаходяться під охороною Конвенції [1, с. 31]

Водночас, в деяких випадках зв'язки із негативними та позитивними зобов'язаннями країни виключають необхідність їхнього обов'язкового розмежування. Прикладом є держава, яка може бути визнана відповідальною за недотримання права на повагу до життя сім'ї, у разі розриву сімейних обов'язків у результаті усиновлення, яке стало дійсним тільки через те, що, з однієї сторони, національне законодавство не надало можливості біологічному батькові достатнього захисту (тобто держава не змогла виконати свої позитивні зобов'язання), з іншого - держава в особі своїх компетентних органів сама була стороною в юридичній процедурі усиновлення (тобто всупереч негативним обов'язкам втрутилась у втілення цього права) 2, с. 36].

Основна теза дисертації Л. Лаврисона говорить про те, що відмінність між позитивними та негативними обов'язками, що випливають із практичних показників Суду, не є достатньо грамотно вираженою для обґрунтування таких розбіжностей. Автор критично дивиться, як Суд конструює розбіжності між позитивними та негативними обовязками, спираючись на основні відхилення між приватними організаціями та державними органами, з одного боку діями, а бездіяльністю держави - з іншого. У результаті автор дійшов до висновку, що в «позитивній державі», у якій влада дуже активно втручалася в багато різних сфер життя, стає все важче провести розмежування дій і бездіяльності 3].

Загальні визначення прав, які надані людині виходять з того, що «негативні зобов'язання» визначають негативний аспект свободи та охороняють людину від небажаного, надмірного втручання з боку держави у сферу її особистих прав і свобод. Зазвичай до таких відносять більшість прав і свобод (право на життя, заборону тортур, право на свободу думки, слова, віросповідання, заборону дискримінації, право на мирні зібрання та об'єднання тощо). Тобто негативні зобов'язання держави та її представників полягають у тому, щоб утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на порушення або незаконне обмеження прав людини. Яскравий приклад негативних зобов'язань - ст. 3 Конвенції: заборона катування, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження чи покарання [4, с. 37].

Негативні зобов'язання - це зобов'язання держави утримуватися від втручання в права та свободи. Наприклад, стаття 17 Конвенції Заборона зловживання правами забороняє «…будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції». Інший приклад негативного зобов'язання випливає із положень статті 8 Конвенції Право на повагу до приватного і сімейного життя - на державі лежить обов'язок, згідно з яким державні органи та посадовці не повинні втручатися в приватне та/або сімейне життя особи, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Аналогічно негативні зобов'язання держави закріпленні в положеннях статей 9-11 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1. Тобто, держава зобов'язується «утримуватись від втручання», тобто, не перешкоджати в реалізації прав та свобод, що передбачені в зазначених вище 37 положеннях, а якщо ж вона це робить, то такі дії мають бути виправдані через призму критеріїв втручання [5, с. 36-37].

В статті 32 Конституції України зазначається, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Дане положення було проаналізоване та розтлумачене Конституційним Судом України. КСУ звернув увагу на те, що в статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань [6].

У такому нормативному акті як Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожена людина має право на повагу до свого сімейного і приватного життя, до свого житла і кореспонденції; органи державни не можуть втручатись у реалізацію цього права, але є вийнятки - випадків, коли втручання робиться згідно із закону і є необхідним у демократичному суспільстві в зацікавленостях громадської та національної безпеки чи економічного добробуту держави, для привенції заворушенням чи злочинам, для захисту людського здоров'я чи їх моралі або для захисту людських прав та свобод (стаття 8) [7].

Існує такий нормативний акт як «Міжнародний пакт про громадянські і політичні права» видано 1966 року. Ним встановлено, що ніхто не може зазнавати свавільного чи незаконного втручання в сімейне і особисте і життя, свавільних чи неправомірних посягань на недоторканність житла або ж незаконних посягань на його честь і репутацію або таємницю його кореспонденції (пункт 1 статті 17) [8].

Згідно Цивільного кодексу України поняття права на недоторканність сімейного і особистого життя як одного з класифікацій особистого немайнового права полягає в тому, що людина вільно, на власний розсуд встановлює свою поведінку, манеру у сфері свого особистого життя і можливість ознайомлення з ним усіх інших людей та має право на нерозповсюдженн таємниці обставин свого приватного життя (статті 270, 271, 301). У фізичної особи не має права відмовитися від особистих немайнових прав, а також не має права бути позбавлена відповідних прав (частина 3 статті 269 Цивільного кодексу України) [9].

Приватни життям людини є її поведінка у сфері сімейних, особистісних, побутових, товариських, інтимних, ділових, професійних та інших стосунків поза межами суспільної діяльності, яка релізується, зокрема, під час виконання людиною функцій органів місцевого самоврядування або держави.

Сімейне життя - це немайнові відносини та особисті майнові відносини між подружжям, або іншими членами сім'ї, яке реалізується на засадах, встановлених у СКУ (Сімейному кодексі України): ніхто не може підлягати втручання в його сімейне життя, крім випадків, які встановлених Конституцією України (частина п'ята статті 5); кожен має право на повагу щодо свого сімейного життя (частина 4 статті 4); управління сімейними відносинами здійснюється за допомогою права на таємницю приватного життя їх учасників, їх права на особисту свободу та недопустимості свавільного порушення прав що стосується сімейного життя (частина четверта статті 7) та інше [10].

Конституційний Суд України говорить про те, що визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи неможливо у сферах особистого та сімейного життя, тому що ці права є природними правами людини, які не є вичерпними‚ і здійснюються в різних динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, явищах, стосунках, подіях. Право на приватне та сімейне життя є важливою цінністю, необхідною для всілякого розкриття людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на самостійне буття в незалежності від органів місцевого самоврядування, держави, юридичних і фізичних осіб [6].

Сам Європейський Суд з Прав Людини дуже часто говорить, що не має значення, чи він досліджує справу з точки зору позитивних або негативних обов'язків, оскільки у всіх випадках має бути досягнута чесна рівновага між конкурентними інтересами: «Чи здійснено аналіз справи з точки зору позитивного зобов'язання держави, вжити розумних і належних заходів для захисту прав заявників або в аспекті втручання державної влади, застосовні принципи значною мірою схожі. У всіх випадках необхідно враховувати чесний баланс між конкуруючими інтересами особи та спільноти» (див. справи: Hatton and Others v. the United Kingdom (2003), (§ 98) 11]; Lуpez Ostra v. Spain (1995), (§ 51) 12]; Powell and Rayner v. the United Kingdom (1990), (§ 42) 13]).

Буває так, що відкритим Суд залишає питання про те, чи йдеться про негативне чи позитивне зобов'язання (Hatton and Others v. the United Kingdom (2003), (§ 119) 11]), не вважаючи себе зобов'язаним вирішувати, чи підходить певний випадок в одну чи іншу категорію. Як зазначає М. Флорцак-Ватор (M. Florczak-W№tor) з посиланням на справу Powell and Rayner v. the United Kingdom (1990), в статті 8 Конвенції, незважаючи на те, чи буде розглянуто цю справу з точки зору позитивного зобов'язання держави вжити розумних і правильних заходів для забезпечення усіх наданих прав заявників, або з точки зору «втручання органу державної влади», що є виправданим відповідно до частини 2 статті 8 ЄКПЛ, застосовні принципи загалом схожі 14]. В обох контекстах потрібно враховувати правильний баланс між конкуруючими інтересами особи та спільноти в цілому; а також в обох контекстах держава користується відповідною свободою розсуду у встановленні кроків, які необхідно вжити для правил, які встановлені Конвенціїєю.



Розділ 2. Характеристика позитивних обов'язків держави у сфері прав людини

Одну з перших у вітчизняній юридичній науці і майже єдину спробу теоретичного аналізу вчення про позитивні відносини держави у галузі прав людини зробив С.В. Шевчук [15]. Загалом, не тільки вчення, але і сама побудова «позитивних відносин держави» (від англ. Positive відповідальності, асоціація) залишається маловідомою вітчизняному правознавцю.

У західноєвропейській правовій науці концепція позитивних зобов'язань держави згадується вже у працях кінця ХІХ -- початку ХХ ст. Так, класична робота Л. Дюгі «Конституційне право. Загальна теорія держави» (1908 р.) містить окремий підрозділ «Позитивні зобов'язання держави», в якому автор теорії солідаризму вказує, що «крім того, що держава не може вчинювати певних дій, є дії, які вона повинна вчиняти; є позитивні зобов' язання, які покладаються на неї; є закони, які вона повинна видавати. Передовсім держава має надати всім безкоштовно мінімум освіти. Держава має видавати закони, які сприяють праці; має забезпечити лікування хворим; засоби для існування особам похилого віку, слабким та невиліковно хворим; і всім, зрештою, мінімум розумової культури, оскільки це виступає першою умовою можливості для кожного розвивати свою розумову та моральну діяльність» [16].

Позитивні права людини закріплюють позитивний аспект свободи, їх реалізація неможлива без відповідних спільних дій державних органів. Сюди входять соціальні права (іноді їх називають соціальними намірами або "соціальними цілями"), економічні та індивідуальні культурні права: право на працю, відпочинок, соціальний захист, здоров'я, гідний рівень життя та інші. Якщо права використовуються позитивними відносинами з державами, які в широкому контексті передбачають активні дії держави, спрямовані на їх затвердження, захист та просування [2, с. 33].

Хоча практика Європейського суду не формує загального визначення позитивних відносин держави, вона може бути реконструйована на основі конкретних рішень Суду, що створює цілісне бачення концепцій таких відносин. Основною характеристикою позитивних відносин між державою є те, що вони, по суті, вимагають від національних органів влади запровадити необхідні засоби гарантування прав людини, а точніше - вжити прийняті (розумні) та необхідні засоби захисту цих прав [17].

М.В. Буроменський, враховуючи позитивні зв'язки з державою, не повинен керуватися законодавством, яке передбачає повну міру сприяння традиційним правам і свободам, а також вживати всіх необхідних заходів для того, щоб це насправді працювало, і не залишалося на папері. Правила повинні бути надані не лише де-юре, але й де-факто [18]. У той час, коли держава може вільно вибирати конкретні заходи, які застосовуватимуться до повного та ефективного захисту правозахисників. Як підкреслює С.В. Шевчук, позитивні відносини держави не можна трактувати як визначення конкретних засобів чи конкретних дій держави. Єдиним критерієм визначення того, що підтримує державу в особі її авторитетів у цих відносинах, є ефективність її дій у конкретних ситуаціях [15].

Серед позитивних зобов'язань держави розрізняють «субстантивні» («сутнісні», англ. -- «substantive») та процедурні зобов'язання держави [19]. Критерій, який покладено в основу їх розмежування, полягає в характері дій, що очікуються від держави. Субстантивними є зобов'язання, які вимагають предметних засобів, необхідних для повного володіння та користування гарантованими правами людини, наприклад, закріплення належних правил (інструкцій), які регламентують випадки втручання з боку поліції, забороняють жорстоке поводження чи примусову працю, передбачають належне обладнання закладів пенітенціарної системи та ін.

Процесуальні зобов'язання держав вимагають від них належної організації національних правових процедур з метою кращого захисту осіб та забезпечення належних правових засобів захисту від порушень прав людини. Ці зобов'язання, зокрема, забезпечують ефективне, оперативне та оперативне розслідування випадків порушення прав людини незалежними компетентними особами.

Оскільки концепція позитивних зобов'язань у порівнянні з класичною ліберальною теорією прав людини веде до розширення вимог до державної діяльності у галузі прав людини, надзвичайно важливо вивчити нормативні основи позитивних зобов'язань, включаючи їх закріплення в Європейській конвенції. Певні позитивні зобов'язання випливають із положень деяких статей Європейської конвенції, що містять відповідне право (зокрема, положення про захист права кожного на життя) (стаття 2 Конвенції), щодо забезпечення умов в місцях позбавлення волі (ст. 3 Конвенції), про надання безоплатної правової допомоги та безкоштовних перекладачів у контексті права на справедливий суд (стаття 6 Конвенції), про проведення вільних виборів (стаття 3 Першого Протоколу) [7].

Загальною правовою основою позитивних зобов'язань держави в рамках європейської системи прав людини є ст. 1 "Зобов'язання поважати права людини" Європейської конвенції, де чітко зазначено, що держави гарантують кожному, хто знаходиться під їх юрисдикцією, права і свободи, передбачені Конвенцією. Практика Європейського суду показує, що ця стаття є не просто "наріжним каменем" усієї загальноприйнятої системи, а незалежним джерелом загальних зобов'язань держави у галузі прав людини, включаючи правову основу позитивних зобов'язань. Слід також зазначити сучасну тенденцію до виведення позитивних зобов'язань із "комбінації" конкретних положень про права людини Європейської конвенції та загального принципу "верховенства права", який Європейський суд вважає " один з основних принципів демократичного суспільства " природно властивим всім статтям Конвенції [2, с. 37].

Виходячи з конкретних положень Європейської конвенції або їх поєднання з положеннями ст. 1 Конвенції або загальних принципів європейського права, всі позитивні зобов'язання держави мають одну і ту ж мету - ефективне застосування Європейської конвенції та, загалом, ефективність прав, які вона гарантує. Найкращою ілюстрацією такого підходу на сьогоднішній день є рішення у справі Ейрі проти Ірландії (1979), де Європейський суд висловив загальновідому правову позицію, згідно з якою "Конвенція прагне гарантувати не права, які є теоретичними чи ілюзорними, а права, які практичні та ефективні".

Особливої уваги заслуговує також проблема позитивних зобов'язань держави в аспекті "горизонтальних дій" прав людини. Сучасна українська наука часто ігнорує той факт, що в класичній доктрині природного права категорія "права людини" лежить у площині взаємодії особи та держави1, і це через позитивні зобов'язання держави щодо забезпечення прав людини та основоположні свободи у відносинах між особами (так звана доктрина "Drittwirkung") питання прав людини ретранслюються в горизонтальні відносини між особами та їх об'єднаннями [2, с. 38].



Розділ 3. Роль і місце органів державної влади як суб'єктів захисту прав людини і громадянина

3.1 Система органів державної влади у сфері забезпечення прав людини

В Україні існує досить розгалужена система органів державної влади, що забезпечують дотримання прав людини.

Відповідно до статті 75 Кримінального кодексу, Верховна Рада України є єдиним законодавчим органом в Україні [20].

Впроваджуючи норми міжнародного права у національне законодавство, Верховна Рада не лише визнає та впроваджує в Україні міжнародні стандарти у сфері консолідації та захисту права людини на повагу власної гідності, а й вдосконалює механізм реалізації цього права. Оскільки національне законодавство, що закріплює право на повагу гідності, не містить необхідних визначень та деталей відповідних правил для повного розуміння змісту такого права, норми міжнародних документів відіграють значну роль у закріпленні цього права. Міжнародні документи більш чітко визначають випадки, коли може бути порушення права людини на повагу до гідності, що забезпечує краще розуміння сутності права та сприяє впровадженню міжнародних стандартів для забезпечення та захисту права людини на повагу до гідність [21]

Не менш важливою функцією Верховної Ради у захисті права людини на повагу власної гідності є складова функція. Рівень гарантування прав людини загалом і права кожного на повагу гідності, зокрема, залежить від того, наскільки правильно, чітко, законно та оперативно він виконує свою складову функцію. Верховна Рада України наділена повноваженнями нормативного регулювання діяльності державних органів, формування судових органів та прокуратури [22, с. 262].

Пріоритетною функцією Верховної Ради України є законодавча. Слід зазначити, що будь-який закон, прийнятий Верховною Радою, допомагає захистити права, свободи та обов'язки людини і громадянина, зменшуючи кількість прогалин у діяльності певного державного органу, особи, групи осіб та інших можливих юридичних осіб. У цьому випадку схема стає зрозумілішою, що державній владі дозволено те, що прямо визначено законом, а особі - все те, що не заборонено законом.

Не менш важливою функцією Верховної Ради у забезпеченні захисту прав людини є установча функція. При її здійсненні слід виділити такі напрямки парламентської діяльності: участь у формуванні органів виконавчої влади; формування судових органів; створення парламентських структур; участь у формуванні інших державних організацій; вирішення питань територіального устрою України та забезпечення формування органів місцевого самоврядування. Належний рівень прав людини залежить від того, наскільки правильно, чітко, законно та оперативно Парламент України виконує свою установчу функцію. Верховна Рада України уповноважена регулювати діяльність державних органів, формування судової влади та прокуратури.

Ще однією функцією Верховної Ради у забезпеченні захисту прав і свобод громадян є функція парламентського контролю, де поряд із зазначеним вище напрямом контролю за правами людини можна визначити не менш важливу, з погляду забезпечення прав людини напрями контрольної діяльності Верховної Ради України а саме: контроль за Кабінетом Міністрів України; бюджетно-фінансовий контроль; запит народного депутата на пленарному засіданні Верховної Ради України. Здійснення парламентського контролю за певними питаннями безпосередньо або через тимчасові спеціальні та тимчасові слідчі комісії [21].

Незалежність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини гарантується ст. 20 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", згідно з яким втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форм власності) та їх посадових осіб та службовим особам у діяльність Уповноваженого заборонено [22].

Уповноважений з прав людини з іншими установами та організаціями полягає в тому, що його діяльність не призводить до перегляду компетенції державних органів. Уповноважений діє по-своєму і методу, і рекомендаційний характер його звернень не зменшує можливості його впливу на відновлення порушених прав і свобод, що можливо лише при високому рівні правової культури відповідних посадових осіб [23, с. 238].

Основною функцією Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є контроль і нагляд, який визначений у наступних сферах діяльності

- здійснення непрямого парламентського контролю за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина на території України та в межах її юрисдикції на постійній основі;

- контроль за дотриманням Конституції України, законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Криму щодо прав і свобод людини та громадянина.

- перевірка стану дотримання встановлених прав і свобод людини та громадянина відповідними державними органами, в тому числі, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність;

- направлення звернень громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, що діють в їх інтересах, до органів, до компетенції, яких належить справа, та здійснення контролю за розглядом цих звернень;

- прийняття рішення про необхідність перевірки діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності з правом вимагати від посадових та службових осіб цих органів, залучення, відбір спеціалістів для участі в інспекції , проведенні експертиз та наданні відповідних висновків [23].

Діяльність Уповноваженого сприяє створенню засобів захисту прав і свобод людини і громадянина, а також не скасовує їх та не перевіряє компетенцію державних органів, що забезпечують захист та поновлення порушених прав і свобод. У науковій літературі зазначається, що Уповноважений, не створюючи повноцінних змін у нормах або не скасовуючи прийняття рішень, через такі характеристики, як відкритість, доступність, об'єктивність і неупередженість щодо "позивача та відповідача", неформальність використовуваних методів є досить авторитетним і результативним засобом забезпечення прав і свобод людини і громадянина - реальним і діючим.

Президент України відіграє значну роль в інституційному та організаційному механізмі забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина. З діяльності Президента України в правовому полі багато що пов'язано з реалізацією політичних, особистих, соціально-економічних прав людей та громадян, забезпеченням їх економічної та іншої безпеки.

Гарант поваги прав і свобод людини і громадянина, відповідно до ст. 102 Конституції України, є Президентом України. Президент України, діючи на підставі, в межах повноважень і способами, передбаченими Конституцією і законами України, має забезпечити такий конституційний правопорядок, такий рівень ефективності державного механізму, за якого закріплене в Основному Законі право людини на повагу до її гідності могло б безперешкодно реалізовуватися [123, с. 176].Президент України має низку юридичних можливостей впливати на рівень забезпечення та реалізації прав і свобод людини і громадянина та повагу людської гідності.

Для виконання своїх завдань Президент наділений Конституцією України низкою повноважень щодо впливу на діяльність органів, які входять до всіх гілок влади, таким чином Президент має законодавчо встановлену можливість здійснювати нагляд за дотриманням права людини на повагу до її гідності у діяльності усіх органів влади [124].

Обов'язок забезпечення прав і свобод людини і громадянина покладений і на Кабінет Міністрів України, що як вищий орган виконавчої влади покликаний здійснювати захист прав людини як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовувати і контролювати їх в цьому напрямі [125, с. 290].

Кожне міністерство, будь-який інший центральний орган виконавчої влади вживає заходів з реалізації прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в певній сфері відповідно до своїх повноважень. Зокрема, право людини на повагу до гідності тісно пов'язане із соціально-економічними правами, такими як право на достатній життєвий рівень, право на працю, на відпочинок тощо. А тому не останню роль в забезпеченні реалізації права людини на повагу до її гідності відіграють Міністерство соціальної політики України, Міністерство економічного розвитку і торгівлі України та інші центральні органи виконавчої влади, які в своїй діяльності покликані створювати умови для безперешкодної реалізації кожним своїх прав та законних інтересів.

Важливу роль у забезпеченні дотримання права кожного на повагу до його гідності відіграє судова гілка влади України. Саме суди розглядають та вирішують переважну більшість справ, пов'язаних з порушенням права людини на повагу до її гідності. Виконуючи обов'язки із забезпечення реалізації права людини на повагу до гідності, суди здійснюють їх захист шляхом об'єктивного розгляду звернень громадян у разі його порушення. Порядок такого звернення сформульовано в Конституції та законах України. При цьому звернення до суду для захисту конституційного права людини на повагу до гідності безпосередньо на підставі Конституції України гарантується [126, с. 433].

На думку В. Лазарєва, Конституційний Суд самим фактом свого створення і діяльності покликаний гарантувати політичну і правову стабільність суспільного життя, надійно охороняти права і свободи громадян, захищати, а не засуджувати. В центрі його юрисдикції - основні громадянські права та людська гідність [127, с. 72].



3.2 Юридичні гарантії захисту прав людини в Україні органами державної влади

У юридичній науковій літературі існують різні класифікації гарантій прав і свобод людини та громадянина. Серед них можна виділити такі, що більш чітко та всебічно відображають їх сутність. Так, П.М. Рабінович поділяє гарантії прав і свобод на загальносоціальні та спеціальні. До загальносоціальних належать: економічні, політичні, духовно-ідеологічні. Спеціальні - це встановлені державою юридичні норми, які спрямовані на забезпечення прав людини, а також практична діяльність із застосування цих норм та правозастосовні акти відповідних органів влади [90, с. 7-8].

В.Ф. Погорілко ділить гарантії на дві основні групи: загальносуспільні (загальносоціальні) та юридичні. Своєю чергою, поміж загальносуспільних гарантій учений розрізняє політичні, економічні, соціальні та духовні (культурні) гарантії, тобто відповідно до суспільних систем - політичної, економічної, соціальної, культурної (духовної), які склалися й функціонують у суспільстві [93, с. 41].

К.Г. Волинка називає загальні та правові гарантії, при цьому зауважує, що юридичні гарантії прав і свобод особи поділяються на нормативно-правові та інституційно-організаційні [117, с. 8-9]. Також необхідно зазначити, що в юридичній науці існують й інші підходи до класифікації гарантій прав і свобод людини та громадянина.

Загальносоціальні гарантії класифікуються на економічні, політичні та ідеологічні.

1. Соціально-економічні гарантії займають доволі важливе місце в системі конституційного регулювання. Вони припускають відповідне середовище і матеріальну основу, які здатні забезпечити використання наданих прав. На перших порах переходу до ринкової економіки законодавець не виявляв великого прагнення визнати чільну роль цього виду прав людини. Пізніше така тенденція зазнала суттєва зміна. На перше місце вийшло право на свободу підприємництва, що відображає сучасну соціальну політику в сфері виконання господарських функцій держави.

Конституції України основою господарсько-економічної діяльності визнається приватна власність. Слідом за цим виникає і конституційний обов'язок органів державної влади забезпечувати недоторканність приватної власності, свободу економічної діяльності і підтримку конкуренції. Забороні піддається лише монополізація такої діяльності і недобросовісна конкуренція. Проголошується рівність всіх форм власності і рівний їх захист.

2. Політичні гарантії включають в себе стан демократичних інститутів і форм, реальне використання громадянами своїх прав і свобод, суверенітет і всевладдя народу, свободу виборів, політичний плюралізм, рівноправність партій і політичних організацій, пріоритет особистості на основі верховенства права. Політичні права належать не особі, а лише громадянам конкретної держави. Тільки вони мають можливість брати участь у громадському та політичному житті країни. До числа політичних гарантій належать: право на об'єднання, включаючи право створювати професійні спілки; збиратися мирно, без зброї, проводити мітинги, збори; брати участь в управлінні справами держави; звертатися до органів державної влади для захисту своїх прав тощо.

3. Ідеологічні (духовні) гарантії - це політичний плюралізм, культурний, науковий і творчий потенціал суспільства, відсутність расової, національної та релігійної ворожнечі, високий рівень суспільної та індивідуальної правосвідомості, моральних установок громадян, ідеологічна багатоманітність, свобода творчості, використання духовних цінностей усіма членами суспільства.

За суб'єктами (інститутами), які забезпечують права і свободи людини і громадянина, виокремлюють:

- парламентські гарантії . Верховна Рада України бере активну участь у процесі реалізації прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Шляхом прийняття законодавчих актів вона визначає права і свободи людини і громадянина та їх гарантії, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства, права корінних народів і національних меншин, основи соціального захисту, засади регулювання праці і зайнятості, основи шлюбу і сім'ї, правовий режим власності, правові засади підприємництва (ч. 1 ст. 92) тощо.

- гарантії глави держави. Президент України виступає гарантом прав і свобод людини і громадянина (ст.102 Конституції України). Президент безпосередньо приймає рішення про надання громадянства і виходу з нього, про надання притулку в Україні, здійснює помилування (п. 26 ст. 106). У деяких випадках він виступає поручителем прав і свобод особи опосередковано (так, відповідно до пп. 6, 7 ст. 106 Президент проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою, призначає позачергові вибори до Верховної Ради України);

- урядові гарантії. Основними напрямами діяльності Кабінету Міністрів України (уряду) щодо захисту прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 Конституції) визнаються: вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (п. 2); забезпечення проведення політики у сфері праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування (п. 3); здійснення заходів щодо забезпечення громадського порядку, боротьби зі злочинністю (п. 7)

- судові гарантії. Права і свободи людини захищаються судом (ч. 1 ст. 55 Конституції). Кожна людина має право звернутися до суду, якщо її права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається (ст. 124 Конституції). Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, якщо воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Висновки

Отже, проаналізувавши все вищезазначене, можна стверджувати, що обов'язки держави у сфері прав людини поділяються на негативні та позитивні. Негативні зобов'язання держави передбачають її обов'язок утримання від порушень прав людини, будь-яких форм неправомірного втручання у їх реалізацію, тоді як позитивні зобов'язання вимагають від національних органів влади вжити прийнятних (розумних) та належних заходів, спрямованих на забезпечення, захист та сприяння здійсненню прав людини. Позитивні права людини закріплюють позитивний аспект свободи, їх реалізація неможлива без відповідної забезпечувальної діяльності з боку державних інституцій. В України функціонує достатньо розгалужена система органів державної влади, які забезпечують дотримання прав людини. У юридичній науковій літературі існують різні класифікації гарантій прав і свобод людини та громадянина. Видіяють загальносуспільні (загальносоціальні) та юридичні гарантії; загальні та правові гарантії. Загальносоціальні гарантії, в свою чергу, класифікуються на економічні, політичні та ідеологічні. За суб'єктами (інститутами), які забезпечують права і свободи людини і громадянина, виокремлюють:парламентські гарантії, гарантії глави держави, урядові гарантії та судові. Стосовно органів, які забезпечують дотримання прав людини, то це є повноваженнями Верховної Ради України, Кабінеку Міністрів України, інших органів виконавчої влади, судової гілки влади та Уповноваженого Верхновною Радою з прав людини.



Список використаної літератури

1. Христова Г. Конструкція зобов'язань держави у сфері прав людини: порівняльний аналіз міжнародних та європейських підходів. Вісник Національної академії правових наук України. 2014. № 4 (79). С. 25-36.

2. Христова Г. О. Позитивні зобов'язання держави в сфері прав людини як новий напрям дослідження у вітчизняній теоретичній юриспруденції. Вісник Академії правових наук України. 2012. № 2 (69). С. 30-41.

3. Lavrysen L. Human rights in a positive State: rethinking the relationship between positive and negative obligations under the European Convention on Human Rights. Cambridge--; Antwerp; Portland--: Intersentia, 2016. 428 p

4. Навчально-методичний посібник для тренерів навчального курсу для суддів «Застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя». - К.: ВАІТЕ, 2017. - 192 с.

5. Завальний А. М. Негативні та позитивні зобов'язання як умови судових гарантій прав людини [Електронний ресурс] - Режим доступу до ресурсу: http://elar.naiau.kiev.ua/bitstream/123456789/14065/1.

6. Рішення Конституційного Суду України № 2-рп/2012від 20.01.2012 р. у справі № 1-9/2012 // База даних «Законодавство України»/ВР України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v002p710-12#n51.

7. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року // Урядовий кур'єр. - 2010. - № 215.

8. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/go/995_043.

9. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 № 435-IV// Відомості Верховної Ради України, 2003, № 40-44. - Ст. 356.

10. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 21-22.

11. Case of Hassan v. the United Kingdom (Application no. 29750/09) = [Справа «Хассан проти Сполученого Королівства»]: Judgment European Court of Human rights (Grand Chamber), Strasbourg, 16 September 2014 (merits). HUDOC: database. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{“fulltext”: [“\”CASE%20OF%20HASSAN%20v.%20THE%20UNITED%20KING-440 DOM\””],”documentcollectionid2”:[“GRANDCHAMBER”,”CHAMBER”],”itemid” :[“001-146501”]}.

12. Case of Lopez Ostra v. Spain (Application no. 16798/90) = [Справа «Лопез Остра проти Іспанії»]: Judgment European Court of Human rights, Strasbourg, 09 December 1994 (merits and just satisfaction). HUDOC: database. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{“fulltext”:[“Lopez%20Ostra%20v%20Spain”], ”documentcollectionid2”:[“CHAMBER”],”itemid”:[“001-57905”]}

13. Case of Powell and Rayner v. United Kingdom (Application no. 9310/81) = [Справа «Пауел та Рейнер проти Сполученого Королівства»]: Judgment European Court of Human rights, Strasbourg, 21 February 1990 (merits). HUDOC: database. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng#{“fulltext”: [“Powell%20and%20Rayner%20v%20United%20Kingdom”],”documentcollectionid 2”:[“CHAMBER”],”itemid”:[“001-57622”]}.

14. Florczak-W№tor M. The Role of the European Court of Human Rights in Promoting Horizontal Positive Obligations of the State. International and Comparative Law Review. 2017. Vol.--17, no. --2. P. 39-53. URL: https://www.researchgate.net/publication/324070913_The_Role_of_the_European_Court_of_Human_Rights_in_Promoting_Horizontal_Positive_Obligations_of_the_State.

15. Шевчук С. Концепція позитивних обов'язків держави у практиці Європейського суду з прав людини / С.В. Шевчук // Право України. - 2010. - № 2. - С. 55-64.

16. Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства: репр. воспроизведение изд. 1908 г. / Л. Дюги. - Одесса: Юрид. лит., 2005. - С. 906-911.

17. Akandji-Kombe J.-F. Positive obligations under the European Convention on Human Rights. A guide to the implementation of the European Convention on Human Rights / J.-F. Akandji-Kombe. - Council of Europe: Human rights handbooks, 2007. - Р. 6, 7.

18. Буроменский М.В. Обращение в Европейский суд по правам человека (практика Суда и особенности украинского законодательства) [Електронний ресурс] / М.В. Буроменский. - Режим доступу: http://www.judges.org.ua/seminar9-2.htm.

19. Akandji-Kombe J.-F. Types of positive obligation: the «procedural» and the «substantive» / J.-F Akandji-Kombe //Positive obligations under the European Convention on Human Rights. A guide to the implementation of the European Convention on Human Rights. - Council of Europe: Human rights handbooks, 2007. - Р. 16-17.

20. Конституція України від 28 червня 1996 р. //Відомості Верховної Ради України.-1996.-№ 30.-ст. 141.

21. Стахура Б.І. Роль органів державної влади у забезпеченні прав людини і громадянина в демократичному суспільстві: теоретико-правовий вимір: дис. канд. юрид. наук.: 12.00.01 / Старуха Богдан Ігорович; Львівський державний університет внутрішніх справ. - Л., 2016. - 180 с.

22. Колодій А.М. Права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні / А.М. Колодій, А.Ю. Олійник. - К.: Правова єдність, 2008. - С. 262.

23. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України від 23 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 20. - С. 99.

24. Виконавча влада і адміністративне право / За заг.ред. В.Б. Авер'янова. - К.: Видавничий Дім «Ін-Юре», 2002. - С. 238.

25. Погорілко В.Ф. Органи державної влади України / В.Ф. Погорілко. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького, 2002. - С. 251.

26. Валевський О. Окремі аспекти визначення функцій механізму стримувань і противаг у розвитку політичної системи / О. Валевський // Збірник наукових праць Національної академії державного управління при Президенті України. - 2008. - № 1. - С. 147-154.

27. Кравченко В. В. Конституційне право України / В.В. Кравченко. - К.: Атіка, 2007. - С. 290.

28. Совгиря О.В. Конституційне право України / О.В. Совгиря, Н.Г. Шукліна. - К.: Юрінком Інтер,2007. - С. 433.

29. Савенко М.Д. Конституційний Суд і омбудсман у державному механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина / М.Д. Савенко // Вісник Конституційного Суду України. - 2000. - № 1. - С. 72.

30. Богачова Л.Л. Юридичні гарантії прав і свобод людини і громадянина в європейському та національному праві [Електронний ресурс] /Л. Л. Богачова. - Режим доступу: https://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/3235/1/Bogacheva_56.pdf.

Размещено на Allbest.ru

...