Політична система Європейського Союзу після виборів Європейського парламенту 2019 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

Політична система Європейського Союзу після виборів Європейського парламенту 2019 року

Андрій Мартинов,

доктор історичних наук, професор

м. Київ

Анотація

У статті аналізується вплив на політичну систему Європейського Союзу результату травневих 2019 р. виборів депутатів Європейського парламенту. Наднаціональний законодавчий орган ЄС відіграє важливу роль продуцента правових норм процесу європейської інтеграції та парламентського контролю діяльності виконавчої влади ЄС. Європейський парламент як представницький інститут Євросоюзу сприяє подоланню стереотипних уявлень про «брюссельську бюрократію», яка обмежує суверенітет країн - членів ЄС. Європарламент є політичним полем взаємодії між європейськими оптимістами та європейськими скептиками. У новому складі Європарламенту представлені політичні сили, орієнтовані на різне бачення стратегії і тактики розвитку процесу європейської інтеграції. Європейські федералісти у складі «Європейської народної партії» та «Європейських соціалістів і демократів» вважають стратегічною перспективою створення конфедеративних «Сполучених Штатів Європи». Вихід Великої Британії із ЄС може сприяти перемозі федералістів над європейськими скептиками. Критики наднаціонального проекту європейської інтеграції не мають більшості у новому складі Європарламенту. Але вони широко представлені у багатьох національних парламентах країн-членів ЄС. Конфліктна взаємодія європейських лібералів та ультраправих популістів становить політичний фон багатьох дебатів у Європейському парламенті. Результатом цього процесу є вектор розвитку Євросоюзу на середньо термінову перспективу.

Ключові слова: вибори, європейська інтеграція, Європейський Союз, Європейський парламент, європейські оптимісти, європейські скептики.

Abstract

Andrii Martynov, Dr. Habil. (History), Professor

Institute of History of Ukraine, National Academy of Sciences of Ukraine

The political system of European Union after European parliament election of 2019

The politics of the European Union are different from other organizations and states due to the unique nature of the EU. The common institutions mix the intergovernmental and supranational aspects of the EU. The EU treaties declare the EU to be based on representative democracy and direct elections take place to the European Parliament. The Parliament, together with the European Council, works for the legislative arm of the EU. The Council is composed of national governments thus representing the intergovernmental nature of the European Union. The central theme of this research is the influence of the European Union Political system the Results of May 2019 European Parliament Election. The EU supranational legislature plays an important role as a producer of legal norms in the process of European integration and parliamentary scrutiny of the activities of the EU executive. The European Parliament, as a representative institution of the European Union, helps to overcome the stereotypical notions of a «Brussels bureaucracy» that limits the sovereignty of EU member states. The European Parliament is a political field of interaction between European optimists and European skeptics. The new composition of the European Parliament presents political forces focused on a different vision of the strategy and tactics of the European integration process. European federalists in the «European People's Party» and «European Socialists and Democrats» consider the strategic prospect of creating a confederate «United States of Europe». The Brexit withdrawal from the EU could help the federalists win over European skeptics. Critics of the supranational project of European integration do not have a majority in the new composition of the European Parliament. But they are widely represented in many national parliaments of EU Member States. The conflicting interaction between European liberals and far-right populists is the political backdrop for much debate in the European Parliament. The result of this process is the medium term development vector of the European Union.

Keywords: Elections, European integration, European Union, European Parliament, European optimists, European skeptics.

Основна частина

Постановка проблеми. У 1979 р. відбулися перші прямі вибори депутатів Європейського парламенту тоді ще дев'яти країн-членів Європейських Економічних співтовариств. За сорок років, які минули відтоді виник Європейський Союз у складі 28 країн-членів, значно розширились повноваження депутатів Європарламенту. Але за результатами референдуму 23 червня 2016 р. більшість британців проголосувала за вихід із ЄС. Фактичний і правовий процес виходу не був завершений до дати проведення виборів нового складу депутатів Європарламенту, тому вибори депутатів Європейського парламенту у травні 2019 р. відбулися також у Великій Британії. Символічно, що перемогли тоді британські партії, орієнтовані на завершення процедури виходу з ЄС. Тому врегулювання проблеми британського виходу є одним із ключових завдань цього скликання вищого законодавчого органу Європейського Союзу. Досі різними є концептуальні підходи до функціонування Європейського парламенту. Європейські оптимісти розглядають Європарламент як інституцію конфедеративної держави ЄС, що дратує європейських скептиків, які продовжують «титанічну боротьбу» проти загрози виникнення «Сполучених Штатів Європи». Важливо розглянути ці тенденції з точки зору трансформації партійно-політичної системи країн-членів Євросоюзу та подолання головною вади процесу європейської інтеграції, так званого «дефіциту демократії» та «бюрократичного інституційного порядку ЄС».

Огляд публікацій. Міграційна криза 2015 р. не лише стала одним із мотивів вибору британських європейських скептиків на користь виходу з ЄС, а й посприяла пожвавленню політичних дискусій навколо проблем взаємодії національних представницьких органів країн-члені ЄС із Європейським парламентом. Європейські оптимісти наголошують на потребі широкої та системної інформаційної кампанії, спрямованої на покращення іміджу європейських наднаціональних органів влади [2, с. 18]. Наукова література, яка стосується проблематики діяльності Європейського парламенту, пропонує різноманітні рецепти удосконалення його механізмів та застосування інноваційних інструментів заради більш ефективного функціонування Європейського парламенту. Пропонується, аби Європейський парламент активніше реалізовував право створювати різноманітні постійні комітети, заслуховувати думку експертів, проводити парламентські слухання з актуальних проблем [3, с. 29].

Правда, аналогічні дебати мають тривалу історію, яка є синхронною щодо основних віх процесу європейської інтеграції. Отже, 1 січня 1958 р. у відповідності до положень Римського договору (23 березня 1957 р.) було створено Європейське Економічне Співтовариство. З метою координації роботи національних парламентів його фундаторів - ФРН, Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембурга, Італії у березні 1958 р. почали працювати «Європейські збори» тоді ще у складі 142 депутатів. Стаття 140 Римського договору зобов'язала європейських комісарів відповідати на запити депутатів ЄП. Відповідні доповіді, як правило, подавались наприкінці періоду головування тієї або іншої країни в структурах ЄС. Стаття 144 Римського договору передбачила відповідальність європейських комісарів перед ЄП. Усунути їх від виконання обов'язків можна було лише двома третинами голосів від повного кворуму парламентарів. Недовіру можна було висловити лише всьому складу Європейської комісії, а не окремим її членам.

Неофіційно цей орган з 1962 р. стали називати парламентом. Саме тоді було прийнято рішення стосовно активізації політичного співробітництва між країнами-членами Європейського Економічного Співтовариства. Рішення про проведення прямих виборів депутатів Європейського парламенту на основі головних принципів парламентської демократії було прийнято 8 квітня 1978 р. під час зустрічі глав держав та урядів країн-членів ЄС. Завдяки цьому мало відбутись певне поглиблення європейської інтеграції, оскільки більшу легітимність отримали би владні правові акти, а діяльність оновленого ЄП мала сприяти загальній демократизації європейських структур, посиленню європейської солідарності та ідентичності [6, с. 142]. На той час у залі засідань депутати структуруються не за національною ознакою, а за принципом партійно-політичної ідентичності.

Перші прямі вибори Європейського парламенту відбулись 7-10 червня 1979 р. Перемогу на них святкували правоцентристські політичні партії, європейські соціал-демократи опинились в опозиції. На початку 80-х рр. ХХ ст. було прийнято принципове рішення щодо формування Європейської валютної системи, яка визначила спільну монетарну ідентичність ЄС. Тим самим було зроблено вирішальний крок до поглиблення європейського політичного інтеграційного процесу.

Другі вибори Європейського парламенту були проведені 14 -17 червня 1984 р. Внаслідок цього радикальних змін політичного ландшафту в ЄП не відбулось. Офіційно назва «Європейський парламент» (ЄП) була зафіксована в Єдиному Європейському Акті 1986 р., який встановив порядок денний інтенсифікації процесу європейської економічної і політичної інтеграції. Завдяки цьому було відкрито шлях до створення Європейського Союзу.

Треті прямі вибори Європейського парламенту відбулись 15-18 червня 1989 р. З цього часу ЄП розширив свої повноваження та функції у багатьох сферах, зокрема, у політиці зайнятості, освіті, соціальному захисті, транспорті, новітніх технологіях, екології. Більш конструктивним стало співробітництво з іншими органами ЄС - Європейською комісією та Європейською Судовою Палатою. Європарламент доклав зусиль, аби бути більш відкритим для громадського контролю, зокрема через засоби масової інформації. Тим самим ЄП став своєрідною «політичною академією», замість попереднього неофіційного статусу «дискусійного клубу без влади» [8, с. 118]. Під час повноважень цієї каденції було сформовано Спільний ринок, започатковано перший етап створення Економічного та валютного союзу (останній його етап пов'язаний із введенням протягом першого півріччя 2002 р. спільної грошової одиниці євро у готівковий обіг), забезпечена імплементація положень Маастрихтського договору, створено Європейський Союз. Також було започатковано новий механізм взаємодії ЄП та Європейської Комісії.

9-12 липня 1994 р. було проведено четверті прямі вибори Європейського парламенту. Вперше громадяни країн-членів ЄС, які на час виборів жили та працювали на території будь-якої країни-члена ЄС могли голосувати на цьому місці. На той час певних змін зазнала структура Європейського парламенту. Секретаріат ЄП розташувався в Люксембурзі, Інститут радників у Брюсселі, а 626 депутатів (їхня чисельність збільшилась внаслідок вступу до ЄС з 1 січня 1995 р. Австрії, Швеції, Фінляндії) проводили пленарні засідання переважно в Страсбурзі, а засідання за участю європейських комісарів у Брюсселі. Також депутатам ЄП було заборонено мати так званий подвійний мандат, тобто бути паралельно ще й депутатом певного національного парламенту. Під час цієї каденції вперше ЄП частково контролював процес призначення персонального складу Європейської комісії на чолі з Ж. Сантером. Інтенсивною стала робота європейських парламентарів по створенню законодавчої бази співробітництва в рамках Спільного ринку, сільськогосподарської політики, структурних фондів, спільної зовнішньої та оборонної політики.

Єдиний Європейський Акт 28 лютого 1986 р. частково розширив повноваження ЄП. Було встановлено так звану процедуру співробітництва, тобто якщо Європейська комісія не вдоволена поправками європейських парламентарів, вона мала повернути відповідний законопроект для повторного читання. Якщо і після цього ЄП наполягає на своїй позиції, Європейська комісія в такому разі може прийняти власну версію документу, але лише шляхом одноголосного рішення протягом трьох місяців. Єдиний Європейський Акт зробив легітимними прапор ЄС - блакитне полотнище з 12 жовтими зірками, розташованими колом, а також європейський гімн, музикою якого стала бетховенська «Ода радощів» [13, с. 69].

Важливу роль у правовому регулюванні діяльності не лише Європейського парламенту, а й всього Європейського Союзу, відіграє процедура затвердження бюджету. Європейський парламент у відповідності до статті 203 Римського договору може відхилити проект бюджету, але не може збільшувати видатки бюджету, проте має право змінити структуру бюджетних статей, наприклад, між трьома основними фондами - регіональним, соціальним та аграрним, які становлять дві третини бюджету [12, с. 85].

Важливий етап розширення повноважень ЄП настав із підписанням Маастрихтського договору (лютий 1992 р.), відповідно до положень якого 1 листопада 1993 р. було створено Європейський Союз. Названий договір визначив потребу активізації взаємодії між Європейським парламентом та національними парламентами країн-членів ЄС із метою зміцнення демократичного фундаменту союзу, розширення можливостей участі громадян у процесі прийняття рішень. На цій основі протягом 90-х років інтенсивно розвивалось співробітництво між фракціями національних парламентів та пан'європейськими фракціями Європейського парламенту [7, с. 88].

Амстердамський договір 1997 р. зміцнив право Європейського парламенту брати участь у процесі прийняття всіх рішень Європейського Союзу, та контролювати роботу його органів, зокрема, через бюджетний механізм та пряму взаємодію з громадянами країн-членів ЄС. У грудні 2000 р. в Ніцці була затверджена Хартія прав громадян країн-членів ЄС. Зокрема, було розширено право подавати петиції до Європарламенту. Ця інституція також мала сконцентрувати свою діяльність на забезпеченні соціальних та екологічних прав громадян. Договір, підписаний у грудні 2000 р. в Ніцці, зафіксував принципи роботи органів ЄС після прийому нових країн-членів. Зазначимо, що одним із найбільш принципових питань нинішнього реформування структур Європейського Союзу є адаптація до майбутньої реальності прийому нових країн-членів. Зрозуміло, що вступ мінімум 12 претендентів вимагає суттєвих змін в організації роботи всіх інститутів ЄС включно з Європейським парламентом [4, с. 110].

Політична історія Європейського парламенту як інституції європейської інтеграції має за ключову дискусійну тему проблему легітимності наднаціонального демократичного представництва. Адже від часів Французької революції кінця ХУІІІ століття демократія в Західній Європі стверджувалася на фундаменті національної державності [9, с. 29]. Тому можна погодитись з точкою зору Б.Ріттбергера, який вважає, що в процесі реалізації федералістського проекту європейської інтеграції Європейський парламент поступово, але неухильно перебирає на себе значну частину повноважень національних парламентів країн-членів Євросоюзу [10, с. 117]. Зазначимо, що травневі 2019 р. вибори депутатів Європейського парламенту відбувались на фоні помітної тенденції до посилення конкуренції між традиційними «системними» політичними партіями християнсько-демократичної, ліберальної і соціал-демократичної ідеології та лівими і правими популістами на національному партійно-політичному рівні більшості країн-членів Євросоюзу. Передвиборчі дебати фактично стали віддзеркаленням цієї тенденції на загальноєвропейському рівні.

Метою статті є аналіз впливу результату травневих 2019 р. виборів депутатів Європейського парламенту на політичну систему Європейського Союзу.

Політичні позиції системних політичних сил у більшості країн-членів Євросоюзу під час виборчої кампанії до Європейського парламенту були піддані жорсткій критиці як з боку лівих, так і правих популістів. Концептуально продовжилась конкуренція між двома моделями європейської інтеграції: «Європою національних батьківщин» (Шарля де Голля) і «Сполученими Штатами Європи» європейських федералістів. У ході передвиборчої кампанії громадянам країн-членів Євросоюзу пропонували зробити вибір між умовною Європою «європейських скептиків» на кшталт лідера «Британської національної партії» Найджела Фараджа та лідера італійської правої популістської партії «Ліга Півночі» Маттео Сальвіні або Європою бундесканцлера Ангели Меркель і французького президента Еммануеля Макрона [11, с. 2]. Передвиборчі амбіції європейських скептиків були досить оптимістичними. Вони сподівались взяти кожен четвертий голос у національних державах Євросоюзу. Причому керівниця «Національного об'єднання» (з 16 січня 2011 р. так називається колишній «Національний фронт») Марін Ле Пен закликала до наднаціональної консолідації європейських скептиків, що особливо іронічно з огляду на їхню домінуючу ідеології «національної виключності» та гострого бажання «зруйнувати фортецю Євросоюзу». Але на заваді цьому проекту стали персональні амбіції інших ультраправих. Лідер «Британської національної партії» Найджел Фарадж, вважаючи на те, що Британія «одною ногою» на час голосування залишила ЄС, зверхньо поставився до проекту «консолідації». Лідер італійської «Ліги Півночі» Маттео Сальвіні бачив саме себе, а не Марін Ле Пен керівником майбутньої спільної фракції європейських скептиків у Європейському парламенті. Крім того, поглибились розбіжності між європейськими скептиками «старих» країн-членів ЄС, та умовних «новачків», які приєднались до ЄС після 2004 року. Яскравий приклад цієї тенденції дають розбіжності між європейськими скептиками країн Вишеградської четвірки (правляча в Польщі партія «Права і справедливість», правляча в Угорщині партія «ФІДЕС») та «Лігою Півночі» і «Національним об'єднанням». Зокрема, поляки й угорці вважали недостатньо послідовною емігрантську частину програм «старших» партнерів. Натомість Маттео Сальвіні закидав потенційним партнерам із країн Вишеградської четвірки егоїзм у питанні відмови від квотного принципу прийому мігрантів. Але звичайно глибинні протиріччя між європейськими лібералами і європейськими консерваторами пролягли у ціннісному вимірі та принципово різному баченні європейської ідентичності. Якщо ліберали наголошують, що «Сполучені Штати Європи» (так само як і США) мають бути багаторасовою демократією, то консерваторам більш симпатичне гасло «Європа для європейців». Зрозуміло, що ці протиріччя так чи інакше позначатимуться на дебатах на сесійних засіданнях Європейського парламенту скликання 2019-2024 років.

Європейський парламент обирається на п'ять років і складається із 751 депутата із розрахунку на кількість населення 28 країн-членів Євросоюзу (принаймні до виходу Великої Британії з ЄС). У таблиці 1 представлена кількість депутатів разом із Британією та без неї.

Таблиця 1. Розподіл депутатів Європейського парламенту [11, с. 2]