Правові основи підготовки дітей з особливими потребами

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правові основи підготовки дітей з особливими потребами

Кронівець Т.М.

кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри фундаментальних і приватно-правових дисциплін Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, м. Вінниця, Україна

Дорош В.С.

здобувач першого (бакалаврського) рівня вищої освіти Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, м. Вінниця, Україна

Особливе значення у сфері державного регулювання дотримання прав людини відіграють правові основи підготовки дітей з особливими потребами. За роки здобуття Україною незалежності органами державної влади було розроблено систему нормативно-правових актів, що спрямовані на визначення життєдіяльність найнезахищеніших - дітей з обмеженими можливостями здоров'я [1, с. 92].

Що стосується міжнародного аспекту, то це питання регулюється актом, що був ратифікований, зокрема, і в Україні - Конвенцією про права дитини. У статті 23 закріплено, що дитина, яка є неповноцінною в розумовому чи фізичному відношенні, має вести повноцінне та достойне життя в умовах, що забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості в собі та полегшують її активну участь у житті суспільства [2]. Отже, діти з особливими потребами мають право на:

- відповідне піклування, що здійснюється з урахуванням їх особливостей, та забезпечується державою, яка надає потрібну допомогу дітям та їх батькам чи людям, які безпосередньо про них піклуються;

- освіту, що здійснюється на підставі введення безоплатної та обов'язкової початкової освіти, сприяння розвитку різноманітних форм середньої загальної і професійної освіти та забезпечення її доступності для всіх дітей;

- повний розвиток її здібностей, талантів і особистості в цілому[3, с. 307308].

Захист прав дітей з особливими потребами закріплюється і в іншому міжнародному документі - Саламанській декларації про принципи, політику та практичну діяльність у галузі освіти осіб з особливими освітніми потребами. Головним принципом цього акту є всебічний розвиток особистості незалежно від її розумового чи фізичного розвитку. Зокрема, у пункті 2 зазначено, що особи, які мають особливі освітні потреби, повинні мати доступ до навчання у звичайних школах, які зобов'язані створити їм умови на основі педагогічних методів, орієнтованих перш за все на дітей з метою задоволення відповідних потреб.

Підсумовуючи описане, можна дійти висновку, що попри наявність у всіх дітей однакових прав, саме діти з особливими потребами потребують спеціального захисту з боку держави. Саме тому варто наголосити на діяльності органах державної влади щодо регулювання цього питання.

У своїх діях органи владних повноважень в Україні спираються на певні законодавчі акти, які й визначають основні засади їх діяльності. До них належать окремі статті Законів України «Про повну загальну середню освіту», «Про реабілітацію інвалідів в Україні»,«Про освіту», «Про дошкільну освіту», Указ Президента України «Про заходи щодо розв'язання актуальних проблем осіб з обмеженими фізичними можливостями» тощо.

Найбільш актуальним є питання, що пов'язані саме з аспектами освіти. Так державна соціальна підтримка дітей з особливими освітніми потребами складається з організації низки дошкільних навчальних закладів та загальноосвітніх, середніх спеціальних, загальноосвітніх санаторних шкіл для дітей з особливими потребами. Характерним для цих закладів є те, що більшість із них організовують систему навчання та виховання дітей з урахуванням особливостей їх розумового, фізичного та психоемоційного розвитку.

З цього можна зробити висновок, що провідним суб'єктом реалізації інклюзивної освіти в Україні виступає Міністерство освіти і науки України. Крім того, у структурі цього міністерства функціонує Департамент загальної середньої та дошкільної освіти, до завдань діяльності якого належить забезпечення координації впровадження та нормативно-правового врегулювання інклюзивного навчання в навчальних закладах. З метою реалізації вищенаведених напрямів у структурі департаменту також створено відділ інклюзивної освіти та інтернатних закладів [5, с. 57-58].

Так, як запровадження інклюзивного навчання є важливим питанням у цій сфері, то варто наголосити і на його законодавчому закріпленні. Наразі на стадії прийняття знаходиться Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку організації інклюзивного навчання у закладах загальної середньої освіти», яка набере чинності зі січня 2022 року. У ній передбачено можливість проведення закладами освіти індивідуальних психолого- педагогічних і корекційно-розвиткових занять, створення індивідуальних навчальних планів та забезпечення учнів всією необхідною допомогою, яку надаватимуть їм асистенти. Тому можна стверджувати, що відповідний акт відіграватиме вагоме значення в покращенні організації інклюзивного навчання.

Ще одним яскравим прикладом здійснення роботи в цій галузі, зокрема,такої, що привертає увагу населення до існуючої проблеми, є проведення 7-8 жовтня 2021 року VII Міжнародного конгресу зі спеціальної педагогіки та психології «Діти з особливими потребами: від рівних прав - до рівних можливостей». Такі конгреси проводився не вперше, адже раніше вони вже відбувалися на базах провідних педагогічних університетів, зокрема:Сумського державного педагогічного університету імені А.С. Макаренка, Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, Київського університету імені Бориса Грінченка та інших. На таких засіданнях обговорюються найважливіші та найактуальніші проблемні питання, пов'язані з дотриманням прав дітей з особливими потребами. захист право особлива потреба

Істотним для України є також досвід зарубіжних країн щодо правових основ організації підготовки дітей з особливими потребами. Так прикладом може бути Республіка Латвія, яка, як і всі країни Балтії, бере активну участь у міжнародних проєктах у цій сфері. Зокрема, ісландсько-латвійський проєкт «Підготовка дітей з особливими потребами до навчання у спеціальній школі та інтеграція у професійну освітню систему» передбачає цілу низку заходів, що містять у собі: підготовку педагогів професійних навчальних закладів до роботи з дітьми з особливими освітніми потребами, інтеграцію цих учнів у систему професійно-технічної освіти та створення варіативних моделей (міської і сільської) професійної підготовки молоді з особливостями психофізичного розвитку. Також відповідна діяльність передбачає ведення постійного аналізу статистичних даних щодо кількості спеціальних закладів інклюзивного навчання, що функціонують в країні. За допомогою цього Міністерство освіти та науки Латвії може ефективно здійснювати розподіл ресурсів у різні регіони та забезпечувати активний розвиток інклюзивного навчання.

З позицій означеної проблеми цікавим видається досвідРеспубліки Молдова. У цій країні розвивається система альтернативної (неформальної) освіти, що передбачає функціонування широкої мережі реабілітаційних служб. Наразі в Молдові діє 26 денних консультативних діагностичних центрів сімейного типу. Основними їх завданнями є розробка нової педагогічної стратегії, що базується на широкому залученні батьківської громади до вирішення проблем дітей з особливими потребами, та проведення тренінгів і семінарів для відповідних родин. Загалом країна здійснює широкомасштабну підготовку до впровадження проєкту «Інтегрована освіта», що реалізовується за допомогоювідомих міжнародних організацій ЮНІСЕФ, TFIP, EveryChildта інші.

Таким чином, можна зробити висновок, що наразі більшість країн світу проводять підтримку дітей з особливими потребами, зокрема, впроваджуючи в законодавство правові основи реалізації функцій органів державної влади у цій сфері та здійснюючи інтеграціютаких дітей у загальноосвітній простір для їх подальшої ефективної самореалізації у звичайних умовах. Україна не є винятком в цьому процесі, про що свідчить діяльність суб'єктів владних повноважень щодо впровадження інклюзивної освіти в загальноосвітні школи країни.

Список використаних джерел:

1. Колупаєва А. А. Правові основи здобуття освіти особами з обмеженими можливостями здоров'я. Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами. 2007. № 2(4). С. 92-100.

2. Конвенціявід20.11.1989№ 995021.URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995 021#Text(дата звернення:17.12.2021).

3. Рубан О. М. Законодавче та нормативно-правове забезпечення доступу до якісної освіти осіб з особливими потребами. Освіта осіб з особливими потребами: шляхирозбудови.2013.Вип. 4(2).С. 305-312.

4. Саламанська декларація про принципи, політику та практичну діяльність у галузі освіти осіб з особливими освітніми потребами та Рамки Дій щодо освіти осіб з особливими освітніми потребами від 10.06.1994 № 995_001- 94. URL:https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995 001-94 (дата звернення:

17.12.2021) .

5. Миськів Л. І. Органи виконавчої влади як суб'єкти реалізації інклюзивної освіти в Україні. Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. 2013 № (4). С. 57-61.

6. Про затвердження Порядку організації інклюзивного навчання у

закладах загальної середньої освітивід 15.09.2021№957-2021-u.URL:

https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/957-2021 -%D0%BF (датазвернення:

18.12.2021) .

7. Прохоренко Л. І., Ярмола Н. А. Діти з особливими освітніми потребами - рівні серед рівних. Вісник НАПН України. 2021. № 2(3). С. 1-9.

Размещено на Allbest.ru