Тенденції розвитку правового забезпечення системи управління сектором безпеки і оборони як цілісною функціональною системою

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ СЕКТОРОМ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ ЯК ЦІЛІСНОЮ ФУНКЦІОНАЛЬНОЮ СИСТЕМОЮ

Олександр Волошинський

курсант 3 курсу Київського факультету Національної академії Національної гвардії України

Напрям та зміст реформ у секторі безпеки і оборони ґрунтується на стратегічному курсі європейської інтеграції як найвищому пріоритеті української зовнішньої політики. Зміст цього курсу передбачає розвиток взаємовигідного співробітництва з європейськими безпековими структурами на двосторонній та багатосторонній основі (зокрема, з НАТО) і набуття членства у Європейському Союзі. Така амбітна мета потребує якісно нового підходу до дотримання демократичних стандартів, підвищення рівня управління, впровадження стандартів доброчесності і прозорості.

В основу змін сектору безпеки і оборони повинні бути покладені усталені принципи, апробовані у розвинутих європейських демократіях, а саме: відповідність органів сектору безпеки і оборони політичному устрою держави; чітке законодавче врегулювання процедур тимчасового обмеження прав людини в інтересах державної безпеки; відкритість для демократичного цивільного контролю; цілісність, прозорість, доброчесність тощо. Кардинальних змін потребують підходи до фінансування сектору безпеки і оборони, ресурсного і кадрового забезпечення тощо.

Реалізація Концепції реформування сектору безпеки і оборони України, що введена у дію Указом Президента України від 14 березня 2016 року № 92/2016, повинна сприяти сформуванню цілісного сектору безпеки і оборони держави [1].

Метою Концепції було задеклароване визначення шляхів формування національних безпекових та оборонних спроможностей, що сприятимуть відновленню територіальної цілісності України у межах міжнародно визнаного державного кордону України; гарантування мирного майбутнього України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Концепція передбачає створення національної системи реагування на кризові ситуації, своєчасне виявлення, запобігання та нейтралізацію зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці, гарантування особистої безпеки, конституційних прав і свобод людини; забезпечення кібербезпеки та оперативного спільного реагування на кризові і надзвичайні ситуації. Також Концепція визначає систему поглядів на розвиток безпекових та оборонних спроможностей України у середньостроковій перспективі, сформованих на основі оцінки безпекового середовища та фінансово-економічних можливостей держави, здійсненої у рамках комплексного огляду сектору безпеки і оборони України [2].

Реалізація зазначеної мети досягатиметься шляхом:

• створення ефективної системи управління сектором безпеки і оборони як цілісною функціональною системою;

• об'єднання оперативних спроможностей складових сектору безпеки і оборони для забезпечення своєчасного і адекватного реагування на кризові ситуації, які загрожують національній безпеці;

• постійного підтримання визначених сил безпеки і оборони в готовності до виконання завдань за призначенням;

• удосконалення системи планування у секторі безпеки та оборони, забезпечення раціонального використання державних ресурсів тощо [1].

Разом з тим, реалізація заявленої мети та заявленими шляхами може бути ускладнена через неврахування певної низки об'єктивних закономірностей розвитку суспільства.

Зрозуміло, що будь-який програмний документ повинен ґрунтуватись на певному базовому галузевому акті законодавства. З питань розвитку і функціонування сектору безпеки і оборони таким є Закон України «Про національну безпеку України» [3]. Разом з тим, і цей фундаментальний акт містить певні прогалини, розбіжності, «розмитості» у визначеннях та формулюваннях і неузгодженості.

Так, Ященко В. А. відмічає, що поняття «державна безпека», визначене у підп.4 п.1 ст.1 вказаного Закону як: захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності і демократичного конституційного ладу та інших життєво важливих національних інтересів від реальних і потенційних загроз невоєнного характеру, - потребує уточнення, зокрема в частині «реальних та потенційних загроз». На погляд дослідника, слід враховувати те, що загрози носять, переважно, латентний характер і, зрозуміло, не можуть бути вичерпно виявлені та локалізовані суб'єктами сектору безпеки і оборони, навіть найпотужнішими спецслужбами і правоохоронними органами, тому орієнтована лише на них національна безпека не буде захищеною. Це по-перше.

По-друге, як вбачає зазначений науковець, феномен захищеності віддзеркалює лише стан безпеки, а між тим, це об'єктивно процес функціонування та нарощування її потенціалу. І у зв'язку з цим, пропонує наступне формулювання визначення понятійної категорії «національна безпека» - це «надійне, стабільне функціонування суспільства та держави і нарощування їх потенціалу як умови їх існування і захищеності від реальних та потенційних загроз» [4, 5]. національна безпека оборона україна

У той же час Кривенко О.В. окреслив науково-методологічний підхід до визначення основних завдань національної безпеки. Науковець, виходячи із законодавчо закріпленого визначення національної безпеки як захищеності державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від потенціальних та реальних загроз, - сформулював першочергові завдання юридичної науки в галузі права національної безпеки та військового права:

• дослідження і оцінка загроз національним інтересам України як в традиційних сферах (воєнна, політична, економічна, соціальна, екологічна, гуманітарна безпека та інші), так і в нових сферах, що швидко розвиваються (інформаційна, кібербезпека і т.п.);

• дослідження стану і проблематичних питань запровадження системи оборонного планування у циклі: проведення оглядів (комплексного і галузевих) - вироблення стратегій - реалізація положень стратегій у планах розвитку;

• дослідження стану і проблемних питань організації взаємодії між складовими сектору безпеки і оборони, вироблення пропозицій щодо законодавчого закріплення завдань щодо реагування на нові загрози національним інтересам між складовими сектору безпеки і оборони;

• впровадження в систему підготовки спеціалістів з вищою освітою, керівників органів державної влади, стандартів підготовки за напрямками: «право воєнної безпеки», «військове право»;

• відпрацювання механізму доведення до керівництва держави результатів напрацювань створених тематичних робочих груп науковців і практиків з подальшою реалізацією пропозицій.

На його погляд, наукові розробки та їхнє практичне втілення мають охоплювати:

• проведення досліджень;

• участь у проведенні оглядів (комплексного і галузевих);

• участь у виробленні стратегій;

• участь у розробленні програм розвитку [6].

Рубан А. В. акцентує увагу на управлінських проблемних аспектах у забезпеченні розвитку сектору безпеки і оборони. Так, згідно аналізу сучасного стану та тенденцій розвитку державного управління у сфері національної безпеки і оборони, окреслено, що у нинішніх умовах існують різнохарактерні підходи до вирішення проблем національної безпеки. І, звісно, кожний суб'єкт сектору при вирішенні тотожних завдань має власні «поведінкові алгоритми».

У цьому контексті зазначено, що пріоритети державної політики щодо забезпечення національної безпеки й оборони визначаються у наступних державних документах: Стратегія національної безпеки України, Стратегія воєнної безпеки України, Стратегія кібербезпеки України та Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України, а також в інших документах, які регламентують питання національної безпеки й оборони, підлягають схваленню Радою національної безпеки і оборони України та затверджуються через укази Президента України.

При цьому проблеми функціонування сучасної системи забезпечення національної безпеки й оборони України полягають у такому: відсутність цілком сформованого національного сектору безпеки й оборони, який являв би собою цілісне функціональне об'єднання, що підлягало б управлінню з єдиного центру; слабкість з інституційної точки зору; відсутність професійності кадрового корпусу; наявність структурної незбалансованості державних органів сектору безпеки й оборони; брак необхідного обсягу ресурсів й їх нераціональне застосування в межах сектору безпеки й оборони; неефективність гарантій безпеки України на міжнародному рівні [7].

На погляд Богуцького П.П. (який обґрунтував певні висновки щодо поняття та ознак права національної безпеки України), до останніх необхідно віднести:

1) право національної безпеки є галуззю права - цілісною множинністю норм, тобто, публічно визначених, легітимізованих правил поведінки, спрямованих на досягнення і забезпечення безпечних умов існування та життєдіяльності людини, суспільства і держави;

2) право національної безпеки у системі права України формується внаслідок дії правового режиму, маючи власний предмет, яким є суспільні відносини сфери національної безпеки, використовуючи метод, який полягає в імперативному впливі на поведінку учасників таких суспільних відносин і мету, якою постає стан безпеки, тобто захищеності національних інтересів від реальних і потенційних викликів та загроз;

3) суб'єктами права національної безпеки є людина, громадянське суспільство (інститути громадянського суспільства), держава (державні інститути); об'єкти права національної безпеки утворюють національні інтереси, які конкретизуються у різних галузях національної безпеки;

4) право національної безпеки виконує визначені у правовій системі України функції та засноване на принципах, які підтверджують його особливі ознаки та належність до системи права України як системної цілісності;

5) для права національної безпеки України властивим є поєднання лінійних і нелінійних характеристик, які обґрунтовують його утворення і функціонування як відокремленого комплексного компонента системи права;

6) джерелами права національної безпеки є Конституція, законодавство, судова практика та відповідні доктринальні положення, що стосуються правотворчості та правозастосування у сфері національної безпеки;

7) законодавство про національну безпеку утворює самостійну галузь у системі законодавства України;

8) право національної безпеки необхідно розглядати як галузь юридичної науки у межах наукової спеціальності 081 - «Право» та як окрему навчальну дисципліну;

9) найбільш стійкими у системі права є взаємозв'язки права національної безпеки з військовим правом, що дозволяє інтегрувати інституційну та функціональну складові цих системних комплексних утворень на рівні нормативно-правового регулювання, правозастосовної практики та подальших наукових досліджень [8, с. 92-93] .

Таким чином, аналіз досліджень з ключових питань правового регулювання функціонування сектору безпеки та оборони України дозволяє зробити певні узагальнення:

• необхідність існування єдиного управлінського центру, що забезпечуватиме діяльність СБО з оптимізованим структурно-функціональним компонентом;

• необхідність запровадження управлінського досвіду інших провідних країн світу з метою опанування новітніми управлінськими технологіями;

• необхідність розробки єдиного понятійно-категоріального апарату, універсального як для актів законодавства, так і програмних документів.

Отже, реформи сектору безпеки і оборони мають бути чітко орієнтовані на реалізацію Концепції реформування сектору безпеки і оборони України та оновленої Стратегії національної безпеки України. Одночасно означений сектор виступатиме основним інструментом зазначених програмних документів, що потребуватиме удосконалення єдиної системи керівництва сектором безпеки і оборони. Ця єдність забезпечується наявністю стратегічної ланки державного управління сектором безпеки і оборони, яку складають Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Рада національної безпеки України. Ефективне функціонування цієї ланки неможливе без ключового впливу правників-науковців.

Список використаної літератури