Зарудний Сергій Іванович (1821-1887) - український і російський правознавець, державний діяч Російської імперії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чорноморський національний університет імені Петра Могили

Зарудний Сергій Іванович (1821-1887) - український і російський правознавець, державний діяч Російської імперії

І.С. Міронова

Висвітлено життєвий шлях відомого державного діяча Російської імперії, українця за походженням, правознавця, діяча селянської і фундатора судової реформ, перекладача, таємного радника Сергія Івановича Зарудного. Досліджено його походження, родовід, державну службу в Міністерстві юстиції, Державній Канцелярії, Державній Раді, на посаді сенатора. Приділено увагу його роботі в комісіях з підготовки селянської та судової реформ, запровадженні суду присяжних та інституту присяжних повірених. Обґрунтовується висновок про те, що своєю діяльністю С. Зарудний заклав демократичні принципи судоустрою і судочинства в Російській імперії

Ключові слова: Сергій Іванович Зарудний; селянська реформа 1861 р.; судова реформа 1864 р.; Судові статути; суд присяжних.

Освещен жизненный путь известного государственного деятеля Российской империи, украинца по происхождению, правоведа, деятеля крестьянской и основателя судебной реформ, переводчика, тайного советника Сергея Ивановича Зарудного. Исследованы его происхождение, родословная, государственная служба в Министерстве юстиции, Государственной Канцелярии, Государственном Совете, на должности сенатора. Уделено внимание его работе в комиссиях по подготовке крестьянской и судебной реформ, внедрении суда присяжных и института присяжных поверенных. Обосновывается вывод о том, что своей деятельностью С. Зарудный заложил демократические принципы судоустройства и судопроизводства в Российской империи.

Ключевые слова: Сергей Иванович Зарудный; крестьянская реформа 1861 г.; судебная реформа 1864 г.; Судебные уставы; суд присяжных.

The article is devoted to the way of life of a famous statesman of the Russian Empire, a Ukrainian of descent, a lawyer, one of the main founders of the court reform and a leader of peasant reforms of the second half of the XIX century, an interpreter, secret counselor Serhiy Ivanovych Zarudnyy. His origin, pedigree, civil service in the Ministry of Justice, in the State Chancellery, in the State Council, as a senator was studied. Attention was paid to his work in the commissions for the preparation of judicial reform, the development of the «Basic Provisions for the Transformation of the Judiciary in Russia» and the Judicial Statutes, which were approved in 1864. His role was proved in the creation of the world justice system, in the introduction of jury and the institute of attorneys in the Russian judicial system, in approving the principles of publicity, immediacy, and adversarial proceedings. Considerable attention is focused on the role of the statesman in the development of reform projects on the elimination of serfdom 1861.

A special place is dedicated to the scientific work of S. Zarudnyy, in particular to his monographs, articles, a collection of materials on judicial reform entitled «The Case of the Transformation of the Judiciary in Russia», organized in 74 volumes. It was noted that for his juridical and scientific work, contemporaries and biographers of S. Zarudnyy called him «the luminary of our judicial world», «leading figure of judicial reform», «father» and «soul» of the case of concluding judicial charters. The article substantiates the conclusion that S. Zarudnyy laid down the democratic principles of the judicial system and legal proceedings in the Russian Empire with his activities.

Keywords: Serhiy Ivanovych Zarudnyy; peasant reform of 1861; Judicial reform of 1864; Judicial statutes; jury.

У період панування Російської імперії на теренах України, наша держава дала світові десятки імен видатних правознавців і державних діячів, які займали високі посади в державній і правничій ієрархії. Деякі з них, завдяки неабиякому право- і державотворчому доробку, залишили значний слід в історичному розвитку України, Росії, світі в цілому. Вихідці із українських родин, потрапляючи до правлячих кіл Санкт-Петербурга, починали ревно служити імперії. У ХІХ ст. така ситуація повторювалася з багатьма нашими співвітчизниками. Однак ми маємо розуміти, що деякі постаті були висуванцями своєї епохи, жили і діяли в конкретній історичній обстановці та за певних історичних реалій.

Однією з таких яскравих особистостей, яка залишила свій слід в історії України та Росії, був Сергій Іванович Зарудний - український та російський правознавець, перекладач, таємний радник, один із головних творців судової реформи 1864 р. Його життя - яскравий приклад того, як людина, не маючи «стартового майданчика», зуміла піднятися на державний олімп і увійти до історії. Біографами життя С. Зарудного були відомі російські правознавці А. Коні [6] і Г Джаншиєв [3]. Радянський науковець М. Коротких [7] і сучасні дослідники В. Кульчицький, І. Бойко, О. Сидорчук [8], В. Рум'ян- цев [11] висвітлюють його ім'я лише у контексті проведення судової реформи 1864 р., оминаючи питання його важливої участі в роботі зі звільнення селян із кріпосної залежності 1861 р. На основі праць цих дослідників автор статті ставить за мету висвітлити походження, життєвий шлях, державну службу і внесок у дві найважливіші реформи середини ХІХ ст. відомого правознавця і державного діяча Російської імперії та України С. Зарудного.

Народився Сергій Іванович Зарудний 29 березня 1821 р. у с. Колодязне Куп'янського повіту Харківської губернії (сьогодні Дворічанського району Харківської області) в небагатій українській родині, що походила з давнього козацько-старшинського (згодом - дворянського) роду [5]. Батько Сергія Івановича Іван Андрійович був поручиком артилерії у відставці, мати - Варвара Михайлівна була донькою полковника Михайла Матвійовича Куликовського і походила зі слобідського козацького старшинського роду молдовського походження Куликовських [9, с. 313]. За родинною легендою, заснування роду Зарудних пов'язувалося із генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним, що служив при гетьмані Б. Хмельницькому, але це не підтверджено документально. Предок Сергія Івановича - Григорій Федорович Зарудний (р. н. невідомий - після 1710 р.) - був миргородським полковим осавулом і суддею. Від його трьох синів беруть початок три гілки роду: від Івана Григоровича, сотника Ізюмського полку, - ізюмська гілка; від Петра Григоровича, військового товариша, - лубенська гілка; від Мусія Григоровича, миргородського полкового сотника, - миргородська гілка.

Сергій Іванович належав до найбільш потужної ізюмської гілки. Його брат - Михайло Іванович (1817 - після 1880 р.) - був дійсним статським радником, головою Катеринославської палати карних справ, членом Харківського окружного суду. Третій з братів - Митрофан Іванович (1834-1883) - юрист, публіцист, державний діяч, завідувач законодавчим виданням Міністерства юстиції Російської імперії, співробітник «Санкт-Петербургских ведомостей», автор книг «Общественный быт Англии», «Письма из Англии», «Жизнь и закон». Четвертий із братів - Віктор Іванович (1828-1898) - віце-адмірал, педагог, учений, автор статей з питань морської науки, начальник Чорноморської гідрографічної експедиції [13].

Сергій Іванович був одружений із Зоєю Олександрівною Мяс- новою, донькою титулярного радника. Родина мала вісьмох дітей - трьох синів (Олександра, Сергія та Івана) і п'ятьох доньок (Марію, Катерину, Анастасію, Зою і Варвару), які також згодом стали відомими у суспільстві. Так, старший син - Олександр Сергійович (1863-1934) - був відомим юристом, адвокатом, політичним діячем, статським радником, міністром юстиції у Тимчасовому уряді Росії 1917 р. [5]. Іван Сергійович - флотський лейтенант, одружений з Оленою Павлівною Брюлловою. Доньки Сергія Івановича Марія була одружена з Іваном Михайловичем Гревсом, статським радником і професором Імператорського Петербурзького університету, Катерина була художницею, Варвара - одружена з Лисовським [4].

А. Коні характеризував С. Зарудного як «людину праці і великих талантів, що володіла глибокими і животворними юридичними знаннями». Провівши тяжке у матеріальному відношенні дитинство і самостійно проживаючи в Харкові з 14-річного віку, Сергій Іва- 38 нович мріяв вступити на навчання до Морського корпусу, відчуваючи поклик до морської служби. Але цьому завадили обставини. Закінчивши у 1842 р. Харківський університет і отримавши ступінь кандидата математики, він приїхав до Санкт-Петербурга, щоб поступити на службу в Пулковську обсерваторію астрономом. Але опинився на цивільній службі. За словами А. Коні, «природа і життя різно одарили Зарудного. Перша дала йому гарячу південну кров, влучний «малоросійський» гумор, надзвичайну здатність до роботи, сприйнятливе і вразливе серце та ненаситну жагу діяльності; друге створило на його життєвому шляху ряд контрастів між його особистими властивостями і дійсністю, дала йому познати у широкій мірі іронію долі і в невелику чашу виконаних намірів влила достатню для отруєння щастя краплю» [6, с. 8-9].

Юридична служба С. Зарудного розпочалася в 1843 р. у Департаменті Міністерства юстиції. Скромна посада помічника столоначальника звісно ніколи не дала б можливості стати серйозним правознавцем із математика. Але у цей час граф Д. Блудов, який очолював Друге відділення Власної Його Імператорської Величності Канцелярії, вирішив зайнятися переглядом російського цивільного процесу і звернувся до міністра юстиції графа В. Паніна з проханням надіслати йому відгуки про недоліки російського судочинства від голів цивільних палат і губернських прокурорів. Усі ці відгуки, згідно з посадою, мав приймати і передавати за призначенням С. Зарудний. Зацікавившись судовою системою Російської імперії і побачивши в ній величезні недоліки, він почав самостійно вивчати юриспруденцію. До того ж під час своїх закордонних відряджень, переважно у Францію, С. Зарудний вивчав і судову систему іноземних країн.

За свою наполегливу працю, у 1849 р. Сергія Івановича призначено на посаду юрисконсульта Міністерства юстиції, що відкрило йому шлях до відстоювання думки про проведення судової реформи [6, с. 9]. Таким чином юрист-самоучка, як його називали в правлячих колах, без відповідної освіти зумів зайняти посаду юриста. Але це вважалося нормальним для Російської імперії дореформеного періоду. До недавнього часу в ній не було юристів: перший російський університет - Московський - був відкритий в 1755 р., Санкт-Петербурзький - в 1802 р. Російська юридична література з'явилася лише в другій половині ХІХ ст. [2, с. 134]. Уже в той час діяльність С. Зарудного характеризується не просто як юриста-практика, але й як юриста-теоретика. Він намагався використати історичний метод для з'ясування суті законів, окремі казуси прагнув звести до загальних принципів права, у розрізнену практику правозастосуван- ня вносив єдність, і, можна сказати, стояв біля витоків російської школи практичної юриспруденції. Невдовзі Сергій Іванович набув такого авторитету, що з ним почали радитися обер-прокурори і сенатори [11, с. 58]. Навіть міністр юстиції граф В. Панін з приводу доповідей С. Зарудного одного разу сказав: «Якби я хоч раз у житті написав таку доповідь, то вважав би, що життя прожив не даремно» [3, с. 309].

Але робота з реформування судової системи у ці роки просувалася вкрай повільно через консервативну позицію В. Паніна, який настійливо підтримував старий судовий лад і вважав навіть вкрай помірні пропозиції Д. Блудова надто сміливими і навіть радикальними [11, с. 58]. Сам же Д. Блудов - освічений юрист - був людиною нерішучою. Він вважав за краще обережно спостерігати за життям, не поспішав з відповідями на його запити і, глибоко розуміючи всю недосконалість судового і законодавчого ладу, називав себе «руїною недобудованого будинку». Тому, навіть і після обуреної резолюції Миколи І в 1847 р. «про непомірну уповільненість» зі справи Баташевих про крадіжку із Московського повітового казначейства мідної монети на 115 тис. крб, що тягнулася 20 років, він вважав за краще «обмежитися у справі оздоровлення цивільного правосуддя лише частковими покращаннями» [6, с. 9].

Це також не було чимось особливим, оскільки правова традиція Росії була скерована, головним чином, на задоволення потреб правлячого класу, відрізнялася відомою уповільненістю, тяганиною в судах, бюрократією, хабарництвом. Урешті, це влаштовувало переважну більшість представників правлячих кіл, яким реформа могла перекрити надійні шляхи для їх матеріального збагачення. За словами французького вченого Рене Давида, «створене законодавчим шляхом російське право було не виразом свідомості і традицій народу, як в інших країнах Європи, а довільним створінням самодержавного володаря, привілеєм буржуазії. Вважалося незаперечним, що держава стоїть перед законом, який ототожнювався з її розсудом. Юристи були у більшій мірі слугами царя і держави, ніж служителями права». Рене Давид підкреслював також слабкість юридичних традицій і відчуття права в Російській імперії. Важливими, на його думку, були не юридично-технічна відсталість російського права і той факт, що воно не було повністю кодифіковано, а важливим було народжене відмінністю історичного розвитку різне відношення до 40 права в Росії та в інших європейських країнах. Писане російське право було чужим народній свідомості. Це було «право міст», створене для торговців і буржуазії [2, с. 133-134].

Після довгого і безплідного протистояння між В. Паніним і Д. Блудовим у 1852 р. при Другому відділенні Канцелярії була утворена комісія для складання проекту цивільного судочинства, і С. Зарудного призначили її діловодом. Незважаючи на скромну посаду, він значно вплинув на роботу комісії і намагався привнести в цивільний процес усі можливі на той час новації й удосконалення. зарудний юстиція судовий

Величезною допомогою у прагненні С. Зарудного реформувати систему судоустрою і судочинства було його безпосереднє знайомство зі станом справ на місцях як діловода комісії, очоленої князем

В. Васильчиковим, заснованої в 1856 р. для розслідування зловживань інтендантств під час Кримської війни. Відвідавши з цією метою міста Миколаїв, Одесу, Сімферополь, Севастополь, Ялту, Херсон, С. Зарудний зміг переконатися в тому, яких величезних розмірів досягло казнокрадство й хабарництво по військовому відомству, та в якому жахливому стані перебували суд і управління за панування адміністративного свавілля та безмовності суспільства. Усе це зміцнювало його рішучість працювати в напрямі реформування судової системи [3, с. 309-310]. Завдяки підтримці державного секретаря В. Буткова у квітні 1857 р. С. Зарудний був призначений на посаду помічника статс-секретаря Державної Ради. В. Бутков, усвідомлюючи невідворотність судової реформи, прагнув оновити склад державної канцелярії молодими, по-новому мислячими кадрами і тому запросив Сергія Івановича як знавця цивільного судочинства, проект якого був складений за його активною участю і вже надійшов на обговорення до Державної Ради. З цього моменту С. Зарудний ще більше наблизився до справи судової реформи, ставши справжнім її рушієм і керівником [11, с. 58-59].

С. Зарудний суттєво вплинув на складання в 1860 р. записки графа Д. Блудова, яка містила ряд внесених ним проектів щодо судового перетворення. Необхідними елементами правильної судової організації були визнані звільнення судів від втручання адміністративних властей і створення адвокатури, про яку раніше не можна було навіть і мріяти. В опрацюванні всіх проектів С. Зарудний, який до того ж побував у 1858 р. у спеціальному юридичному відрядженні за кордоном, прийняв саму діяльну і відчутну участь. У розпал його роботи в 1859 р. він склав одинадцять записок, які стосувалися найважливіших питань майбутнього облаштування судової частини: затвердження єдиного касаційного суду, введення мирової юстиції, встановлення охоронного судочинства і створення стану присяжних повірених. До того ж, на думку Г. Джаншиєва, терміни «охоронний» і «повірений» були придумані і застосовані у практику саме С. Зарудним. У цей же час він написав монографію «Об отделении вопросов факта от вопросов права», наукову статтю «Об исследовании системы русских гражданских законов», в яких він розробив і озвучив проекти нової судової реформи. Таким чином, завдяки наполегливій праці С. Зарудного поступово створювався нарис нового судового ладу [6, с. 10].

Однак, головною перешкодою для корінного перетворення судового ладу в Російській імперії і взагалі вступу її в стадію активного розвитку капіталістичних відносин, було кріпосне право. Ця велика реформа мала здійснитися раніше за судову. До розробки цієї реформи був залучений С. Зарудний в якості помічника В. Буткова. Отримавши звання статс-секретаря Департаменту законів, він був призначений членом Комісії губернських і повітових установ. Ця комісія підготувала інститут мирових посередників, який допоміг здійсненню селянської реформи. Членами комісії були М. Стояновський, В. Арцимович, К. Грот і М. Салтиков-Щедрін.

Редакційні комісії з питання ліквідації кріпосного права закінчили свою роботу в 1860 р., але наразилися на жорстоку критику. У правлячих колах і суспільстві загалом циркулювали записки, переважно направлені проти звільнення селян із землею. А. Коні поділив ці записки на три види: іронічні (які підтримували реформу і пропонували всю землю поміщиків віддати селянам); лякливі (у яких з цього приводу говорилося про «народну Немезиду з оголеним мечем»); сентиментальні (пропонували звільняти людей з кріпосної залежності поступово після проведення попереднього досвіду або у вигляді нагороди). Але Олександр ІІ був рішуче налаштований на ліквідацію кріпосного права. 28 січня 1861 р. на загальних зборах Державної Ради він виголосив промову, в якій висловив непохитну волю про закінчення справи, без затягувань і відстрочок, з покращеннями не тільки на словах, але й на справі.

С. Зарудний виступав доповідачем на цьому і на всіх наступних засіданнях Державної Ради. Спочатку більшість її членів висловилися за відтермінування рішення на шість місяців, але в результаті щоденних засідань під головуванням Д. Блудова, утворилася остаточна більшість у 37 голосів, які висловилися за проведення реформи. 16 лютого законодавчу роботу закінчили. 18 лютого державний 42 секретар В. Бутков повіз до Олександра ІІ «Положення». Наступного дня 19 лютого імператор підписав маніфест про ліквідацію кріпацтва [6, с. 10-11]. За працю у здійсненні селянської реформи С. Зарудний був нагороджений золотою «селянською» медаллю, яку він цінував вище за всі інші нагороди [3, с. 309-310].

Звільненням селян було покладено міцну основу для судової реформи. З цього моменту С. Зарудний отримав, нарешті, можливість здійснити свій план повного судового перетворення, побудованого на раціональних засадах. Тоді в Російській імперії виникла невідкладна потреба в суді - швидкому і справедливому. У зв'язку з цим С. Зарудний знову підняв питання про розгляд проектів щодо перетворення судової частини. Згідно з доповіддю графа Д. Блудова справи судової реформи були передані у ведення Державної канцелярії і в січні 1862 р. до нового голови Державної Ради князя П. Га- гаріна. Сергій Іванович отримав від нього дозвіл залучити до робіт юристів-спеціалістів, енергійних людей Буцковського, Плавського, Побєдоносцева, Ровинського і Стояновського. Завдяки їх злагодженій роботі через три місяці основні положення реформи із докладними поясненнями були підготовлені, представлені Державній Раді і 24 вересня 1862 р. затверджені імператором [6, с. 11].

Підбиваючи підсумок майже двадцятирічного досвіду реалізації судової реформи, у 1885 р. С. Зарудний писав: «Якби в 1861 р. не відбулося звільнення селян із землею, то у жодному разі не були б видані Судові статути в тому вигляді, в якому вони з'явилися 20 листопада 1864 р. Після 19 лютого вищі сановники усвідомили, що з'явилася невідкладна потреба в суді швидкому і справедливому» [1, с. 8-9]. За словами О. Мойсинович, напередодні затвердження нових Судових статутів у суспільстві не було єдиної думки з таких важливих положень, як мировий суд і суд присяжних. Важливу роль у цій ситуації зіграла позиція видатних юристів С. Зарудного, Д. Ровинського, В. Буткова, М. Буцковського. їх внесок полягає в тому, що вони зуміли прислухатися до побажань освіченого суспільства, яке задовго до початку створення серйозних проектів, говорило про необхідність розподілу властей, гласності, безстановості, суді присяжних, мировому суді тощо [10, с. 13].

Головними нововведеннями судової реформи були такі: повне відділення судової влади від законодавчої і виконавчої, незмінюваність суддів, самостійність адвокатури, рішення кримінальних справ, у тому числі й політичних, судом присяжних. Жваві дискусії в суспільстві викликало питання про заснування суду присяжних.

Проти такої форми суду рішуче виступав граф Д. Блудов, посилаючись у своїх доповідях на правову непідготовленість простої людини, яка не може відрізнити закон від наказу начальства, правосуддя - від помилувань і злочинця - від нещасного. Таким чином, як стверджував Д. Блудов і його прихильники, суд присяжних - одна із ланок державних установ західного зразка, який не має нічого спільного із самодержавним ладом Росії і тому несе в собі небезпеку не тільки для правильного відправлення правосуддя, але й для доцільного влаштування всього державного організму, побудованого на строго монархічних началах.

Проти позиції Д. Блудова рішуче виступив С. Зарудний, який у двох своїх працях «Общие соображения о составе суда уголовного» та «О специальных присяжных для особового рода дел в Англии, Франции и Италии» довів, що для відповідності дій карного суду цілям справедливості він повинен мати два склади - постійний (коронні судді) і змінний (обрані зі всіх станів суспільства на короткий термін). Тим самим С. Зарудний вказував, що правосуддя в широкому сенсі вимагало не тільки твердості і непохитності у рішеннях, але й глибоких знань усіх дрібниць звичайного життя, і в такому суді немає нічого противного началам монархічного правління. Як далі зазначав С. Зарудний, суд присяжних та інші найважливіші інститути судового права, як, наприклад, гласність, відділення суду від адміністрації, хоча і мають безсумнівний політичний характер, але вони обмежують свавілля адміністрації і цілком сумісні з монархічною формою правління в державі, де поважають закон. Ці докази знайшли підтримку у членів Державної Ради і суд присяжних, таким чином, був закладений у фундамент Судових постанов [6, с. 11-12; 11, с. 61-62].

«Основні положення», опубліковані для загальних відомостей на основі доказів С. Зарудного, викликали серйозну дискусію серед юристів-практиків з усіх кінців Російської імперії, і лягли в основу роботи новоствореної комісії під головуванням В. Буткова, яка складалася з трьох відділень і 27 членів. Головою відділення цивільного судочинства комісії призначено С. Зарудного, відділення карного судочинства - М. Буцковського, відділення судоустрою - Плавського. Хоча Сергій Іванович офіційно завідував лише одним відділенням комісії, але його залучали й до участі в роботі інших відділень. Усі три відділення проводили загальні збори, яких за час існування комісії було 21, а засідань відділення С. Зарудного - 91. Він також мав звітувати про роботу комісії на засіданнях Державної Ради.

Під час роботи над судовими статутами С. Зарудний долучав до неї не тільки найкращих юристів і суддів, але й професорів університетів і поліцейських зі всіх кінців Російської імперії. Було опубліковано багато матеріалів і проектів по всіх судових частинах, роботи обговорювалися у приватних комісіях і нарадах, що, в результаті, дало бажані результати. За одинадцять місяців роботи комісії були створені Судові статути, які представляли за своєю формою і змістом одну з найкращих законодавчих робіт ХІХ ст. 20 листопада 1864 р. Статути були Височайше затверджені і оприлюднені в Указі, який сповіщав «про дарування руській землі суду швидкого, правового, милостивого і рівного для всіх» [6, с. 12-13].

Судові статути докорінно змінили судоустрій, процесуальне та частково матеріальне право Російської імперії. Уперше була введена адвокатура, реорганізована прокуратура, засновано незалежне від прокуратури і поліції слідство. У праві затверджувалися принципи змагальності, гласності, усності, інші прогресивні норми. Але вінцем судової реформи був суд присяжних, це визначали як друзі, так і недруги судової реформи. Із його введенням з російської дійсності зникли такі негативні явища, які в дореформених судах здавалися непереборними: хабарництво, недовіра до суду з боку населення, залежність суду від адміністрації. Але у практиці діяльності нового інституту виявилися й недоліки, які усувалися поточним законодавством. Зміни в правовому регулюванні диктувалися ще й наступом реакційної російської бюрократії на «суд толпы, противный государственному строю России». Найнезначніші помилки ставали приводом шаленого цькування цього суду, обмеження його самостійності [12, с. 350].

22 листопада державний секретар В. Бутков, даруючи С. Заруд- ному перший надрукований примірник Судових статутів, зробив на ньому такий надпис: «Цей примірник вручається Сергію Івановичу Зарудному, як особі, якій нова судова реформа в Росії більше за інші зобов'язана своїм існуванням. Він займався цією справою з часів вступу до Державної Ради перших проектів Другого відділення і вів всю справу до її кінця. Він брав участь в роботах зі складання основних положень, керував роботами зі Статуту цивільного судочинства, діяльно займався при обговоренні всіх інших проектів. При таких його трудах, метою яких було одне - щире бажання здійснити цю реформу, настільки необхідну для користі Росії, - звісно, перший надрукований примірник по праву повинен належати Сергію Івановичу» [6, с. 13].

У 1864 р. С. Зарудний посів посаду статс-секретаря Державної Ради і увійшов до складу утвореної при Державній канцелярії нової комісії для розробки правил про введення в дію Судових статутів. Більшість членів схилялося до думки Міністерства юстиції, яке пропонувало відкривати нові судові установи не відразу повсюдно, а поступово. С. Зарудний разом з М. Буцковським і О. Квістом, побоюючись швидкого охолодження уряду до реформ, наполягав на одночасному введенні Статутів у всіх губерніях з поступовим посиленням складу судів [3, с. 311].

Після запровадження Судових статутів Сергій Іванович хотів закріпити всю зроблену ним справу, у зв'язку з чим уклав три збірки матеріалів судових перетворень у 74 томах кожне. Ці збірки представляють цінну історико-юридичну пам'ятку, до якої увійшли вісім записок С. Зарудного з різних питань судочинства і три перекладених ним збірки іноземних процесуальних законів [6, с. 13]. Крім того, у 1866 р. він видав працю «Судебные уставы, с рассуждениями, на коих они основаны». Це видання відразу стало настільною книгою для судових діячів. Про успіх цього видання можна судити по тому, що менше ніж за рік воно розійшлося у кількості 6 тис. примірників [3, с. 311].

Незабаром після введення в дію Судових статутів настали, внаслідок наступу реакції, несприятливі часи як для нового суду, так і для головного його реформатора С. Зарудного через заміну Д. За- мятіна на посту міністра юстиції К. Паленом, що відносився вороже до основ Судових статутів. С. Зарудний як вірний страж «основних положень» судової реформи надавав можливу опозицію реакційним намірам нового міністра як статс-секретар департаменту законів. Завдяки авторитету, яким він користувався у членів Державної Ради, його пропозиції сприймалися позитивно, а це ще більше посилювало його репутацію як «ліберала», яку він мав нарівні з іншими переконаними захисниками судової реформи.

1 січня 1869 р. С. Зарудний зусиллями реакції був відсторонений від законодавчих робіт і призначений сенатором, але не в касаційний департамент, а в один зі старих департаментів - межовий [11, с. 63]. Звільнення його із Державної Ради викликало співчуття серед багатьох її членів. Так, князь П. Гагарін сказав йому на прощання: «Ви більше за інших працювали над знищенням старого Сенату - і потрапили в його руїни!». До кінця свого життя головний автор Судових статутів так і не був переведений у касаційні департаменти, в утворенні яких він відігравав важливу роль. Це його дуже засмучувало, він навіть хотів піти у відставку, але родинні справи не дали йому цього зробити [3, с. 311-312].

Свято вірячи у свою добру справу, Сергій Іванович кожного року 20 листопада у день видання Судових статутів збирав у себе вдома друзів і святкував його. Але роки йшли, змінювалися погляди, контрреформатори виступали за зміну основних положень судової реформи. Але С. Зарудний не здавався, відстоював свої думки, виступав проти формалізму у судових справах, нескінченної тяганини у судах тощо. Усі думки з приводу нового судоустрою і судочинства Сергій Іванович описував у своїх наукових працях. Так, у 1869 р. він видав працю під назвою «Гражданское Уложение Итальянского королевства и Русские Гражданские законы», у 1870 р. - роботу «О торговых законах Италии и России», у 1873 р. написав доповідь для Московського юридичного товариства про необхідність повного видання цивільних законів 1857 р. і про узгодження їх з наступними узаконеннями, що було виконано тільки в 1888 р.

Не можна не згадати й про літературний талант С. Зарудного. Знаючи досконало італійську мову, він видав переклад обраних віршів Лермонтова, Майкова, Кольцова, Жемчужникова, переклав на італійську мову вірш О. Пушкіна «Безумных лет угасшее веселье». Найкращими роботами С. Зарудного цього періоду стали переклади творів Беккарії «О преступлениях и наказаниях» і «Божественная комедия» Данте Аліг'єрі, переклад якої був останньою його працею [6, с. 14-15].

У 1869 р. юридичний факультет Харківського університету заснував щорічну премію С. Зарудного за кращі наукові праці в галузі юриспруденції, у 1884 р. - в галузі кримінального права [5]. У 1886 р. С. Зарудний був обраний почесним членом Харківського університету, Московського юридичного товариства, а також почесним мировим суддею Куп'янського повіту Харківської губернії, де знаходився його родовий маєток. У літній час він відвідував засідання куп'янського мирового з'їзду. Але з цим званням у нього були пов'язані негативні спогади. 6 червня 1886 р. Сенат розіслав циркуляр мировим з'їздам, в якому, посилаючись на випадки непрове- дення деякими з них зборів упродовж року, вимагав у суддів щомісячних звітів. Проти цього рішення виступив С. Зарудний (один із 6 тис. мирових суддів) і призупинив у куп'янському мировому з'їзді виконання указу з подальшим донесенням про це у Сенат. Але його подання було зустрінуте дуже суворо, і з'їзду у повному його складі оголошено від Сенату дисциплінарне зауваження. Це дуже важко подіяло на С. Зарудного, який виявився невільним винуватцем кари, яка його спіткала, людей, які довірилися його авторитету, товаришів. А потім він захворів. Наприкінці 1887 р. його повезли на лікування до Ніцци, до якої він так і не доїхав, померши 18 грудня у вагоні потяга за декілька верст до неї. Похований у м. Ніцца у Франції [3, с. 311-312; 6, с. 14-15].

Отже, Сергій Іванович Зарудний - один із небагатьох вихідців із України, що досягли високого визнання серед вищих ешелонів влади в Російській імперії завдяки праці та наполегливості, чесному служінню високим ідеалам. Розпочавши кар'єру зі скромної посади помічника столоначальника, С. Зарудний став відомим правознавцем, таємним радником, одним із головних творців селянської і судової реформ. Головними його досягненнями на правовій ниві стали запровадження у російський судоустрій суду присяжних та інституту присяжних повірених, утвердженню принципів гласності, безпосередності, змагальності судового процесу. Сучасники С. Зарудного називали його «світилом судового світу», «корифеєм судової реформи», «батьком» і «душею» справи укладення Судових статутів. Рід Зарудних внесений до родовідних книг Полтавської і Харківської губерній.

Бібліографічні посилання

1. Берендтс Э. Н. Связь судебной реформы с другими реформами императора Александра ІІ и влияние ее на государственный и общественный быт России. Петроград: Сенатская типография, 1915. 202 с.

2. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности; пер. с фр. В. А. Туманова. Москва: Междунар. отношения, 2009. 456 с.

3. Джаншиев Г. А. Зарудный Сергей Іванович. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Т. ХІІ. Жилы-Земпах. Санкт-Петербург: Типо-Литогра- фия, И. А. Ефрона, 1894. С. 309-312.

4. Зарудний Сергій Іванович. URL: https: //uk.wikipedia.org/wiki/Зарудний_ Сергій_Іванович (дата звернення: 13. 02. 2019).

5. Касяненко Ю. Я. Зарудний Сергій Іванович. Персоналітична енциклопедія права. URL: http: //bihun.m.ua/jusfame/personalistichna-enciklopedija-prava/z/ (дата звернення: 11. 02. 2019).

6. Кони А. Ф. Сергей Иванович Зарудный. Главные деятели и предшественники судебной реформы / Под ред. К. К. Арсеньева. Санкт-Петербург: Изд-во Брокгауз и Ефрон, 1904. С. 8-15.

7. Коротких М. Г. Деятель судебной реформы в России С. И. Зарудный (18211887). Правоведение. 1986. № 6. С. 84-89.

8. Кульчицький В., Бойко І., Сидорчук О. Фундатор судової реформи у царській Росії С. І. Зарудний та суд присяжних. Право України: Юридичний журнал, 2004. № 8. С. 114-117.

9. Модзалевский В. Л. Малороссийский Родословник. Том ІІ. Е-К. Київ: Тип- фия Т-ва Г. Л. Фронцкевич и Ко, 1910. 720 с.

10. Мойсинович А. М. Судебная реформа 1864 г. в оценках современников и исследователей второй половины ХІХ - начала ХХ вв.: автореф. дис. ... канд. ист. наук: 07.00.02; 07.00.09. Ярославль, 2006. 25 с.

11. Рум'янцев В. О. Сергій Іванович Зарудний і судова реформа 1864 року. Вісник Національної академії правових наук України. 2016. № 1. С. 57-65.

12. Скуратович І. М. Значення підготовчого етапу у прийнятті судової реформи 1864 р. Форум права. 2014. № 3. С. 346-351.

13. Томазов В. В. Зарудні. Український Генеалогічний Форум. URL: https: // ukrgenealogy.com.ua/viewtopic.php?f=27&t=3389 (дата звернення: 09. 02. 2019).

Размещено на Allbest.ru