Судовий захист прав людини: перевірка провокації підкупу у суді з огляду на практику ЄСПЛ

Размещено на http://www.allbest.ru/

СУДОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ: ПЕРЕВІРКА ПРОВОКАЦІЇ ПІДКУПУ У СУДІ З ОГЛЯДУ НА ПРАКТИКУ ЄСПЛ

Мигаєнко Ю.В.

студент Державного університету «Житомирська політехніка», м. Житомир, Україна

Єдиним ефективним засобом боротьби з наданням та отриманням неправомірної вигоди (далі - НпВ) є проведення правоохоронними органами в рамках оперативно-розшукових справ та кримінальних проваджень спеціальної операції (негласної слідчої (розшукової)дії). Однак подекуди такі операції межують з провокацією підкупу, що заборонено законом

Відповідно до ст. 370 КК України [1] під провокацією підкупу (далі- ПП), визначають дії службової особи з підбурення особи на пропонування, обіцянку чи надання неправомірної вигоди або прийняття пропозиції, обіцянки чи одержання такої вигоди, щоб потім викрити того, хто пропонував, обіцяв, надав неправомірну вигоду або прийняв пропозицію, обіцянку чи одержав таку вигоду. Кваліфікуючою ознакою вказаного злочину є діяння, вчинене службовою особою правоохоронних органів.

ЄСПЛ зазначає що підбурювання є порушенням ст. 6 Конвенції - права особи на справедливий суд, і дає своє визначення провокації (підбурюванню), яке дещо відрізняється від вітчизняного законодавства. Так, підбурювання з боку правоохоронних органів має місце тоді, коли працівники таких органів або особи, які діють за їх вказівками, не обмежуються пасивним розслідуванням, а з метою встановлення злочину, тобто отримання доказів і порушення кримінальної справи, впливають на суб'єкта, схиляючи його до вчинення злочину, який в іншому випадку не був би вчинений [2]. правоохоронний розшуковий кримінальний боротьба

Для того, щоб розрізняти провокацію, від допустимої поведінки при використанні законних таємних методів під час кримінальних проваджень, ЄСПЛ розробив два критерії: матеріальний (змістовний) і процесуальний щодо підбурення, які викладені [3], і недавно узагальнені [4].

Під змістовним критерієм розуміється наявність/відсутність суттєвих змістовних ознак, притаманних провокації правоохоронних органів (тобто оцінити ситуацію на предмет наявності ознак підбурювання особи до вчинення злочину співробітниками правоохоронних органів), а під процесуальним - наявність у суду можливості перевірити відомості про ймовірну провокацію під час судового засідання із дотриманням принципів змагальності й рівності сторін. У кожному випадку необхідно встановити, чи знаходиться злочинне діяння в процесі вчинення на той момент, коли агент почав співпрацювати із поліцією. Будь-яка інформація, що стосується наявного наміру вчинити злочин або вчинюваного злочину, має змогу продемонструвати на будь-якій стадії, що в його розпорядженні наявні достатні підстави для проведення оперативного заходу. По-друге, будь-яка інформація, отримана внаслідок негласної діяльності, має відповідати вимозі щодо того, що слідство має проводитись у пасивній манері. Стосовно процесуального критерію ЄСПЛ визначив, що навіть зізнання у злочині, учиненому внаслідок провокації, не може нівелювати ні факт провокації, ні її наслідки та не звільняє суд від обов'язку перевірити відомості про провокацію.

Таким чином, провокація має місце, 1) коли відсутні підстави для проведення відповідних заходів; 2) коли співробітники правоохоронних органів не обмежуються пасивним розслідуванням; 3) або національні суди нехтують зазначеними вище позитивними зобов'язаннями.

ЄСПЛ встановив правила щодо визначення наявності провокації. Так, якщо обвинувачений має ефективну можливість шляхом заперечення або іншим чином порушити питання про підбурювання під час розгляду кримінальної справи щодо нього, це не є порушенням ст. 6 Конвенції. Дотримання таких загальних гарантій від зловживань, як рівність сторін та додержання права на захист, не є достатнім у цьому випадку. Якщо доводи обвинуваченого мають сенс, саме орган досудового розслідування має довести, що факту підбурення не було. У разі відсутності таких доказів суди зобов'язані проаналізувати факти у справі та вжити відповідних заходів, щоб встановити істину, а також з'ясувати, чи мало місце підбурювання [5]. ЄСПЛ констатує порушення п.1 ст. 6 Конвенції, а саме підбурювання, коли мав місце факт оперативної закупівлі наркотиків, який провела приватна особа під прикриттям, однак організували та контролювали його здійснення правоохоронні органи [6]. У випадку, коли підсудний заявляє про підбурювання його до вчинення злочину, національний суд повинен ретельно перевірити матеріали кримінальної справи, оскільки з метою забезпечення права на справедливий судовий розгляд справи всі докази, отримані внаслідок підбурювання з боку поліції, мають визнаватися недопустимими. В свою чергу, як зазначає ВС, з моменту, коли сторона захисту почала стверджувати про існування провокації злочину, обов'язок доказування відсутності підбурювання лежить на стороні обвинувачення [7].

Дотримання цього принципу особливо важливе, якщо оперативно-розшуковий захід було проведено без достатньої правової підстави чи належних гарантій недопущення зловживань [8]. Якщо надана прокуратурою інформація не дає підстав для однозначного висновку, чи мало місце підбурювання заявника правоохоронними органами, Суд повинен проаналізувати процедуру розгляду заяви про підбурювання у кожній конкретній справі та переконатися, що національний суд належним чином дотримав прав на захист, права на змагальність та рівність сторін [9, 10].

У випадку доведення провокації судом варто застосовувати асиметричний підхід до правил доведення в кримінальному процесі. Так, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, однак не містить подібної категоричної заборони щодо доказів, які надаються на спростування обвинувачення і свідчать на користь сторони захисту [11].

Документування отриманням НпВ включає в себе використання таємних агентів в спеціальних операціях для передачі НпВ злочинцям. Такі агенти мають бути допитані в суді з огляду на п. d) ст. 6 Конвенції [12], якою передбачено що кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права - допитувати свідків обвинувачення (у т.ч. таємних агентів відкрито) або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення, не завчаючи на те що вказані агенти перебувають під дією закону про державну таємницю чи таємниці досудового слідства [13], [14], [16], [17], [18], [19], перевірити надійність їх показів, скласти уяву про їх достовірність. Суду необхідно вжити всіх засобів, щоб обвинувачений міг допитати свідків, які показують проти нього [20], [15],), а у випадку якщо допит свідків неможливий, поскільки невідомо їх місце перебування, державні органи повинні застосувати розумні заходи для забезпечення їх присутності [21] [22].

Класичним схема провокації підкупу поділяється на етапи:

1. Провокатор (правоохоронець) визначає для себе Злочинця (службову особу) при цьому необов'язково, щоб вказана особа вимагала чи мала бажання та причини отримати НпВ;

2. Провокатор підбирає Заявника, який підходить за певними ознаками і умовами для передачі Злочинцю НпВ, та отримує на це його згоду.

3. Провокатор за допомогою Заявника розробляють форми та методи надання НпВ Злочинцю, та створюють відповідну сприятливу для цього ситуацію, а також отримують згоду Злочинця на отримання НпВ;

4. Провокатор створює так звані правові підстави провокації підкупу: надає Заявнику звукозаписуючий пристрій для фіксації розмов між Заявником і Злочинцем, заводить оперативно-розшукову справу (найчастіше), чи відкриває кримінальне провадження, отримує дозволи суду на тимчасове обмеження прав і свобод Злочинця, відбирає у Заявника заяву (інколи без дати) про вчинення злочину Злочинцем.

5. Провокатор за допомогою Заявника проводить контроль за вчиненням злочину, передає Злочинцю НпВ (або як найчастіше частину суми НпВ в декілька етапів).

6. Після отриманням Злочинцем всієї суми викривають його і здійснюють затримання в порядку ст. 208 КПК України.

7. Провокатор за допомогою Заявника здійснюють фальсифікацію доказів відсутності ПП, або створення необхідної доказової бази дій Злочинця, за допомогою показань інших свідків, проведення слідчих експериментів, або знищення чи приховування доказів, що підтверджують невинуватість Злочинця.

Незважаючи на те що сторона захисту не повинна доводити свою невинуватість, однак від успішного встановлення і доведення вищевказаних етапів залежить чи визнають обвинуваченого винним у вчиненні злочину.

В свою чергу, саме встановивши в рамках судового розгляду ці етапи, суди не можуть не прийти до висновку про наявність провокації з боку правоохоронних органів [23], [24], доведення вини поза всіляким сумнівом і невинуватість особи [25].

Список використаних джерел

1. Кримінальний кодекс України. Електронний ресурс.

2. Рішення ЄСПЛ «Тексейра де Кастро проти Португалії».

3 Рішення ЄСПЛ у справі «Банніков проти Росії».

1. Рішення ЄСПЛ у справі «Матановіч проти Хорватії».

2. Рішення ЄСПЛ у справі «Раманаускас проти Литви».

3. Рішення ЄСПЛ у справі «Ваньян проти Росії».

4. Рішення ЄСПЛ у справі «Худобін проти Росії».

5. Рішення ЄСПЛ у справі «Едвардс та Льюіс проти Сполученого Королівства».

Размещено на Allbest.ru