Порушення права людини на свободу вираження поглядів у цифровому середовищі

Останні два роки більшість соціального життя українців і не лише перемістилось в цифрове середовище. Можливість комуні кувати та отримувати інформацію за цих умов складно переоцінити. Тому захист цифрових прав (або прав людини у цифровому середовищі) складно переоцінити. Тоді як традиційні ЗМІ мають усталений порядок правового регулювання їх діяльності та широку правозастосовну практику, то цифрове середовище довший час залишався територією, де велась активна боротьба за компроміс між абсолютною свободою, яка існувала на початках, і правовим регулюванням, яке стало необхідним з огляду на все більшу кількість як внутрішніх, так і зовнішніх загроз. При цьому, загрози правам людини в цифровому середовищі переважно стосуються не лише її можливості комуні кувати, а набагато ширшого кола її прав та свобод. Для прикладу, за результатами моніторингу порушень «цифрових прав індивідуального характеру у вигляді порушення права на свободу вираження поглядів в інтернеті найпоширенішими в середині 2020 року були порушення, пов'язані із притягненням до адміністративної відповідальності за поширювання неправдивих чуток стосовно коронавірусної хвороби» [1]. Зараз ми знову маємо ситуацію з поширенням різної інформації щодо вакцинації проти цієї ж хвороби, при цьому кожна зі сторін апелює, що інша сторона порушує її право на свободу вираження поглядів.

Зміст права на свободу вираження поглядів визначається низкою міжнародно-правових актів та нормами Конституції і законів України. Так, статтею 10 Конвенції Ради Європи про захист прав людини і основоположних свобод передбачено свободу вираження поглядів, а саме: «1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду».

За результатами аналізу вказаних норм і правозастосовної практики Європейського суду з прав людини можна зробити висновок, що право на свободу вираження поглядів включає такі основні складові:

- свободу дотримуватися своїх поглядів;

- свободу одержувати інформацію та ідеї;

- свободу передавати інформацію та ідеї [2].

Розмірковуючи про межі дії статті 10 Конвенції,

ЄСПЛ у справі Ченгіз та інші проти Туреччини вказав, що Інтернет в даний час став одним з основних засобів, за допомогою яких окремі особи користуються своїм правом на свободу отримувати і поширювати інформацію та ідеї. Що стосується важливості інтернет-сайтів для реалізації свободи вираження поглядів, Суд зазначив, що в світлі їх доступності та здатності зберігати і передавати величезні обсяги інформації Інтернет відіграє важливу роль в розширенні доступу громадськості до новин і полегшенні поширення інформації в цілому. Створена користувачами активність спілкування в Інтернеті забезпечує безпрецедентну платформу для здійснення свободи вираження поглядів (Cengiz and Others v. Turkey, 1 December 2015 року, §§ 49, 52) [3].

Згідно даних вже згаданого моніторингу порушень цифрових прав фіксовані порушення були класифіковані як порушення загального характеру, тобто ті що стосувались прав невизначеного кола користувачів, та порушення цифрових прав індивідуального характеру - які стосувались порушення прав конкретної особи. При цьому, основна група зафіксованих порушень цифрових прав загального характеру пов'язана з обмеженням доступу до певних вебресурсів та мереж, яке відбувалось на підставі Указів Президента. Загалом за підрахунками експертів ППЛ та ГО «Лабораторія цифрової безпеки», які входять до Коаліції «За вільний Інтернет», станом на жовтень 2021 року на підставі указів Президента України шляхом накладення санкцій заблокованими залишаються 687 вебресурсів [1]. Зрозуміло, що перші такі блокування у 2015 році були пов'язані з інформаційними ресурсами, які певним чином були пов'язані з Російською агресією, і це викликало як широкий соціальний резонанс так і реакцію громадянського суспільства. Переважно, такі санкційні блокування обґрунтовуються питаннями безпеки. Проте ці блокування тривають вже кілька років, а їх процедура досі не є законодавчо врегульована.

Інший спосіб блокування онлайн-ресурсів здійснюється в судовому порядку, і не завжди пов'язаний з безпосередньою реалізацією права на вираження поглядів у вузькому розумінні. Зокрема, серед причин блокування були: недотримання вимог мовного законодавства, обмеження використання певних вебсайтів для дистанційної освіти, а одним із найпоширеніших - порушення права на приватність в інтернеті.

Коли йдеться про індивідуальні порушення права на свободу вираження поглядів в онлайн-середовищі, це переважно пов'язано з захистом інших прав у судовому порядку, зокрема часто в конфлікт вступають майнові права, права на захист честі і гідності, право на невтручання у особисте життя тощо. При цьому, слід звернути увагу, що застосування судами таких способів правового захисту, як спростування та видалення (або про заборону поширення, блокування тощо) спірних відомостей часто є непропорційним і застосовується одночасно з покладенням обов'язку видалення з вебресурсу достовірної інформації. цифровий конфіденційний право відповідальність

Важливо зазначити, що згаданий моніторинг здійснюється на основі зафіксованих правопорушень та прийняти нормативно-правових та інших актів. Але не всі порушення прав фіксуються і доходять до відома правоохоронних органів. Для прикладу, одним з важливих і доступних способів висловлення своїх поглядів є спілкування в соцмережах. Відповідно, таке вираження поглядів може обмежуватись алгоритмами самих соцмереж, що часто має місце, коли поведінка користувача порушує встановлені мережею політику. Як правило, йдеться про жорстокий, расистський чи дискримінаційний контент; матеріал, який є образливим, порнографічним чи містить конфіденційну інформацію, а також у зв'язку із захистом авторських прав. Проте має місце також коли контент видаляють, а сторінку користувача блокують, оскільки на нього надходить значна кількість скарг від інших користувачів. Наприклад, тимчасове блокування сторінок українського журналіста Андрія Яніцького та медіа-експерта Олександра Глущенка на весні 2021 року обидва діяча пов'язують зі скоординованими бот-атаками [4].

Оскільки оцінку таких скарг здійснює переважно штучний інтелект, то значною мірою ситуація залежить від того як прописний алгоритм. Тоді як відновлення доступу до сторінки може займати кілька тижнів. І такі дії, з процесуальної точки зору, не можуть бути оцінені як порушення права на свободу вираження поглядів, тоді як насправді в цей момент особа позбавлена можливості висловлювати свої погляди, мати доступ до власної сторінки та звичного кола спілкування.

Таким чином, можна констатувати, що порушення права людини на свободу вираження поглядів у цифровому середовищі мають досить високий ступінь латентності. Відновлення порушеного може здійснюватись як в судовому, так і позасудовому порядку, а подекуди просто є неможливим з огляду на відсутність достатнього правового регулювання.