Нормативно-правове регулювання функціонування інституційної системи захисту прав дитини в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Нормативно-правове регулювання функціонування інституційної системи захисту прав дитини в Україні

Хмеленко К.М.

студентка Дніпропетровського державного університету

внутрішніх справ м. Дніпро, Україна

Науковий керівник: Грицай І.О.

доктор юридичних наук, професор, професор кафедри загальноправових дисциплін Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, м.Дніпро, Україна

У національному законодавстві України дитиною вважається особа, яка не досягла 18 років. Неповнолітні мають усю повноту прав і свобод людини та громадянина, встановлених Розділом ІІ «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» Конституції України [1, с. 44]. На закріплення цього положення значно вплинули положення міжнародних договорів, ратифікованих Україною, особливо Конвенція ООН про права дитини. Статтею 52 Конституції України визначається, що діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним [2]. А отже, усі неповнолітні мають невід'ємне та непорушне право на захист своїх прав та свобод, яке гарантується та забезпечується системою інституційного захисту прав дитини, діяльність якої регулюється Конституцією України, міжнародними договорами, Законами України «Про охорону дитинства», «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», «Про безоплатну правову допомогу», «Про внутрішньо переміщених осіб», «Про запобігання та протидію домашньому насильству» та ін.

У Конституції України не міститься поняття “захист прав дитини”. Однак, у п. 6 ст. 92 прописано, що виключно законами України визначаються засади регулювання охорони дитинства. Поняття «охорона дитинства» не ототожнюється із поняттям «захист прав дитини», воно включає його, адже відповідно до Закону України «Про охорону дитинства», охорона дитинства- система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав[3]. Таким чином, охорона дитинства, яка передбачає захист прав дитини, - конституційно закріплений, обов'язковий напрям діяльності державних та інших інституцій, адже за ст.5 Закону у порядку, встановленому законодавством, трудові колективи, благодійні та інші громадські організації, фізичні особи можуть брати участь у забезпеченні реалізації заходів з охорони дитинства [3]. Так, як діти мають усю повноту прав повнолітньої особи, доречно буде згадати положення ст. 55 Конституції України “права і свободи людини і громадянина захищаються судом”. Конституційно закріплено, що суд - це державна інституція, що здійснює захист прав неповнолітньої особи. Більш детально повноваження суду у цій сфері розкриваються у ст.6 Закону України “Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей”, так, суд уповноважений здійснювати розгляд справи щодо неповнолітніх, що вчинили кримінальне, адміністративне правопорушення (ст. 18 Закону України “Про судоустрій та статус суддів” закріплює особливості спеціалізації суддів, які можуть розглядати подібні справи. Крім того, розвиток відновного правосуддя стосовно неповнолітніх та реформування ювенальної юстиції в

Україні може вплинути на перегляд законодавцем положень та принципів вищевказаного Закону), справи про поміщення дітей віком від 11 років у приймальники-розподільники для дітей [4], різного роду справи щодо батьківства, материнства та опікунства, а також щодо захисту усього спектру прав та свобод дитини.

Закон України “Про охорону дитинства” закладає правову та ідеологічну основи функціонування різних органів, установ, організацій, що займаються захистом прав дитини. Саме цей закон є певним відображенням норм Конвенції ООН про права дитини 1989 року. Згідно зі статтею 3 Закону України «Про охорону дитинства», держава гарантує всім дітям рівний доступ до безоплатної правової допомоги, необхідної для забезпечення захисту їхніх прав, на підставах та в порядку, встановлених законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги [3].Таким чином, Закон України «Про охорону дитинства» пов'язаний із Законом України «Про безоплатну правову допомогу».

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» суб'єктами надання безоплатної первинної правової допомоги в Україні є органи виконавчої влади; органи місцевого самоврядування; фізичні та юридичні особи приватного права; спеціалізовані установи; центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги [5]. Положення ст. 15 уточнює, що суб'єктами надання вторинної безоплатної правової допомоги є центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги; адвокати, включені до Реєстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу [5]. У контексті реформування ювенальної юстиції, пенітенціарної та пробаційної систем, у рамках впровадження пілотного проєкту відновного правосуддя стосовно неповнолітніх, адвокат із Центру з надання безоплатної правової допомоги бере участь у здійсненні процедури медіації - примирення правопорушника із потерпілим.

Україна активно бореться із будь-якими проявами насильства. На жаль, діти також потрапляють під його вплив. У ч. 4 ст.10 Закону України “Про охорону дитинства” закріплено право дитини на особисте звернення до органу опіки та піклування, служби у справах дітей, центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, кол-центру з питань запобігання та протидії домашньому насильству, насильству за ознакою статі та насильству стосовно дітей, інших уповноважених органів за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів [3].

У 2014 році, у зв'язку із початком російсько-української війни, виникла гостра необхідність захисту прав внутрішньо-переміщених осіб, серед яких багато неповнолітніх. Верховна Рада України, як один із суб'єктів захисту прав дитини, створює та закріплює вектор державної політики України у розбудові інституційної системи захисту прав дитини: ратифікує міжнародні договори, приймає закони, вносить до них поправки. Тому Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» є відображенням ставлення держави до дитини як до соціальної цінності (ст.3 Конституції України - людина є найвищою соціальною цінністю). Розглянемо роль місцевого самоврядування у захисті прав внутрішньо переміщених дітей: органи місцевого самоврядування мають здійснювати соціальний захист внутрішньо переміщених дітей, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, мають допомагати сім'ям, де виховуються такі діти, мають здійснювати у повному обсязі повноваження органу опіки та піклування стосовно зареєстрованих на їх території внутрішньо переміщених дітей та інше [6].Тобтомісцеве самоврядування відповідальне за надання соціального захисту прав дитини. Можна зробити висновок, що саме у цьому контексті виявляється зв'язок між Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» та Законом України «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей».

Отже, інституційну систему захисту прав дитини складають суб'єкти різної функціональної спрямованості: органи законодавчої, виконавчої, судової влади. Діяльність системи регулюється Конституцією України, міжнародними договорами, Законами України «Про охорону дитинства», «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», «Про безоплатну правову допомогу», «Про внутрішньо переміщених осіб», «Про запобігання та протидію домашньому насильству» тощо. У зв'язку із постійним розвитком сучасного суспільства, розвитком механізму захисту прав, появою нових викликів, державі необхідно швидко реагувати, саме тому українська нормативно-правова база функціонування інституцій захисту прав дитини постійно проходить шлях вдосконалення.

Список використаних джерел:

захист право дитина україна

1. Єсімов С.С. Державна політика україни у сфері реалізації прав та інтересів неповнолітніх.Матеріали міжнародної науково-практицної конференції: захист дитини від насильства та жорстокого поводження: сучасні виклики. Національна академія внутрішніх справ. 2021. 47 с.

2. Конституція України: закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 64.

3. Про охорону дитинства: Закон України від 26.04.2001 року № 2402- III (зі змінами і допов.). Відомості Верховної Ради України. 2001. № 30. Ст.142.

4. Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей: Закон України від 24.01.1995 року № 20/95-ВР (зі змінами і допов.). Відомості Верховної Ради України. 1995. № 6. Ст. 35.

5. Про безоплатну правову допомогу: Закон України від 02.06.2011 року № 3460-VI (зі змінами і допов.). Відомості Верховної Ради України. 2011. № 51. Ст.577.

6. Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб: Закон України від 20.10.2014 року № 1706-VII (зі змінами і допов.). Відомості Верховної Ради України. 2015. № 1. Ст.1.

Размещено на Allbest.ru