Особливості інституту доказування в цивільному судочинстві

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Університет ДФС України

Особливості інституту доказування в цивільному судочинстві

Л.О. Самілик, к.ю.н., доцент

Анотація

Ключові слова: процес доказування, засоби доказування, докази, письмові, речові, електронні докази, висновок експерта, показання свідків.

Аннотация

Л.А. Самилык. Особенности института доказывания в гражданском судопроизводстве

В статье исследуются актуальные вопросы введения новелл и изменений с гражданским процессуальным законодательством, а именно особенности института доказывания в гражданском судопроизводстве. Сосредоточено внимание на процессуальных аспектах представления доказательств, конкретизируются средства доказывания и процедура их исследования.

Ключевые слова: процесс доказывания, средства доказывания, доказательства, письменные, вещественные, электронные доказательства, вывод эксперта, показания свидетелей.

Annotation

L.Samilyk. Features of the institute of evidence in the civil judicial

The present article deals with the actual issues of introduction of short stories and changes to civil procedural legislation, namely, the peculiarities of the institute of proof in civil legal proceedings. Focused attention is paid to the procedural aspects of providing evidence, specifies the means ofproof and the procedure for their investigation.

Key words: process of proof; means of proof; proofs; written, real, electronic evidence; expert opinion; testimony of witnesses.

Постановка проблеми

Метою дослідження є висвітлення проблемних питань правового регулювання і правозастосування, пов'язаних із доказовою діяльністю суду та учасників справи, а також розробка пропозицій щодо їхнього вирішення.

Доказування є основним способом пізнання фактичних обставин справи, що підтверджують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. У процесі доказової діяльності суду та учасників справи можна простежити реалізацію основних принципових положень судочинства, без належного підтвердження обставин учасник справи не зможе довести свою правоту та не отримає бажаного результату зі справи, від повноти та якості процесу доказування залежить постанова правильного й обґрунтованого рішення. Особливої актуальності ця тематика дослідження набуває в процесі правозастосування нововведень та змін, яких зазнало процесуальне законодавство, і в частині доказування зокрема.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Досліджували особливості процесу доказування в цивільному судочинстві в різних аспектах науковці: Л.С. Буряк, О.Ю. Гусєв, А.С. Зеленяк, А.Ю. Каламайко, Т.М. Кучер, О.М. Лазько, Т.І. Лежух, С.Я. Фурса, С.А. Чванкін та інші. Проте, незважаючи на достатню кількість наукових досліджень у сфері цього інституту, є потреба в правовому аналізі та тлумаченні особливостей застосування окремих положень цивільно-процесуального законодавства, що стосуються процесу доказування, зокрема щодо обов'язку суду витребовувати докази, строків їхнього подання, особливостей визнання обставин справи, подання та дослідження електронних доказів під час здійснення правосуддя у цивільних справах тощо.

Виклад основного матеріалу дослідження

Цивільне процесуальне доказування - це розумова та процесуальна діяльність суду й інших учасників цивільного процесу, що спрямована на встановлення істини у конкретній справі і вирішення спору між сторонами [1, с. 133]. Доказова діяльність кожного із суб'єктів має свою специфіку, що залежить від характеру їхньої заінтересованості у вирішенні справи, цілях участі у процесі та виконуваних процесуальних функціях, процесуальному стані.

У цьому аспекті привертають увагу та потребують збалансованості норми ЦПК України, що закріплюють співвідношення функцій сторін та суду під час доказової діяльності. Зокрема, поряд з принциповими положеннями про те, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1 ст.12 ЦПК), обов'язок доказування покладається на сторін (ч.3 ст.12, ч. 1 ст.81 ЦПК) і збирання доказів у цивільних справах за загальним правилом не є обов'язком суду (ч.2 ст.12 ЦПК), суд наділений можливістю у виключних випадках збирати докази за власною ініціативою (ч.7 ст.81 ЦПК), зокрема:

1) право суду збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена (ч.2 ст.13 ЦПК);

2) право суду витребувати з власної ініціативи докази, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів (ч.7 ст.81 ЦПК) [2].

Аналізуючи ці правові норми, відмітимо, що певною мірою може здаватися, що такі можливості суду можуть порушувати розумний баланс принципів змагальності сторін, рівності їхніх прав та інтересів. Проте потрібно розуміти, що активність сторін відбиває приватноправові засади змагального процесу, а активність суду - публічно-правовий інтерес в ефективності відправлення правосуддя. І якщо раніше приватноправовим інтересам заінтересованої особи у цивільному судочинстві віддавалася перевага у регламентації інституту доказування, то наразі законодавець зважає також і на публічно- правові інтереси в межах зазначеного інституту. Разом з тим, на нашу думку, забезпечується реалізація принципу пропорційності та досягається розумний баланс приватних і публічних інтересів. процесуальний доказовий цивільний судочинство

Актуальною завжди залишається дискусія щодо розуміння подання доказів як права або обов'язку сторін. Дійсно, на перший погляд, положення ЦПК є дещо суперечливими. Так, п.2 ч.1 ст.43 ЦПК передбачає право учасників справи подавати докази, п.4 ч.2 ст.43 ЦПК - їхній обов'язок подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази, а ст.81 ЦПК регламентує правило розподілу обов'язків із доказування (тягаря доказування) між сторонами [2].

Д. Луспеник вважає, що у цьому випадку потрібно виходити з різної природи обов'язків щодо доказування, регламентованого ч.1 ст.81 ЦПК, відповідно до якої кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, та обов'язку учасників справи подавати усі наявні у них докази, закріпленому у п.4 ч.2 ст.43 ЦПК. Положення ст.81 ЦПК відбивають приватноправові засади змагальності цивільного процесу, відповідно до чого тягар доказування цілком покладається на сторони. У такому контексті зазначений обов'язок з доказування характеризується специфічністю та виникає тоді, коли особа реалізує своє право на судовий захист. При цьому особа наділена правом самостійно обирати коло доказів, на які вона посилається і подає до суду виходячи із своєї процесуальної заінтересованості та позиції у справі. Поряд з цим таке право сторони також має свої межі. Тоді, коли особа використовує свої процесуальні права у сфері доказування всупереч їхньої мети, діє недобросовісно, то починає зачіпатися загальний публічно-правовий інтерес в ефективному відправленні правосуддя, що повинно мати наслідком відповідну реакцію суду [3]. Розділяємо погляди автора щодо різної правової природи зазначених норм, оскільки під обов'язком доказування і подання доказів мається на увазі, що саме на сторони покладається активна роль у збиранні і формуванні доказового матеріалу зі справи, проте примусити подати певний доказ буде всупереч принципу диспозитивності, а тому розглядаємо подання доказів зі справи швидше як право сторін.

Особливістю оновленого цивільно-процесуального законодавства є посилення ролі та значимості підготовчих дій, а тому основна частина роботи щодо збирання доказів і їхнього подання реалізується саме на стадії, яка передує підготовчому судовому засіданню (зокрема, під час подання заяв за сутністю справи) та безпосередньо на ньому. Адже саме на цьому етапі ЦПК зобов'язує сторони подати клопотання, заява яких пізніше не допускається. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи [2]. До того ж ЦПК України встановлює обов'язок для особи, яка подає докази до суду, попередньо надіслати їхні копії (крім речових доказів, а також випадків, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду електронною формою, або є публічно доступними) іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їхніх копій іншим учасникам справи.

Проте ЦПК України не деталізує, в якій формі може бути таке підтвердження надіслання доказів та інших заяв за сутністю іншим учасникам справи, а також за чий рахунок повинні надсилатися копії доказів. Потрібно припустити, що оскільки ЦПК України не містить обов'язкової вимоги щодо подання до суду учасником справи доказів отримання таких документів іншою стороною, то, відповідно, підтвердженням надіслання учасником справи доказів та заяв за сутністю іншому учаснику справи вважатиметься документ про направлення (відправлення) таких документів іншій стороні (накладна або декларація будь-якої кур'єрської служби доставки, нової пошти) за умови про оплату послуг за доставку цих документів за рахунок саме тієї особи, якій ці документи адресовані.

Разом з тим у ст.82 ЦПК України містяться два положення, які потребують теоретичного обґрунтування. Зокрема, у ч.5 ст.82 ЦПК України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, не доказуються під час розгляду іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Водночас ч.7 ст.82 ЦПК України передбачає, що правова оцінка, надана судом певному факту, під час розгляду іншої справи не є обов'язковою для суду. Між цими нормами, звичайно, є взаємозв'язок. Однак може виявитись, що докази, на підставі яких встановлені ці обставини, спростовані в іншому судовому розгляді. Тобто з'явилися докази, які дозволяють зробити нову, іншу оцінку певному юридичному факту. Таким чином, під час розгляду іншої справи суд, відповідно до ч.7 ст.82 ЦПК, не зобов'язаний дотримуватись правової оцінки певного факту, яку дав інший суд. Очевидно, що співвідношення чч.5, 6 ст.82 ЦПК і ч.7 ст.82 ЦПК повинно одержати більш ґрунтовну оцінку в судовій практиці, бо, на перший погляд, тут існує певна колізія. У першу чергу, потрібно з'ясувати, в чому полягає різниця між певним фактом і його правовою оцінкою та встановленими судом обставинами справи щодо певної особи.

Також за загальним правилом обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їхнього визнання. Відмова від визнання обставин ухвалюється судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з іншою стороною (чч.1, 2 ст.82 ЦПК). Зазначене положення, безперечно, спрямоване на забезпечення передбачуваності процесуальної поведінки сторін спору та унеможливлення отримання процесуальних переваг недобросовісної сторони спору. Тобто у тих випадках, коли факти не потребують доказування, оскільки є визнаними, йдеться про допущення ймовірності певного факту. Використання імовірних знань можливе і тоді, коли висновки суду, викладені у рішенні, засновані на фактах, які підтверджені доказами, наданими сторонами з урахуванням розподілу між ними обов'язку з доказування: якщо сторона, на яку внаслідок правової презумпції покладено обов'язок з доказування певного факту, не виконає його, факт вважатиметься не доведеним. Тому істина досягається не тільки повним і всестороннім дослідженням обставин справи, а й полягає в пізнанні динаміки дій і станів розглядуваної справи, оцінки їх суддею [4].

Ключовим атрибутом процесу доказування є засоби доказування, які визначаються п.2 ст.76 ЦПК України, ними є:

1) письмові, речові й електронні докази;

2) висновки експертів;

3) показання свідків [2].

Потрібно зазначити, що в ЦПК України значно розширено критерії, яким повинні відповідати докази. Ними є:

а) належність доказів (докази повинні містити інформацію щодо предмета доказування);

б) допустимість доказів (суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом);

в) достовірність доказів (докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи);

г) достатність доказів (докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування) [2].

Аналізуючи засоби доказування, помітним є виключення з їхнього числа пояснень сторін та третіх осіб (порівняно з попередньою редакцією ЦПК України), проте ст.93 ЦПК України надається можливість учаснику справи поставити в першій заяві за сутністю справи, що ним подається до суду, не більше десяти запитань іншому учаснику справи про обставини, що мають значення для справи, в письмовій формі. Таке право є досить позитивною тенденцією, оскільки надає можливість проаналізувати докази протилежної сторони, здійснити зіставлення власної позиції з позицією протилежної сторони, нерідко після пізнання доказового масиву процесуального суперника друга сторона коректує власну позицію, готує додаткові обґрунтування й аргументи. Повнота судового пізнання у справі, з одного боку, дозволяє залучити необхідні докази, з іншого - виключити зайві, а суд у процесі пізнання з усіх доказів, наданих особами, які беруть участь у справі, відбирає для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення тільки ті, які мають зв'язок з фактами. Проте зауважимо, що п.2 зазначеної статті містить таке формулювання: «Учасник справи, якому поставлено запитання позивачем, зобов'язаний надати вичерпну відповідь окремо на кожне запитання за сутністю», яке нами розцінено як не зовсім коректне і таке, що звужує права відповідача, адже право подання запитань- відповідей письмовою формою є взаємообумовленим між сторонами.

Що стосується такого нового засобу доказування як електронні докази, то досі вчені не можуть дійти єдиного висновку щодо їхньої класифікації за єдиною підставою, яка б змогла передбачити поділ на всі можливі види електронних доказів. Наразі ЦПК України (ст.100) надає таке означення: «Електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет)» [2].

Аналізуючи норми законодавства та судову практику, що склалася, можна дійти висновку, що такі докази можуть бути подані в оригіналі в електронній чи паперовій копіях. Якщо подається паперова копія електронного доказу, то його не обов'язково посвідчувати перед цим електронним підписом. Порядок посвідчення таких копій досі не визначено законодавством, на що вже звертає увагу судова практика (рішення Приморського районного суду міста Одеси від 03.03.2018) [5].

Водночас є сенс застосовувати до них положення, які стосуються засвідчення копій письмових документів, наприклад власним підписом учасника справи із зазначенням дати посвідчення (абз.2 ч.5 ст.95 ЦПК України), підписом адвоката (п.9 ч.1 ст.20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»), посвідчувальним написом нотаріуса (п.1 Глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України) або застосовуючи «позначку часу» («Порядок засвідчення наявності електронного документа (електронних даних) на певний момент часу») [6]. Очевидною вбачається необхідність внесення змін до процесуального законодавства в питанні спрощення процедур подання та дослідження електронних доказів.

Висновок

На підставі викладеного можна зробити такі висновки:

1) відокремлено, проте у взаємозв'язку повинні розглядатись такі категорії, як доказування та засоби доказування, оскільки доказування є процесом діяльності суду та учасників справи щодо встановлення фактичних обставин, а засоби доказування є формою закріплення доказів зі справи;

2) обґрунтовано розумний баланс функцій сторін та суду під час доказової діяльності. Можливість суду витребовувати докази в окремих випадках забезпечує публічно-правовий інтерес у ефективності здійснення правосуддя, цим самим досягається мета принципу пропорційності - досягнення збалансованого співвідношення приватноправових та публічно-правових інтересів;

3) щодо преюдиційних фактів та їхньої обов'язковості для суду, що розглядає справу, відмітимо, що співвідношення чч.5, 6 ст.82 ЦПК і ч.7 ст.82 ЦПК повинно одержати більш ґрунтовну оцінку в роз'ясненнях судової практики, оскільки першочергово є потреба у з'ясуванні різниці між певним фактом і його правовою оцінкою та встановленими судом обставинами справи щодо певної особи;

4) виявлено ряд проблем щодо фактичного використання нового засобу доказування - електронних доказів, зокрема: недосконала визначеність у законодавстві понять «оригінал електронного доказу» та «копія електронного доказу»; недостатня нормативна урегульованість порядку засвідчення електронних копій електронного доказу; ризик підробок електронних доказів тощо.

Водночас розглянуто можливості застосування до них положень, які стосуються засвідчення копій письмових документів, наприклад власним підписом учасника справи із зазначенням дати посвідчення, підписом адвоката, посвідчувальним написом нотаріуса, а також обґрунтовано потребу доповнення цивільно- процесуального законодавства нормами, які б чітко окреслювали поняття «оригінал та копії електронного доказу» і визначали порядок забезпечення цього виду доказів.

Список використаних джерел

1. Васильєв С.В. Цивільний процес: підручник / С.В. Васильєв. - К.: Алерта, 2019. - 506 с.

2. Цивільний процесуальний кодекс України: від 18.03.2004 №1618-ГУ (ред. від 04.11.2018) // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - №40-41, 42. - Ст. 492.

3. Доказування у цивільному процесі: що нового у ЦПК та чому суд наділений правом витребування доказів [Електронний ресурс] // Судово-юридична газета. - 2019

4. Штефан А.С. Поняття судового доказування у цивільному процесі [Електронний ресурс] / А.С. Штефан // Часопис Академії адвокатури України. - 2015. - Том 8, №1 (26). - С. 64-72.

5. Єдиний державний реєстр судових рішень [Електронний ресурс].

6. Про електронні докази в цивільному процесі // Дзеркало суддів. - 2018 [Електронний ресурс].

References

1. Vasyliev S.V. Tsyvilnyi protses: pidruchnyk / S.V. Vasyliev. - K.: Alerta, 2019. - 506 s.

2. Tsyvilnyi protsesualnyi kodeks Ukrainy: vid 18.03.2004 № 1618-IV (red. vid 04.11.2018) // Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. - 2004. - №40-41, 42. - St. 492.

3. Dokazuvannia u tsyvilnomu protsesi: shcho novoho u TsPK ta chomu sud nadilenyi pravom vytrebuvannia dokaziv [Elektronnyi resurs] // Sudovo-yuiydychna hazeta. - 2019.

4. Shtefan A.S. Poniattia sudovoho dokazuvannia u tsyvilnomu protsesi [Elektronnyi resurs] / A.S. Shtefan // Chasopys Akademii advokatury Ukrainy. - 2015. - Tom 8, №1(26). - S. 64-72.

5. Iedynyi derzhavnyi reiestr sudovykh rishen [Elektronnyi resurs].

6. Pro elektronni dokazy v tsyvilnomu protsesi // Dzerkalo suddiv. - 2018 [Elektronnyi resurs].

Размещено на allbest.ru