Судовий захист прав людини в Україні та СРСР: історико-правовий аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Судовий захист прав людини в Україні та СРСР: історико-правовий аспект

Охотнікова О.М.

кандидат юридичних наук, доцент кафедри фундаментальних і приватно-правових дисицплін Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, м.Вінниця, Україна

Красян О.В.

здобувач ступеня вищої освіти магістр Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, м.Вінниця, Україна

Зі здобуттям незалежності Україна обрала демократичний вектор розвитку. Підтвердженням цього є прийняття конституції України, положення якої вказують про найвищу соціальну цінність людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканості і безпеки таратифікація Україною Конвенції про захист прав і основних свобод людини у 1997 р. з визнанням юрисдикції Європейського суду з прав людини. Україна засвідчила своє бажання стати правовою та демократичною державою. А в умовах розвитку демократичного суспільства створення ефективної судової системи стає одним із пріоритетних завдань для держави.

Однак, варто зазначити що Україна перебувала довгий час під впливом радянської тоталітарної системи, в якій саме поняття «захист прав людини» носило лише декларативний характер, а насправді це була політика подвійних правових стандартів, саме тому важливо здійснити порівняльний аналіз, задля того, аби зрозуміти, чи відрізняється система судового захисту прав людини незалежної України від системи радянської.

Конституцією України передбачається низка гарантій прав людини і громадянина, однією із яких є право судового захисту. Судовий захист прав і свобод людини - це один із видів державного захисту прав і свобод людини, громадянина. Право судового захисту встановлено статтею 55 Конституції України. Згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Це означає, що кожномугромадянину гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, інших громадян [1].

Право на судовий захист в суді реалізується у двох формах: особисто самим учасником за допомогою наданих йому процесуальними нормами прав, захисником - адвокатом.

Згідно статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. [1].

Для реалізації конституційного права на захист прав людини шляхом забезпечення рівного доступу до правосуддя представників соціально вразливих груп, територіальних громад та спільнот функціонує система безоплатної правової допомоги.

Однак варто зазначити і недоліки у системі захисту прав людини. До них відносяться: низький рівень правової культури і правової свідомостічленів нашого суспільства;низький рівень професіоналізму у сфері політичного та державного менеджменту і його виняткова залежність від особистих і групових (кланових) інтересів;відсутність чіткої структурованості громадянського суспільства і громадянського контролю за діяльністю всіх органів державної влади; високий рівень корупції на всіх рівнях і щаблях державного і суспільного життя та відсутність політичної волі у його зменшенні.

До проблем реалізації прав людини також відносять: бездіяльність органів державного управління (правоохоронних органів); роз'єднаність різних соціально-культурних груп у суспільстві; відсутність ефективної взаємодії державних органів та правозахисників; відсутність належної експертизи законотворення і нормотворення щодо дотримання прав і свобод людини і громадянина; [4, с.41].

Порівнюючи судовий захист прав людини України з радянським, варто зазначити, що серед безлічі різних привілеїв, яким користувалися представники партійно-радянської номенклатури були привілеї в судовій сфері. Основними правопорушеннями серед відповідальних працівників були пияцтво, хабарництво та зловживання службовим становищем. При визначенні покарання за проступки і злочини використовувався більш щадний режим, ніж за такі правопорушення, допущені рядовими громадянами.

Для того, щоб здійснювати контроль над органами внутрішніх справ і прокуратури, керівників цих відомств залучали до партійних органів в якості його виборних членів. На партійних зборах вони отримували ввідні від партійного керівництва: яким чином має здійснювати свою діяльність.

Безпартійні, які б посади вони не займали і які б факти порушення законності комуністами не були виявлені, не мали право давати оцінку їх діяльності без санкції партійного органу. У членів партії були свої органи контролю, перед якими вони несли відповідальність.

Таким чином, наявність партійного квитка стала охоронною грамотою від судового переслідування і була однією з найважливіших привілеїв Радянської держави. Якщо кримінальні справи ще могли розглядатися самостійно судами, то політичні процеси йшли виключно під керівництвом і за сценарієм партійних організацій. У 1924 р. приймається рішення Політбюро про невинесення місцевими судами вироків до вищої міри покарання за політичними справами без попереднього схвалення ЦК РКП(б) [3, с.340].

Втручання партійних органів у питаннях судочинства визнавалися в партійних документах наступних років. Так, в зверненні ЦК ВКП (б) від 12 червня 1928 р. до членів партії «Про самокритику» пропонувалося «рішуче знищити практику пом'якшення відповідальності комуністів за різними адміністративним і судовим стягненням, проводячи в життя положення Леніна про більш строге покарання щодо члена партії і вважаючи партійним злочином приховування провини будь - якого члена партії, яке б високе місце він не займав в системі партійних органів». Практика пом'якшення судової відповідальності комуністів, звичайно, стосувалася представників партійно- радянської бюрократії [2].

Таким чином, у правовій політиці країни існували два взаємовиключних напрямки. З одного боку, діяло офіційно встановлене право, засноване на конституції СРСР і законах, з іншого боку, неофіційне право у вигляді секретних нормативних актів. Причому, друге нерідко переважало над першим. «Секретна законотворчість» (циркуляри, накази для службового користування, постанови, закриті партійні листи), адресовані судовим, правоохоронним органам в дійсності визначали правову політику щодо певних соціальних груп, «даруючи» одним жорсткість застосування законів, іншим правові привілеї.

В результаті сформувалася політика подвійних правових стандартів: одні стандарти для номенклатури, інші - для простих громадян. Подвійні правові стандарти грунтувалися на неофіційному праві у вигляді секретних нормативних актів. Саме вони адресовані судовим органам, визначали правову політику щодо членів партії, «даруючи» їм правові привілеї. Руйнівні наслідки від подібного роду правової політики очевидні. Цей негативний досвід правових привілеїв номенклатури нагадує нам про сьогоднішні проблеми правосуддя.

Список використаних джерел

1.Конституція України //Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141. Електронний ресурс. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D 1%80#Text

2.Обращение ЦК ВКП (б) ко всем членам партии, ко всем рабочим о развертывании самокритике. «О самокритике». КПСС в резолюциях и решениях съездов конференций и пленумов ЦК. 1926-1929 гг. Т.4. М., 1970. С. 340.

3. Пашин В. П. Партийная номенклатура в СССР (1917-1930-е годы): зарождение, развитие, безраздельное могущество. Белгород, 2004. 243 с.

4. Пильгун Н.В. Проблеми реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина в контексті функціонування принципу верховенства права в Україні / Н.В. Пильгун, М.В. Рощук. Науковий вісник Ужгород.нац. ун-ту. 2014. Вип. 26. С. 40-43.

Размещено на Allbest.ru