Окремі аспекти удосконалення системи законодавства у сфері оборони

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОКРЕМІ АСПЕКТИ УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ ОБОРОНИ

Віктор Левчук

старший науковий співробітник науково-дослідного відділу проблем військового законодавства Центру воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, заслужений юрист України

В Україні сьогодні започатковані процеси проведення оборонної реформи, Збройні Сили України перебувають у процесі трансформації та приведенні до сумісності із збройними силами країн-членів НАТО, що є основою зміцнення обороноздатності держави. В таких умовах першочерговими заходами є зміна системи управління та побудови Збройних Сил України. військовий право воєнний оборона

Слід зауважити, що законодавчі акти у сфері оборони, які були прийняті до 2014 року не в повній мірі дають відповідь ситуації, яка виникла в України. Тому, в умовах збройного конфлікту, після тимчасової окупації Російською Федерацією Автономної республіки Крим та окремих районів Донецької і Луганської областей, проведення антитерористичної операції та триваючої досі Операції об'єднаних сил, виникла проблема удосконалення і розвитку системи національного військового законодавства, для його подальшої кодифікації та підвищення обороноздатності держави.

Важливо також зазначити, що до актів військового законодавства за останній час частково вносились лише окремі зміни з метою впровадження заходів з проведення антитерористичної операції, операції об'єднаних сил, розмежування підпорядкування керівництва Збройних Сил України тощо, без урахування принципу системності.

Оскільки процес удосконалення законодавства є досить тривалим за часом, це потребує здійснення планомірних кроків та зусиль. Відтак, це стосується також і військового законодавства (законодавства у сфері оборони), що є основою у підвищенні боєздатності Збройних Сил України та сил оборони, особливо в умовах здійснення відсічі збройної агресії Російської Федерації. Варто відзначити, що притримуються цих поглядів і ряд науковців, зокрема як зазначають Шопіна І. М. та Гущин О. О. «реальні події 2014 року засвідчили, що внаслідок цілого комплексу об'єктивних і суб'єктивних причин питанням розвитку законодавства, яке регламентує функціонування сил оборони, не приділялося достатньо уваги. Це призвело до наявності численних суперечностей та прогалин у правовому регулюванні, його невідповідності актуальній геополітичній ситуації, міжнародним зобов'язанням України, сучасному стану розвитку суспільних та міждержавних відносин» [1, с. 144]. Крім того, з 2000 року з поля зору українських науковців два десятиліття проблематика досліджень із спеціальності «Військове право, військові проблеми міжнародного права» (шифр - 20.02.03) здійснювалася на мінімальному рівні [2].

Про наявність у військовому законодавстві (законодавстві у сфері оборони) низки окремих положень, які потребують узгоджень, як між собою, а також потребують їх термінологічного, змістовного та техніко-юридичного доопрацювання свідчать ряд причин, а саме:

• відповідно до вимог статті 3 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» [3] військовим командуванням надається право разом з органами виконавчої влади, військовими адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати заходи правового режиму воєнного стану. Водночас, нормами статті 8 цього Закону, запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану покладається безпосередньо на військове командування та військові адміністрації (у разі їх утворення), а органи виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування лише залучаються до таких заходів, що потребує відповідних узгоджень цих норм між собою;

• відповідно до частини першої статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» [3] в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати заходи правового режиму воєнного стану в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану. Разом з тим, частина третя статті 8 зазначеного Закону визначає, що запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану провадиться відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України типового плану запровадження та забезпечення заходів правового режиму воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, з чого слід зробити висновок, що законодавець для запровадження цих заходів заклав обтяжливий механізм його реалізації для військового командування та військових адміністрацій, від якого в значній мірі буде залежати швидкість, а відповідно і ефективність реалізації прийняття ними рішень під час ведення бойових дій. До того ж, слід погодитись, що положеннями Закону України «Про правовий режим воєнного стану» [3] не встановлено, якими саме актами військове командування може самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати ті чи інші заходи правового режиму воєнного стану, що потребує відповідного врегулювання [4, с. 11];

* статтею 13 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» [5] Верховна Рада України відповідно до пункту 9 частини першої статті 85 Конституції України схвалила рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, що приймається ним відповідно до пункту 19 частини першої статті 106 Конституції України [6] для відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях і забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях. Водночас, норми статті 13 Закону [5] та пункту 19 частини першої статті 106 Конституції України [6] не узгоджується з нормою частини першої статті 4 Закону України «Про оборону України» [7], де зазначено, що за аналогічних підстав Президент України приймає рішення про застосування Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань.

Отже, до основних причин, з початку проголошення незалежності України, що сприяли незадовільному стану та певному розбалансуванню військового законодавства (законодавства у сфері оборони) слід віднести:

1) постійну зміну курсу з початку становлення держави щодо реалізації стратегічного курсу на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору, що призвело до відсутності системності дій відповідних державних інституцій та недосконалості основних стратегічних документів у сфері національної безпеки і оборони, а також помилкового визначення загроз національним інтересам держави та відповідних заходів на їх реагування;

2) постійна зміна форм державного правління з парламентсько-президентської до президентсько-парламентської республіки з відповідними змінами до Основного Закону України;

3) намагання Російської Федерації реалізувати імперські погляди й амбіції відносно України, використовуючи гібридні способи ведення війни;

4) відсутність у державі уповноваженого та спеціалізованого національного органу (інституту, структури) для комплексного, системного відпрацювання ідеї та стратегічної ініціативи удосконалення, оновлення, систематизації військового законодавства, яку на сьогодні актуально трансформувати в Стратегію розвитку військового законодавства (законодавства у сфері оборони України).

Отже, актуальними для пошуку сьогодні є питання, пов'язані із удосконалення та систематизацією військового законодавства (законодавства у сфері оборони України), його кодифікації, що є важливим завданням в умовах продовження існування довготривалого збройного конфлікту. Наявність великої кількості правових норм, які регламентують діяльність у сфері оборони, природно вимагає їх об'єднання та уніфікації в межах окремих (комплексних) законодавчих актів, що врегулюють відносини у сфері оборони.

Список використаної літератури

1. Шопіна І. М., Гущин О. О. Актуальні проблеми сучасного стану розвитку воєнного (військового) права як науки і навчальної дисципліни. Форум права. № 2. 2017. С. 144-148.

2. Про внесення змін і доповнень до Переліку спеціальностей, за якими проводяться захист дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань: наказ Вищої атестаційної комісії України від 28.11.2000 № 586. Офіційний вісник України. 2000. № 51. С. 114.

3. Про правовий режим воєнного стану: Закон України від 6 квітня 2000 року № 1647-Ш. Відомості Верховної Ради (ВВР). 2015. № 28. ст. 250 зі змінами.

4. Лобко М. М., Семененко В. М., Фучко В. Й. Деякі аспекти правового режиму воєнного стану в Україні: порядок введення та припинення дії. Зб. наук. праць ЦВСД НУОУ 2019. № 2 (66). С. 6 - 13.

5. Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях: Закон України від 18 січня 2018 року № 2268Ш.

6. Конституція України. Прийнята на прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.

7. Про оборону України: Закон України від 6 грудня 1991 року № 1932- XII. Відомості Верховної Ради України (ВВР). 1992.№ 9. ст. 106.

Размещено на Allbest.ru