Про інформаційну безпеко-оборонну функцію правоохоронних органів України

д.ю.н., професор, головний науковий співробітник Науково- дослідного інституту інформатики і права Національної академії правових наук України м. Київ, Україна

Одразу зазначу, що це питання не просто проблематичне, а й досить складне як для висвітлення, так і практичної реалізації. Це пов'язано перш за все з нечіткою визначеністю більшості понять і категорій, які вживаються у цій сфері і їх правового статусу.

Дійсно, продовжують залишатися дискусійними ключові поняття "інформаційної безпеки", "інформаційної війни", "інформаційної агресії", "інформаційного простору" та ін., що ускладнює вироблення комплексу взаємоузгоджених безпеко-оборонних заходів суб'єктами цієї діяльності. Очевидно, у зв'язку з цим В.І. Шульга робить висновок про те, що: "інформаційна безпека згадується в сотнях нормативних актів, безпосередньо її захисту вже 15 років присвячуються десятки документів, серед яких Доктрина інформації безпеки, укази президентів, декілька рішень РНБО, міжнародні документи про співробітництво в межах СНД. Але в жодному з них немає визначення цього поняття, і що, власне, захищається, можна намагатися зрозуміти з переліку численних загроз та заходів щодо їх подолання. Актуальним залишається встановлення сумісних характеристик інформаційної безпеки шляхом дослідження підходів до визначення цього поняття" [2]. оборонний інформаційний безпека

З іншого боку, формування завдань правоохоронним органам у нормативних актах здійснюється вкрай абстрактно. Навіть Доктрина інформаційної безпеки України визначає завдання для розвідувальних органів України як протидія зовнішнім загрозам інформаційній безпеці держави, СБ України - проведення моніторингу і протидію спеціальним інформаційним операціям, що звучить надто розмито і тривіально [1].

Для організації протидії цим інформаційним загрозам вкрай важлива їх правова кваліфікація, яка і виступає підставою для дій правоохоронних органів. Однак єдиного критерію, який би узагальнював статус негативних інформаційних акцій в кінцевому рахунку не визначено.

А між тим, він є. На нашу думку, цим критерієм виступає феномен інформаційного насилля. Саме воно об'єднує негативні інформаційні впливи різного ґатунку. В існуючій довідково-енциклопедичній літературі категорія насилля визначається як застосування різних форм примушення, завоювання тих чи інших привілеїв.

Це в рівній мірі, вважаємо, стосується і інформаційного насилля, де його об'єктом виступає не буттєва сфера, а свідомість людини і суспільна свідомість, у тому числі і національна самосвідомість. По суті, наприклад, російська пропаганда у гібридній війні проти України і є виразом і втіленням цього насилля. В такому разі насилля означає не вакуум свідомості, а її примусову зміну, що веде до заміни орієнтирів у поведінці людини, її вчинках. Очевидно, саме такий механізм спрацьовує в ході формування ідеології сепаратизму.

Це насилля над свідомістю можна кваліфікувати як порушення міри свободи людини проти її волі на інформацію, призводить до руйнування сталого психологічного стереотипу і впровадження заздалегідь підготовленого, іншого стереотипу, що суперечить наявному в комплексі життєдіяльності, що, власне, і виступає об'єктивною підставою політичної та правової оцінки інформаційного впливу, що формує потребу протидії цьому впливу правоохоронними органами.

Цей наш висновок є результатом не лише власних думок. Поняття "інформаційного насилля" сьогодні зустрічається в публікаціях О.П. Дзьобаня,

B. Г.Пилипчука, О.Г. Данильяна, О.Ю. Панфілова,

C. М.Соболєвої та ін. авторів. Всі вони мають право на існування. Так, О.Г. Данильян та О.П. Дзьобань вважають, що "Інформаційне насильство в широкому сенсі, що припускає існування інформації в будь-яких соціальних системах - це не силовий впорядкований вплив на об'єкти, що носить антисоціальний або антиособовий характер. Інформаційне насильство у вузькому сенсі - несиловий вплив (дія) на ментальну сферу, що суперечить закономірному перебігу подій" [4, с. 61].

Водночас ми не згодні з твердженням про те, що інформаційне насильство є не силовим феноменом. І справа тут не в алогізмі, бо якщо звертатися до формальної логіки, то це означає ігнорування родової належності насилля, а саме, явища сили. Справа в тому, що сила традиційно розглядається як міра механічної дії на матеріальне тіло. Між тим, як відомо, реально мають місце і інші форми існування, у тому числі інформаційного, яке ніяк не можна розглядати як механічне. Бо тут діють такі вектори сили як: сила ідеології, сила переконання, сила навіювання і навіть сила примусу.

В принципі всі імперативні норми, накази і т.п. включають елементи сили, повеління. Тобто, інформація, яка в них міститься спонукає до цілеспрямованої дії на об'єкта, яка передбачається суб'єктом цієї інформації. Це дає нам підстави протидіяти даному силовому впливу.

Не менш важливим залишається питання про змістовність інформації, що є визначальним для правоохоронних органів, бо пов'язане з безпеково - ідеологічним чинником. Тобто, захистом національної безпеки, національної свідомості, національної культури, які сьогодні особливо зазнають інформаційних атак з боку супротивника. Саме цей критерій є своєрідним водорозділом між негативним і конструктивним інформаційним впливом. На цьому акцентується увага в Доктрині інформаційної безпеки України.

Однак негативний інформаційний вплив, як правило, здійснюється приховано і завуальовано, прикриваючись зовні миролюбними гаслами. Проблема для правоохоронних органів полягає у своєчасному виявленні цього псевдо гуманізму. В цьому плані зростає роль інформаційно-аналітичної складової у забезпеченні інформаційної безпеки, за діяння як державних, так і не державних інституцій, що посилює об'єктивність оцінки інформаційної ситуації і, відповідно, здійснення безпеково-оборонних заходів.

Такий підхід вимагає в першу чергу ефективної координації дій суб'єктів інформаційної безпеки. На жаль, у вище згадуваній Доктрині інформаційної безпеки на мою думку, координаційний чинник викладений недостатньою мірою. Водночас ця проблема досить кваліфіковано вирішена у Протоколі спільних дій основних суб'єктів забезпечення кібербезпеки, суб'єктів кіберзахисту та власників (розпорядників) об'єктів критичної інформаційної інфраструктури та під час попередження, виявлення, припинення кібератак та кіберінцидентів, а також при усуненні їхніх наслідків (2019 рік). Цей протокол встановлює фази взаємодії, чітко визначає дії суб'єктів кіберзахисту у кожній з фаз. Ефективність їх діяльності посилюється, вважаємо, тим, що передбачається тісна взаємодія суб'єктів як у попередженні кібератак, так і локалізації їх наслідків. Можливо, за аналогією, розробити такий документ стосовно забезпечення інформаційної безпеки в цілому.

Як бачимо, невирішених проблем у сфері інформаційної безпеки, які поставило перед нами інформаційне суспільство, досить багато, однак і зростає інтерес науковців і практиків до їх вирішення. Сьогодні питання у синтезуванні напрацьованого і продукуванні нових підходів до здійснення заходів, спрямованих на захист інформаційної сфери України.

Список використаних джерел