Систематизація законодавства у сфері інтелектуальної власності: проблеми та перспективи

Реалізація інноваційної стратегії розвитку України передбачає створення сучасної системи нормативного регулювання відносин у сфері охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності, яка б забезпечувала надійний захист прав суб'єктів творчості (авторів, виконавців), гарантувала їх визнання та охорону від правопорушень. З цією метою важливим є формування базової моделі розвитку інтелектуальної власності, яка ґрунтуючись на досвіді провідних зарубіжних держав забезпечувала б створення цілісної системи охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності, створювала умови для економічного зростання держави, впровадження та активного застосування інноваційних технологій.

Одним із напрямків правового регулювання, який впродовж тривалого часу потребує свого оновлення та реформування є сфера інтелектуальної власності. Потреба у зміні цивільно-правового регулювання відносин інтелектуальної власності виникла вже досить давно, починаючи із прийняттям у 2003 р. Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) [1] та необхідності приведення положень спеціальних законів щодо правової охорони окремих об'єктів інтелектуальної власності у відповідності концепції, теоретичних підходів та нормативної матерії ЦК України. Відзначимо, що засади формування правоохоронного механізму у галузі використання результатів інтелектуальної діяльності були закладені прийнятими ще у 90-ті роки спеціальними законами про охорону прав на окремі об'єкти інтелектуальної власності. ЦК України не лише значно розширив сферу права інтелектуальної власності, але і суттєво збагатив її змістовне наповнення, закріпивши регулювання відносин інтелектуальної власності в окремій структурній частині кодексу - книзі 4. Подальше удосконалення нормативного масиву у галузі охорони результатів творчої діяльності мало б передбачати деталізацію положень ЦК України на рівні законів та підзаконних правових актів, спрямованих на формування надійних правових механізмів реалізації і захисту прав інтелектуальної власності. Пройшли роки. Проте лише наразі були внесені зміни до спеціальних законів у сфері інтелектуальної власності. У 2014 р. Україна підписала Угоду про асоціацію з ЄС. Відтак, виникла необхідність приведення існуючого нормативного матеріалу не лише до ЦК України, а також відповідності до підходів, визначених у положеннях Угоди про асоціацію [2], глава 9 якої містить вимоги і стандарти охорони прав інтелектуальної власності.

Ідея оновлення Цивільного кодексу України протягом тривалого часу була предметом наукових дискусій, проте вже 17 липня 2019 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову за № 650 «Про утворення робочої групи щодо рекодифікації (оновлення) цивільного законодавства України», якою було утворено робочу групу щодо рекодифікації цивільного законодавства [3]. Результатом діяльності робочої групи стала розробка Концепції оновлення Цивільного кодексу України [4]. Основними напрями вдосконалення положень Книги четвертої згідно Концепції обумовлені необхідністю: (1) внесення змін до ЦК України та спеціального законодавства, спрямованих на імплементацію Угоди про асоціацію, адаптацію законодавства України до законодавства ЄС; (2) врахування національної практики застосування законодавства у сфері інтелектуальної власності; (3) узгодження положень Книги четвертої між собою та іншими положеннями ЦК України; (4) врахування відповідного досвіду іноземних країн, зокрема країн ЄС.

Які зміни у сфері охорони об'єктів інтелектуальної власності відбулися в останні роки? На перший погляд, здається, що вони досить суттєві та спрямовані на оновлення законодавства у сфері інтелектуальної власності. Проте, вже їх первинний аналіз та застосування на практиці засвідчує, що за своїм змістом, зазначені нормативні трансформації мають, часто мають фрагментарний характер, що були розроблені без врахування концепції ЦК України та, як наслідок, виявилися не спроможними забезпечити суттєві системні перетворення у сфері охорони інтелектуальної власності.

Так, у 2017 р. у зв'язку з Закону «Про державну підтримку кінематографії в Україні» [5] були внесені зміни до Закону України «Про авторське право і суміжні права» у частині, присвяченої захисту авторських та суміжних прав. Їх наслідком, зокрема, стала зміна редакції ст. 52 Закону «Про авторське право і суміжні права» щодо визначення розміру компенсації як спеціального способу судового захисту авторських прав. У попередній редакції зазначеної норми Закону розмір компенсації визначався у діапазоні від 10 до 50 тис. мін. заробітних плат. Наразі чинна редакція цієї статті передбачає положення, що розмір компенсації визначається судом як паушальна сума на базі таких елементів, як подвоєна, а у разі умисного порушення - як потроєна сума винагороди, які були б сплачені, якби порушник звернувся із заявою про надання дозволу на використання відповідного об'єкта. На практиці застосування цієї норми призвело до складнощів, оскільки необхідно довести (у тому числі за допомогою експертного дослідження чи висновку спеціаліста) потенційну вартість винагороди за використання об'єкта інтелектуальної власності. А відтак, попередня редакція цієї статті мала більш ефективне застосування для судового захисту авторських прав.

У травні 2018 р. був прийнятий Закон України «Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав» [6], водночас, незважаючи на його назву, наразі так і не створена ефективна система діяльності організацій колективного управління, а пошук оптимальної моделі діяльності таких організацій продовжується.

У вересні 2019 р. було прийнято два нові закони у сфері інтелектуальної власності - Закон України «Про охорону прав на компонування напівпровідникових виробів [7]» (у попередній редакції Закон «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем») та Закон України «Про правову охорону географічних зазначень» (у попередній редакції Закон «Про охорону прав на зазначення походження товарів» [8]). По суті, основною новелою першого законодавчого акту стала заміна терміну «топографія інтегральної мікросхеми» на «компонування напівпровідникового виробу». Зазначені зміни були внесені також до ЦК України. цивільний інтелектуальний право автор

Передбачалося, що зміни, передбачені другим Законом повинні були мати більш істотний характер та спрямовані на відмову від поділу зазначень походження товару на просте та кваліфіковане; закріплення терміну географічне зазначення, внесення змін щодо суб'єктів права на географічне зазначення тощо. Водночас, у преамбулі цього Закону зафіксовано, що «особливості реєстрації, використання та захисту географічних зазначень щодо сільськогосподарської продукції, харчових продуктів, вин, ароматизованих винних продуктів, спиртних напоїв визначаються іншими законами». Таким чином, оновлений Закон поширює свою дію лише щодо охорони прав інтелектуальної власності на географічні зазначення - мінеральні води, а географічні зазначення виноробної продукції та харчових продуктів залишилися за межами його правової охорони. Тим самим значно нівелюється значення цього законодавчого акту.

Відтак, аналізуючи зміни, що відбулися у галузі цивільного законодавства, що регулює відносини інтелектуальної власності можна констатувати, що починаючи з дати прийняття ЦК України, вітчизняне законодавство про інтелектуальну власність фактично не було змінено. ЦК України так і не став тим поштовхом, який би забезпечив оновлення відповідної законодавчої бази, а багато його норм (окремі з яких носять справді новаторський характер) так і не отримали своєї конкретизації на рівні спеціальних законів та підзаконних правових актів.

Наведемо декілька прикладів. Стаття 429 ЦК України регламентує відносини щодо розподілу майнових прав інтелектуальної власності на об'єкти створені на підставі трудового договору - майнові права на такі об'єкти належать спільно роботодавцеві та працівникові, що створив такі об'єкти, якщо інше не встановлено трудовим договором.

Спеціальні закони про інтелектуальну власність містять норми, що виключне майнове право на службовий твір чи службовий винахід належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем. У зв'язку з наведеним, виникає питання який правовий документ слід застосовувати: пізніше прийнятий ЦК України, що містить загальну норму, яка вказує про спільність прав роботодавця і працівника на службовий об'єкт інтелектуальної власності чи раніше прийняті спеціальні закони, які свідчать про належність даних прав роботодавцю? Відповідь на нього міститься у самому ЦК України, ст. 4, якого зазначає, що ЦК України є основним актом цивільного законодавства України, а інші закони України мають прийматися відповідно до Конституції України та Кодексу, тобто, до відносин, пов'язаних з розподілом прав на службові твори застосовується положення ст. 429 ЦК України. Але безумовно, законодавець мав би усунути зазначену колізію.

Подібна ситуація має місце і стосовно регламентації відносин щодо реєстрації договорів у сфері інтелектуальної власності. Друга частина статті 1114 ЦК України містить положення, що факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, які відповідно до ЦК України або іншого закону є чинними після їх державної реєстрації, підлягає державній реєстрації. Враховуючи, що права на об'єкти патентного права, компонування інтегральної мікросхеми та торговельні марки набувають чинності з моменту їх реєстрації, то договір про передання майнових прав на такі об'єкти є чинним з моменту його державної реєстрації. Однак, спеціальне законодавство містить інші вимоги до державної реєстрації договорів про передачу прав на об'єкти промислової власності, встановлюючи факультативність подібної реєстрації. Беручи до уваги, що ЦК України є основним актом цивільного законодавства (ч.2 ст. 4), то його норми мають пріоритет над положеннями спеціальних законодавчих актів, а тому застосовується підхід, визначений у ЦК України.

Норми ЦК України подекуди також далекі від досконалості, а законодавче викладення окремих положень норм кодексу не сприяє однозначному їх застосуванню. Найбільш курйозною у цьому аспекті є норма ст. 488 ЦК України, яка стосується правовому регулюванню строків чинності майнових прав інтелектуальної власності на сорти рослин та породи тварин, частина четверта цієї статті повністю, дослівно, співпадає із частиною шостою.

Прикладом іншої невдалої норми ЦК України, що стосується інтелектуальної власності є положення ч. 3 ст. 1122 ЦК України, яка містить формулювання: «умова договору, відповідно до якої користувач має право продавати товари (виконувати роботи, надавати послуги) виключно певній категорії покупців (замовників) або виключно покупцям (замовникам), які мають місцезнаходження (місце проживання) на території, визначеній у договорі». При фіксації цієї норми законодавець, мабуть, забув записати основну кінцеву фразу - «є нікчемною». Лише за такого розуміння положення ч. 3 ст. 1122 набуває юридичного сенсу. Проте незважаючи на тривалий час, що сплинув після набрання чинності ЦК України, законодавець так і не спромігся усунути ці недоліки та технічні помилки із його тексту.

Недоліки існують також формулюваннях окремих положень ЦК України, які регулюють відносин інтелектуальної власності, що не призводять до їх уніфікованого застосування на практиці.

Так, уже в першій статті Книги 4 - ст. 418 ЦК України (визначення права інтелектуальної власності), зафіксовано, що право інтелектуальної власності - це «право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом». По суті, характеристика терміну «інтелектуальна власність» надається через термін «об'єкт інтелектуальної власності». За такого формулювання теза про те, що «право інтелектуальної власності - це право на об'єкт інтелектуальної власності», хоча є вірною по суті, але виглядає як певна тавтологія. Доцільніше розвести ці положення, визнавши, що «право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності. Об'єкти права інтелектуальної власності, визначені цим Кодексом та іншими законами України».

Суттєве значення має формулювання статті 419 про незалежність права інтелектуальної власності та права власності («право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного. Перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ...»). Саме ця стаття часто є нормативною підставою розмежування речових прав та прав інтелектуальної власності.

Водночас, такому розмежуванню у ЦК України присвячено дуже мало уваги. Формулювання окремих норм ЦК України, навпаки, дозволяють стверджувати про ототожнення чи, принаймні, застосування за аналогією до відносин інтелектуальної власності положень про права власності на річ. Наприклад, згідно ч. 2 ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі - продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. Подібні норми щодо майнових прав як предмету договору закріплені також стосовно договору дарування (ч. 2 ст. 718), оренди (ч. 2 ст. 760 ЦК України) тощо. На рівні судової практики така нечіткість формулювань призвела до виникнення підходу про можливість поширення на відносин інтелектуальної власності (зокрема, прав на торговельні марки) правового режиму спільної власності.

Тому у нормах ЦК України має бути конкретизований підхід щодо розмежування та різний характер речових прав, спільної власності та прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності. У межах інтелектуальної власності не має і не може бути спільної власності (часткової чи сумісної власності). Режим спільної власності може стосуватися лише доходів, одержаних у результаті використання об'єктів права інтелектуальної власності та розпорядження майновими правами на такі об'єкти.

Ще один недолік формулювання ЦК України - визначення кола суб'єктів інтелектуальної власності. Відповідно до ст. 421 суб'єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності відповідно до цього Кодексу, іншого закону чи договору. Відзначимо, що ЦК України розмежовує категорію "особа" та "учасник цивільних правовідносин". Згідно ст. 2 особами є фізичні та юридичні особи. Категорія "учасник цивільних правовідносин" є більш широкою, до неї належать як фізичні та юридичні особи, так й суб'єкти публічного права: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави. Відтак, формально, суб'єктами права інтелектуальної власності є лише творець (творці) та інші фізичні та юридичні особи, яким належать права інтелектуальної власності. Держава Україна, територіальні громади, іноземні держави чи міжнародні організації як суб'єкти публічного права, за існуючого формулювання ст. 418 та ст.421 ЦК України, не є суб'єктами права інтелектуальної власності. Мабуть, з метою подолання цієї розбіжності, доцільно застосовувати розширене, а не буквальне тлумачення тексту законодавчого акту, розуміючи під суб'єктами права інтелектуальної власності не лише фізичних та юридичних осіб, але й інших учасників цивільних правовідносин. Проте оновлення цивільного законодавства має усунути також цю законодавчу прогалину.

Ще однин важливий напрям оновлення системи правової охорони об'єктів інтелектуальної власності має стосуватися закріплення у законодавстві граничних строків винесення рішення щодо заявлених для охорони результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Наразі чинне законодавства чітко фіксує строки подання окремих матеріалів заявки, строки пріоритету, строки сплати зборів за розгляд заявок, державного мита за видачу охоронних документів та зборів публікацію відомостей за їх видачу тощо. Проте загалом відсутній строк розгляду заявки та винесення рішення патентним відомством. На практиці зазначене призводить не лише до затягування та невиправданої тривалості процесу набуття прав на об'єкти інтелектуальної власності, але і до появи так званих «прискорених експертиз» (зокрема, стосовно знаків для товарів і послуг), які не лише не передбачені чинним законодавством, але і є підставою для додаткових фінансових надходжень патентного відомства. Набуття прав інтелектуальної власності має базуватися на принципах правової визначеності та прозорості діяльності державних структур, відповідальності держави перед людиною за свою діяльність.

Підсумовуючи аналіз проблем та перспектив систематизації нормативно-правових актів у сфері інтелектуальної власності, наголосимо на потребі формування дієвої системи юридичних механізмів реалізації та захисту прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Її створення не повинно обмежуватися формальним перегрупуванням функцій відповідних державних органів та поверхневими законодавчими змінами. Лише за рахунок впровадження глибинних законодавчих трансформацій, приведення існуючого нормативного масиву у відповідність до європейських підходів, закріплення засад правової визначеності та прозорості діяльності державних органів може бути побудована ефективно функціонуюча в Україні правова модель охорони інтелектуальної власності.