Права людини і громадянина та обов’язок публічної влади щодо їх забезпечення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державної наукової установи «Інститут інформації, безпеки і права

Національної академії правових наук України»

Права людини і громадянина та обов'язок публічної влади щодо їх забезпечення

Корж І.Ф. доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, заступник керівника наукового центру

м. Київ, Україна

Співвідношенню прав і обов'язків людини і громадянина присвячено не одна стаття і не одне наукове дослідження. Однак, як вбачається, дана проблема, а це дійсно нинішня проблема українського суспільства, відповідно до якої значна кількість громадян можуть знати свої права і вимагати їх дотримання, водночас, «забувають» чи «не пам'ятають» своїх обов'язків, пов'язаних з їхніми правами. Дотримання відповідних обов'язків у цих людей відходить на задній план, чомусь знаходиться у забутті.

Водночас, зазначена проблема тісно пов'язана з іншою подібною проблемою - питанням забезпечення умов для реалізації прав людини. Якщо звернутися до Конституції України, то відповідно до положень її статті 57 [1], «кожному гарантується право знати свої права і обов'язки». Тобто, публічна влада не просто знайомить громадян з їхніми правами і обов'язками, чи доводить їх до відома громадян, вона гарантує створення умов для доступу до їх джерел та змісту, що сприяє їх знання і виконання громадянами. ГАРАНТІЯ (франц. garantie - порука, забезпечення) - один із видів забезпечення виконання зобов'язань [2]. Це - один із невід'ємних елементів правового статусу людини та громадянина; система умов, засобів, принципів і норм, що забезпечують здійснення, охорону й захист прав і свобод людини та громадянина; необхідна передумова виконання суб'єктами правовідносин обов'язків, покладених на них для реалізації зазначених прав і свобод.

Основними ознаками гарантії є наступне: своєрідна юридична, природа (належить до зобов'язально-правових видів забезпечення виконання зобов'язання); безвідкличність (гарант не має права відкликати гарантію, окрім випадків, коли вона встановлює інше); непередаваність (бенефіціарій не може передавати іншим право вимоги до гаранта, однак якщо гарантія передбачає інше, вищезгадана передача можлива); строковість (діє протягом строку, на який її видають); особливі підстави її припинення.

Суб'єктами гарантії є: бенефіціарій - особа, що має право вимагати від гаранта виконання передбаченого гарантією зобов'язання, яке не виконав принципал. У даному випадку це є громадянин України; принципал - особа, що не виконала покладеного на неї зобов'язання, яке забезпечує гарантія, у даному випадку це є інституції держави; гарант - особа, що несе відповідальність перед бенефіціарієм за невиконання принципалом покладеного на нього зобов'язання, яке забезпечує гарантія, у даному випадку це є держава. Бенефіціарієм та принципалом можуть бути як фізичні так і юридичні особи, гарантом - лише юридичні особи. Гарантія набирає чинності від дня її видачі, окрім випадків, якщо у ній встановлено інше. Юридичні гарантії - законодавчо закріплені засоби охорони прав і свобод громадян, способи їх реалізації, а також засоби охорони правопорядку, інтересів суспільства і держави» [3, с. 37].

Права і свободи є соціальними цінностями, а якщо вони діють у правовій системі, то набувають характеру правових цінностей. Вони пронизують правосвідомість суспільства і з часом стають основними принципами права [4, с.33], мають антропосоціальну природу, зв'язаність з людиною та суспільством, обумовленість природним правом. Антропна природа правових цінностей з позицій філософії права є конституційними цінностями, які відображені через їх прямий і безпосередній зв'язок з людиною і знайшли свій прояв у підході до ієрархії конституційних цінностей, на вершині якої знаходиться людська гідність - найвища соціальна цінність.

Отже, «гарантії прав людини це система загальних і спеціально юридичних засобів та інститутів, спрямованих на сприяння реалізації прав людини, а також забезпечення їх всебічної охорони та захисту від порушень» [3, с.38]. Тобто, публічна влада має, просто зобов'язана, задіяти різноманітні засоби і механізми, насамперед юридичного характеру, для забезпечення конституційно визнаних прав людини. Для цього створюються відповідні правоохоронні та судові органи, мета функціонування яких є забезпечення юридичними засобами дотримання і реалізації прав людей. Як зазначено в частині другій статті 3 Конституції України «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

Таким чином права людини гарантовані Конституцією та міжнародними угодами нашої країни і мають бути забезпечені публічною владою з метою їх реалізації громадянами. Якщо громадянин не отримав належної допомоги у зазначеному - він може скористатися міжнародними правовими механізмами їх забезпечення.

Зазначимо, що окрім юридичних механізмів захисту прав, громадянин може забезпечувати і захищати свої права і за допомогою позаюридичних механізмів. Для цього можна скористатися положенням частини шостої статті 55 Конституції України : «Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань». Таким засобом захисту своїх прав і свобод є, наприклад, захист за допомоги застосування зброї.

Як показує міжнародний досвід, в країнах розвинутої демократії цей спосіб захисту свого права на особисте життя та здоров'я, захисту права на недоторканість приватної власності є напрочуд ефективним. Водночас зазначений спосіб виділяється не лише своєю ефективністю, він забезпечує належний виховний процес щодо власника зброї, пов'язаний з належним поводженням зі зброєю, з метою чіткого і правильного її застосування, з належним регулюванням суспільних відносин у зазначеній сфері в цілому.

За зазначеною логікою правова демократична держава має створювати юридичні передумови для того, щоб громадяни могли на законних підставах поводитися зі зброєю - набувати, зберігати, застосовувати тощо. Такою передумовою є закон, положення якого мають регулювати питання обігу зброї у державі. І так вчинено практично у всіх європейських країнах. Положення закону регулюють також порядок і різний рівень доступу громадян до зброї, визначають мету застосування зброї. Так, у Преамбулі Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року [5] (далі - Декларація), зазначено: «Беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань та будуть вільні від страху і нужди, проголошено як високе прагнення людей; і беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення». Тобто Декларація підтверджує право не лише народу, а й кожної окремої людини на повстання проти тиранії і гноблення. І це дуже суттєво, оскільки в разі повстання проти гноблення можновладці намагаються визнавати окрему людину або групу людей, які виступають проти узурпації державної влади і гноблення власного народу, як звичайних кримінальних злочинців.

В Декларації незалежності США [6], прийнятої 04 липня 1776 р. говориться, що «коли довгий ряд зловживань і насильств, незмінно підпорядкованих одній й тій ж меті, свідчить про підступний задум змусити народ змиритися з необмеженим деспотизмом, повалення такого уряду та створення нових гарантій безпеки на майбутнє стає правом та обов'язком народу». Зазначене може забезпечитися завдяки наявності у громадян зброї. Якщо влада не забезпечує громадян зброєю, значить вона боїться радикальних дій з боку своїх громадян. Саме антидемократичні, авторитарні режими бояться зазначеного. обов'язок гарантія конституція влада

Україна, єдина країни Європи, в якій відсутній закон, положеннями якого б регулювався обіг цивільної зброї. Як наслідок зазначеного, наша країна знаходиться в лідерах за рівнем злочинності. Україна посіла 34 позицію в рейтингу Глобального індексу організованої злочинності. Експерти оцінили її як країну з високим рівнем злочинності та низькою спроможністю влади їй протистояти, йдеться у звіті GlobalInitiativeagainstTransnationalOrganizedCrime за 2021 рік [7]. Уганда, Танзанія, Гана знаходяться нижче в списку.

Тому для виправлення даної ситуації, Україні конче необхідно прийняти закон, положенням якого би регулювалося питання обігу цивільної зброї, прийняти реєстр власників зброї, що має, як показує практика суміжних країн, кардинально змінити на краще криміногенну ситуацію, а головне - забезпечити реалізацію права громадян на захист свого життя і особистого майна законними способами і механізмами.

Лише той народ має майбутнє, який може себе захистити.

Список використаних джерел

1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. №2 254к/96- ВР / Верховна Рада України. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

2. Енциклопедія сучасної України.

3. О.А. Колодій. Загальносоціальні гарантії конституційно-правового статусу Українського народу: поняття та ознаки. Правове регулювання економіки. 2019. № 18. С. 36-43.

4. Грищук О.В. Конституційні цінності: філософські та судові апекти. Монографія. Видання 2-е доопрацьоване і доповнене. Київ: Ваіте, 2020. 530 с.

5. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р.

6. Опубліковано рейтинг країн за рівнем організованої злочинності. Україна в групі гірших.

Размещено на Allbest.ru